Політичне насильство: умови виникнення й основні види.

Радикалізм і екстремізм у політичному процесі.

Психологічні основи війни на рубежі XX – XXI ст.

Тероризм: психологія політичної деструктивності.

1.

У сучасній науці існує величезна кількість теорій, що намагаються дати відповідь на питання про природу насильства взагалі і політичного насильства зокрема. Спектр пояснювальних моделей, пропонованих цими теоріями, надзвичайно широкий – від переконаності в біологічно детермінованому характері агресивності людини, до повної абсолютизації факторів соціального навчання і виховання в її виникненні. Швидше за все, варто дотримуватись якоїсь середньої лінії в поясненні джерел і причин виникнення феномена людської агресії. Агресивність людини, без усякого сумніву, має у своїй основі біологічні характеристики і є однією з проявів інстинкту самозбереження. У той же самий час, не можна не враховувати і те, що найважливішими стимуляторами агресивного поводження людини і колективу є ті або інші стереотипи сприйняття навколишньої дійсності, а більш конкретно – інших колективів і індивідів, що не належать до «своєї» групи. Подібні стереотипи носять, поза всяким сумнівом, соціальний характер, а їхнє тривале тимчасове існування пояснюється винятково факторами передачі культурної інформації в процесі соціалізації індивіда (іншими словами - соціальним навчанням).

З наукового погляду, соціальне насильство – це інструмент і механізм, який виконує функцію перерозподілу матеріальних і не матеріальних ресурсів і тим самим дозволяє вибудовувати власне соціальні структури, особливе місце серед яких згодом зайняла держава. Історично розвивалися й удосконалювалися не тільки знаряддя праці, але й арсенал засобів і форм насильства, його специфічна організація і пов’язані з ним відносини. Держава сконцентрувала у своїх руках армію, поліцію, податкові служби, прибрала монополію на насильство, освятивши власну діяльність як єдино припустиму і можливу. Об’єктивно виникли й одержали прискорений розвиток нефізичні форми насильства, без яких немислима сучасна цивілізація: податкова і фіскальна політика, різні регулятивні функції держави тощо.

Насильство, як спосіб примусу властиве будь-якому суспільству. Насильство в політиці використовувалося завжди і навряд чи колись від нього вдасться цілком відмовитися. До умов, за яких насильство стає частиною офіційної політичної ідеології і практики, необхідно віднести наступні:

1. Світоглядні, що затверджують “збоченну” природу людини, яка важко підкоряється раціональним доводам.

2. Специфічний погляд на сутність історичного процесу, у якому останній репрезентується як хаотичний, такий, що потребує врегулювання силовими засобами.

3. Домінування месіанських ідей у масовій свідомості.

4. Ідеократичний характер правлячого режиму тощо.

Серед основних видів політичного насильства необхідно назвати такі:

1. Колективне структуроване насильство. Основними суб’єктами тут є армія, поліція, міліція. Насильство в даному випадку легітимує держава. Усім соціальним інститутам такого роду властивий феномен зниження почуття індивідуальної відповідальності і деіндивідуалізація.

2. Колективне неструктуроване насильство. Це повстання, бунти і тому подібні масові дії. Почуття індивідуальної відповідальності в учасників даного типу дій набагато вище, ніж у тих, хто втягнутий у насильство структуроване.

3. Індивідуальне структуроване насильство. Прикладом можуть бути відносини між васалом і сюзереном. Ці відносини припускають особисту лояльність і право сюзерена на насильство стосовно васала. Участь у подібному роді насильства дозволяє не почувати відповідальності за наслідки своїх дій. Суспільство, регулюючи індивідуальне структуроване насильство, максимально чітко визначає, що стосовно кого й у яких випадках можливо, а що - ні.

4. Індивідуальне не структуроване насильство. Це найбільше особистісно детерміноване з усіх розглянутих вище. Прикладом може бути індивідуальний терор або окремі спалахи індивідуальної агресії, мотивованої тими або іншими політичними подіями.

Поняття «Радикалізм» (від лат. Radix – корінь) можна представити як психологічний механізм якісного перетворення політичних процесів, що припускає рішучі і безкомпромісні дії для досягнення цілей. Це соціокультурний феномен, обумовлений особливостями історичного, релігійного розвитку країни, що виявляється в ціннісних орієнтаціях, стійких формах політичного поводження суб’єктів, націлених на опозиційність, тотальний, швидкий темп змін, примат силових методів у реалізації політичних цілей.

