Поняття і значення неправильної кримінально-правової кваліфікації

Презумпція правильності кваліфікації

Про поняття неправильної кримінально-правової кваліфікації можна говорити лише в аспекті співставлення його з протилежним - поняттям правильної кваліфікації. Правильна ж кваліфікація - це така, на досягнення якої спрямована вся діяльність компетентних органів держави, яка є ідеальною моделлю правозастосовної діяльності в галузі кримінального права.

Така діяльність базується на ряді припущень. Одне із них полягає в тому, що всі працівники відповідних органів знають законодавство (недаром ще в Древньому Риму вважали, що jura novit curia - суд знає право) і правильно його застосовують. Це припущення в свою чергу базується на вимогах до слідчих, прокурорів, суддів щодо наявності юридичної освіти, відповідного стажу роботи за спеціальністю, певного віку і життєвого досвіду. У відповідних нормативно-правових актах задекларовані і високі моральні якості, якими повинні бути наділені особи, які уповноважені на правозастосовну діяльність.

Наявність правових норм передбачає, що їх вимоги виконують при підборі і розстановці кадрів, контролі за їх повсякденною роботою. Звісно, реальний стан правоохоронних органів і судів далекий від ідеальної моделі, описаної у законах, які регламентують їх діяльність. Відомо, що значну частину працівників органів дізнання і слідчих становлять особи, які взагалі не мають вищої юридичної освіти чи здобули її заочно. Диплом юриста останніми роками явно девальвувався - дається взнаки всім відомий перехід кількості (юридичних вузів) в якість (підготовки студентів). Навіть суддями вже призначають випускників навчальних закладів, які вправляються у перекваліфікації випускника будь-якого вузу, технікуму чи ПТУ на спеціаліста- а той й магістра-юриста за помірну плату і швидкоплинно. Кількість навіть виявлених зловживань та упущень в роботі правоохоронних відомств вражає і наводить на сумні думки[188]. Рівень довіри населення до органів МВС, прокуратури, судів опустився нижче межі, до якої можна говорити про їх ефективну роботу. Причому, злі язики говорять, що позитивні оцінки вітчизняним правоохоронним органам та судам в ході вивчення громадської думки дають або самі їх працівники (вкупі з членами сімей та громадянами, що користуються “дахом” таких органів), або ж особи, які безпосередньо не стикалися з ними.

Це, однак, не змінює загального припущення, що органи кримінальної юстиції діють ефективно і правильно, їх рішення відповідають фактичним обставинам кожної справи і чинному закону, вони належно оформляються процесуально. Без такого припущення неможливе існування будь-якої держави, не те що проголошення її правовою.

Викладене дає підстави визнати наявність презумпції правильності кримінально-правової кваліфікації. Вона означає:

1) кримінально-правова кваліфікація, викладена в чинному процесуальному документі, є правильною;

2) пізніше прийняті процесуальні документи, якими внесені зміни до кримінально-правової кваліфікації, мають перевагу перед попередніми, хоча б ті й не були змінені чи скасовані (зокрема, винесення вироку не передбачає скасування постанов слідчого, обвинувального висновку);

3) зміни до процесуальних документів, їх скасування зовсім не обов’язково означають неправильності раніше даної кримінально-правової кваліфікації, оскільки можуть бути обумовлені іншими причинами (процесуальними порушеннями, змінами в законі, виявленням нових фактичних обставин справи тощо);

4) правильність кваліфікації може бути оспорена в установленому законом порядку. До моменту внесення змін чи доповнень у відповідний процесуальний документ, раніше дана кваліфікація вважається правильною.

Таким чином, презумпція правильності кримінально-правової кваліфікації як і будь-яка презумпція, може бути піддана сумніву. Якщо буде доведена правильність іншого рішення, то, тим самим, неправильною повинна визнаватися кваліфікація, дана в цій же справі раніше.

