Поняття про імунітет. Форми імунітету.

Поняття про імунітет.

 

1. Поняття про імунітет. Форми імунітету.

2. Імунна система, органи і клітини імунної системи.

3. Основні типи імунної відповіді.

4. Види порушень імунної системи. Фактори, що послаблюють та зміцнюють імунітет.

 

Поняття про імунітет. Форми імунітету.

Важливим проявом індивідуальної реактивності є імунна реактивність.

Людина живе в оточенні найрізноманітніших мікробів, у тому числі хвороботворних бактерій і вірусів. Багато з них знаходиться в організмі хворих тварин і людей, від яких вони можуть тим чи іншим шляхом передаватися до здорових (напр., інфекції (грип, туберкульоз), які передаються повітряно-краплинним шляхом - при кашлі, чханні тощо). Проте життєвий досвід свідчить, що зараження не завжди спричинює захворювання. Очевидно, в організмі є фактори і механізми, які запобігають розвиткові інфекції.

В боротьбі з інфекцією організм використовує два види факторів захисту: неспецифічні (загальнозахисні) і специфічні.

До неспецифічних факторів можна віднести шкіру і слизові оболонки, що є зовнішнім бар'єром, який затримує сторонні предмети і не допускає їх у внутрішнє середовище організму; різні секрети, які вони виділяють: піт, слізна рідина, слина ротової порожнини, соляна кислота шлунка; нормальна мікрофлора організму, фагоцитоз, запалення, лихоманка та ін. Фагоцитоз - друга лінія захисту організму проти мікроорганізмів, що перебороли поверхневі бар'єри. Здійснюється особливими клітинами – фагоцитами, що знаходяться в крові й у тканинах деяких органів (селезінки, печінки, лімфатичних вузлів). Тому роль внутрішніх бар'єрів виконують печінка, селезінка, лімфатичні вузли. Фагоцити – це різні лейкоцити: нейтрофіли, еозинофіли, базофіли, моноцити тощо. У боротьбі з антигенами багато фагоцитів гинуть. Гній - це скупчення загиблих фагоцитів. Над ліквідацією гнійника “працюють” фагоцити, що залишилися. Вони переварюють останки загиблих клітин і усувають небезпеку зараження крові. Значення фагоцитів для захисту організму вперше довів І.І.Мечников, що розробив фагоцитарну теорію імунітету.

Загальнозахисним факторам не властива виражена вибірна (специфічна) дія на збудників інфекції, вони перешкоджають їхньому проникненню в організм і перебуванню там, при цьому особливість кожного збудника не має істотного значення.

Вирішальними факторами в боротьбі з інфекціями є специфічні фактори, які виробляються в організмі. Вони зумовлюють специфічну несприйнятливість організму до тієї інфекції, проти якої вони вироблені. Цю форму захисту називають імунітетом. Назва “імунітет” походить від латинської «immunitas», що означає - вільний від чогось, недоторканий, той, що не сприймає якихось зовнішніх втручань.

Імунна відповідь, або надбаний імунітет, є вищим ступенем захисту, який з’являється у явному вигляді тільки у хребетних. У нижчих тварин є багато неспецифічних механізмів захисту, включаючи так званий природний імунітет, які також зберігаються у вищих тварин.

Ще в глибоку давнину люди помітили, що після перенесеної інфекційної хвороби з’являються несприятливість до повторного зараження. Особливо це було характерно для таких хвороб, як чума, холера, натуральна віспа. У 1796 році шотландський лікар Едуард Дженнер дійшов до висновку, що внаслідок захворювання на коров’ячу віспу в організмі людини виробляється несприятливість до натуральної віспи. На підставі цього було застосовано щеплення коров’ячої віспи проти натуральної.

Основні положення сучасної імунології розробив австралійський вчений Франк Бернет. Він писав, що головна функція імунітету полягає в розпізнаванні “свого” і “чужого”.

Сучасне визначення: Імунітет – це сукупність процесів і механізмів, спрямованих на захист організму від інфекційних агентів і речовин, що відрізняються від нього своїми біологічними властивостями.

Імунітет спрямований на збереження генетичної постійності внутрішнього середовища від проникнення генетично чужорідних клітин, білків і мікробів. Несприятливість до чужорідних білків є великою перешкодою до успішної пересадки органів, вона є причиною виникнення алергічних реакцій при застосуванні білкових препаратів з лікувальною метою.

Несприятливість до мікробів та продуктів їх життєдіяльності лежить в основі специфічного, тобто протиінфекційного імунітету. Специфічність імунітету виражається в тому, що він зумовлює захист лише проти однієї і зовсім не впливає на ступінь сприйнятливості даного індивіда до інших інфекцій. Так, речовини, що виробилися проти збудника коклюшу, безсилі проти збудника скарлатини тощо.

Наука, що вивчає імунні механізми самозахисту організму від усього генетично чужорідного називається імунологією.

Історія імунології починається із ім’я англійського лікаря Едварда Дженнера. Дата першого імунологічного експерименту – 14 травня 1796 року. У цей день Дженнер ввів у надріз на шкірі плеча 8-річного хлопчика вміст пустули коров’ячої віспи (хвороби, дуже схожої на віспу, якою хворіли люди, але не заразної для людей). Основою цього експерименту послужило спостереження Дженнера, що жінки, які працювали із коровами, хворими на коров’ячу віспу, ніколи не хворіли на віспу людини. І Дженнер ризикнув: через два тижні, 1 червня 1796 року він заразив хлопчика віспою людини. І хлопчик не захворів. Це був перший документований приклад свідомої вакцинації, яка і отримала свою назву від латинського слова “vacca” – корова (вірус коров’ячої оспи називається Vaccinia).

