Організаційно-економічне управління технічним розвитком підприємства

Технічний розвиток відображає процеси формування і вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства, що має бути постійно зорієнтований на кінцеві результати його виробничо-господарської діяльності. Технічний розвиток, як об’єкт організаційно-економічного управління, охоплює різноманітні форми, які мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і забезпечити просте та розширене відтворення основних фондів підприємства.

Форми технічного розвитку підприємства.

1) Підтримування техніко-технологічної бази підприємства:

- капітальний ремонт устаткування;

- заміна спрацьованого устаткування новим такого самого технічного рівня;

- технічне доозброєння підприємства.

2) Розвиток техніко-технологічної бази:

- модернізація;

- технічне переозброєння;

- реконструкція;

- розширення;

- нове будівництво.

Економічне управління технічним розвитком підприємства зазвичай включає такі основні етапи:

• установлення цілей — визначення, ранжирування, виокремлення пріоритетів;

• підготовчий — аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної інформації;

• варіантний вибір рішень — розроблення, вибір критерію та оцінювання ефективності можливих варіантів;

• планування робіт — узгодження вибраних і прийнятих рішень, їх інтегрування в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку підприємства на найближчу та віддалену перспективу;

• супровід реалізації плану — контроль за виконанням передбачених заходів, необхідне коригування плану.

Конкретні стратегічні напрями технічного розвитку підприємства пов'язані із розв'язанням таких найважливіших проблем:

- кардинальне підвищення якості виготовленої продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на вітчизняному і світовому ринках;

- розроблення й широке впровадження ресурсозберігаючих (передовсім енергозберігаючих) технологій;

- скорочення до максимально можливого рівня затрат ручної праці, поліпшення її умов і безпеки;

- здійснення всебічної екологізації виробництва згідно із сучасними вимогами до охорони навколишнього середовища.

Розвиток техніко-технологічної бази виробництва (діяльності), потребує значних інвестиційних ресурсів. У разі тимчасового браку чи нестачі власних інвестицій і сучасних засобів праці підприємства та організації можуть скористатися для оновлення й розвитку своєї технічної бази таким поширеним у світі методом фінансування, як лізинг (оренда на тривалий термін рухомого й нерухомого майна). Згідно із Законом України «Про лізинг» лізинг — це підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і яка полягає в наданні лізингодавцем (юридичною особою або індивідуальним підприємцем, які здійснюють лізингову діяльність) у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу (особі, котра одержує майно за договором лізингу) майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність (з доручення і за погодженням з лізингоодержувачем) у продавця (постачальника-виробника майна), за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме й рухоме майно, що належить до основних фондів, у тому числі машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо, стосовно яких немає обмежень щодо передавання їх у лізинг (оренду). Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти (мисливські угіддя, ліси, водоймища тощо).

Можливі види лізингу:

М іжнародний лізинг реалізується суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або тоді, коли лізингове майно чи платежі перетинають державні кордони. Інакше кажучи, суб'єктами міжнародного лізингу завжди є інвестори інших країн. Це дає змогу вітчизняним підприємствам оновлювати свою технічну базу за рахунок конкурент спроможного устаткування, транспортних та інших засобів праці зарубіжного походження.

Оперативним заведено називати лізинг із неповною окупністю орендованих основних фондів. Він здійснюється за договором лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач отримує в платне користування від лізингодавця відповідне майно на строк, менший за період амортизації 90 % вартості об'єкта лізину. Відтак лізингодавець може надавати майно в тимчасове користування кілька разів. Важливо наголосити, що за оперативного лізингу обов'язки з технічного обслуговування та ремонту орендованих засобів праці бере на себе лізингодавець.

Найбільшого поширення набув так званий фінансовий лізинг, тобто лізинг з повною окупністю орендованих матеріальних елементів основних засобів. Офіційно під фінансовим лізингом розуміють договір лізингу, згідно з яким лізингодавець надає лізингоодержувачу майно на час, не менший за строк, протягом котрого нараховується 60 відсотків амортизаційних відрахувань від повної вартості об'єкта лізингу (на день укладення договору). І після закінчення строку дії договору фінансового лізингу орендоване майно переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. За умови фінансового лізингу ризик втрати майна, а також здійснення його технічного обслуговування і ремонту бере на себе лізингоодержувач.

Внутрішній лізинг за своєю сутністю і масштабом поширення буває внутрішньо- або загальнодержавним. Його суб'єктами є українські підприємства (організації) чи їх інтеграційні утворення. Вітчизняні суб'єкти лізингу можуть практично здійснювати дві його форми — зворотний та пайовий лізинг. Зворотний лізинг передбачає викуп лізингодавцем майна у власника (виробника) і передавання цього майна в лізинг тому самому власнику. За пайового лізингу оренда здійснюється за участю кількох суб'єктів лізингу із залученням одного чи кількох кредиторів.

При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може перевищувати 80 % вартості набутого для лізингу майна.

Сервісний лізинг зазвичай застосовується за умови придбання на лізингових засадах складної техніки або такої, що зазнає швидкого техніко-економічного старіння (наприклад, комп'ютерно-обчислювальна та розмножувальна техніка, транспортні засоби тощо).