Якщо ж процесуальне законодавство не допускає перегляду раніше прийнятих процесуальних рішень (наприклад, у зв’язку з відсутністю скарги зацікавлених осіб), то презумпція правильності кримінально-правової кваліфікації не може бути оспорена, а інше рішення - доведене. Таким чином, презумпція правильності кваліфікації переростає у фікцію правильності кваліфікації. Навіть рішення щодо кримінально-правової кваліфікації, яке очевидно не відповідає встановленим фактичним обставинам справи і закону буде чинним і повинно визнаватися правильним.

Про значення офіційної констатації неправильної кваліфікації

Для з’ясування поняття неправильної кримінально-правовій кваліфікації важливо визначити, слід визнавати нею лише ті випадки неправильного застосування закону, які офіційно встановлені і відображені в процесуальних документах, чи до неправильної кваліфікації можна віднести і випадки, які офіційно не зафіксовані. В теорії кримінального права обґрунтовується, що помилками у кваліфікації злочинів слід вважати лише ті правозастосовні рішення, щодо яких факт відповідної помилки встановлений і зафіксований у порядку, встановленому кримінально-процесуальним законодавством[189]. Видається, що таке рішення може бути поширене на всі випадки неправильної кримінально-правової кваліфікації, а аргументи, наведені на його користь, стосуються не лише помилок у кваліфікації злочинів, але й неправильної кваліфікації загалом. Переважно такі аргументи базуються на обгрунтованій вище презумпції правильності кримінально-правової кваліфікації:

1) кваліфікація, неправильність якої не доведена, вважається правильною, а помилка чи зловживання при її проведенні - не існуючими;

2) оскільки кримінально-правова кваліфікація - це офіційна правозастосовна діяльність, то й презумпція її правильності може бути спростована лише в офіційному порядку;

3) зміни у кримінально-правову кваліфікацію можуть бути внесені лише в установленому процесуальному порядку. Без відповідного процесуального акта (вказівки начальника слідчого відділення, постанови прокурора, вироку або постанови місцевого суду, вироку чи ухвали апеляційного суду) неправильна кваліфікація не може бути визнана існуючою і не може бути виправлена;

4) якщо факт неправильної кваліфікації офіційно не встановлено, то не виникає підстав для скасування або зміни процесуального документа, в якому зафіксована попередня (неправильна) кваліфікація.

Викладене підтверджує, що про випадок неправильної кваліфікації можна вести мову лише тоді, коли відповідний факт зафіксований в установленому законом процесуальному порядку. Водночас, не можна визнавати неправильною кваліфікацією тоді, коли вона лише піддається сумніву - оспорюється у скаргах чи поданнях учасників процесу, а тим більше в публікаціях, усних виступах тощо.

 

Неправильна кримінально-правова кваліфікація як складова неправильного застосування кримінального закону

Неправильна кримінально-правова кваліфікація є різновидом неправильного застосування кримінального закону. Поняття неправильного застосування кримінального закону розробляється головним чином в кримінально-процесуальному праві, оскільки воно виступає одним із так званих “касаційних приводів” - підстав для скасування або зміни вироку чи інших процесуальних документів. Відповідно до ст.371 КПК України неправильне застосування кримінального закону полягає у:

1) незастосуванні судом кримінального закону, який підлягає застосуванню;

2) застосуванні кримінального закону, який не підлягає застосуванню;

3) неправильному тлумаченні закону, яке суперечить його точному змістові.

Положення, які сформульовані в наведеній статті кримінально-процесуального закону, потребують конкретизації, вони видаються далеко не бездоганними з позицій їх відповідності теорії кримінального права і чинного кримінального законодавства.

По-перше, в ст.371 КПК України, використовується термінологія, від якої вже відмовився законодавець стосовно матеріального кримінального законодавства. Адже в КК України 2001 р. використовується термін “закон про кримінальну відповідальність”. І хоча більшість фахівців в галузі кримінального права визнають тотожність термінів “кримінальний закон” і “закон про кримінальну відповідальність”[190], вказана термінологічна нечіткість принаймні неприйнятна.

