Поняття і види підстав. кримінально-правової кваліфікації

 

Поняття підстав кримінально-правової кваліфікації.

Слово "підстава" має багатий семантичний зміст. Воно, зокрема, означає вихідні, головні положення. Діяти на підставі чого-небудь означає опиратися на щось, мати щось за основу, відштовхуватися від чогось, мати щось в якості оправдання, достатнього приводу для діяльності. Тому можна сказати, що підстави кримінально-правової кваліфікації - це правові явища, виходячи з яких здійснюється кримінально-правова оцінка діяння, те, що лежить в її основі. Кваліфікацію діяння можна здійснювати лише маючи для цього відповідні підстави. Причому вони мають бути наявними вже на момент початку діяльності по кримінально-правовій оцінці вчиненого діяння і в її ході залишатися незмінними.

В кримінально-правовій літературі поряд з поняттям підстав кваліфікації використовується і поняття її передумов. Передумови кваліфікації - це те, що передує кваліфікації, це діяльність, яка власне приводить до виникнення її підстав. Тому підстави кваліфікації слід відрізняти від її передумов. Передумовами кваліфікації є:

1) збір і аналіз доказів по справі та встановлення фактичних обставин справи;

2) аналіз наявних кримінально-правових норм, які можуть бути застосовані до конкретного випадку, встановлення їх змісту, тлумачення, визначення меж чинності.

Можна сказати, що підстави кваліфікації - це певні факти, вже встановлені і зафіксовані, незмінювані обставини, а передумови кваліфікації - шлях до них. При кваліфікації особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя виходять з вже встановлених фактів, з норми, зміст якої уяснений.

Положення про те, що встановлення фактичних обставин справи має бути завершене до моменту початку кримінально-правової кваліфікації має принципове значення для правозастосовної практики. Поспішність у кваліфікації - коли її проводять ще до завершення встановлення фактичних обставин справи породжує помилки у кваліфікації.

Відмінність між підставами кваліфікації та її передумовами полягає в ряді ознак:

- по-перше, підстави кваліфікації - це ті обставини які в часі мають існувати на момент початку процесу кваліфікації, а передумови здійснюються до її початку;

- по-друге, передумови кваліфікації створюються в ході процесуальної діяльності, регламентованої нормами КПК (збір, перевірка та оцінка доказів), яка зовні об'єктивізована, протікає в установлених законом формах, а також виникають в ході операцій з правовими нормами, які в значній мірі є формалізованими. Операції ж з підставами кваліфікації здіійснюються лише в ході мислительних процесів;

- по-третє, передумови кваліфікації полягають у дослідженні широкого кола фактичних і юридичних явищ, які можуть мати відношення до даного випадку, а можуть і не стосуватися його, а підстави кваліфікації - це лише ті факти, які прямо стосуються оцінки конкретного діяння.

 

Види підстав кримінально-правової кваліфікації

В теорії кримінального права прийнято виділяти фактичну і юридичну (або нормативну) підстави кримінально-правової кваліфікації. Під фактичною підставою кваліфікації здебільшого розуміють вчинене діяння, фактичні обставини, які підлягають правовій оцінці, співставляються з правовою нормою. Слід уточнити, що саме по собі діяння не може бути визнане підставою кримінально-правової кваліфікації. Для того, щоб воно увійшло в сферу уваги органів, які здійснюють кваліфікацію, потрібна наявність доказової інформації про скоєне. Кваліфікації врешті-решт піддається не скільки те, що фактично вчинене, скільки те, що встановлене в ході дізнання, попереднього і судового слідства. Крім того, фактичні обставини не можуть безпосередньо співставлятися з правовою нормою, оскільки це явища різнопорядкові.

Таким чином фактичною підставою кваліфікації виступає не саме вчинене діяння, а інформація про нього, яка стала відома відповідним органам і здобута ними в законному порядку.

Питання ж про те, що слід розуміти під юридичною (нормативною) підставою кримінально-правової кваліфікації не знайшло однозначного вирішення в літературі. Одні автори називають такою підставою склад злочину, інші вважають нею норми кримінального закону. При цьому часто має місце фактичне ототожнення понять складу злочину і норми закону як підстав кваліфікації.

Слушними видаються міркування авторів, які вважають, що склад злочину не може визнаватися підставою кримінально-правової кваліфікації, Адже склад злочину, як відзначав В.П.Малахов, не більше, як теоретична конструкція, наукова абстракція, якої не знає кримінальний закон і яку майже кожний автор розуміє і тлумачить по-своєму. Вчення про склад злочину з'явилося в кримінально-правовій науці порівняно недавно - приблизно двісті років тому, тоді як кваліфікація здійснюється задовго до цього. Не можна ж вважати, що до розробки вчення про склад злочину підставою кваліфікації були норми кримінального закону, а після його появи ним став склад злочину. Навряд чи існують беззаперечні аргументи проти того, що й зараз кваліфікацію можливо здійснювати без використання конструкції складу злочину. Певно, що можна. Щоб кваліфікувати діяння, потрібно мати про нього відповідну інформацію та кримінально-правову норму, яка регламентує це діяння.