Дженнер зробив перший, напівсвідомий крок у розумінні і використанні імунних процесів. Батьком імунології як науки вважають не його, а вченого, що з’явився майже через 100 років, Луї Пастера. Пастер відомий багатьма відкриттями, зокрема, це він фактично довів мікробну природу інфекційних захворювань і запропонував заходи по ослабленню та знищенню мікробних агентів (пастерізація). Пастер працював із збудниками декількох хвороб. У 1879 році він спостерігав, що введення ослаблених вібріонів курячої холери запобігає захворюванню курей. Цей підхід був пізніше успішно застосований для запобігання сибірської виразки, сказу та краснухи тварин. Було встановлено 5-й принцип щеплень та розроблено їх схему. І тільки після цього Пастер ризикнув застосувати цей принцип для лікування людини. Приводом, як завжди, послужив випадок: в лабораторію, де працював Пастер, привели хлопчика, якого покусав скажений собака (це було у 1885 році). І Пастер ризикнув, користуючись принципами щеплення тварин, провести вакцинацію цього хлопчика проти сказу. Хлопчик не захворів і до кінця життя працював в Інституті Пастера привратником. А досліди Пастера принесли вченому світову славу. У 1888 році, на гроші, зібрані за міжнародною підпискою, було відкрито Інститут Пастера в Парижі. Він і зараз є відомим імунологічним центром. Пізніше інститути, або станції Пастера було створено у багатьох країнах світу. В Україні Інститут Пастера знаходиться в Одесі.

З 1901 року вченим, які зробили великий внесок у розвиток біології та медицини, почали вручати Нобелівські премії, що і донині є ознакою світового визнання. На прикладі цих премій цікаво прослідкувати за розвитком імунології у ХХ столітті, а також уявити собі місце цієї дисципліни серед інших біологічних наук. За 101 рік, що минули, Нобелівську премію присуджували 93 рази (виключаючи 8 років, що прийшлися на першу та другу світові війни). Імунологи отримували її 15 разів, тобто 1/6 усіх визначних відкриттів в галузі біології та медицини було зроблено імунологами і стосувалося імунологічних явищ. Ця цифра свідчить про важливість імунології у розумінні біологічних процесів.

На початку свого розвитку імунологія з’явилась як наука про боротьбу організму з інфекційними хворобами. Великі відкриття “ранньої ери” імунології (початок ХХ століття) були пов’язані із такими тяжкими хворобами як віспа, сибірська виразка, сказ, дифтерія. Поряд із поступовим розумінням того, як саме відбувається імунний захист організму, було розроблено ефективні вакцини і сироватки, що дозволили боротися із цими захворюваннями. Пізніше, у “середні віки” імунології (30-ті – 60-ті роки) стало зрозумілим, що імунна система не тільки бореться із втручанням зовнішніх інфекційних агентів, а взагалі підтримує індивідуальність даного організму, не дозволяючи внесення клітин і тканин іншої особистості і знищуючи власні клітини, що втратили риси своєї індивідуальності. І, нарешті, у “новітню еру” імунології (70-ті – 90-ті роки) поряд із розумінням дуже тонких процесів імунного розпізнання на рівні молекул білків та їх генів, стало зрозумілим, що імунна система не є особливою і відокремленою, вона використовує молекули і клітини, які приймають участь у багатьох інших процесах в організмі. На прикладі імунних процесів було відкрито ряд важливих загальнобіологічних закономірностей, а імунологічні методи стали загальнопоширеними у багатьох інших галузях біології. Зараз імунологія знаходиться на підйомі і дуже швидко розвивається: кожний рік приносить нові відкриття, а попередні уявлення змінюються, доповнюються, а інколи і відкидаються, замінюються новими.

Виділяють дві основні форми імунітету - вроджений і набутий.

В основі вродженого імунітету лежать різні загальнозахисні (неспецифічні) механізми: шкіра, слизові оболонки, фагоцитоз, запалення тощо.

Набутий імунітет може бути: природний і штучний. Кожен з них за способом виникнення поділяють на активний (вироблюваний) і пасивний (одержуваний).

Природний пасивний імунітет людина отримує від матері по відношенню до тих захворювань, які раніше були перенесені нею.

Природний активний імунітет виробляється в організмі після перенесеного інфекційного захворювання (скарлатини, кору, тифу тощо). Активний імунітет зберігається тривалий час, а в ряді випадків - протягом усього життя.

Штучний активний імунітет пов'язаний з проведенням щеплень і введенням в організм вакцин, тобто убитих чи ослаблених мікробів або токсинів. Анатоксини – знешкоджені мікробні токсини. Вакцини та анатоксини використовуються для активної імунізації.

Завдяки щепленням в ХХ ст. вдалось ліквідувати або різко знизити захворюваність на ряд інфекційних захворювань, які були причиною смертності мільйонів людей: натуральну віспу, правець, дифтерію, коклюш, кір та ін. Штучний активний імунітет виникає через 2-3 тижні після вакцинації і триває від 6 місяців (чума, холера, черевний тиф) до 2-7 років (натуральна віспа, висипний тиф), поступово знижуючись. Щеплення потрібно періодично повторювати, оскільки з часом кількість антитіл до певного збудника зменшується і імунітет ослаблюється.

Штучний пасивний імунітет виникає при введенні в організм сироватки крові тварин чи людей, які перенесли відповідні захворювання. У сироватці містяться імунні речовини - готові антитіла проти певної інфекції, через що вона відразу справляє лікувальний вплив. Їх застосовують для екстреної профілактики і лікування.Штучний пасивний імунітет нетривалий (2-4 тижні), тому що антитіла швидко виводяться з організму.