По-друге, і це більш важливо, чинний КК України виходить з того, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України (ч.1 ст.3 КК), закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності КК повинні бути включені до нього (ч.2 ст.2 КК)[191]. Буквальне застосування цих положень, щодо пунктів 1 та 2 ч.1 ст.371 КПК України наводить на думку про їх беззмістовність. Адже підставивши замість слів “кримінального закону” слова “КК України” мусимо погодитися з тим, що неправильне застосування КК полягає у незастосуванні КК, або що ще більш абсурдно, у застосуванні КК, який не підлягає застосуванню. Виходом із цієї ситуації є досить вільне тлумачення, яке полягає у визнання того, що в ст.371 КПК України мається на увазі не кримінальний закон (за теперішньою термінологією - закон про кримінальну відповідальність) в цілому, а його окремі статті.

По-третє, в ст.371 КПК України йдеться про неправильне застосування кримінального закону. Не викликає сумніву, що чотири десятиліття тому, на момент кодифікації кримінально-процесуального законодавства, законодавець виходив з положення про тотожність законодавства і права, по суті не розрізняв понять стаття закону і правова норма. Зараз же позиція, відповідно до якої право (як система норм, інститутів) і законодавство (як система статей, розділів) стає загальновизнаною (принаймні в літературі останніх років не довелося зустрічати протилежних думок), так само єдино існуючою є думка про правозастосування, а не законозастосування. Тому з сучасних позицій є підстави стверджувати про те, що скасування або зміну вироку має тягти за собою неправильне застосування не статей кримінального закону, а кримінально-правових норм. Поняття ж кримінально-правової норми куди більш широке і ємне, ніж статті закону про кримінальну відповідальність. Не вдаючись детально в це питання, відзначу, що неправильне застосування положень матеріального кримінального права як підстава для скасування або зміни вироку може полягати у неправильному застосуванні не лише власне статей Загальної та Особливої частини КК, але і в цілого ряду інших джерел кримінального права - нормативно-правових актів інших галузей законодавства, актів тлумачення закону про кримінальну відповідальність, правозастосовної практики національних судових та правоохоронних органів та ряду міжнародних юрисдикційних органів, доктринальних положень тощо.

По-четверте, слід погодитися з висловленою в літературі оцінкою викладеного в ст.371 КПК України положення про те, неправильним тлумаченням кримінального закону є його неправильне тлумачення. Т.М.Марітчак слушно зауважує, що немає підстав вважати тлумачення закону одною з форм його застосування, оскільки воно не відіграє самостійної ролі в процесі застосування кримінального закону, а є його передумовою і в кінцевому підсумку веде до наявності інших з вказаних в ст. 371 КПК України форм неправильного застосування кримінального закону[192].

З врахуванням висловлених зауважень можна стверджувати, що неправильне застосування кримінального закону, про яке йдеться в ст.371 КПК України, полягає у вирішенні питань матеріального кримінального права на підставі не тих кримінально-правових норм, які регламентують певні правові ситуації.

При цьому, неправильне застосування кримінального закону може полягати у:

- “підміні” статей КК (їх частин, пунктів[193]). Маються на увазі випадки, коли замість статті, яка підлягає застосуванню, робиться посилання на іншу статтю. Наприклад, заподіяння шкоди в стані необхідної оборони оцінюється як вчинене у стані крайньої необхідності і застосовується ст.39 КК замість ст.36 КК; розбійний напад кваліфікується як вимагання, що тягне інкримінування не ст. 187 КК, а ст.189 КК;

