Основні чинники ризиків інноваційної діяльності

Метод коригування норми дисконту— коригування деякої базової норми дисконту, що вважається безризиковою або мінімально прийнятною через додавання величини необхідної премії за ризик, після чого проводиться розрахунок критеріїв ефективності інвестиційного проекту — NPV, IRR, РI за здобутою таким чином нормою. Чим більший ризик, що асоціюється з проектом, тим вищою має бути величина премії, яка може визначатися за внутрішньофірмовими процедурами, експертним шляхом чи за формальними методиками.

де — безризикова ставка дисконту в t -му інтервалі планування (реалізації проекту, t = 1, …, п); — премія за ризик у t -му інтервалі (випадкова величина).

Так, методика «Альт-Інвест» включає в поправку на ризик інновацій наступні специфічні ризики: розширення виробництва продукції -3%, нові ринки збуту продукції - 6%, розробка нового продукту - 9%, нові галузі - 12%.

В умовах залучення диференційованого портфелю ресурсів фінансування інноваційного розвитку, актуальним є визначення середньозваженої вартості капіталу:

де W — частка джерел фінансування; — вартість і-го джерела капіталу, що має компенсувати ризики інвестування власних коштів і затрати на залучення позикового капіталу. За даних умов значення середньозваженої вартості приймається як ставка дисконту.

Модель САРМ дозволяє врахувати ризик інноваційного активу в диференційованому портфелі підприємства. Відповідно до цієї моделі премія за ризик корегується b — бета-коефіцієнтом чутливості або рівнем систематичного ризику: ,

де — безризикова ставка;

— середньоринкова дохідність активу.

, де

R — загальний рівень норми прибутку;

R_i — норма прибутку інноваційного проекту;

V_RiR — коваріація величини;

— дисперсія загальноринкового середнього рівня норми прибутку

Сама ж очікувана норма прибутковості ризикових акції інноваційного проекту розраховується за формулою: .

Широку сферу застосування мають методи стрес-тестування ризику інновацій, послідовність використання кожного з них показана на рис.14.

Найбільш розповсюдженими і простими у розрахунках імовірних втрат та прибутків є статистичні методи, які у більшості базуються на оцінюванні ризику інновацій як відхилення від очікуваного результату: математичного сподівання, дисперсії, середньоквадратичного відхилення, коефіцієнту варіації.

Коефіцієнт варіації показує є ризикованість напрямів інноваційної діяльності і конкретних ситуацій за можливими імовірними втратами. Чим меншою є його величина, тим більш стабільною є прогнозована ситуація і, відповідно, менший ступінь ризику здійснення інноваційної діяльності.

, де

(х) - середньоквадратичне відхилення доходів,

- величина сподіваних доходів.

Середньоквадратичне відхилення показує максимально можливе коливання певного параметру від його середньоочікуваної величини і дає можливість оцінити ступінь ризику з точки зору імовірності його здійснення. А математичне сподівання є середньозваженим значення усіх можливих результатів інноваційної діяльності, де ймовірність кожного із них використовується як частота або питома вага відповідного значення і визначає очікуваний прибуток з урахуванням ризикових відхилень.

2.4. Напрями та методи регулювання впливу ризиків інновацій на розвиток підприємства.

Оперативне управління ризиками інновацій дозволяє підвищити ефективність інноваційної стратегії всього підприємства. Звідси підсистема ризик-менеджменту повинна формуватися не просто для зниження ризиків, а, головним чином, для підвищення якості та обґрунтованості стратегічного управління. Таким чином, основним завданням управління ризиками інноваційної діяльності є оперативна розробка і реалізація управлінських рішень, спрямованих на регулювання ризиків, які виникають у процесі інноваційної діяльності.

Оцінивши ризик, актуальним стає питання визначення оптимальних методів регулювання ризику. Сформовані теорії ризику переважно базуються на традиційних методах уникнення або передавання ризику, проте отримання високого конкурентного прибутку та зростання вартості підприємства передбачає все ж таки прийняття ризику та його свідомого використання. Зрозуміло, що відмовитись від ризиків інноваційної діяльності неможливо, оскільки це спровокує виникнення стратегічного ризику втрати конкурентної позиції. Відповідно потрібно використовувати шляхи зниження негативного впливу ризику на інноваційну діяльність та свідомо йти на ризик, що дає можливості стратегічного інноваційного розвитку.

Вибір конкретного шляху мінімізації ризику інноваційної діяльності залежить від досвіду керівника та його можливостей. Для досягнення більш ефективного результату необхідно використовувати не один, а сукупність методів мінімізації ризиків на всіх стадіях здійснення інноваційного процесу.

Для того щоб вибрати оптимальну сукупність методів управління ризиками, необхідно оцінити цілий ряд чинників: складність інноваційного проекту; наявність власних вільних коштів; ступінь ризику; вартість послуг страхування, страхового капіталу; імовірність, розмір і специфіку ризику; передбачуваність ризику; етап реалізації проекту; якості і можливості учасників.

До напрямів управління ризиками відносять: ухиляння, збереження ризику, його зниження та передача, компенсація ризику (табл. 14.2).

Таблиця 14.2

Класифікація напрямів управління ризиками інновацій

До основних методів управління ризиками інноваційної діяльності відносять: локалізацію, диверсифікацію, компенсацію, страхування.

Методи локалізації ризику використовують в тих випадках, коли вдається досить чітко і конкретно виокремити й ідентифікувати джерела ризику. Виділивши економічно найбільш небезпечний етап або ділянку діяльності, можна зробити його контрольованим і таким чином знизити рівень фінального ризику підприємства. Подібні методи застосовуються багатьма великими промисловими підприємствами при впровадженні інноваційних проектів, освоєнні нових видів продукції, комерційний успіх яких викликає великі сумніви. Як правило, це такі види продукції, для освоєння яких потрібні інтенсивні НДДКР або використання новітніх наукових досягнень, наприклад через використання нейронних мереж. Методи локалізації логічно доповнювати методами лімітування ризиків через встановлення граничного їх значення на кожному рівні.