Тому юридичною підставою кваліфікації виступає кримінально-правова норма. Кримінально-правова норма передбачає узагальнені, типові ознаки злочинного діяння, виступає більшою посилкою силогізму, який складається в ході кваліфікації. Сама ж кваліфікація полягає в співставленні реально існуючих ознак - фактичних ознак конкретного діяння, які відображені в зібраній інформації та ознак злочину, закріплених в нормі закону.

 

Основні і додаткові підстави кримінально-правової кваліфікації.

Прийнято виділяти і додаткові підстави юридичної кваліфікації. Основною юридичною підставою кваліфікації обгрунтовано виступає правова норма, яка регламентує діяння, що піддається оцінці. Однак в нормі права законодавець часто не може виключно описати всі ознаки юридичного складу, оскільки норма повинна відзначатися лаконізмом. В той же час задум законодавця повинен бути максимально формалізованим, оскільки, як давно вже відомо, застосуванню підлягає закон, а не мотиви закону, не наміри законодавця. Тому часто окремо взятої норми права для кваліфікації недостатньо, наприклад у випадку застосування бланкетних норм, при безпосередній відсилці до комплеску неправових норм, використанні оціночних понять, наявності прогалин в праві. В таких випадках застосовуються додаткові підстави кваліфікації.

Такими підставами можуть служити, насамперед, інші кримінально-правові норми (інші стосовно тих норм, за якими кваліфікується діяння). Можна назвати, принаймні, два випадки, коли виникає необхідність при кваліфікації посягання звертатися як до тієї кримінально-правової норми, якою передбачене відповідне діяння, так і до інших норм Загальної та Особливої частини:

- якщо на неї прямо вказує відсильна диспозиція (ч.1 ст. 192 КК);

- коли в іншій нормі витлумачено зміст понять, які використовуються в "основній" нормі. Наприклад, поняття «шпигунство» як спосіб державної зради (ст.111 КК) з¢ясовують, звернувшись до ст.114 КК.

Додатковими підставами кримінально-правової кваліфікації часто виступають нормативні акти інших галузей права, до яких відсилають бланкетні норми кримінального закону або які застосовуються в порядку субсидіарного застосування правових норм в тих випадках, коли прямих відсилок в нормі Особливої частини немає, але іх використання випливає із змісту відповідних норм. Наприклад, кваліфікація посягань, пов'язаних із незаконним діями з наркотичними засобами, психотропними речовинами і прекурсорами передбачає звернення до Таблиць невеликих, великих та особливо великих розмірів наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, які знаходяться в незаконному обігу, затверджених Комітетом з контролю за наркотиками Міністерства охорони здоров'я України.

Норми моралі, звичаї, правові принципи, загальні уявлення про право використовуються як додаткові підстави кваліфікації при з'ясуванні змісту оціночних понять, які використані в кримінально-правових нормах.

Крім додаткових підстав кваліфікації, які мають нормативний характер (є правовими нормами чи нормами моралі, нормами громадських організацій тощо), можуть бути виділені й підстави ненормативного характеру. До них відносяться прецедент та акти офіційного тлумачення правових норм.

Роль прецеденту при застосуванні кримінально-правових норм неоднозначно оцінюється в теорії кримінального права. Загальноприйнятий підхід полягає в тому, що в вітчизняній системі права, як і в інших правових системах, що відносяться до сім'ї континентального права, прецедент не відіграє ролі джерела права, не повинен прийматися до уваги при його застосуванні. Видається, що категоричне неприйняття прецеденту не відповідає існуючій правозастосовній практиці, суперечить цілям забезпечення правильного і одностайного застосування закону.

Ще однією з додаткових підстав кримінально-правової кваліфікації є акти офіційного тлумачення кримінального закону, які дозволяють запровадити однакове в межах держави розуміння правових норм, усунути виявлені в них неясності.

Разом із тим на сьогодні в Україні чітко і однозначно не вирішено статус найпоширенішого джерела актів офіційного тлумачення права, якими є постанови Пленуму Верховного Суду України. Відповідно до ч.2 ст.147 Конституції України єдиним органом, який дає офіційне тлумачення законів України є Конституційний Суд України. В той же час п.2 ч.2 ст.47 Закону України від 7 лютого 2002 р. “Про судоустрій України” передбачає, що Верховний Суд України ”дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства”. На відміну від положень раніше чинного аналогічного закону від 5 червня 1981 р. він не передбачає, що такі роз’яснення є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, що застосовують закон, з якого дано роз'яснення. Однак, по суті, роз’яснення пленуму Верховного Суду України виступають актами тлумачення закону і, переважно, оцінюються як загальнообов’язкові. Хоча існує і протилежна позиція, відповідно до якої позиція Верховного Суду України, навіть виражена в постанові його Пленуму, не є обов’язковою при вирішенні конкретних справ. Невизначеність статусу постанов Пленуму Верховного Суду України, в яких даються роз'яснення з питань кримінально-правової кваліфікації, принижує їх роль, приводить до того, що в процесуальних документах на них посилаються винятково рідко, своєї функції додаткової підстави кваліфікації вони, по суті, не виконують.

В цілому ж можна констатувати, що використання додаткових підстав кримінально-правової кваліфікації підвищує істинність кваліфікації, забезпечує стабільність тексту закону, оскільки зменшується потреба в його постійних модифікаціях. Причому з ростом складності і різноманітності суспільних відносин роль додаткових підстав кваліфікації росте.

 

Про можливі колізії між основними та додатковими підставами кваліфікації

Множинність підстав кримінально-правової кваліфікації об’єктивно виступає передумовою можливої колізії між ними. В зв’язку з цим виникає питання про те, на яких засадах повинні долатися неузгодженості, суперечності між окремими підставами кримінально-правової кваліфікації.

Насамперед, слід вирішити, як повинні вирішуватися колізії між нормами, закріпленими в кримінальному законі та в нормативно-правових актах інших галузей законодавства. Такого роду колізії є неприпустимими в розвинутій правовій системі і повинні не допускатися та усуватися в ході поточної правотворчості. Однак на сьогодні, вони існують і можуть бути, принаймні, двох видів.

Перший, це випадки, коли в актах цивільного, адміністративного чи інших галузей законодавства встановлюється правомірність діянь, які визнаються злочинними відповідно до положень КК. Наприклад, майже півтора року існувала ситуація, коли законодавство про підприємництво декларувало свободу підприємницької діяльності, і, водночас ст.ст.150, 151 КК Української РСР 1960 р. передбачали відповідальність за комерційне посередництво та приватнопідприємницьку діяльність[2]. Навряд чи потребує особливого доказування те, що діяння, яке є правомірним не може в той же час визнаватися суспільно небезпечним і тягти кримінальну відповідальність. Тому при такого роду колізії (якщо діяння дозволене чинними правовими нормами і водночас заборонене КК) пріоритет мають норми інших галузей права, кримінально-правова норма не виступає підставою кримінально-правової кваліфікації.

Колізія другого виду полягає в тому, що нормативно-правові акти тих чи інших галузей встановлюють, що діяння повинно оцінюватися як злочин певного виду, а, норми КК регламентують це питання іншим чином. Можна навести принаймні два таких випадки:

1) в ст. 17 Закону України від 23 вересня 1997 р. “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” вказано, що відповідальність за скоєння злочину проти журналіста у зв'язку з виконанням ним професійних обов'язків або перешкоджання його службовій діяльності прирівнюється до відповідальності за скоєння таких же дій проти працівника правоохоронного органу;

2) в ст.8.6.4 Закону України від 10 січня 2002 р. “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” передбачено, що у разі здійснення операцій з активами платника обов’язкових внесків державі, що перебувають у податковій заставі, без попередньої згоди податкового органу, службова особа такого платника або фізична особа - платник, яка прийняла відповідне рішення, несе відповідальність, встановлену законодавством України за умисне ухилення від оподаткування.

Не вдаючись детально в суть вказаних положень, вкажемо, що чинний КК чітко розмежовує умови та обсяг кримінально-правової охорони журналістів та працівників правоохоронних органів, встановлює відповідальність за відповідні посягання на таких потерпілих в різних не лише статтях, але й розділах Особливої частини КК. Наведене ж положення із Закону “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” очевидно штовхає при вчиненні посягань щодо журналістів до застосування норм КК про захист працівників правоохоронних органів за аналогією, що було неприйнятно в період дії КК України 1960 р., прямо заборонене ч.4 ст.3 чинного КК України. Що ж до оцінки операцій з майном, яке перебуває у податковій заставі, як ухилення від оподаткування, то вона також явно не відповідає кримінальному закону, позиції правозастосовної практики[3] та загальновизнаним положенням теорії кримінального права[4]. Адже предмет податкової застави не співпадає з предметом ухилення від оподаткування, реалізація вимоги закону “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” означає аналогію (за предметом) положень КК щодо ухилення від оподаткування на випадки, які стосуються незаконних дій з іншими предметами.

Оцінюючи таку колізію (коли нормативні акти інших галузей “пропонують” кваліфікацію, яка суперечить положенням КК) слід виходити з того, що керуватися потрібно кримінально-правовими нормами. Адже саме вони виступають основною підставою кримінально-правової кваліфікації.

В більш широкому плані можна стверджувати, що у випадку розбіжностей між основною і додатковими підставами кримінально-правової кваліфікації за основу потрібно брати положення КК, як основної такої підстави.