- “надлишковому” застосуванні статей КК. Тоді поряд зі статтями КК, які підлягають застосуванню, діяння оцінюється з використанням таких, які до даного випадку не мають відношення, не повинні інкримінуватися. Наприклад, хуліганство, в ході якого заподіяно легкі тілесні ушкодження, кваліфікується за ч.1 ст.296, ч.1 ст.125 КК;

- безпідставному застосуванні статей КК. Це, зокрема має місце у тих випадках, коли скоєне повинно оцінюватися на підставі норм інших галузей права. Так, відчуження одним із подружжя майна, яке перебуває у їх спільній сумісній власності, оцінюється як діяння, передбачене ст.185 КК;

- “пропуску” статей КК - незастосуванні їх при наявності до того підстав. Наприклад, вбивство через необережність в процесі вчинення хуліганства не кваліфікується за ст.119 КК, а оцінюється як складова об’єктивної сторони злочину проти громадського порядку. Інший же варіант цього виду неправильного застосування кримінального закону може полягати у незастосуванні частини статті, яка передбачає кваліфікований чи особливо кваліфікований вид злочину й інкримінуванні лише простого виду злочину.

З викладеного випливає, що неправильне застосування кримінального закону стосується вирішення двох основних питань, а саме, кваліфікації діяння та визначення його кримінально-правових наслідків. Відповідно, видами неправильного застосування кримінального закону (виділеними за етапами правозастосування на яких допущена неправильність) виступають:

- неправильна кримінально-правова кваліфікація;

- неправильне визначення кримінально-правових наслідків вчиненого діяння, зокрема, неправильне призначення покарання.

 

Наслідки неправильної кримінально-правової кваліфікації.

Наслідки неправильної кримінально-правовій кваліфікації є “дзеркальними” до значення правильної кваліфікації, яка неодноразово аналізувалася в літературі. Тому зупинятися на цьому питанні навряд чи доцільно.

Водночас в теорії кримінального права майже не приділялася увага парадоксу, який полягає у “корисних”, “позитивних”, бажаних для певних осіб наслідках помилок у кримінально-правовій кваліфікації. На такого роду наслідки звернув увагу в своїй дисертації Т.М.Марітчак

Він відзначає, що діалектичний підхід до феномену помилок в кваліфікації злочинів показує, що будучи шкідливими для суспільних і державних інтересів, помилки водночас можуть бути бажаними, корисними, такими що ведуть до позитивних результатів з позицій окремих учасників процесу, інших осіб. Було б неправильним ігнорувати цю обставину, акцентувати увагу на негативних наслідках помилок. Тому серед наслідків помилок в кваліфікації злочинів можна виділити:

1) позитивні (для окремих осіб);

2) негативні.

Позитивними наслідками помилок в кваліфікації злочинів виступають ті наслідки, які:

- з позиції обвинуваченого, його захисника – ведуть до інкримінування статті про менш тяжчий злочин;

- з позиції потерпілого ведуть до застосування норм про більш тяжкий злочин;

- з точки зору особи, яка проводить дізнання, веде досудове слідство тягне за собою передачу справи для іншого органу і зменшення службового завантаження;

- з позиції керівників правоохоронних органів - ведуть до покращення статистичних показників. Крім того, розслідування особливо тяжких злочинів перебуває на контролі у МВС України та Генеральній прокуратурі України. Тому кваліфікація злочину як такого, що не відноситься до категорії особливо тяжкого, дозволяє уникнути цього контролю.

Наведені положення (їх перелік можна продовжити) по-перше, в певній мірі пояснюють чому учасники процесу, керівники правоохоронних органів часто не зацікавлені у виявленні та усуненні помилок; по-друге, показують, що наслідки помилок в кваліфікації злочинів часто межують, а то й співпадають з наслідками зловживань при кваліфікації злочинів[194].

Проте, на перше місце слід таки поставити наслідки помилок в кримінально-правовій кваліфікації, які характеризують їх з позиції інтересів держави і суспільства. При такому підході аналізовані помилки завжди шкідливі і небажані.