Радикалізм виконує наступні функції в політичному процесі:

1. Сигнально-інформаційна функція про ступінь неблагополуччя суспільно – політичного середовища.

2. Функція розрядження соціальної напруги шляхом виходу невдоволення, що нагромадилося.

3. Функція тиску на політичні інститути, підготовку, прийняття і проведення політичних рішень.

4. Функція корегування політичного курсу.

5.Функція стимулювання корінних політичних змін, інновацій.

Політичний екстремізм можна визначити як прихильність в ідеях і політиці крайнім поглядам і діям. Численним різновидам екстремізму властиві загальні риси:

А) Насильство або його погроза (звичайно збройна).

Б) Одномірність, однобокість у сприйнятті суспільних проблем, пошуки шляхів, їхнього рішення, фанатизм, одержимість у прагненні нав'язати свої принципи, погляди опонентам.

В) Бездумне, беззаперечне виконання всіх наказів, інструкцій.

Г) Опора на почуття, інстинкти, забобони, а не на розум.

Д) Нездатність до толерантності, компромісів, або ігнорування них.

На рубежі XX – XXI ст. найбільше чітко проявилися ті серйозні зміни в характері ведення воєнних дій, що визрівали протягом декількох попередніх сторіч. Мова йде, насамперед, про те, що війна тепер носить характер не простого збройного протистояння, а має яскраво виражений психологічний характер. Війна початку XXI століття носить не тільки яскраво виражений технологічний характер з активним застосуванням засобів масової поразки й електронних технологій – тепер це війна інформаційна, війна технологій гуманітарних.

У широкому змісті слова, психологічна війна – це цілеспрямоване і планомірне використання ворогуючими сторонами психологічних засобів для прямого або непрямого впливу на на поведінку супротивника з метою змусити його діяти в бажаних напрямках. Психологічна війна як реальний політико-психологічний процес спрямована на підрив масової соціальної бази політичних опонентів, на руйнування впевненості в правоті й здійсненності ідей супротивника, на послаблення психологічної стійкості мас, що знаходяться під впливом опонентів. Кінцевою метою психологічної війни є звернення масової свідомості і масових настроїв від задоволеності і готовності підтримувати супротивників, до невдоволення і деструктивних дій у їхньому відношенні.

Практично, психологічна війна означає переніс реальних бойових дій у сферу повсякденної свідомості. У ній звертаються до емоцій і інстинктів, забобонів і упереджень. Сюди ж відносяться різноманітні соціально – ідеологічні міфологічні конструкції (від міфів про «російського ведмедя» до схожих штампів про «ісламську загрозу»). Психологічна війна, як неодмінний компонент усякої війни, виявляється у виді т. зв. «спецпропаганди», розрахованої на війська і мирне населення реального супротивника. Приклади подібних вдалих операцій, дотепер є нечисленними. Сучасним прикладом може вважатися війна США проти Афганістану. Вже за 24 години після подій 11 вересня 2001 року в США приступили до створення структури, що одержала назва «ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЦЕНТР КОАЛІЦІЇ». Центр веде каталогізацію того, що іменується «неправдою Талібана». Робиться це за такою формою, наприклад: «Заява: Талібан звинувачує США в нанесенні ударів по мирному населенню». Факт: “Талібан у дійсності розміщає свої важливі військові об'єкти біля цивільних зон і використовує безневинних афганців у якості живих захисних щитів». При цьому, психологічна війна в період Афганської кампанії спрямована на введення потрібних типів знань у масову свідомість. Так, наприклад, факт уводиться відразу ж з інтерпретацією. Найпростішим видом інтерпретації є вибір того або іншого вербального позначення, наприклад, не війна, а «анти терористична операція», що відразу задає справедливість цієї воєнної дії, а також її обмежений характер.

Найбільш розповсюдженими прийомами психологічної війни є:

1. Прийоми психологічного тиску. Це багаторазове повторення помилкової тези, посилання на авторитети в сполученні з різними спекуляціями (починаючи від перекручування цитат і кінчаючи посиланнями на неіснуючі джерела); гра цифрами і фактами для створення видимості об'єктивності і точності; тенденційний підбор ілюстративного матеріалу з упором на ефект «дії, що драматизує».

