Вплив макроекономічного середовища на економічну систему підприємства

 

Поняття макроекономічного середовища підприємства та його структура. Ринкова інфраструктура та її вплив діяльності суб’єктів підприємницької діяльності. Елементи ринкової інфраструктури.

Банки як елемент макроекономічного середовища підприємства. Банківська система України. Сутність, види та функції комерційних банків. Страхові компанії як елемент макроекономічного середовища підприємства. Сутність страхування як економічної категорії. Страхові ризики підприємства. Страхові послуги страхових компаній для суб’єктів бізнесу.

Поняття грошової системи держави та її вплив на діяльність суб’єктів підприємницької діяльності. Поняття валютної системи держави та її вплив на діяльність суб’єктів підприємницької діяльності. Елементи валютної системи.

Поняття податків та податкової системи та їхній вплив на діяльність суб’єктів підприємницької діяльності. Бюджетна система держави. Інфляція: суть, форми вияву, причини та наслідки. Вплив інфляційних процесів на діяльність суб’єктів підприємницької діяльності. Антиінфляційна політика держави. Політика «шокової терапії». Вплив безробіття на діяльність суб’єктів підприємницької діяльності. Зайнятість і безробіття.

Особливості функціонування підприємств в умовах ринкової економіки. Макроекономічні показники держави.

 

Будь-яка організація є відкритою системою, яка знаходиться у постійній взаємодії із тими чи іншими елементами зовнішнього середовища. Дослідженню зовнішнього середовища слід приділяти належну увагу, оскільки воно обумовлює рівень визначеності, в умовах якого приймаються управлінські рішення.

Зовнішнє середовище – це сукупність господарських суб’єктів,економічних, суспільних і природних умов, національних та міждержавних інституційних структур та інших зовнішніх відносно підприємства умов і чинників, що діють у глобальному оточенні.

Залежно від характеру впливу зовнішнє поділяють на середовище прямої та опосередкованої дії. Середовище прямої дії на організацію (так зване мікросередовище) утворюють певні суб’єкти – споживачі, конкуренти, постачальники, державні органи, фінансово-кредитні установи та інші зовнішні агенти і контрагенти. Це середовище ще називають середовищем задач, тому що воно включає в себе елементи, які безпосередньо пов’язані з операціями організації.

Оскільки підприємство є системоутворюючим ядром мікросередовища, то будь-які зміни в його діяльності чинять прямий і зворотний вплив на всі взаємопов’язані з ним елементи середовища і на середовище в цілому. До факторів прямого впливу, зокрема, належать: споживачі, постачальники, конкуренти, посередники, економічні закони, органи державної влади.

Середовище непрямої дії (або макросередовище) охоплює матеріально-технічні умови, суспільні відносини та інститути й інші чинники, що впливають на організації опосередковано. До основних з них, відносяться: економічні, політичні, соціокультурні, науково-технологічні, екологічні та деякі інші.

Зовнішнє середовище є складним, мінливим і, як правило, багато в чому невизначеним. Його елементи взаємопов’язані і впливають один на одного. Характеристиками зовнішнього середовища є:

1. Взаємозв’язок факторів зовнішнього середовища – це рівень сили, з якою зміна одного фактора діє на інші фактори (наприклад, ріст цін на енергоносії обумовлює стрибок цін на всі види продукції, а особливо ті, де велика частка енергозатрат при їх виробництві. Це може призвести до ослаблення конкурентних позицій фірм, які виготовляють цю продукцію, що досить актуально для України, яка є енергозалежною. У свою чергу, таке становище примушує виробників шукати енергозберігаючі технології).

2. Складність зовнішнього середовища – це число факторів, на які організація зобов’язана реагувати, а також рівень варіативності кожного фактора. Складнішою є робота тієї організації, на яку впливає більша кількість факторів.

3. Мінливість середовища – це швидкість, з якою відбуваються зміни у оточенні організації. У деяких з них зовнішнє середовище надто рухливе (комп’ютерні технології, електронна, хімічна, фармацевтична промисловість, біотехнології). Менш рухливе середовище – у підприємств харчової, деревообробної промисловості тощо. Крім того, в межах одного підприємства більш рухливим є середовище для одних підрозділів, зокрема, науково-дослідних, маркетингових відділів, і менш рухливим – для інших, наприклад, виробничих.

4. Невизначеність зовнішнього середовища – це відносна кількість інформації про зовнішнє середовище і ймовірність її достовірності. Організації, прагнучи зменшити рівень невизначеності зовнішнього середовища, можуть застосовувати дві стратегії – пристосуватись до змін або впливати на середовище з метою зробити його більш сприятливим для свого функціонування. Перша стратегія реалізується через створення гнучких організаційних структур із високим рівнем децентралізації влади. Керівники таких організацій повинні вміло використовувати сучасний інструментарій для прогнозування майбутніх змін, володіти ринковою інтуїцією, так званим «баченням». Друга стратегія, як правило, доступна лише великим фірмам або таким, які об’єднуються з метою збільшення своїх можливостей. Для впливу на зовнішнє середовище вони можуть використовувати потужну рекламу та засоби PR, політичну діяльність задля лобіювання своїх інтересів, входження у торговельні асоціації із собі подібними тощо. Вразливість малого бізнесу багато в чому пояснюється саме тим, що серед початкуючих підприємців мало хто досконало володіє мистецтвом передбачувати зміни у зовнішньому середовищі, а змінювати його на свою користь їм не під силу.

Динамічність зовнішнього середовища, диферсифікованість та взаємозв’язок його факторів перешкоджають точному і одночасному врахуванню усіх можливих наслідків постійного впливу на різноманітну діяльність підприємства. Своєчасній і об’єктивній оцінці явищ, процесів і тенденцій, що відбуваються у зовнішньому середовищі, стає на заваді також відсутність необхідного обсягу достовірної інформації. Зважаючи на це, керівники підприємств мають обмежувати спектр зовнішніх чинників, що повинні враховуватися, віддавати перевагу тим із них, які найістотніше впливають на результати діяльності. Досягненню цієї мети багато в чому сприяє вірна ідентифікація мікросередовища підприємства і діючих у ньому факторів.

Елементом макросередовища є банківська система. Банківські операції виникли за давніх-давен. Ще у Вавилоні (VII-V ст. до н.е.) практикували видачу грошових позик для купівлі насіння з погашенням боргу після продажу врожаю. У стародавніх Римі, Греції, Єгипті приймали вклади і надавали позики під заставу нерухомості. Банки виникли в Середньовіччі на основі контор міняйлів та майстерень і крамниць ювелірів (Флоренція, Амстердам, Венеція).

Банки – це підприємства, що виконують посередницькі функції при здійсненні платежів і наданні грошового кредиту.

Діяльність банків полягає у тому, що вони приймають на збереження під певний процент вільні грошові засоби від підприємців, на цій основі нагромаджуються грошові засоби, які віддають в кредит під більший процент..Отже, вся діяльність (операції) банків поділяються на два види: з одного боку – банки приймають вклади, а з іншого – віддають грошові засоби у позику.

Операції, які полягають у прийманні грошових вкладів (депозитів) і збільшенні грошових засобів банків, називають пасивними. А операції, спрямовані на використання цих грошових засобів з метою одержання доходу, називають активними.

