Теоретична національна свідомість – це ідеологія нації, результат систематизації та узагальнення буденних уявлень, настроїв, потреб і вольових устремлінь групи.

На відміну від національної свідомості, національна самосвідомість є більш індивідуалізованим поняттям, що виражає, перш за все, ступень засвоєння тих або інших компонентів загальнонаціональної свідомості індивідами – членами національної спільноти.

Український народ в процесі його розвитку супроводжували, з одного боку процеси поглиблення національної єдності, а з іншого, - формування відмінностей в психіці, культурі, політичному та економічному способах життя за регіональною ознакою. М.С.Грушевський зазначав, що якщо б Галичина і Велика Україна не піклувалися б про взаємне зближення, а йшли власним шляхом, то за 20-30 років вони б створили дві різні національності на єдиній етнічній основі, як серби та хорвати. Дійсно, жителі Наддніпрянщини – це переважно люди східноєвропейської культури і свідомості, адже 10-12 поколінь українців цього регіону співіснували з росіянами в складі Російської імперії. Сучасне ж покоління зрілих галичан (40-50 років), життя дідів і навіть юність батьків яких пройшли в складі Австро – Угорщини і Польщі, хоча і проживали в СРСР, але за своїм світоглядом належали до центральноєвропейської культурної традиції.

Аналіз етнопсихологічних особливостей українців дозволяє виявити і спільні риси їхньої ментальності. Так, за думкою українського культуролога і філософа Д.Чижевського, для української ментальності характерно „крейсування між різними берегами духу: між порядком життя і мислення і анархією життя і мислення”. Головний акцент у виявленні українського національного психотипу робиться більшістю дослідників на „межевості” самої України. На межі двох світів (степ та ліс) народжуються екстремальні ситуації – життя перебуває під постійною загрозою, є проблематичним. Ця постійна загроза вела українців до вироблення двох типів реакцій: авантюрного і прихованого існування. В українців основним архетипом стає „особливе місце”, „наш край”, в якому можна відчувати єдність власної цілісності („ми-козаки”), а в цілому – власну індивідуальність (неповторне „Я”).

За професором А.Кульчицьким, певні „конфігурації” українського національного психотипу обумовили такі фактори:

1. Географічний – існування в степу породжувало любов до безкінечності, абсолюту.
2. Історичний – вже згадувана пограничність, межевість ситуації та її результати – авантюрний і прихований типи реакцій і моделі поведінки.
3. Соціопсихологічний – селянська структура української нації породила схильність до творіння малих форм соціальності на основі компліментарності, а не на політичних ідеях. Цим спільнотам властиві рефлексивні настанови, спрямовані на самопізнання і на більш адекватне пізнання найближчого оточення.
4. Культур морфологічний – пов’язаний з периферійним положенням України по відношенню до Західної Європи. Три великі хвилі „європейського духу” – римський католицизм з ідеєю порядку життя і мислення, Ренесанс з ідеєю індивідуалізму, і Просвітництво з культом науки – докотилися до України значно послабленими, зі зміненою спрямованістю. Індивідуалізм з апологією експансії людини у зовнішній світ став у українців настановленням на інтенсифікацію внутрішнього життя. Сцієнтизм, який трактував знання як силу для підкорення навколишнього середовища, трансформувався у вчення про знання, що формує людину. Нарешті, можна констатувати відхилення українських настановлень сприйняття світу від предметності до рефлексії.

Тривале перебування України в складі спочатку Російської імперії, а потім і СРСР, призвело до того, що на традиційні психоповедінкові архетипи було накладено „євразійську” матрицю світосприйняття з абсолютною домінантою тотальної покірності по вертикалі, що йде від імперського центру.

В сучасній Україні на рівні національної свідомості діють два різноспрямованих авто стереотипу:

1. Гіпертрофовано-негативний, більш відомий як „комплекс меншовартості (малоросійства)” – визнання частиною населення власної вторинності, залежності від „старшого брата”.

2. Гіпертрофовано-позитивний – провіденційна віра у „велике майбутнє” українського народу на той лише підставі, що він вже настраждався і тепер заслуговує на нагороду від „Бога” чи „Історії”.