Теоретичні основи аналізу ринку праці

Особливості функціонування ринку праці, його структура, сутність безробіття найбільш повно розкриваються на макро- і мікро рівні через моделі ринку праці. У західних економічних теоріях відомі такі основні підходи до аналізу сучасного ринку праці.

Класична (неокласична) теорія „цінової рівноваги”. Її дотримуються неокласики (А. Маршалл, А. Пігу, Дж. Пері, Р.Холл та ін.) і прихильники концепції економіки пропозиції (Д.Гідлер, А. Лафер та ін.). Згідно з цією теорією ринок праці діє на основі цінової рівноваги, тобто основним регулятором ринку праці є ціна робочої сили.

Кейнсіанська теорія зайнятості (Дж. М. Кейнс та ін.) принципово відрізняється від класичного підходу. Теорія Дж. Кейнса отримала назву „недостатнього попиту”. За Кейнсом обсяг зайнятості визначається обсягом ефективного попиту, який включає споживчий та інвестиційний попит. Головна причина безробіття – недостатній обсяг ефективного попиту і обумовлюється, насамперед, спадом як фазою економічного циклу (цикл безробіття).

Основним регулятором ринку в кейнсіанській теорії є держава, яка впливає на сукупний попит на товари і послуги, а значить і на сукупний попит на працю.

Монетаристська теорія (М.Фрідман, Ф.Махлуп, Л.Роббінс, Ф.Хайек та ін.) ґрунтується на необхідності жорсткої структури цін на робочу силу, понятті „природного” рівня безробіття, яке відбиває структурні характеристики ринку праці, що зумовлюють негнучкість заробітної плати, заважають нормальному його функціонуванню, збільшують його нерівновагу та безробіття.

Інституціоналістська теорія (Дж. Данлоп, Л. Ульман та ін.). Характер ринку праці пояснюється особливостями динаміки окремих галузей та професіонально-демографічних груп. Увага концентрується не на макроекономічному аналізі, а на аналізі професійних та галузевих розбіжностей у структурі робочої сили, рівні заробітної плати.

Марксистська теорія стверджує, що ринок праці хоча і функціонує відповідно до загальних ринкових закономірностей, проте він має особливості, які пояснюються різницею товарів „робоча сила” та фізичного капіталу. Передусім ці особливості виявляються у тому, що товар „робоча сила” в процесі праці створює вартість, а вартість усіх інших ресурсів лише переноситься на нову вартість праці. Окрім того, робоча сила як товар, впливає на співвідношення попиту і пропозицію і на свою ринкову ціну.

 

 

5. ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ

1. Поняття та види зайнятості.

2. Безробіття і його види. Соціально-економічна оцінка.

3. Регулювання зайнятості населення.

 

5.1. Поняття та види зайнятості

Зайнятість як соціально-економічна категорія – це сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та їх участю в суспільно корисній діяльності, що приносить їм заробіток або дохід (прибуток).

Згідно з рекомендаціями Міжнародної організації праці та світовою статистичною практикою зайнятими економічною діяльністю (або зайнятими) вважаються особи у віці від 15 до 70 років включно, які:

· працювали впродовж обстежуваного тижня хоча б одну годину за наймом, отримуючи винагороду в грошовому або

 

 

натуральному вигляді, працювали індивідуально (самостійно) або у окремих громадян на власному (сімейному) підприємстві;

· працювали впродовж 30 годин на тиждень безкоштовно на підприємстві, що належить будь-кому з членів домогосподарства або в особистому підсобному сільському господарстві з метою реалізації продукції, що вироблена внаслідок цієї діяльності;

· особи, які були тимчасово відсутні на роботі, тобто формально мали робоче місце (власне підприємство), але не працювали впродовж обстежуваного періоду з незалежних від них особистих обставин, зберігаючи формальні зв’язки з місцем роботи.

До складу зайнятого населення не включаються особи, які виконують неоплачувану громадську чи добровільну роботу, та особи, які виконують тільки домашні обов’язки.

Добровільна діяльність є неекономічним видом діяльності і має три визначальні риси:

· відсутність оплати;

· добровільність на відміну, наприклад, від строкової військової служби;

· виконання роботи для організації, громади чи конкретної особи, з якою відсутні родинні зв’язки, поза власним домашнім господарством.

Згідно із Законом України “Про зайнятість населення” зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формах. Зайнятістю визначається діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і права власності на засоби виробництва для її здійснення.

До зайнятого населення належать громадяни України, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

· працюючі за наймом на умовах повного і неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах та організаціях незалежно від форми власності, міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за її межами;

· громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, які беруть участь у виробництві;

· вибрані, призначені або затверджені на платних посадах в органах державної влади, управління, суспільних організаціях;

· громадяни, які служать у Збройних силах, Національній гвардії, Податковій поліції, органах національної безпеки, внутрішніх справах та ін.;

· особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва, які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах;

· працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Незайняте населення – це працездатні громадяни у працездатному віці, які не мають постійної або тимчасової роботи, не шукають роботи, незареєстровані в державній службі зайнятості і мають дохід за межами трудової діяльності.

Тимчасово незайняте населення – це працездатні громадяни у працездатному віці, які не мають підходящої роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості як ті, котрі шукають роботу.

Головним завданням соціально-економічної політики держави є досягнення повної і ефективної зайнятості. В економічній науці виділяють такі види зайнятості: повну, ефективну і раціональну.

Повна зайнятість означає створення матеріально-технічних, організаційних, соціально-економічних умов, які забезпечили б можливість працевлаштування працездатного населення. Вона забезпечується при рівні безробіття, який дорівнює природному рівню.

Повна зайнятість є важливою характеристикою соціального захисту населення у трудовій сфері та основою ефективного використання трудового потенціалу суспільства.

Ефективна зайнятість забезпечує баланс між попитом та пропозицією робочої сили, відповідність наявної кількості робочих місць професійно-кваліфікаційній робочій силі. Вона спрямована на скорочення ручної, непрестижної та важкої праці.

Раціональна зайнятість визначається ефективністю трудової діяльності, поєднанням повної і ефективної зайнятості. Вона визначається суспільною корисністю результатів праці; оптимальністю суспільного поділу праці; кількісною і якісною відповідністю робіт і працівників; економічною доцільністю робочих місць.

Потрібно розрізняти види та форми зайнятості. Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями і та ін. Загалом, види зайнятості можна класифікувати за такими ознаками: за характером діяльності, за соціальною належністю, за галузевою належністю, за територіальною ознакою, за рівнем урбанізації, за професійно-кваліфікаційною ознакою, за статево-віковою ознакою, за видами власності.

Форми зайнятості класифікуються за такими ознаками:

за формами організації робочого часу розрізняють повну та неповну зайнятість. Повназайнятість. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Виходячи з причин зайнятості на режимах неповного робочого часу, розрізняють вимушену та добровільну неповну зайнятість.

· за статусом діяльності розрізняють первинну та вторинну.

· за стабільністю трудової діяльності розрізняють постійну, тимчасову та сезонну.

· за характером організації робочих місць та робочого часу розрізняють стандартну та нестандартну форми зайнятості.