Пасивні операції полягають у прийманні вкладів, у випуску банкнот, цінних паперів, що збільшує грошові засоби банку. При цьому власні капітали банку складають часто лише 7-8 відсотків від усіх засобів банку.

Активні операції – це позика грошей, купівля цінних паперів, що приносять доход, векселів (купівля векселів називається обліком векселів). Позика надається банком на короткий строк – до 1 року (короткостроковий кредит), або на більш тривалий (довгостроковий кредит). Довгостроковий кредит надається під більший процент.

Доход банку (банківський прибуток) – це різниця між процентами по вкладах і процентами по позиці, які завжди вищі.

Роль банків в економіці розкривається через їх функції. Можна виділити три основні функції банків: 1) отримання, збереження і видання коштів вкладників з рахунків; 2) посередництво при здійсненні платежів; 3) надання кредитів у межах вільних залишків акумульованих коштів та інвестицій в економіку.

Сучасна банківська система складаються з банків різних видів та «банкоподібних» фінансово-кредитних інститутів. Головними ланками цієї системи є: 1) центральний банк; 2) комерційні та спеціалізовані банки.

Світовій історії відомі різні моделі побудови центральних банків та їхньої організаційної структури. У країнах з розвинутою ринковою економікою центральний банк посідає особливе місце – це «мозок» грошово-кредитного регулювання економіки. Центробанк наділений правом монопольної емісії грошей, зберігає золотовалютні резерви країни, здійснює валютне і грошово-кредитне регулювання економіки та касове обслуговування уряду, виконує функцію «кредитора останньої надії», тобто є «банком банків», що регулює пропозицію грошей в економіці.

Центральний банк –центр фінансово-кредитної системи національної економіки, головною функцією якого є контроль та регулювання пропозиції грошей у країні.

У більшості країн центральні банки є державними. В окремих випадках центральний банк не належить державі (наприклад, Федеральна резервна система США, Національний банк Швейцарії) або вона володіє лише частиною капіталу (наприклад, у Банку Японії – 55%). Центральний банк країни, незалежно від того, в чиїй власності він перебуває, здійснює управління грошовим обігом та кредитною системою країни, контролює їх стан, надає кредити та зберігає тимчасово-вільні кошти й обов'язкові резерви комерційних банків. З населенням і діловими підприємствами центральний банк жодних операцій не здійснює.

Центральним банком України є Національний банк (НБУ). Оскільки на нього покладено відповідальність за стан грошового обігу й кредитної системи країни, НБУ не підпорядковується урядові й належить до безпосереднього відання Верховної Ради України.

Комерційні банки –це ділові фінансово-кредитні підприємства, які мають дозвіл на банківську діяльність і здійснюють фінансові операції з метою одержання прибутку.

Комерційні банки – основа фінансово-кредитної системи сучасної економіки. За рахунок власних грошових капіталів та коштів, залучених у вигляді вкладів населення та підприємств, а також за допомогою кредитів центрального банку комерційні банки здійснюють універсальні банківські операції для своїх клієнтів. Клієнтами банків виступають різноманітні ринкові суб'єкти – від вкладників до великих компаній. Комерційні банки, за деякими оцінками, виконують від 100 до 300 видів операцій: ведення депозитних рахунків, безготівкові перекази коштів, прийом та збереження заощаджень, надання різноманітних кредитів, операції з цінними паперами та за довіреністю, валютні операції тощо.

Вид комерційного банку визначається як змістом його функцій, так і ступенем економічного розвитку країни, кредитних відносин, грошового ринку й фінансового ринку загалом. Комерційні банки можна поділити на універсальні, регіональні та ін. В останні десятиліття поряд зі спеціалізацією банків посилюється тенденція до їх універсалізації: комерційні банки включаються в суміжна сфери діяльності. Наприклад, в Великій Британії банки здійснюють іпотечні операції, використовуючи заставні.

Комерційні банки універсального типу акумулюють кошти населення та підприємств, розміщують кредитні ресурси, організовують та здійснюють розрахункові операції, надають нетрадиційні банківські послуги (лізингові, трастові, фондові). Отже, мова йде про досить широку сферу діяльності.

Серед спеціалізованих банків можна виділити крім комерційних ще й:

§ інвестиційні банки – надають довгострокові кредити (інвестиції) підприємствам і випускають цінні папери;

§ спеціальні банки – здійснюють кредитування будівельних підприємств (будівельні банки), с/г (сільськогосподарські банки), населення (ощадні банки), надають позики під заставу землі і нерухомого майна (іпотечні банки).

Окремо слід згадати про міжнародні банки – надають кредити країнам (наприклад, МВФ та ін.)

Особливості банківської системи в різних країнах залежать від багатьох факторів – історичних і національних традицій, ступеня розвитку фінансових ринків, способів регулювання грошово-кредитної сфери.

Економіка – це господарська система, яка забезпечує задоволення індивідуальних і суспільних потреб людей шляхом створення та споживання життєвих благ. Як будь-яка система, економіка вимагає для успішного розвитку неперервності цього процесу. Але суспільне виробництво постійно стикається з протиріччями між елементами цієї системи, що обумовлює появу несприятливих подій, наслідком яких є майнові збитки. Необхідність попередження і відшкодування збитків, завданих несприятливими подіями, породжує в суспільстві відносини, які формують зміст економічної категорії «страховий захист». Сутність страхового захисту полягає в направленні частини валового продукту на створення страхового фонду для здійснення попереджувальних заходів щодо негативного впливу ризиків і відшкодування пов'язаних з ними витрат. До фондів страхового захисту відносяться централізовані резервні фонди держави, децентралізовані фонди (при самострахуванні), а також фонди, створювані методом страхування.

Страхування служить для компенсації випадково виникаючих матеріальних збитків шляхом взаємних внесків багатьох осіб. Змістом страхування є система замкнених відносин між її учасниками по перерозподілу збитків від настання страхових подій як по територіальному розміщенню, так і в часі. Об'єктом страхування є формування цільових страхових фондів за рахунок грошових внесків і відшкодування з фонду можливого збитку застрахованих.

Функції страхування:

§ ризикова – перерозподіл грошової маси серед учасників страхування у зв'язку з настанням наслідків страхових випадків;

§ попереджувальна – фінансування за рахунок страхового фонду заходів по зменшенню вірогідності настання події або зменшенню можливих негативних наслідків при настанні страхових випадків (превентивні заходи);

§ накопичувальна – утворення страхових резервів як умова акумуляції грошових коштів; здійснення інвестиційної діяльності страховими компаніями;

§ контрольна – контроль за цільовим формуванням і використанням грошових коштів із страхового фонду.

Види страхування в залежності від об'єктів страхування (згідно з Законом України «Про страхування»):

§ особисте – об'єктом є майнові інтереси, пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю або з додатковою пенсією;

§ майнове – об'єктом є майнові інтереси, пов'язані з володінням, використанням і розпорядженням майном;

§ відповідальності – об'єктом є майнові інтереси, пов'язані з необхідністю здійснити відшкодування завданого збитку третім особам.

Страховики – юридичні особи, створені в формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відловідальністю.

Страхувальники – юридичні особи та дієздатні фізичні особи, які уклали договір страхування, сплатили відповідні платежі і мають право у випадку настання страхового випадку отримати відшкодування в межах страхової суми.

Види страхування за формою проведення:

§ добровільне;

§ обов'язкове.

Добровільне страхування – це страхування, яке здійснюється на основі угоди між страховиком і страхувальником. Загальні умови та порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, які розробляються страховиком самостійно і підлягають обов'язковій реєстрації. Конкретні умови страхування визначаються при укладанні договору страхування.

Види добровільного страхування:

§ страхування життя;

§ страхування від нещасних випадків;

§ медичне страхування (неперервне страхування здоров'я);

§ страхування здоров'я на випадок хвороби;

§ страхування залізничного, наземного, повітряного, водного транспорту;

§ страхування вантажів і багажу;

§ страхування від вогневих ризиків і ризиків стихійних явищ;

§ страхування майна;

§ страхування громадянської відповідальності власників наземного транспорту; відповідальності власників повітряного, водного транспорту;

§ страхування відповідальності перед третіми особами;

§ страхування інвестицій;

§ страхування фінансових ризиків;

§ страхування виданих гарантій (поручительств) і прийнятих гарантій;

§ страхування медичних витрат.

Обов'язкове страхування – це страхування, яке здійснюється на основі законодавства, яким визначаються загальні умови і порядок проведення обов'язкового страхування. Порядок і правила проведення обов'язкового приватного страхування встановлюється Кабінетом Міністрів України. Обов'язковість страхування встановлюється державою, як правило, коли надання грошової допомоги стосується інтересів не тільки конкретної особи, яка постраждала, а й суспільних інтересів.

Діяльність підприємства пов'язана з численними ризиками. Рівень їх впливу збільшується за ринкових умов. Підприємницьким ризиком є ризик, який виникає при будь-якій підприємницькій діяльності та пов'язаний з виробництвом та реалізацією продукції, товарів і послуг, товарно-грошовими й фінансовими операціями тощо. Тому ризики підприємницької діяльності потребують страхового захисту. Страхування підприємницьких ризиків спрямоване на захист підприємців від можливих непередбачуваних негативних обставин та чинників, які заважають досягненню поставлених цілей та отриманню прибутку.

Підприємствам для покриття їхніх ризиків страхові компанії пропонують такі послуги:

§ страхування майна та фінансових ризиків: страхування від вогню і стихійних лих, страхування устаткування та машин від поломок, страхування будівельно-монтажних ризиків, страхування шкоди, завданої перервами у виробництві, страхування від втрат прибутку тощо;

§ страхування відповідальності: страхування відповідальності товаровиробника за якість продукції, страхування відповідальності роботодавця, страхування професійної відповідальності тощо;

§ особисте страхування: страхування персоналу від нещасних випадків, медичне страхування тощо.

В Україні стає поширеною серед підприємств саме корпоративна програма страхування, яка охоплює страхуванням не лише майнові інтереси підприємства, але й інтереси її працівників. Програма може включати комплексне страхування майна та відповідальності підприємства, страхування різних категорій працівників підприємства, а також бонус-програми страхування для персоналу. Корпоративна програма формується для кожного окремого підприємства – клієнта страхової компанії залежно від того, якою діяльністю воно займається.

Найактивнішими вітчизняними підприємствами, які використовують страховий захист, є підприємства з іноземними інвесторами чи західним менеджментом. Друге місце за активністю посідають підприємства, які купують договір страхування, спричинений умовами кредитування (наприклад, страхування предметів застави), вимогами законодавства чи вимогами партнерів за бізнесом.

Найменш активна група страхувальників – підприємства державної форми власності та підприємства, в яких акції не належать стратегічному інвесторові. Більшість керівників державних підприємств не вважають потрібним витрачати кошти на страхування, оскільки у разі виникнення непередбачуваних подій держава покриває всі збитки.

Грошова система – це форма організації грошового обороту в країні, що склався історично і закріплений національним законодавством. Правила, у відповідності з якими держава організовує грошову систему, називають принципами її організування. До них відносять:

1. Принцип централізованого управління грошовою системою. Управління грошовими системами в умовах ринкової моделі економіки характерне тим, що першочерговими є економічні методи управління (хоча зберігаються й адміністративні), коли держава через апарат центрального банку ставить на ринку такі умови, які заставляють банки, фінансові інститути, та інших юридичних осіб приймати потрібні державі рішення.

2. Принцип прогнозного планування грошового обороту. Він полягає в тому, що плани грошового обороту і його складових частин готуються не як директивні плани, а як орієнтири, до яких треба прагнути. Виняток складає такий фінансовий план, як державний бюджет, який при будь-якому типі грошової системи (ринковій і неринковій) залишається директивним планом, за виконання якого відповідає уряд.

3. Принцип стійкості й еластичності грошового обороту. Цей принцип полягає в тому, що грошова система повинна бути організована таким чином, щоб з однієї сторони не допускати інфляції; з іншої розширяти грошовий оборот, якщо виникають потреби господарства в грошових коштах і звужувати його, якщо потреба зменшується.

4. Принцип кредитного характеру грошової емісії. Згідно із цим принципом поява нових грошових знаків (готівкових і безготівкових) в господарському обороті можлива лише в результаті проведення банками кредитних операцій. Із інших джерел, включаючи казначейство країни, грошові знаки в оборот потрапляти не повинні.

5. Принцип підзвітності центрального банку парламентові країни. Він пов’язаний з тим, що підтримання стійкості грошового обороту, боротьба з інфляцією є пріоритетними задачами центрального банку. Якби цього принципу не було, завжди існувала б загроза, що уряд, для вирішення поставлених перед ним завдань почне «вичерпувати» кошти центрального банку, і тим сам стійкість грошового обороту буде порушена. В той же час ЦБ не може проводити політику, що суперечить поточним задачам держави, тому ЦБ повинен систематично звітуватись перед парламентом країни.

6. Принцип надання уряду грошових коштів лише в порядку кредитування. Як правило, в законодавствах країн з ринковою економікою є положення, що ЦБ не повинен фінансувати уряд, а надавати йому кошти лише в порядку кредитування під певне забезпечення (державні цінні папери, нерухомість, товарно-матеріальні цінності). Застосування цього принципу дозволяє не втягувати гроші в постійне покриття дефіциту і змушує уряд вишукувати інші джерела надходження коштів в бюджет.

7. Принцип комплексного використання інструментів грошово-кредитного регулювання. Сутність його полягає в тому, що ЦБ не повинен обмежуватися якимось одним інструментом грошово-кредитного регулювання для підтримання стійкості грошового обороту, а повинен використовувати комплекс цих інструментів.

8. Принцип нагляду і контролю за грошовим оборотом. Держава через банківську, фінансову систему, податкові органи повинна забезпечувати постійний контроль як за всім грошовим оборотом в цілому, так і за окремими грошовими потоками в господарстві. Крім того, об’єктом контролю є дотримання суб’єктами грошових відносин основних принципів організації як готівкового так і безготівкового оборотів.

9. Принцип функціонування виключно національної валюти на території країни. Законодавство країни передбачає платежі за товари і послуги всередині країни проводити виключно в національній валюті. Це не означає, що населення на території країни не може вільно обмінювати національну валюту на валюту інших країн, але використовувати її може лише для купівлі товарів за кордоном.

Організування грошового обороту здійснюється за участі банків і регламентується банківським законодавством, тому центральний банк є інституційним цен­тром грошової системи, а банківська система – її інституційною основою.

Призначення грошової системи полягає у створенні державного механізму забезпечення економіки грошами та підтриманні їх ефективного функціонування. Тому завданнями держави з ефективного організування грошової системи є:

§ створення емісійного механізму;

§ створення платіжних систем і забезпечення їх функціонування;

§ створення механізму регулювання грошового ринку через управління пропозицією грошей.

Тип грошової системи визначається змістом її елементів та їх взаємодією, які обумовлюють тенденції розвитку та закономірності функціонування грошової системи.

Як елемент господарського механізму країни, грошова система відображає властиву йому сукупність економічних відносин, у зв’язку з чим набуває характеру системи ринкового чи неринкового типу.

Неринкову грошову систему відрізняє наявність значних обмежень щодо функціонування грошей (талони, карткові системи розподілу тощо), використання адміністративних методів регулювання грошового обігу (раціонування видачі грошей, лімітування кредитів тощо), розмежування сфер готівкового і безготівкового обігу, заборона певних грошових операцій, здійснення контролю за грошовими операціями юридичних осіб та громадян і т. ін.

Грошову систему ринкового типу характеризує вільне функціонування грошей. Зберігаються лише певні обмеження проведення грошових операцій на рівні банків. При цьому регулювання грошового обігу проводиться через використання економічних методів впливу на обсяг, динаміку та структуру грошової маси.

Відповідно до механізму регулювання валютних відносин виділяють грошові системи відкритого та закритого типу. У відкритій грошовій системі відсутні обмеження на проведення валютних операцій юридичними та фізичними особами. Регулювання валютних відносин та визначення валютного курсу забезпечують органічне включення національної економіки у світову. Грошова система закритого типу передбачає використання валютних обмежень, які зумовлюють ізоляцію національної економіки від світової. За таких умов валютний курс не відображає реальної інвалютної ціни грошової одиниці країни, фактично виступає як формальний елемент грошової системи.

Відповідно до загальних законів функціонування грошей виділяються саморегулюючі та регульовані грошові системи. Саморегулюючими були системи обігу металічних грошових знаків (монет). Основою саморегулювання виступала рівність вартості, яку виражали монети в обігу, і вартості металу, що містився в них.

Історично системи металевого обігу реалізувались у формі біметалізму та монометалізму. На ранніх етапах розвитку ринкового способу виробництва грошова система, як правило, базувалась на біметалізмі.

При біметалізмі роль загального еквівалента законодавчо закріплялася за двома металами – золотом і сріблом. Відповідно до принципів регулювання співвідношення між золотими і срібними монетами виділяються три різновиди біметалізму:

§ система паралельної валюти, за якої вказане співвідношення встановлюється стихійно на ринковій основі;

§ система подвійної валюти, коли таке співвідношення визначається державою;

§ система «кульгаючої валюти», за якої один з видів монет карбується в закритому порядку.

Монометалізм – це грошова система, за якої тільки один вид металу виконує роль грошей. Найпоширенішим в історії був золотий монометалізм. Його найпослідовнішою формою виступав золотомонетний стандарт. Він передбачав безпосередній обіг золотих монет, а також вільний обмін грошових знаків (банкнот) на золото. Завдяки системі відкритого карбування золотий монометалізм забезпечував відносну стабільність вартості грошей, необхідної на стадії початкового нагромадження капіталу. Після першої світової війни в окремих країнах (Англія, Франція) був введений золотозливковий стандарт, за якими монети в обіг не випускались, але забезпечувався обмін банкнот на стандартні золоті зливки. Деякі країни ввели систему золотодевізного стандарту, за якого національні грошові одиниці обмінювалися на іноземну валюту, розмінну на золото.

У період світової економічної кризи 1929-1933 рр. були ліквідовані всі системи золотого монометалізму у внутрішньому обороті. Це означало перехід до регульованих грошових систем.

З переходом до обігу як паперових, так і металічних грошових знаків, позбавлених власної вартості, припинив свою дію механізм стихійного приведення кількості грошей в обігу до величини потреби обороту в грошах. У таких умовах регулювання грошового обігу перетворилося в окремий елемент грошової системи. Відповідно до змісту механізму цього регулювання виділяються системи паперово-грошового та кредитного обігу.

Для системи паперово-грошового обігу характерна бюджетна емісія, яка може виступати в двох формах:

1) випуск грошових білетів державним казначейством;

2) покриття бюджетного дефіциту за рахунок кредитної емісії.

В обох випадках випуск грошей визначається не потребами обороту, а величиною бюджетного дефіциту, що відповідно до законів обігу паперових грошей викликає їх постійне знецінення.

Система кредитного обігу – це випуск і рух грошових знаків, що виникають на основі кредиту. Кредитна емісія забезпечує еластичність грошового обігу, дає можливість, на відміну від бюджетної емісії, не тільки легко збільшувати, а й зменшувати кількість грошей в обігу.

При нормативно-правовому підході до грошової системи в її структурі можна виділити кілька окремих елементів. Сучасна грошова система промислових розвинутих країн включає наступні елементи: найменування грошової одиниці; види державних грошових знаків, що мають законну платіжну силу; масштаб цін; валютний курс; порядок (регламентація) готівкової і безготівкової (депозитної) емісії і обігу грошових знаків; регламентація режиму банківського процента; регламентація режиму валютного курсу та операцій з валютними цінностями; державний орган, що здійснює грошово-кредитне і валютне регулювання.

1. Найменування грошової одиниці – це встановлений в законодавчому порядку грошовий знак, який служить для співвиміру і вираження цін всіх товарів. Грошова одиниця, як правило, ділиться на дрібні кратні частини. В більшості країн прийнята десяткова система поділу.

2. Види та купюрність грошових знаків, що мають законну платіжну силу теж визначаються спеціальними законами держави чи актами уряду. В сучасних умовах всі грошові знаки, що випускаються державою, обов’язкові до приймання в погашення боргу на території даної країни. Виділяються такі види грошових знаків: банківські білети (банкноти), казначейські білети і розмінна монета. Види грошових знаків обумовлюються порядком випуску в обіг і вилучення з обігу.

Банківські білети, що нині є основним видом грошових знаків, випускаються в обіг центральними емісійними банками країни. Здійснюючи кредитну емісію, центральні банки збільшують грошову масу першочергово у вигляді приросту залишку коштів на рахунках в комерційних банках. Надалі ці кошти можуть трансформуватись у готівку. Погашення кредиту обумовлює зворотній приплив грошей з обігу.

Казначейські білети потрапляють в обіг при бюджетній емісії, що проводиться спеціальним органом міністерства фінансів – казначейством.

У промислово розвинених країнах, як правило, не випускаються державні паперові гроші у вузькому розумінні (казначейські білети), проте в деяких країнах, що розвиваються (Індія, Індонезія) вони поширені.

Розмінна монета випускається для зручності роздрібного обороту, коли необхідно здійснити платежі в дрібних (подільних) частинах грошової одиниці. Найчастіше вартість вказана на монетах, значно перевищує вартість металу з якого вони виготовленні і витрати на чеканку (карбування). Різниця складає монетний дохід держави.

3. Масштаб цін – засіб вираження вартості в грошових одиницях, що базується на фіксованій державою ваговій кількості грошового металу в грошовій одиниці.

Звичайно, при утворенні нових грошових систем, проведенні грошових реформ законодавчим актом держава встановлювала і золотий вміст грошової одиниці, що виступав важливим елементом системи ціноутворення в країні. Адже купі­вельна спроможність повноцінних грошей не могла істотно відхиля­тися від вартості їх офіційного металевого вмісту. Змі­нюючи величину масштабу цін, держава могла змінювати загаль­ний рівень цін. У сучасних умовах, ма­сштаб цін утратив форму вагового вмісту металу в грошовій оди­ниці, але зберігся як елемент грошової системи з новим змістом. Так сьогодні існують відмін­ності в рівнях цін на одні й ті самі товари, виражені в грошових одиницях різних країн. Це є прямим свідченням того, що ціни ви­значені в різних масштабах, тобто в грошових одиницях різної величини. Більше того, ціни в одній і тій самій грошовій одиниці змінюються, якщо остання знецінюється. Крім того, масштаб цін складається фактично під впливом попиту і пропозиції.Отже, проблема масштабу цін ни­ні стала складовою більш загальної проблеми забезпечення ста­лості грошей і вирішується одночасно з нею.

4. Регламентація режиму валютного курсу та операцій з валютними цінностями. Валютний курс – це співвідношення між грошовими одиницями (валютами) різних країн, що визначається в основному їх купівельною здатністю. Він характеризує «ціну» грошової одиниці однієї країни, що виражена в грошових одиницях інших країн. В усіх країнах він активно використо­вується для захисту і забезпечення сталості національної валюти.

5. Регламентація готівкових та безготівкових розрахунків здійснюється через створення окремих платіжних систем. Платіжна система – це законодавчо визначена сукупність принципів, норм, правил і процедур, конкретних вимог, на підставі яких здійснюється організація безготівкових платежів у країні. Регулюються ці процеси внутрішнім законодавством країни.

6. Регламентація режиму банківського процента – забезпечує регулювання ціни грошей на грошовому ринку з метою впливу на їх масу в обороті, а отже – на сталість грошей.

7. Кожна держава, пристосовуючи грошову систему до своїх інтересів, визначає і орган, який здійснює грошово-кредитне і валютне регулювання. Таким органом найчастіше виступає центральний (національний) банк країни. Організація обороту грошей звичайно покладається чинним законодавством на банки. Це одна з важливих функцій банків, яку вони виконують у процесі розрахунково-касового обслугову­вання клієнтів. Проте важлива роль грошового обороту, перепле­тіння в ньому інтересів окремих економічних суб'єктів та суспільства в цілому вимагають державного нагляду і контролю за виконанням банками вказаної функції.

Грошова система забезпечує правову та організаційну ба­зу для розроблення та реалізації грошово-кредитної (монетар­ної) політики в країні. З цього погляду монетарну політи­ку можна розглядати як продукт функціонування грошової си­стеми.

До цілей державної економічної політики відносять: забезпечення певного рівня економічного зростання; забезпечення зайнятості; стабілізацію цін; рівновагу платіжного балансу. Заходи, що впливають на досягнення вказаних цілей групуються таким чином:

Структурна політика – передбачає надання субсидій чи інших стимулів активізації розвитку певних регіонів, галузей, секторів виробництва,

Політика конкуренції – передбачає заходи антимонопольного характеру, вільного ціноутворення, доступу на ринки всім підприємствам, встановлення вільної конкуренції навіть для т. з. «природних» монополій.

Соціальна політика – передбачає заходи, спрямовані на забезпечення соціальної рівності.

Кон’юнктурна політика – реалізується через регулятивний вплив держави на ринкову кон’юнктуру, на співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринках. Оскільки сукупний платоспроможний попит формується і реалізується в грошовій формі у процесі формування, розподілу і використання національного доходу, то кон’юнктурна політика забезпечується державним регулюванням грошового обороту.

Можливості ефективної реалізації основних завдань, аргументованих монетарною політикою, визна­чаються напрацьованим у тій чи іншій країні інстру­ментарієм управління грошовим обігом і кредитного регулювання.

Теорія та практика вирізняють дві групи ін­струментів, за допомогою яких здійснюється необхідний комплекс заходів в реалізації головних цілей монетарної політики. Йдеться про інструменти прямого (директивно­го) та опосередкованого (економічного) впливу на основні параметри грошового обігу.

До найважливіших засобів першої групи можна віднести:

§ заходи фіскально-бюджетної політики;

§ заходи, що регулюють безготівкові платежі;

§ заходи, що регулюють готівкові платежі;

§ заходи грошово-кредитної політики;

§ заходи валютної політики.

Застосування методів прямого регулювання обсягів і структури грошового обігу має найбільше поширення у країнах з перехідною економікою, де механізми опо­середненого впливу на способи реалізації монетарної політики ще не набули достатньої зрілості. Вони дають необхідний ефект при їх використанні в комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу і в країнах з розвинутою ринковою економікою. При тривалому застосуванні інструментів прямого впливу на основні параметри гро­шового обігу їхня дієвість знижується.

Фіскально-бюджетна політика полягає у вилученні в економічних суб’єктів частини їх грошових доходів до централізованих фондів державою з метою фінансування з цих фондів державних витрат. До заходів фіскально-бюджетної політики належать: оподаткування, обов’язкові платежі до позабюджетних фондів, фінансування з державного бюджету та позабюджетних фондів. Вони ґрунтуються на прямих,безеквівалентних вилученнях фінансових коштів у економічних суб'єктів чи таких же безеквівалентних вливаннях їм фінансових коштів. Ця полі­тика забезпечує можливість безпосередньо впливати як на сукуп­ний попит, так і на сукупну пропозицію.

Грошово-кредитна політика – це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення чітких цілей економічного чи соціального характеру заходів, які здійснює держава через центральний банк. Як правило, механізм грошово-кредитної політики ґрунтується на заходах опосередкованого впливу: здійснення операцій на відкритому ринку; регулювання норми банків­ських резервів; регулювання облікової ставки.

До заходів прямої дії в межах грошово-кредитної політики належать:

§ пряме регулювання центральним банком процентних ставок (депозитних та позичкових) комерційних банків;

§ селективна політика адресного рефінансування комерційних банків;

§ законодавчо-нормативні обмеження чи заборона окремих видів банківської діяльності.

Валютна політика являє собою сукупність економічних, юридичних і організаційних форм і методів в галузі валютних відносин, здійснюваних державою і міжнародними валютно-фінансовими організаціями. Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі – зростання зайнятості та виробництва ВВП, стабілізація цін.
Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно між собою пов'язані.

Мета валютного регулювання полягає у підтримці економічної стабільності та утворенні міцної основи для розвитку міжнарод­них економічних відносин шляхом впливу на валютний курс та на операції обміну валюти. Політика валютного регулювання реалі­зується через механізм валютних обмежень і валютного контролю.

Валютне регулювання поширюється на:

§ процес курсоутворення;

§ виконання платіжної функції іноземною валютою на внутрішніх ринках країни;

§ діяльність комерційних банків та інших структур на валютному ринку;

§ здійснення міжнародних платежів за поточними операціями платіжного балансу;

§ здійснення міжнародних платежів за капітальними операціями платіжного балансу та розвиток іноземних інвестицій;

§ ввезення та вивезення валютних цінностей через державний кордон;

§ кредитні відносини резидентів з нерезидентами;

§ формування та використання золотовалютних резервів.

Оподаткування здійснюється відповідно до певної системи, яка приймається в країні та використовується з метою реалізації функцій оподаткування. Структура податкової системи, принципи її побудови та напрями розвитку визначаються багатьма факторами.

У науковій літературі немає єдиного підходу до визначення змісту поняття «податкова система». Найважливіші підходи, що розкривають зміст аналізованого поняття, містять такі положення.

1. До складу податкової системи входять всі види податків, зборів та інших обов'язкових платежів, які встановлено чинним законодавством і запроваджено в країні.

2. Податковою системою визначається перелік суб'єктів, на яких покладається виконання функцій у сфері оподаткування.

3. Податкова система установлює порядок проведення операцій з оподаткування.

Ґрунтуючись на вищенаведених положеннях, можна дати таке загальне визначення: податкова система визначає суб'єктів податкових відносин, сукупність податків, зборів (обов'язкових платежів) та порядок проведення операцій з оподаткування.

Законодавством встановлюються як перелік податків, такі суб'єкти їх стягнення. Регламентуються також права і обов'язки платників, повноваження органів, за якими закріплюються функції держави зі справляння податків і зборів. Податковою системою регулюються відносини між платниками та органами державної виконавчої влади зі стягування податків. Передбачаються умови надання пільг і застосування санкцій у сфері оподаткування. Визначаються важелі податкового стимулювання напрямів економічної діяльності та пріоритетних соціальних програм.

Податкова система – це, з одного боку, сукупність податків і зборів, що утворюють систему, побудовану згідно з визначеними принципами, прийнятими в країні з метою реалізації функцій оподаткування. З іншого – вона регламентує порядок проведення операцій з оподаткування відповідно до прийнятої системи.

До суб'єктів оподаткування належать, з одного боку, держава, з іншого – платники податків. Платниками є фізичні та юридичні особи, на яких, згідно із законодавством, покладено обов'язки утримувати та/або сплачувати податки і збори (обов'язкові платежі), пеню та штрафні санкції. Разом з тим, особливістю операцій з оподаткування є те, що функції з проведення контролю та стягнення податків, а також застосування штрафних санкцій, виконують спеціально створені для їх виконання органи державної виконавчої влади. Це, як правило, державна податкова служба, митні органи та правління державних цільових фондів, місцеві органи влади, державне казначейство та ін.

До посередників належать фінансові установи (комерційні банки, страхові компанії, біржі, аудиторські фірми та ін.), які забезпечують проведення операцій платників, державні казначейства (в країнах, де їх створено). Посередники виконують доручення платників з перерахування податків і зборів до відповідних державних фондів, проводять експертне оцінювання активів, які є податковою заставою, вживають заходів з продажу майна боржників та ін. В окремих випадках виконання функцій з обслуговування платників у зарубіжних країнах передається недержавним фірмам і навіть приватним особам.

Особливої уваги заслуговує визначення сукупності податків, зборів (обов'язкових платежів). У кожній країні установлена певна їх кількість за визначеними видами і формами. Як правило, така сукупність формується в процесі тривалого історичного періоду і відображає економічні, соціальні та політичні умови розвитку країни. Важливим є те, що податкова система постійно вдосконалюється. Вона може піддаватися докорінній перебудові (реформуванню) або незначному покращанню.

Для розвитку податкової системи характерні як загальні закономірності оподаткування в цілому, так і специфічні особливості, властиві для окремих країн. Зокрема, до загальних рис податкових систем можна віднести застосування прямого та непрямого оподаткування.

Залежно від способів вилучення податків всі вони поділяються на дві групи: прямі та непрямі. Таке розмежування використовують з метою встановлення раціональної для відповідного рівня розвитку країни системи оподаткування. Адже впровадження різних способів стягнення податків має найбільшою мірою відповідати умовам розвитку країни: життєвому рівню населення, стану розвитку економіки, наявності досконалого механізму стягнення податків, податковій культурі та ін. Тому впровадження і використання відповідних для досягнутого рівня розвитку країни способів оподаткування є однією з найбільш важливих задач податкової політики.

Прямі податки безпосередньо накладаються на певного платника, який може бути як фізичною, так і юридичною особою. При цьому оподаткування пов'язане з визначеними об'єктами (доходами, власністю / розпорядженням на рухоме та нерухоме майно або з проведенням визначеної діяльності). Зовсім не обов'язково, щоб активи використовувалися з метою одержання прибутків. Прямі податки (крім податків на доходи), по суті, накладають на активи (діяльність), що дають можливість отримувати доходи. В окремих випадках прямі податки накладаються за завдання шкоди навколишньому природному середовищу та за використання державних природних ресурсів. Таким чином, прямі податки – це податки, які безпосередньо накладаються на певного платника, що одержує доходи, використовує визначене майно або здійснює діяльність, яка підлягає оподаткуванню.

Прямі податки поділяються на особисті та реальні. До особистих належать податки, що установлюються на ту чи іншу особу, яка одержує доходи або здійснює певну діяльність. Зокрема, це податок на прибуток підприємства, прибутковий податок з громадян, податок на промисел, що стягується з конкретного суб'єкта, та ін. Реальні податки – це податки на певне майно. Якщо воно є власністю суб'єкта, тоді він визнається платником такого податку. При цьому виплаті підлягає сума податку незалежно від того, чи використовується майно з метою одержання доходів. До реальних податків належать: податок на землю, податок на нерухомість, транспортний податок, податок з власників тварин та ін.

Непрямі податки за способами вилучення помітно відрізняються від прямих. Найсуттєвішими відмінностями є те, що:

– це податки, які накладаються безпосередньо не на платників, а установлюються на окремі товари та послуги, що купуються споживачами;

– непрямі податки можуть установлюватися безпосередньо і на платника, але при цьому вони залежать не від обсягів його доходів чи вартості активів, а від суми операцій з обороту продукції або величини доданої вартості;

– ці податки є обов'язковими відрахуваннями до державних цільових фондів, метою яких є вирішення певних макроекономічних або соціальних задач, але вони безпосередньо не пов'язані з діяльністю платника;

– сума таких податків входить до складу ціни продукції, що нараховується на ціну реалізації, обчислену на основі показників діяльності підприємства.

Об'єднання податків у систему передбачає можливість класифікувати їх згідно з чинним законодавством на такі види:

§ загальнодержавні податки та інші обов'язкові платежі;

§ місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі.

До загальнодержавних податків та інших обов'язкових платежів належать:

1) податок на додану вартість;

2) акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5) мито;

6) державне мито;

7) податок на нерухоме майно (нерухомість) тощо.

Загальнодержавні податки та збори (обов'язкові платежі) встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України.

До місцевих податків належать:

1) податок з реклами;

2) комунальний податок.

До місцевих зборів (обов'язкових платежів) належать:

1) готельний збір;

2) збір за паркування автотранспорту;

3) ринковий збір;

4) збір за видачу ордера на квартиру;

5) інші.

