Тема 9, 10: Міжнародне сімейне право

 

1. Загальні положення про шлюбно-сімейні відносини в міжнародному приватному праві

2. Поняття, укладення та припинення шлюбу в міжнародному приватному праві

3. Права та обов'язки подружжя в міжнародному приватному праві

4. Правовідносини між батьками і дітьми

5. Усиновлення в міжнародному приватному праві

 

1. Сімейні відносини у різних правових системах мають свою специфіку, яка обумовлена як національними, релігійними традиціями, так і специфікою правового регулювання. Соціальні перетворення у суспільстві, які відбулися протягом двадцятого сторіччя, насамперед, істотно вплинули на шлюбно-сімейні відносини. У сімейно-шлюбних відносинах відбулася своєрідна революція протягом останніх десятиріч, внаслідок чого змінилася і сама сім’я, і правове регулювання сімейних відносин. Сучасні міграційні процеси, процеси соціального переустрою суспільства призводять до значного поширення сімейних відносин за участю іноземного елементу.

Правове регулювання шлюбно-сімейних відносин з наявністю іноземного елемента в різних правових системах здійснюється як нормами сімейного (наприклад, Сімейний кодекс України, Сімейний кодекс Російської Федерації), так і цивільного законодавства (Німецьке цивільне уложення, Французький цивільний кодекс). У країнах Східної Європи шлюбно-сімейні відносини регулюються спеціальними законами, зокрема, у Чехії, Угорщині, Польщі. У країнах англо-саксонської правової сім'ї важливе місце у регулюванні шлюбно-сімейних відносин має правовий прецедент, хоча, зокрема, у Великобританії існують окремі законодавчі акти з питань шлюбу та сім’ї (наприклад, Закон про дітей 1989 р., Закон про опіку над неповнолітніми 1971 р.), у США шлюбно-сімейні відносини регулюються також законодавчими актами окремих штатів, застосовуються однакові закони, що прийняті у багатьох штатах (Закон про шлюб і розлучення 1970 р., Закон про шлюбний договір 1983 р.).

Для правового регулювання шлюбно-сімейних відносин у міжнародному приватному праві характерним є перевага колізійних норм над уніфікованими нормами. В Україні колізійні норми у сфері шлюбно-сімейних відносин передбачені розділом ІХ «Колізійні норми сімейного права» Закону України «Про міжнародне приватне право», розділом VI «Особливості усиновлення за участю іноземців та осіб без громадянства» Сімейного кодексу України.

Важливе значення у регулюванні шлюбно-сімейних відносин з іноземним елементом мають міжнародні договори, серед яких особливе місце насідають Конвенція про права дитини, прийнята та відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї від 20 листопада 1989 року, яка набула чинності для України з 27 вересня 1991 року; Декларація про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання і їхнє усиновлення на національному і міжнародному рівнях, прийнята резолюцією 41/ 85 Генеральної Асамблеї від 3 грудня 1986 року; Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 року, яку підписали такі країни СНД: Азербайджанська Республіка, Республіка Молдова, Республіка Вірменія, Російська Федерація, Республіка Білорусь, республіка Таджикистан, Грузія, Туркменистан, Республіка Казахстан, Республіка Узбекистан, Киргизька Республіка, Україна.

Слід зазначити, що протягом останніх років Україна робить значні кроки щодо приєднання до міжнародних конвенцій. Так, Україна приєдналася до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном; Конвенції про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання; Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей; були ратифіковані Європейська конвенція про здійснення прав дітей; Конвенція про контакт з дітьми (ETS № 192), Європейська конвенція про визнання та ви­конання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми. Розпорядженням Президента України від 12 березня 2009 року № 41/2009-рп уповноважено М. Оніщука на підписання Європейської конвенції з усиновлення дітей (переглянутої).

Шлюбно-сімейні відносини з іноземним елементом врегульовані й двосторонніми угодами (договорами) про правову допомогу у сімейних, цивільних, кримінальних справах, зокрема, Договором між Україною та Республікою Узбекистан про правову допомогу та правові відносини у цивільних та сімейних справах, який ратифіковано 05.11.1998 р.; Договором між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах, який ратифіковано 22.11.1995 р.; Договором між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу в цивільних справах, який ратифіковано 10.01.2002 р. із змінами і доповненнями, внесеними Протоколом від 14 вересня 2007 року тощо.

Стаття 18 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачає, що іноземці та особи без громадянства можуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України. Іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права і обов'язки у шлюбних і сімейних відносинах.

 

 

2. Інститут шлюбу у міжнародному приватному праві привертає до себе найбільшу увагу, зважаючи на кількість шлюбів, які реєструються з іноземцями.

Законодавство різних країн має свої концепції шлюбу. Шлюб розглядається зарубіжною доктриною, насамперед, як договір між чоловіком і жінкою, що укладається у встановленому законом порядку, підкоряється певним вимогам дійсності, має на меті об'єднання чоловіка та дружини в одну сім'ю для спільного життя та взаємного надання підтримки й допомоги. Існують й інші концепції шлюбу (шлюб-статус, шлюб-партнерство), які оспорюють договірну природу шлюбних відносин. Зокрема, концепція шлюбу-договору в зарубіжних країнах заснована на низці вимог, які висуваються до порядку укладення шлюбу. Така позиція відстоюється в Російській Федерації М. В. Антокольською, яка вказує, що угода про укладення шлюбу за правовою природою не відрізняється від цивільного договору. В тій частині, в якій вона регулюється правом і породжує правові наслідки, вона є договором.