2.Прийоми прихованого проникнення у свідомість об’єкту впливу. Це реклама свого (красивого і безтурботного) способу життя, поширення бажаних (звичайно, власних) політичних цінностей і стандартів своєї маскультури через музику, моду, розважальні телепрограми і кінофільми. Сюди ж відноситься масоване поширення слухів і пліток як альтернативи офіційній пропаганді політичного опонента. Ще одна складова частина – конструювання і впровадження в масову свідомість політичних анекдотів, твір псевдофольклорних («народних») приказок і прислів’їв.

3. Прийоми, засновані на схованому порушенні і перекручуванні законів логіки. Сюди відносяться підміна тези, помилкова аналогія, висновок без достатньої підстави, підміна причини наслідком і т.п. Психологічна війна такого роду найбільш ефективна стосовно малоосвічених шарів суспільства, схильних приймати на віру спекулятивні конструкції.

Поняття « терору» (terror – жах) ввів Арістотель для позначення особливого типу жаху, що опановував глядачів трагедії в грецькому театрі. Це був жах перед небуттям, представленим у ролі болю, хаосу, руйнування. Доктрина перетворення страху в знаряддя влади належить якобінцям і докладно викладена у творах Марата. Марат також сформулював найважливішу тезу: для завоювання або утримання влади шляхом залякування суспільства необхідно створити обстановку масової істерії. Головною метою терору є не вбивство конкретних особистостей, а саме вплив на почуття широкого кола людей.

Сучасні американські політологи говорять про виникнення особої «субкультури тероризму», що стала невід’ємним атрибутом «західної цивілізації». Своєрідність нашої епохи виявляється в тому, що саме в період НТР, що зміцнює, здавалося б, раціоналістичні початки життєдіяльності суспільства, як реакція на дегуманізуючі аспекти технічного прогресу, зростає прагнення до вивільнення природних інстинктів людини від їхніх норм, що організовують і вимог цивілізації. Це може не тільки поширюватися на сферу життєвих відносин, але й приймати форму політичних почуттів і переживань, виражатися в руйнівних акціях.

Терористичними актами є лише ідеологічно мотивовані дії, що переслідують політичну мету. Орієнтація на політичні замахи як основну форму опозиційного протиборства відрізняє тероризм від масових виступів, типу народних повстань, а також від воєн, з їхніми відкритими боями, військових з’єднань, в ім’я захоплення територій або придушення супротивника. Тактика замахів розділяє опозиційний тероризм і державний терор, що спирається на репресивну діяльність. Відповідно до прийнятого в американській політології, поняттям тероризм є погроза або використання насильства в політичних цілях окремими особами або групами…, коли такі дії спрямовані на те, щоб уплинути на більше число людей, чим безпосередні жертви. Таким чином, тероризм – засіб психологічного впливу.

Характерні риси тероризму:

1. Припускає використання насильницьких, у першу чергу, збройних дій.

2. Тероризм за своєю суттю груповий феномен.

3. Тероризм виростає з міжгрупових контактів (завжди є група – ворог).

4. Тероризм завжди оперує демонстративною, знаковою погрозою.

5. Носить міжнародний характер.

Ідеологеми – виправдання тероризму,що найбільш часто зустрічаються:

1. Наш тероризм вимушений.

2. Об’єкт терору непримиренний і шкідливий.

3. Законні методи боротьби неефективні.

4. Ціль виправдує засоби.

Ціль терористів – створення невротичного страху, коли людина або впадає в апатію, або робить дії, згубні для неї. Деморалізовані і залякані люди роблять усе самі, жадають від влади або хоча б схвалюють дії, що цим людям зовсім невигідні. Іноді, це дії, що вигідні терористам. Лякання створює в суспільстві відчуття всемогутності терористів, беззахисності кожної людини і безсилля влади перед ними. Реальними прикладами можуть бути різні реакції на події 11 вересня 2001 р. у США. ПРИКЛАД 1: Екс – президент США Б. Клінтон, виступаючи перед студентами Джорджтаунского університету, заявив, що терор існував у самих США протягом сторіч, і зараз нація просто розплачується за рабство, переселення й убивства величезної кількості корінних американців. «Ця країна із самого початку йшла шляхом насильства над корінними народами…І от тепер ми розплачуємося за це…»... ПРИКЛАД 2: Після терактів самим популярним автором на планеті став Нострадамус. На думку психологів, люди звертаються до пророцтв Нострадамуса, що, нібито, мали відносини до терактів у Нью-Йорку (про двох братів, повалених Хаосом) для того, щоб заспокоїтися і набути впевненості в майбутньому. Переконавши себе в тому, що катастрофічні події були передвіщені в минулому, людина підсвідомо знаходить почуття психологічного комфорту, знайшовши в абсурдних і загрозливих речах якусь логіку. ПРИКЛАД 3: Відомий західний інтелектуал Едвард Саїд у своїй статті в газеті «Observer», що вийшла 16 вересня, справедливо помітив, що: «…бомбардування беззахисних цивільних осіб за допомогою F – 16 і гелікоптерів мають ту ж структуру і наслідки, що і звичайні…терористичні акти». Таким чином, тероризм 11 вересня включив механізми породження хаосу, що активно почали функціонувати як на рівні свідомості політиків та інтелектуалів, так і на рівні масової свідомості.