Місцеві податки і збори (обов'язкові платежі), механізми справляння та порядок їх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку й у межах граничних розмірів ставок, установлених законами України, крім збору за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який установлюється обласними радами. Збір за паркування автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг і збір з власників собак є обов'язковими для встановлення сільськими, селищними та міськими радами за наявності об'єктів оподаткування або умов, з якими пов'язано запровадження цих податків і зборів. Суми місцевих податків та зборів (обов'язкових платежів) зараховуються до місцевих бюджетів у порядку, визначеному сільськими, селищними, міськими радами.

Органи місцевої влади можуть також установлювати додаткові пільги з оподаткування в межах сум, що надходять до їхніх бюджетів.

Залежно від платників можна зробити поділ податків:

§ з юридичних осіб;

§ із фізичних осіб;

§ змішаного складу, тобто податки, збори, інші обов'язкові платежі, які мають сплачувати як юридичні, так і фізичні особи, у т. ч. і громадяни-підприємці (податок із власників транспортних засобів, митний збір, земельний податок та ін.).

Проблема інфляції є однією з головних в економічній науці.

Існують різні погляди на природу і причини інфляції, але переважають два напрями: перший розглядає інфляцію як суто грошове явище, спричинене порушенням законів грошового обігу; другий – як макроекономічне явище, спричинене порушенням пропорцій відтворення, і насамперед між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією товарів.

Тим часом інфляція є складним, багатостороннім явищем, причини якого криються у взаємодії факторів сфери виробництва і сфери грошового обігу.

Інфляція – ззовні виглядає як знецінення грошей внаслідок їхньої надмірної емісії, яка супроводжується стійким зростанням цін на товари та послуги. Проте це лише форма прояву, а не глибинна сутність і причина інфляції. Насправді ж інфляція зумовлена комплексом внутрішніх і зовнішніх причин.

Найважливішими з внутрішніх причин інфляції є:

§ порушення пропорцій відтворення між виробництвом і споживанням, нагромадженням і споживанням, попитом і пропозицією, грошовою масою в обігу і сумою товарних цін;

§ значне зростання дефіциту державного бюджету і державного боргу, зумовлених непродуктивними державними витратами;

§ надмірна емісія паперових грошей, яка порушує закони грошового обігу;

§ мілітаризація економіки, що відволікає значну частину ресурсів в оборонну промисловість, призводить до недовиробництва товарів народного споживання, створює їх дефіцит;

§ збільшення податкового тягаря на товаровиробників;

§ випередження темпів зростання заробітної плати порівняно з темпами зростання продуктивності праці;

Зовнішні фактори інфляції пов’язані з посиленням інтернаціоналізації господарських зв’язків між державами, що супроводжуються загостренням конкуренції на світових ринках капіталів, товарів та послуг, робочої сили, загостренням міжнародних валютно-кредитних відносин, зі структурними світовими кризами (енергетичною, продовольчою, фінансовою та ін.).

Узагальнюючи сказане, можна дати таке визначення інфляції. Інфляція – це зростання загального рівня цін в країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці. Іншими словами, зростають ціни на продукти харчування, одяг, підвищується квартирна плата тощо. При цьому ціни різних товарів можуть зростати неоднаковими темпами. Не слід також думати, що обов’язково підвищуються ціни на всі товари і послуги. У роки помірної інфляції ціни на окремі товари можуть навіть знижуватися. Зростання цін свідчить, що гроші знецінюються: за грошову одиницю можна купити меншу кількість товарів.

Однак не всяке зростання цін є показником інфляції. Ціни можуть підвищуватися внаслідок поліпшення якості продукції, погіршення умов видобутку паливно-мастильних матеріалів. У цьому разі це буде не інфляційне зростання цін.

Інфляцію вимірюють рядом показників:

1. Індекс споживчих цін (ІСЦ) – обчислюється як відношення між сукупною ціною певного набору товарів і послуг (споживчого кошика) в поточному періоді та сукупною ціною споживчого кошика в базовому періоді. Основними товарними групами у споживчому кошику є продукти харчування, одяг, житло, транспортні послуги, освіта, книги, медичні послуги, предмети особистої гігієни. В Україні при обчисленні ІСЦ враховують понад 60 найменувань товарів і послуг.

2. Темп інфляції – який показує, прискорилась чи уповільнилась інфляція за певний період. Темп інфляції визначається як відношення у чисельнику різниці між рівнем цін поточного періоду і рівнем цін попереднього періоду до знаменника – рівня цін попереднього періоду.

Інфляція може набувати різноманітних форм:

1. За темпами зростання виділяють:

- помірна інфляція – має місце тоді, коли ціни зростають повільно, до 10% за рік. За такої інфляції ціни відносно стабільні, люди охоче заощаджують гроші, бо їхня вартість мало знецінюється. Помірну інфляцію, за якої ціни зростають до 5% за рік, називають повзучою. Така інфляція в розвинутих країнах не є негативним явищем. Навпаки, вважається, що вона стимулює розвиток економіки, надає їй необхідного динамізму.

- галопуючою є інфляція, коли ціни зростають швидко – 20-100% щорічно. Гроші втрачають свою вартість дуже швидко, тому населення майже не заощаджує грошей у вигляді готівки. Люди прагнуть купити за свої гроші товари. Здебільшого характерна для країн, що розвиваються.

- гіперінфляція – настає тоді, коли ціни починають зростати на тисячі, десятки тисяч, навіть мільйони відсотків за рік. Усі прагнуть запастися речами і позбутися грошей: підприємства купують інвестиційні товари, а населення використовує заощадження і поточні доходи для купівлі споживчих благ, поки гроші остаточно не знецінилися. Виникає «інфляційний психоз», що посилює тиск на ціни. Інфляція починає сама себе «підгодовувати». Оскільки вартість життя зростає, наймані працівники вимагають вищої номінальної заробітної плати, що спричиняє нове підвищення цін. Виникає інфляційна спіраль «зарплата-ціни», коли заробітна плата і ціни підсилюють зростання одне одного. Зростання цін веде до підвищення зарплати, а підвищення зарплати у свою чергу викликає подальше зростання цін. Гіперінфляція призводить до того, що зусилля спрямовуються не на виробничу, а на спекулятивну діяльність. Замість вкладати капітал в інвестиційні товари, виробники й окремі особи, аби захиститися від інфляції, купують непродуктивні матеріальні цінності – ювелірні вироби, золото та інші дорогоцінні метали, нерухоме майно тощо. Гіперінфляція означає економічний і соціальний хаос, фінансовий крах та суспільно-політичне безладдя. Гіперінфляція мала місце і в Україні у 1993р.

2. За ступенем прогнозування інфляція поділяється на:

- очікувану – зазвичай, помірна інфляція, яку можна спрогнозувати на будь-який період часу. Досить часто це є прямим результатом антиінфляційних дій уряду;

- н еочікувану - характеризується раптовим стрибком цін, зумовленим збільшенням під впливом інфляційних очікувань суспільного попиту населення на споживчі товари, товаровиробників – на сировину та засоби виробництва.

3. За співвідношенням темпів зростання цін на товари:

- збалансована –інфляція, коли ціни товарів різних товарних груп відносно один одного не змінюються. Ціни підвищуються досить повільно й одночасно на більшість товарів та послуг;

- незбалансована інфляція –інфляція, коли співвідношення цін у різних товарних групах змінюється на різні відсотки і по-різному на кожний вид товару.

4. Залежно від переважаючого впливу факторів:

- і нфляція попиту –це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту. Спричинити її може в основному збільшення державних замовлень (наприклад, військових), попиту підприємців на засоби виробництва в умовах повної зайнятості й майже повної завантаженості виробничих потужностей, а також зростання купівельної спроможності трудящих (зростання заробітної плати) в результаті, наприклад, узгоджених дій профспілок. Усе це спричиняє утворення надлишку грошей порівняно з кількістю товарів, призводить до підвищення цін. Таким чином, надлишок платіжних засобів в обігу створює дефіцит пропозиції, коли виробники не можуть адекватно реагувати на зростання попиту.

- і нфляція пропозиції –зростання цін внаслідок підвищення витрат виробництва чи скорочення сукупної пропозиції. Причинами збільшення витрат можуть бути зростання цін на сировину, енергоносії, підвищення заробітної плати, олігополістична політика ціноутворення, економічна і фінансова політика держави і т. ін. Вона може також виникнути в результаті зміни структури пропозиції на ринку.

5. За характером прояву:

- відкрита – розвивається вільно і ніким не стримується;

- прихована інфляція – це така інфляція, коли держава вживає заходи, спрямовані на безпосереднє стримування ціни на товари і послуги.

Стагфляція –це інфляція, що супроводжується стаг­нацією виробництва й одночасно зростанням рівня цін і безробіття.

Економічні наслідки інфляції:

По-перше, інфляція руйнує нормальні господарські зв'язки, посилює диспропорції в економіці, дезорганізує інвестиційний процес, оскільки при нестримному зростанні цін мета виробництва прибуток) може бути досягнута і без зростання виробництва.

По-друге, капітали переливаються з виробництва у сферу обігу, насамперед у спекулятивні комерційні структури, де вони швидше обертаються і приносять величезні прибутки, а також «втікають» за кордон у пошуках прибутковішого застосування й надійного прибутку. Зростають спекуляція, тіньова економіка, корупція.

По-третє, порушується нормальне функціонування кредитно-грошової системи. Знецінення грошей підриває стимули до нагромадження їх, породжуючи таке явище як «втеча від грошей», коли підприємці й населення надають перевагу вкладанню грошових заощаджень у товари та інші матеріальні цінності. Розриваються кредитні угоди, бо при інфляції невигідно надавати довгострокові кредити під невеликі проценти, оскільки кредиторові доведеться отриму­вати борги у знецінених грошах.

По-четверте, поступово згортаються товарно-грошові відносини й розширюється прямий продуктообмін на основі бартерних угод. Це призводить до втрати грошима своїх економічних функцій, і відносини обміну повертаються назад – до простої, або випадкової, форми вартості.

По-п'яте, інфляція негативно впливає і на міжнародне економічне та валютно-кредитне становище країни. Вона підриває конкурентоспроможність і експорт вітчизняних товарів, водночас заохочує імпорт товарів з-за кордону, оскільки на внутрішньому ринку вони продаються за вищими цінами. Інфляція стримує надходження іноземного капіталу, знижує офіційний і ринковий курси національної валюти через її знецінення.

Соціальні наслідки інфляції:

По-перше, інфляція знижує життєвий рівень усіх верств населення, особливо тих, які мають сталий дохід, оскільки темпи зростання доходів відстають від темпів зростання цін на товари й послуги.

По-друге, інфляція знецінює попередні грошові заощадження населення в банках, страхових полісах, щорічну ренту та інші паперові активи з фіксованою вартістю.

По-третє, інфляція посилює безробіття, підриває мотивацію до ефективної трудової діяльності, посилює соціальну диференціацію населення і соціальну напругу в суспільстві.

Для боротьби з інфляцією держава проводить антиінфляційну політику, яка передбачає:

§ зростання виробництва і насичення ринку товарами;

§ структурну та конверсійну перебудову економіки;

§ обмеження емісії грошей;.

§ скорочення дефіциту державного бюджету;

§ стимулювання нагромаджень та інвестицій;

§ приватизацію і стимулювання середнього й малого підприємництва;

§ скорочення ставок податків;

§ регулювання валютного курсу;

§ ослаблення інфляційних очікувань;

§ роздержавлення, приватизацію, розвиток підприємництва;

§ проведення грошової реформи конфіскаційного типу.

Процес, протилежний інфляції – дефляція – загальне зниження середнього рівня цін в економіці.

Ринок праці як один із підвидів ринкової системи узгоджує потребу економіки в праці з наявними трудовими ресурсами, врівноважує попит на робочі місця з їхньою пропозицією.

Проте в дійсності, як правило, співвідношення попиту і пропозиції робочої сили чи робочих місць щоразу проявляє їхню кількісну і якісну невідповідність:

§ частина економічно активного населення виявляє попит на робочі місця і не знаходить відповідної пропозиції;

§ залишаються незайнятими робочі місця, що характеризуються особливими вимогами до кваліфікації, економічного і соціального статусу власників робочої сили.

З цих диспропорцій в умовах сучасного ринку кількісно переважає перша – проблема працевлаштування бажаючих працювати, або проблема безробіття.

Безробіття – соціально-економічне явище, пов'язане з перевищенням пропозиції робочої сили відносно попиту на неї, стан незайнятості частини економічно активного населення.

Важливою ознакою безробіття є його закономірний характер. Повної зайнятості в розумінні працевлаштування абсолютно всього економічно активного населення в ринковій економіці взагалі не існує й існувати не може в силу динамічності процесів суспільного буття та об'єктивної неможливості абсолютного і швидкого системного узгодження їх.

За визначенням МОП, безробітною вважається особа, яка досягла законодавчо встановленого віку, не працює за грошову винагороду і докладає активних зусиль її знайти. Для розрахунку параметрів безробіття це визначення уточнюється з урахуванням конкретних особливостей країни.

В Україні згідно із Законом «Про зайнятість» безробітними визначені громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність підходящої роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу і здатні приступити до праці.

Рівень безробіття визначається процентним відношенням числа офіційно зареєстрованих безробітних до чисельності економічно активного населення.

Для аналізу економічного стану країни використовуються розрахунки рівня безробіття в часовому, територіальному, віковому та інших аспектах.

Фактичний, існуючий на кожний певний момент у національній економіці, рівень безробіття формується під впливом багатьох факторів. Систематизовані певним чином, вони розглядаються як причини виникнення відповідних типів (видів) безробіття. Найпоширенішим у сучасній економічні теорії є виділення фрикційного, структурного і циклічного безробіття.

Фрикційне безробіття зумовлене динамічністю ринку праці: рухом робочої сили через невідповідність рівня заробітної плати або умов праці вимогам робітників, регіональними переміщеннями населення та переміщеннями, пов'язаними зі зміною виду діяльності, скороченням робочої сили у зв'язку із закриттям фірм або зменшенням масштабів їхньої діяльності, спричинених факторами випадкового характеру; необхідністю певного часу для пошуку відповідного робочого місця або певного робітника, що відповідав би визначеним вимогам; недосконалістю інформаційних потоків.

Структурне безробіття виникає через невідповідність між попитом і пропозицією робочої сили внаслідок змін попиту на окремі професії в процесі структурних зрушень в економіці, а також існуючими територіальними диспропорціями в попиті та пропозиції робочої сили.

Визначення фрикційного та структурного без