Метод дисипації полягає в розподіленні або перекладанні загального ризику між учасниками, зацікавленими в успіху інновацій. Інноваційне підприємство також може диверсифікувати ринки збуту, закупівлю сировини і матеріалів, вкладення ризикових активів. Так, диверсифікація ринку збуту передбачає вихід на різні сегменти ринку, що в разі зниження попиту на одному з них, істотно не вплине на загальну виручку підприємства. При цьому потрібно прагнути до рівномірного розподілу часток кожного контрагента в загальному обсязі випуску, щоб відмова кількох з них не зірвала програму комерціалізації інновацій в цілому.

В галузі формування інноваційного портфелю підприємства, методи диверсифікації ризику рекомендують віддавати перевагу реалізації одночасно кількох проектів з відносно невеликими капіталовкладеннями, а ніж програмам, що складаються з єдиного інноваційного проекту, який, поглинає всі резерви підприємства. Найбільше зростання досягається за рахунок постійного потоку додаткових інновацій, які частіше є економічно передбачуваним. Успішність радикальних інновацій низька - менш ніж на 10%, а можливі збитки можуть призвести до банкрутства.

Методи компенсації ризику припускають створення механізмів попередження загроз. До них відносяться стратегічне планування, прогнозування зовнішньої економічної ситуації, моніторинг соціально-економічної та нормативно-правового середовища.

Метод страхування ризику полягає в створенні спеціального фонду засобів (страхового фонду) і його використання (розподіл і перерозподіл) для подолання і відшкодування різного роду втрат збитку, викликаних несприятливими подіями, шляхом виплати страхового відшкодування і страхових сум. За допомогою страхування інноваційне підприємство може мінімізувати практично всі майнові, а також кредитні, комерційні та виробничі ризики.

Одним із методів реалізації напряму трансферу ризику є трансфер технологій, зокрема – модель «відкритих інновацій». Модель припускає, що підприємство при розробці нових технологій і продуктів не тільки розраховується на власні внутрішньокорпоративні наукові дослідження та розробки, але й активно використовує інновації та компетенції ззовні. Оскільки, життєвий цикл продукту на ринку постійно скорочується, у конкурентній боротьбі виграє той, хто швидше виводить на ринок нові продукти. А значить, малі технологічні компанії отримують перевагу перед корпоративними конгломератами. Великі підприємства, які отримують прибуток від усталених технологій, знаходяться в менш вигідному положенні в порівнянні з підприємствами-новаторами.

Грамотний пошук свіжих ідей «відкритих інновацій» здатний заощадити підприємствам чимало ресурсів і часу. Цінність моделі відкритих інновацій в тому, що вона дозволяє синхронізувати зусилля по внутрішнім та зовнішнім дослідженням. Таким чином, «відкриті інновації» дозволяють знизити залежність підприємства від високих поточних науково-дослідницьких ризиків пошуку та розробки ідеї.

Проте процес використання «відкритих інновацій» має свої складності та внутрішні ризики. Найголовніше - це управлінський ризик. Впровадження «відкритих інновацій» потребує високих аналітичних та управлінських здібностей від менеджерів підприємства, потрібно вміти вчасно передбачати актуальні інновації, знаходити та відстежувати їх, продуктивно працювати не тільки зі своєю командою, а й іншими людьми, досить часто навіть з інших держав. Крім того, так як ринок «відкритих інновацій» доступний для всіх гравців ризикової інноваційної справи, виникає загроза перехоплення новаторської бізнес ідеї і незахищеності інтелектуальної власності.

Контролюючи не тільки ризики, а й інноваційну діяльність, ризик-менеджмент контролює весь процес управління підприємством в цілому, виконуючи, тим самим, функцію внутрішнього контролю. Враховуючи те, що контроль є одним із складових процесу управління, служба ризик-менеджменту спільно з іншими функціональними підрозділами здійснює процес управління підприємством, керуючись при цьому критерієм «дохідність/ризик».

КЛЮЧОВІ ПОЛОЖЕННЯ

1. Будь-які інновації ризикові за своєю природою, тому в умовах інноваційного розвитку необхідно очікувати помітного збільшення ризиків.

2. Між ризиком та новизною інновацій існує пряма залежність: найвищий ризик мають проривні інновацій, а найнижчий – комплексні поступові.

3. До основних специфічних видів ризиків інноваційного процесу відносять: 1) ризик помилкового вибору інноваційного проекту і його ідеї; 2) ризик незабезпечення інноваційного проекту достатнім рівнем фінансування; 3) маркетингові ризики; 4) ризики невиконання контрактів; 5) ризик посилення конкуренції; 6) ризик недостатнього кадрового забезпечення; 7) ризики, пов'язані із забезпеченням прав власності на інноваційний продукт.

4. У період генерації ідеї та проведенні науково-дослідних робіт ризик інновацій дуже високий (0,6-0,9). З початком практичної реалізації інновації та її комерціалізації ризик починає скорочуватись та досягає свого мінімального значення у момент повернення інвестицій, зберігаючи його до стадії уповільнення зростання обсягів виробництва. Далі ризик інновацій знову починає стрімко зростати до 1.

5. До напрямів управління ризиками відносять: ухиляння, збереження ризику, його зниження та передача, компенсація ризику. Основними методами регулювання ризику інновацій є локалізація, диверсифікація, компенсація, страхування.