Підтримується позиція шлюбу-договору і в Україні, так, З. В. Ромовська зазначає, що слово «союз» наголошує законодавче визнання теорії договірної природи шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер».

Л. Драгнєвіч вказує: «шлюб – це правова угода, різновид партнерства або ж добровільний союз між чоловіком і жінкою, заснований на взаємній згоді, почуттях любові, дружби, юридично оформлений у державних органах з метою створення сім’ї, виховання дітей, внаслідок чого між подружжям встановлюються особливі правовідносини».

Стаття 21 СК України визначає шлюб як сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану, тобто визначення поняття шлюбу, надане в ст. 21, здійснюється через термін «союз» і через такі ознаки, як мета – створення сім’ї, умова – державна реєстрація шлюбу. Аналіз законодавства щодо правового регулювання шлюбу і наукової літератури щодо визначення шлюбу дає можливість виокремити певні властивості, ознаки, які є характерними для поняття «шлюб»: – мета (створення сім’ї, спільне життя, народження і виховання дітей); – строк (довічність, необмеженість будь-яким терміном); – наявність волевиявлення (вільний, добровільний, рівноправний); – форма (зареєстрований державою, укладений з дотриманням умов і порядку, передбачених законом); – суб’єкти (чоловік і жінка, моногамний); – правові наслідки (породжує для осіб взаємні особисті і майнові права і обов’язки, породжує особисті та майнові подружні права і обов’язки тощо).

Сімейний кодекс України визначає правозгідним той шлюб, при укладенні якого не були порушені умови укладення шлюбу та дотримано норм щодо перешкод до укладення шлюбу. Умови укладення шлюбу – це матеріальні умови, які повинні існувати на час реєстрації шлюбу і дотримання яких необхідне для правозгідності шлюбу.

Відповідно до чинного сімейного законодавства України, умовами укладення шлюбу є:

1) добровільність шлюбу – взаємна вільна згода жінки та чоловіка на укладення шлюбу;

2) досягнення особами, що бажають укласти шлюб, шлюбного віку.

Відповідно до ст. 55 Закону України «Про міжнародне приватне право» право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладення шлюбу. У разі укладення шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України щодо підстав недійсності шлюбу.

Згідно зі ст. 22 СК України, шлюбний вік для жінки і для чоловіка у вісімнадцять років. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

Відповідно до ст. 23 СК України, право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Законодавче визначення шлюбного віку в більшості європейських країн встановлюється в 18 років (зокрема, РФ, Грузія, Казахстан, Латвія, Болгарія, Польща, ФРН, Італія), зниження шлюбного віку (або надання права на шлюб) встановлюється, переважно, за умови досягнення особою 16-років (зокрема, РФ, Грузія, Казахстан, Болгарія), в деяких країнах зниження шлюбного віку можливе тільки стосовно жінок, або однієї з осіб, які бажають вступити в шлюб (в Польщі тільки жінці, яка не досягла повноліття, судом може бути дозволено вступити в шлюб з 16 років, у Латвії, ФРН – якщо заявнику виповнилося 16 років, а його обранець є повнолітнім), в Італії – зниження шлюбного віку не більш ніж до 17 років.

В Росії, відповідно до ст. 13 СК РФ, за наявності поважних причин, органи місцевого самоврядування за місцем проживання осіб, які бажають вступити в шлюб, вправі, на прохання цих осіб, дозволити вступити в шлюб особам, які досягли 16 років.

В Італії, де досягнення шлюбного віку збігається з досягненням повноліття – 18 років, суд може задовольнити клопотання зацікавленої сторони про його зниження не більш ніж до 17 років, якщо дійде висновку про обґрунтованість клопотання і після того, як заслухає прокурора, батьків або опікуна заявника. Постанова суду може бути оскаржена в 10-денний строк з моменту його доведення до відома прокурора, подружжя, батьків і опікуна. Якщо у вказаний строк постанова не оскаржена, вона вступає в законну силу.

За законодавством США вступати до шлюбу має право особа, яка досягла визначеного законом віку, є розумово здатною і не перебуває на цей момент у шлюбі. Вікові вимоги в окремих штатах різні, але в середньому це 16–18 років.

Перешкоди для укладення шлюбу в Україні визначені ст. ст. 25–26 СК України, і до них належать:

1) перебування в іншому шлюбі. Чинне сімейне законодавство України закріплює принцип моногамії – одношлюбності: жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу;

2) наявність між особами, що бажають одружитися, родинних зв'язків. Відповідно до ст. 26 СК України, у шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька. У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;

3) наявність між особами, що бажають укласти шлюб, відносин усиновлення. Згідно з ч. 5 ст. 26 СК України, у шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним дитина. Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише у разі скасування усиновлення. За рішенням суду може бути надано право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним (ч. 4 ст. 26 СК України);

4) недієздатність осіб (або особи), які бажають укласти шлюб. У разі реєстрації шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, такий шлюб є недійсним (ч. 3 ст. 39 СК).

Полігамні шлюби поширені в тих країнах, де пануючою є мусульманська релігія, тому перебування в іншому шлюбі не є перешкодою для укладення нового шлюбу. Водночас, шаріат, допускаючи багатоженство, приписує дотримання низки умов (багатоженство допускається при безплідді жінки, наданні доказів матеріального добробуту чоловіка і його справедливого ставлення до жінок, отримання дозволу суду).

В зарубіжних країнах питання заборони шлюбу між усиновлювачем і усиновленим вирішується по-різному. В законодавствах одних країн відносини усиновлення є перешкодою, а в інших – не є перешкодою для укладення шлюбу. В деяких країнах ця перешкода, як і в Україні, може бути усунута з припиненням правовідносин усиновлення відповідно до рішення компетентного органу. Таке положення встановлено, наприклад, в ст. 37 ЦК Латвійської республіки. Закон Республіки Казахстан «Про шлюб та сім’ю» та СК Болгарії такого застереження не містять. В Грузії припинення відносин усиновлення не впливає на заборону укладення шлюбу між усиновленим і усиновлювачем. Проте ст. 1120 ЦК Грузії встановлює положення, відповідно до якого правовий зв’язок між родичами по прямій висхідній та низхідній лінії, повнорідними і неповнорідними сестрами і братами, між усиновлювачем і усиновленим не припиняється й після усиновлення будь-якого з вказаних вище осіб, і тому шлюби між такими особами заборонені, навіть якщо родинні відносини між такими особами припинені внаслідок усиновлення.

В багатьох зарубіжних країнах також передбачена необхідність інформування одна одну осіб, які бажають укласти шлюб, про стан їхнього здоров’я. Такий порядок передбачений, зокрема, ст. 63 ФЦК – кожен із подружжя має надати довідку про медичний огляд, яка підтверджує, окрім всього іншого, що зацікавлена особа була оглянута з метою вступу в шлюб, за чим має слідкувати посадова особа, яка веде акти цивільного стану. При чому відповідальність за недотримання цієї формальності покладається не на осіб, які мають укласти шлюб, а на цю посадову особу.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 2002 року №1740 затверджено Порядок здійснення добровільного медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Цей Порядок визначає механізм організації добровільного медичного обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, з метою визначення стану їх здоров’я для профілактики захворювань, небезпечних для подружжя та їх нащадків. Медичне обстеження осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, проводиться тільки за їх бажанням. Державний орган реєстрації актів цивільного стану під час приймання заяви про реєстрацію шлюбу інформує осіб, які подають таку заяву, про можливість здійснення медичного обстеження та за їх бажанням видає направлення за зразком, затвердженим МОЗ. Медичне обстеження осіб за направленнями державних органів реєстрації актів цивільного стану здійснюється в акредитованих лікувально-профілактичних закладах за визначенням Міністерства охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, управлінь охорони здоров’я обласних, Севастопольської міської та Головного управління охорони здоров’я Київської міської держадміністрацій.

Серед міжнародно-правових документів, які приділяють увагу проблемам одностатевих союзів, слід назвати Хартію основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 року, в ст. 21 якої серед заборонених підстав для дискримінації називає сексуальну орієнтацію. На сьогодні право на укладення одностатевих шлюбів законодавчо закріплено в Нідерландах (з 2000 року), Норвегії (з 1993 року), Швеції (з 1994 року), Фінляндії та Німеччини (з 2001 року) та інших державах.

Чинне сімейне законодавство України, колишніх країн Радянського Союзу не визнає шлюбів, партнерських союзів, які укладаються між особами однієї статі.

Відповідно до ст. 56 Закону України «Про міжнародне приватне право», форма і порядок укладення шлюбу в Україні між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, а також між іноземцями або особами без громадянства визначаються правом України.

В Україні, як і в Російській Федерації визнається тільки цивільна форма реєстрації шлюбу.

Жінка та чоловік, які бажають зареєструвати шлюб, подають письмову заяву про реєстрацію шлюбу за встановленою формою до будь-якого органу реєстрації актів цивільного стану на їхній вибір. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком особисто. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть з поважних причин особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їхні представники. Повноваження представника мають ґрунтуватися на нотаріально посвідченій довіреності.

Якщо в паспортах або паспортних документах іноземців та осіб без громадянства відсутні відомості про сімейний стан, то вони повинні одночасно подати документ про те, що не перебувають у шлюбі, виданий компетентним органом країни свого громадянства або країни постійного проживання та належним чином легалізований (легалізація консульською установою або дипломатичним представництвом України в цій країні, проставлення апостиля), якщо інше не передбачено чинними міжнародними договорами України. Зазначені документи можуть бути також видані або легалізовані консульською установою або дипломатичним представництвом цієї країни в Україні та надалі легалізовані Міністерством закордонних справ України, якщо інше не передбачено чинними міжнародними договорами України. Якщо в паспортах або паспортних документах є позначка про припинення шлюбу зазначених вище осіб, документ про те, що особа не перебуває в шлюбі, повинен бути пред'явлений за період після розірвання шлюбу. За відсутності в країні походження документів дипломатичного пред­ставництва або консульської установи України документи можуть бути легалізовані в найближчому дипломатичному представництві чи консульській установі України, повноваження якої офіційно поширюються на територію країни походження документів. Документи, що посвідчують сімейний стан цієї категорії осіб, можуть бути видані або легалізовані консульською установою країни їх громадянства або країни постійного проживання в тій країні, де одночасно присутнє дипломатичне представництво або консульська установа України, у якій ці документи легалізуються для використання в Україні.

Необхідність державної реєстрації шлюбу закріплена у законодавстві більшості розвинутих держав (Бельгія, Німеччина, Голландія, Китай, Франція, Швейцарія, Японія тощо). У ряді країн дійсним визнається шлюб, укладений або державним органом, або конфесією наречених (Велика Британія, Данія, Іспанія, Італія, Канада, деякі штати США). Єдина можлива форма шлюбу – релігійна, встановлена в Ізраїлі, Іраку, Ірані.

Згідно зі ст. 63 Закону України «Про міжнародне приватне право», припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються правом, яке діє на цей час щодо правових наслідків шлюбу. Стаття 60 Закону України «Про міжнародне приватне право» регламентує правові наслідки шлюбу: правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, а за його відсутності – правом держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один з подружжя все ще має місце проживання у цій державі, а за відсутності такого – правом, з яким обидва з подружжя мають найбільш тісний зв'язок іншим чином. Подружжя, яке не має спільного особистого закону, може обрати право, що буде застосовуватися до правових наслідків шлюбу, якщо подружжя не має спільного місця проживання або якщо особистий закон жодного з них не збігається з правом держави їхнього спільного місця проживання. Вибір права обмежений лише правом особистого закону одного з подружжя. Угода про вибір права припиняється, якщо особистий закон подружжя стає спільним.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 104 СК України, шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання.

Розірвання шлюбу може відбуватися в судовому порядку або через державні органи РАЦСу. Відповідно до ст. 106 СК України в державних органах РАЦСу розриваються шлюби за спільною заявою подружжя, яке немає дітей, незалежно від наявності між ними майнового спору. Стаття 107 СК України передбачає, що шлюб розривається державним органом РАЦСу за заявою одного з подружжя, якщо другий із подружжя: 1) є безвісно відсутнім; 2) визнаний недієздатним; 3) засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як 3 роки. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той із батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей (ч. 1 ст.109 СК України).

Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений і одним із подружжя. Згідно з ч. 2 ст. 110 СК України, позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом 1 року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини. Чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою. Чоловік, дружина має право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною 1 року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини вилучено із актового запису про народження дитини. Опікун має право пред'явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним.

В Італії суддя виносить рішення про розірвання шлюбу, переконавшись у марності спроб примирення, а також встановивши, що духовна і фізична близькість між подружжям не може більше підтримуватися або не може бути відновлена внаслідок наявності однієї з таких обставин: якщо один з подружжя після вступу до шлюбу засуджений до карного покарання (у вигляді каторжних робіт, позбавлення волі на термін понад 15 років та ін.) за злочин, вчинений до чи під час перебування у шлюбі (за винятком політичних злочинів); якщо щодо них їх було винесене рішення про судове розлучення, або їхня згода про встановлення окремого проживання була затверджена судом, або мала місце фактична сепарація подружжя.

Розірвання шлюбу за взаємною згодою неможливе у Франції протягом перших шести місяців шлюбу (ст. 230 Французького цивільного кодексу).

Деякі особливості у питанні розірвання шлюбу містить законодавство Великої Британії, США, інших держав «сім’ї загального права». Англійська правова система передбачає, що заява про розірвання шлюбу не може бути надана, якщо з моменту укладення шлюбу не минуло трьох років. Однак, суд може прийняти до розгляду заяву про розірвання шлюбу і до закінчення цього строку, якщо вимога про розлучення заснована на винятковій жорстокості або аморальності відповідача. За законодавством США розірвання шлюбу відбувається як в судовому, так і позасудовому порядку. Проте позасудовий порядок можливий лише за наявності шлюбного договору між подружжям, в якому передбачено майнові права та обов’язки сторін та їх майнові права та обов’язки стосовно дітей.

 

3. Згідно зі ст. 61 Закону України «Про міжнародне приватне право», подружжя може обрати для регулювання майнових наслідків шлюбу право особистого закону одного з подружжя або право держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходиться. Право, вибране подружжям, припиняє застосовуватися або змінюється за згодою сторін у разі зміни особистого закону або звичайного місця перебування того з подружжя, до особистого закону або звичайного місця перебування якого було прив’язане обране право. Нове право застосовується до правових відносин з моменту укладення шлюбу, якщо інше письмово не встановлено подружжям. За відсутності вибору права подружжям майнові наслідки шлюбу визначаються правом, яке застосовується до правових наслідків шлюбу.

Як зазначається в юридичній літературі, у країнах загального й континентального права склалися два основні види правових систем майна подружжя (правових режимів):

а) система роздільності майна;

б) система спільності майна.

Система роздільності майна презентована правилами, відповідно до яких майно, набуте в шлюбі, не змішується, а закріплюється за кожним з подружжя окремо, незалежно від часу і способів його придбання. В первісному вигляді режим роздільності полягав в тому, що вся маса рухомого майна, яке належало жінці до заміжжя, з моменту укладення шлюбу переходила у власність її чоловіка. Формальне право власності на нерухоме майно належало дружині, однак чоловік мав право володіння, управління, а також міг одержувати доходи від цього майна.

Крім управління майном дружини, чоловік в англійському праві ніс обов'язок з її утримування. Важливо відзначити, що цей обов’язок багато в чому залежав від виконання дружиною своїх шлюбно-сімейних функцій і наявності спільності подружнього життя. Доти, доки дружина жила зі своїм чоловіком, не порушуючи «консорціуму, вона мала право на одержання від нього утримання, і, навпаки, як тільки вона припиняла спільне життя з ним чи вчиняла який-небудь шлюбний проступок (без виправдовуючих обставин), з чоловіка автоматично знімався обов'язок жити зі своєю дружиною і надавати їй утримання.

Система спільності, насамперед презентована законодавством Франції, Швейцарії, восьми штатів США, а також сприйнята Іспанією і Італією. У Франції ще до XIX ст. склався режим спільності рухомого і придбаного майна, що діяв у північних провінціях країни. Система спільності передбачає об'єднання майна подружжя, набутого в шлюбі (доходів від майна, професійної діяльності), в єдину масу і встановлення щодо нього права спільної власності.

В скандинавських країнах свій розвиток одержала система регулювання майнових відносин подружжя під назвою відкладеної спільності (режим відкладеної спільності). Ця система поєднує в собі риси спільності і роздільності і припускає, що все майно подружжя вважається приналежним кожному з них окремо (тобто як при режимі роздільності), але у разі розлучення все сімейне майно і кошти подружжя поєднуються і поділяються між ними нарівно. Систему умовної спільності встановлено у деяких скандинавських країнах (Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія, Ісландія). Крім цього, така система діє у ФРН і канадській провінції Онтаріо, хоча тут вона має деякі особливості.

Слід зазначити, що режим роздільності подружнього майна найбільшого розповсюдження отримав у Німеччині та Англії.

У Нідерландах, на відміну від більшості країн світу, особиста власність обох з подружжя (майно і борги) підкоряється з моменту укладення шлюбу юридичному режиму сумісної сімейної власності (якщо у шлюбному контракті не обумовлено інше). Спільність є повною: розповсюджується на всі наявні та набуті у майбутньому речі подружжя.

В Україні головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього того майна, яке набувається ними за час шлюбу. Відповідно до ст. 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

 

4. Відповідно до ст. 65 Закону України «Про міжнародне приватне право», встановлення та оскарження батьківства визначається особистим законом дитини на момент її народження.

Стаття 9 Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання і їхнє усиновлення на національному і міжнародному рівнях, прийнятої резолюцією 41/ 85 Генеральної Асамблеї від 3 грудня 1986 року, передбачає, що Генеральна Асамблея проголошує право дитини знати про своє походження, якщо тільки це не суперечить найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Загальновідомо законодавче положення, що права та обов’язки батьків та дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку (ст. 121 СК України).

Походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження жінкою дитини, походження ж дитини від батька визначається юридично і залежить від народження дитини у шлюбі чи поза шлюбом.

Сімейний кодекс України в ст. 123 передбачає порядок визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка. Відповідно до ст. 123 СК України, у разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною. У разі імплантації в організм іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імплантовано в організм його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. Аналіз цих положень надає підстави зробити висновок, що законодавчо в Україні дозволено застосування такої форми репродуктивної медицини як сурогатне материнство. Проблема сурогатного материнства у будь-якому суспільстві не тільки законодавчо, а й навіть морально розцінюється неоднаково, безумовно, що в таких відносинах не може бути єдиного погляду на проблему, материнство – це значна як етична, так і соціальна цінність. Більшість світових релігій заперечують існування сурогатних матерів як неетичних явищ, що не можуть бути властиві людині. Неоднозначний підхід до цього явища і в законодавстві різних держав. Сімейний кодекс Російської Федерації в ч. 2 п. 4 ст. 51 передбачає,що особи, які перебувають у шлюбі і дали свою згоду у письмовій формі на імплантацію зародка іншій жінці з метою його виношування, можуть бути записані батьками дитини тільки за згодою жінки, яка народила дитину (сурогатної матері). Сурогатне материнство законодавчо заборонено у Франції та Німеччині, де в деяких випадках передбачаються санкції до лікарів, які займаються таким видом діяльності. Більш лояльний підхід до цієї проблеми в США, де сурогатна мати – це жінка, яка зобов’язується народити дитину не для себе, а з метою її подальшої передачі замовникам, і дозволено законодавчо сурогатне материнство в Англії.

Визначення походження дитини від батька залежить від того, народжена дитина у шлюбі чи поза шлюбом. Відповідно до ст. 122 СК України, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини. Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя.

За законодавством Російської Федерації (ст. 48 СК РФ) презумпція батьківства діє також у випадку народження дитини протягом трьохсот днів з моменту розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним, смерті подружжя.

Згідно ч. 2 ст. 125 СК України, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається:

1) за заявою матері та батька дитини;

2) за заявою чоловіка, який вважає себе батьком дитини;

3) за рішенням суду. Законодавство України дозволяє й оспорювання батьківства.

СК України передбачає більш демократичні положення, порівнянно з Кодексом про шлюб та сім’ю України (КпШС), щодо права чоловіка та дружини подати спільну заяву до державного органу реєстрації актів цивільного стану про невизнання чоловіка батьком дитини (ч. 3 ст. 122 СК України); права особи, яка вважає себе батьком дитини, пред’явити до чоловіка жінки, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства (ст. 129 СК України); права особи, яка записана батьком дитини, оспорити своє батьківство (ст. 136 СК України); права матері дитини на оспорювання батьківства свого чоловіка (ст. 138 СК України).

Досить цікавий підхід до оспорювання батьківства закріплений і в законодавстві країн Західної Європи. Так, за законодавством Італії, позови про оспорювання походження дитини допускаються тільки в таких випадках: 1) якщо подружжя не проживало разом у період між 300-м та 180 днями до народження дитини; 2) якщо у вказаний вище строк чоловік страждав на імпотенцію; 3) якщо у вказаний період дружина зраджувала чоловікові або приховала від чоловіка вагітність та народження дитини [16, С. 195].

Законом про сім’ю Чехії передбачені підстави оспорювання батьківства як щодо дітей, народжених у шлюбі, так і щодо позашлюбних дітей. Так, чоловік, який підтвердив своє батьківство у спільній заяві батьків, може у шестимісячний строк оспорити його, надавши докази, що унеможливлюють походження дитини від нього.

Німецьке цивільне уложення дуже ретельно регулює відносини оспорювання батьківства (§§ 1593—1600). Причому законодавець не тільки визначає різновиди оспорювання батьківства – по-перше, оспорювання шлюбного походження дитини та, по-друге, оспорювання визнання батьківства – а й ретельно регламентує процесуальні особливості таких справ, а саме: визначає коло осіб, які мають право на пред’явлення таких позовів, строки оспорювання, можливість оспорювання через представників, конкретизує, хто є відповідачем у конкретному випадку пред’явлення позову.

Права та обов’язки батьків та дітей включають в себе як майнові, так і особисті немайнові права та обов’язки. Стаття 66 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає, що права та обов'язки батьків і дітей визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини. Л. А. Савченко розрізняє такі особисті батьківські права: 1) право на виховання дітей; 2) право на визначення дитині імені, прізвища, по батькові; 3) право на визначення місця проживання дітей і відібрання дітей від будь-яких осіб, які незаконно їх утримують; 4) право на представництво і захист інтересів дітей; 5) право давати згоду на усиновлення своєї дитини іншою особою.

Україна ратифікувала Конвенцію про контакт з дітьми (ETS № 192), і тепер на рівні національного законодавства закріплено положення, що батьки, інші члени сім’ї та родичі, зокрема ті, які проживають у різних державах, не повинні перешкоджати одне одному реалізувати право дитини на контакт з ними, зобов’язані гарантувати повернення дитини до місця її постійного проживання після реалізації нею права на контакт, не допускати неправомірної зміни її місця проживання (ч. 2 ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відповідно до ст. 67 Закону України «Про міжнародне приватне право», зобов'язання щодо утримання, які виникають із сімейних відносин, крім випадків, передбачених законом, регулюються правом держави, у якій має місце проживання особа, яка має право на утримання. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним вище, застосовується право їхнього спільного особистого закону. Якщо особа, яка має право на утримання, не може його одержати згідно з правом, визначеним вище, застосовується право держави, у якій особа, яка зобов’язана надати утримання, має місце проживання.

Україна приєдналася до Конвенції про стягнення аліментів за кордоном, Конвенції про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання. 9 вересня 1994 року 12 країн-учасників СНД уклали Угоду про гарантії прав громадян у галузі виплати соціальної допомоги, компенсаційних виплат сім’ям з дітьми та аліментів, яка набрала чинності для України 30.01.96 р., в ст. 5 якої передбачено, що встановлення і стягнення (виплата) аліментів громадянам Сторін здійснюється у порядку, передбаченому національним законодавством Сторони, на території якої вони проживають.

Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Згідно зі ст. 181 Сімейного кодексу України, способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. Відповідно до ч. 2 ст. 182 СК України, мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, за винятком випадків, передбачених ст. 184 СК України (ст. 184 передбачає визначення розміру аліментів у твердій грошовій сумі).

Батьки зобов'язані також утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. Новелою СК України є положення, що якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання. Слід зазначити, що, наприклад, законодавство Російської Федерації аналогічних положень не передбачає.

 

5. Статті 282 – 287 Сімейного кодексу України присвячені врегулюванню відносин усиновлення з іноземним елементом. Відповідно до ст. 69 Закону України «Про міжнародне приватне право», усиновлення та його скасування регулюються особистим законом дитини та особистим законом усиновлювача. Якщо усиновлювач – подружжя, яке не має спільного особистого закону, то застосовується право, що визначає правові наслідки шлюбу. Здатність особи бути усиновлювачем визначається відповідно до її особистого закону. Правові наслідки усиновлення або його припинення визначаються особистим законом усиновлювача. Нагляд та облік усиновлених дітей здійснюються відповідно до особистого закону дитини.

Згідно зі ст. 282 СК України, усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини. Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.

Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється на загальних підставах. Дитина, яка є громадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вона перебуває не менше одного року на обліку у урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини. Якщо усиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України, усиновлення може бути здійснене до спливу цього строку. Дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік у урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім'ю.

Переважне право на усиновлення дитини – громадянина України мають іноземці, які є:

1) родичами дитини;

2) громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги.

На усиновлення дитини іноземцем потрібна згода урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини. Усиновлення іноземцями провадиться за умови забезпечення дитині прав в обсязі не меншому, ніж це встановлено законами України. За усиновленою дитиною зберігається громадянство України до досягнення нею вісімнадцяти років. Усиновлена дитина має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів (ст. 283 СК України)

Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого статтею 282 СК України. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 року № 905 «Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей», облік громадян України, які проживають за межами України, та іноземців, які бажають усиновити дитину, що проживає в Україні облік громадян України, які проживають за межами України, та іноземців, які бажають усиновити дитину, що проживає в Україні, здійснює Департамент з усиновлення та захисту прав дитини.

Громадяни України, які проживають за межами України, та іноземці, які бажають усиновити дитину, що проживає в Україні, подають до Департаменту справу, яка складається з таких документів:

1) заяви про взяття на облік кандидатів в усиновлювачі, засвідчена нотаріально;

2) копію паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, у двох примірниках;

3) висновку компетентного органу країни проживання, який підтверджує можливість заявників бути усиновлювачами. У висновку зазначаються адреса, житлово-побутові умови (кількість спальних кімнат, наявність умов для проживання дитини), біографічні дані, склад сім'ї (кількість осіб, які проживають разом із заявником, ступінь родинного зв'язку, наявність власних дітей), ставлення заявників до усиновлення. Висновок повинен містити рекомендації щодо кількості, віку та стану здоров'я дітей, яких можуть усиновити заявники.

Якщо висновок видано недержавним органом, до нього додається копія ліцензії на провадження таким органом діяльності, пов’язаної з усиновленням;

4) дозволу компетентного органу країни проживання заявників на в'їзд і постійне проживання усиновленої дитини;

5) зобов'язання заявника (у двох примірниках):

- поставити дитину на облік у відповідній консульській установі чи дипломатичному представництві України (із зазначенням найменування установи, представництва, його адреси) протягом місяця після в’їзду до країни проживання;

- забезпечити право усиновленої дитини зберігати громадянство України до досягнення нею 18 років;

- подавати консульській установі чи дипломатичному представництву України не менш як один раз на рік протягом перших трьох років після усиновлення та в подальшому один раз на три роки до досягнення дитиною вісімнадцяти років звіт про умови проживання та стан здоров'я усиновленої дитини;

- надавати можливість представникові консульської установи чи дипломатичного представництва України спілкуватися з дитиною;

- повідомляти консульську установу чи дипломатичне представництво України про зміну місця проживання усиновленої дитини;

6) засвідченої нотаріально письмової згоди другого з подружжя на усиновлення дитини (у разі усиновлення дитини одним з подружжя), якщо інше не передбачено законодавством;

7) довідки про заробітну плату за останні шість місяців або копії декларації про доходи за попередній календарний рік, засвідчена органом, який її видав або нотаріально;

8) засвідченої нотаріально копії документа про шлюб, зареєстрований в компетентних органах країни (у двох примірниках);

9) висновку про стан здоров'я кожного заявника, складений за формою;

10)довідки про наявність чи відсутність судимості для кожного заявника, видана компетентним органом країни проживання;

11)засвідченої нотаріально копії документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням, із зазначенням його загальної і житлової площі та кількості спальних кімнат. У разі усиновлення дитини одним із подружжя висновок про стан здоров’я та довідка про наявність чи відсутність судимості подаються кожним з подружжя.

Нотаріально засвідчені заяви про розмір заробітної плати чи інших доходів заявників, наявність у них майна чи права користування майном, інші заяви не замінюють документів, зазначених у цьому пункті.

Департамент протягом 20 робочих днів перевіряє документи, зазначені вище, на відповідність вимогам законодавства і за відповідності законодавству бере заявників на облік кандидатів в усиновлювачі із занесенням даних про них до Книги обліку кандидатів в усиновлювачі, яка ведеться за формою, та Єдиного банку даних.

Про взяття на облік кандидатів в усиновлювачі заявники повідомляються письмово.

Громадянам України, які проживають за межами України, та іноземцям може бути відмовлено у взятті на облік кандидатів в уси-новлювачі, якщо:

- подані документи не відповідають вимогам, встановленим законодавством;

- у документах або їх перекладі є виправлення, дописки, не завірені в установленому порядку;

- переклад не відповідає змісту оригіналу документа;

- заявники (один з них) страждають на захворювання, яке внесене до затвердженого МОЗ переліку хвороб, за наявності яких особа не може бути усиновлювачем;

- різниця у віці між дитиною та заявниками становить менш як п’ятнадцять або більш як сорок п’ять років;

- серед дітей, які більше року перебувають на централізованому обліку, якщо інше не передбачене законодавством, немає дітей, які за віком та станом здоров'я відповідали б рекомендаціям, що містяться у висновку, передбаченому законодавством. Облік іноземців та осіб без громадянства, які бажають усиновити дитину, що є іноземцем або особою без громадянства і проживає в Україні, здійснюється в порядку, встановленому для громадян України, які проживають за межами України, та іноземців.

Відповідно до п. 10–11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» при розгляді справи про усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземцями судам необхідно мати на увазі, що:

а) така дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо вона не менше ніж один рік перебуває на обліку в Державному департаменті з усиновлення та захисту прав дитини і при цьому не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування до себе в сім’ю. Якщо усиновлювач є родичем дитини або вона страждає на хворобу, що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України, усиновлення можна здійснити до закінчення цього строку;

б) на усиновлення дитини іноземцем потрібна згода уповноваженого органу виконавчої влади, в тому числі у випадку, коли усиновлювач є чоловіком матері, дружиною батька цієї дитини;

в) усиновлення іноземцями здійснюється за умови забезпечення дитині прав в обсязі, не меншому від установленого законами України.

З метою визначення змісту норм сімейного права країни усиновлювача суд може звернутися в установленому порядку за роз'ясненнями до Міністерства юстиції України та інших компетентних органів або залучити експерта (спеціаліста) в галузі іноземного права. Суд також має право запропонувати заявникам надати легалізовані в установленому порядку витяги з нормативних актів, що забезпечують за кордоном права дитини (на житло, освіту, охорону здоров'я, утримання тощо) в тому обсязі, в якому вона має їх в Україні.

Під час дослідження судом висновку іноземної організації з усиновлення дітей про умови життя іноземців та про наявність у них можливості бути усиновлювачами необхідно перевіряти, чи надано цій організації повноваження складати такі висновки від імені компетентного органу відповідної держави.

Суд визнає іноземні офіційні документи письмовими доказами без їхньої легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами України. Зокрема вона не вимагається у відносинах між державами-учасницями Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (Гаага, 5 жовтня 1961 року), до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 10 січня 2002 року № 2933-III «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів». Замість дипломатичної чи консульської легалізації офіційних документів у цих державах для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та у відповідному випадку автентичності відбитку печатки або штампу, якими він скріплений, компетентний орган держави, в якій було видано документ, проставляє на ньому апостиль (ст. 3, 5 названої Конвенції).

Для усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за її межами, громадяни України та іноземці звертаються з відповідною заявою до консульської установи чи дипломатичного представництва України в країні проживання дитини.

Для забезпечення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, які проживають за межами України, Департамент протягом місяця від дня надходження рішення суду про усиновлення дитини надсилає до МЗС: копію рішення суду про усиновлення дитини; письмове зобов'язання кандидатів в усиновлювачі.

На підставі рішень суду, рішень консульських установ чи дипломатичних представництв України про усиновлення дитини МЗС реєструє усиновлених дітей, які проживають за межами України. МЗС у місячний строк після надходження документів від Департаменту надсилає до відповідної консульської установи чи дипломатичного представництва України доручення щодо взяття дитини на консульський облік та здійснення нагляду за дотриманням її прав.

Консульська установа чи дипломатичне представництво України здійснює нагляд за дотриманням прав усиновленої дитини на підставі доручення МЗС та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права щодо захисту прав дітей. Під час взяття на консульський облік усиновленої дитини відповідна консульська установа чи дипломатичне представництво України надають усиновлювачам зразок звіту про умови проживання та стан здоров’я усиновленої дитини, який подається усиновлювачами, і графік подання звітів усиновлювачами до досягнення дитиною вісімнадцяти років. Консульська установа чи дипломатичне представництво України аналізує звіти усиновлювачів про умови проживання та стан здоров’я усиновленої дитини і щороку до 1 лютого надсилає МЗС інформацію про здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей, які проживають за межами України, за формою згідно з додатком 13. МЗС узагальнює подану інформацію та до 1 березня поточного року передає її до Департаменту.

Звіти усиновлювачів про умови проживання та стан здоров’я усиновленої дитини зберігаються у відповідній консульській установі чи дипломатичному представництві України протягом трьох років після досягнення дитиною вісімнадцяти років, після чого знищуються із складенням відповідного акта.

Консульська установа чи дипломатичне представництво України, яким стало відомо про факт порушення прав усиновленої дитини, вживають заходів до захисту її прав.

У разі коли не вдається усунути причини, що призводять до порушення прав дитини, консульська установа чи дипломатичне представництво України за місцем проживання усиновленої дитини в межах своїх повноважень сприяє вирішенню питання про скасування усиновлення або визнання його недійсним.

Після скасування усиновлення або визнання його недійсним відповідна консульська установа чи дипломатичне представництво України сприяє поверненню дитини в Україну.

Подальше влаштування такої дитини здійснює служба у справах дітей за місцем походження дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування.

Відповідно до ст. 284 СК України, усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, здійснюється громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні, на загальних підставах.

Стаття 286 СК України встановлює, що усиновлення іноземцем або особою без громадянства дитини, яка є іноземцем або особою без громадянства, здійснюється в Україні відповідно до законів України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами України.