У силу зазначених причин, тероризм прямо залежить від інструментарію мас – медіа. Оскільки терористи не можуть безпосередньо розмістити інформацію про себе в мас – медіа, вони і зайняті створенням подій такого типу, від висвітлення яких не можуть відмовитися ЗМІ. Справді, мас - медіа давно вже стали знаряддям у руках терористів – винахід телебачення значно спростив завдання створення масової атмосфери страху завдяки ефектові особистої присутності, що виникає у телеглядача, який спостерігає за черговою терористичною драмою. При цьому, уселяючи почуття жаху в одних, телебачення фактично штовхає на злочин інших, насамперед, людей з хитливою психікою. Так, наприклад, типовий репортаж про терористичний інцидент досягає в США аудиторії приблизно в 40 млн. чол. Якщо припустити, що серед них виявиться хоча б 0,00001% людей із хворобливою, хитливою психікою, для яких ця передача може стати стимулом для здійснення аналогічних дій, то ми одержимо, напевно, принаймні, чотирьох чоловік – реальних кандидатів в учасники наступного терористичного «шоу». Безумовно, замовчування терактів може дати зворотній ефект – привести до різкої ескалації страху і насильства до того рівня, коли ігнорувати його все рівно стане неможливо. Панічні слухи викликають часом реакцію більш тривожну, ніж реальні масштаби зробленого злочину. Однак, варто бачити різницю між об’єктивним висвітленням терористичної акції, і її фактичною рекламою.

Тероризм – це своєрідна символічна війна, він завжди оперує символічною погрозою. Схема теракту на символічному рівні найчастіше така: НАПРЯМОК УДАРУ – атакується символічний об’єкт. ЦІЛЬ – психологічний тиск на аудиторію, що набагато більше за масштабом, ніж число безпосередніх жертв. ПРИКЛАД – захоплення лікарні в Будьонівську; атака на Всесвітній Торгівельний Центр у Нью-Йорку. Теракт у Нью-Йорку змусив перервати всі інші інформаційні повідомлення, створивши єдину структуру для масового реагування. На психологічному рівні схема цього теракту була така: НАПРЯМОК УДАРУ – масова свідомість. ІНСТРУМЕНТАРІЙ – породження великого числа вторинних комунікацій, пов’язаних з обговоренням самого теракту.

Нью-йоркський теракт продемонстрував ще одну площину тероризму – його зв’язок з мас – культурою. Спочатку тероризм став сюжетом багатьох кіновитворів, потім він сам використовував це. Тепер радники Буша – молодшого зустрічаються з голлівудськими режисерами і продюсерами, а фахівці ЦРУ вивчають фільми про терористів, щоб знайти нові типи погроз і новий інструментарій.

Основні шляхи боротьби з тероризмом:

1. Ліквідація або хоча б нейтралізація тих соціальних факторів, що активізують тероризм.

2. Формування в суспільстві об’єктивних і точних уявлень про реальні можливості тероризму, уявлень, що виключають панічні або примиренські відносини.

3. Принципова непоступливість шантажу терористів, незаперечна переконуюча демонстрація неефективності обраної ними тактики, підведення терористів до свідомості безглуздості.

4. Створення морального й етичного кодексу журналістів, що висвітлюють терористичні акти.

5. Прийняття державою спеціальних заходів, щоб полегшити прихильникам терористичного насильства відмову від нього і повернення в русло нормального життя.

Семінарське заняття 11

Психологічні проблеми міжнародних відносин.

План: