В оцінці середньовічної філософії існують два протилежних погляди:
По-перше, підкреслюється її безплідність, “схоластичність”, а почасти і “реакційність”, що підтверджується тезою про те, що філософія виконувала роль служниці теології.
По-друге, цей період в історії філософії оцінюється як високопродуктивний, позитивний.
Середньовічна філософія – період в історії європейської філософії, пов’язаний із християнською релігією (V-XV) ст.
Основні риси:
1. Формування бачення реальності “за образом і подобою” духу.
2. Людина феодального суспільства постає “духовною”, “одухотвореною”, а не просто тілесною (чи природною) істотою.
3. Ключ до розв’язання всіх проблем середньовічна людина шукає у сфері духу.
На цьому ґрунті починає формуватися нова (середньовічна) філософська парадигма:
1. Ідейно-світоглядний зміст.
2. Духовно-ідеальне тлумачення реальності.
3. Найдосконаліше втілення духовності – Бог.
4. “Найголовніше” знання – теологія (богослов’я).
5. Все “земне”, “світське” – держава та інші суспільні інституції (цехи і т.п.) – набувають характеристик “справжнього” існування, лише отримуючи санкцію “божественного буття” – благословення церкви.
6. “Двоїсте” буття:
- справжній (божественний, духовний, небесний, благий);
- несправжній (тваринний, плотський, земний, гріховний).
До основних напрямків середньовічної філософії належать:
Апологетика (від грецьк. “апологія” - захист) – представники цього напрямку виступали проти античної філософії, обґрунтовуючи і захищаючи християнство.
Квінт Тертулліан (бл. 160 – після 220 років) вороже ставився до грецької філософії доводив несумісність філософії та релігії.
Патристика (від лат. “патер” - отець) – найвідомішим представником західної патристики був Аврелій Августин (354-430 рр.). Його філософія – поєднання християнських доктрин з античною філософією (головним чином, з платонізмом).
Знаменита формула Августина: “Вірую, щоб розуміти”.
Він систематизував християнський світогляд, намагаючись представити його як цілісне та єдино вірне вчення; зробив Бога центром філософського мислення.
Олександрійська школа (засновник Климент Олександрійський бл. 150 – 215 р.). – характерна ірраціоналістична “несумірність” земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому “апофатичному” (негативному) богослов’ї.
Климент Олександрійський відзначав, що мова наша може виразити лише те, що визначене, має межі, форму і т.ін. Єдино “позитивною” позицією в осягненні бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є.
Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема у вченні про “первородну гріховність” людини і шляхи її подолання (“спасіння”). Таке “спасіння” неможливе шляхом прямого втручання бога у справи земного людства.
“Спасіння” можливе лише через посередника, який “чудесним” способом поєднує в собі непримиримі протилежності небесного (божественного) і земного (людського). Таким посередником виступає Христос – “син божий і людський”, який є однією з іпостасей божественної “триєдності” (Трійці) і водночас живою людиною, народженою земною жінкою, людиною, що живе і страждає людським життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.
Ібн-Сіна Абу-Алі (лат. Авіценна) – видатний таджицький філософ, природознавець, лікар, математик, поет, вільнодумець, який відзначався самостійною і оригінальною філософією. Він вважав, що світ виникає шляхом еманації (випромінювання, витікання) з божества, але не з волі Бога, через об’єктивну необхідність.
Бог для Авіценни – абстрактний і безликий; світ - матеріальний і такий же вічний, як і сам Бог. Він говорив, що буття безмежне, воно з самого початку поділяється на субстанцію і акциденцію. Джерело існування субстанції необхідно шукати в ній самій, тому що вона є сутністю природи.
На відміну від Аристотеля, який протиставляв пасивній матерії діяльну форму, Авіценна твердив, що “нема абстрактної тілесної форми без матерії, тілесна форма знаходиться в самій матерії, і тіло виникає із цієї матерії”. Природні явища, говорив він, причинно взаємопов’язані; у світі панує природна закономірність, непорушна з боку божественного пророцтва.
Органи чуття – джерела пізнання, розум – особлива здатність, відокремлена від матеріального субстрату. Філософ говорив про існування “розумної душі”, яку вважав безсмертною.
Авіценна створив оригінальну класифікацію наук: всі науки він поділив на практичні, які трактують питання поведінки людини, і теоретичні, де дослідження ведеться заради знання. Багато зробив Авіценна для логіки. Популяризуючи логіку Аристотеля, він намагався вивести логічні форми і зв’язки із особливостей буття; йому належать розробка питань про одиничне і загальне, про логічні помилки, про судження і т.ін.; філософ висунув положення про можливість самостійного існування релігії і науки, що ґрунтується на дослідженнях людського розуму.
Період з VI по XIV-XV ст. називається періодом схоластики, який поділяється на:
- ранню схоластику (VI-ХІІ ст.);
- розквіт схоластики (ХІІІ ст.);
- занепад, пізню схоластику (XIV-XVI ст.).
Схоластика – це релігійно-ідеалістична філософія, відірвана від життя, ускладнена й заплутана, занурена в безплідній розум; вона вважала, що вірі належить першість над розумом.
Схоласти проводили дискусії з питань, які не мали ніякого значення ні для науки, ні для практики. Для цієї філософії характерні сліпа віра в авторитети, догматизм, бездумне заучування й запам’ятовування прописних істин, відрив від життя.
Філософія в цей період викладалась тільки в монастирських школах і була “схоластичною”, тобто шкільною.
Якщо говорити про метод схоластики, то мова йде не про знаходження істини засобами розуму, тобто філософії.
Рання схоластика:
- орієнтувалась на Платона та неоплатонізм; аристотелізм же був присутній тільки в їх логічному вченні;
- зосереджувалась на двох проблемах:
· на проблемі універсалій;
· на доказі існування Бога.
Біля витоків схоластики стояли: на Сході – Іоанн Дамаскін, на Заході – Іоанн Скот Еріугена.
Іоанн Дамаскін (бл. 675- до 723 рр.) – візантійський богослов, філософ і поет, систематизатор грецької патристики, створив основи схоластичного методу, який базувався на метафізиці та логіці Аристотеля.
Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.) – “перший батько схоластики”, запропонував тезу, яка належить до всієї схоластики: істина релігія є й істиною філософією, і навпаки. Раціоналізатор теології проголошував, що авторитет базується на істинності розуму; стверджував, що між розумом і одкровенням суперечностей немає, але онтологічний аспект його діалектики бере верх над логічним; дотримувався пантеїстичних поглядів.
Період після Еріугени до Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.) був у філософському відношенні малоплідним. Словами “вірую, щоб розуміти” Ансельм визначає позицію схоласта, а його девіз “віра шукає розум” характерний для всієї ранньої схоластики. Істина дана у вірі, а розум, діалектика є технічним засобом для віри.
З ХІІ ст. Європа через арабське та європейське посередництво, познайомилась з Аристотелем, з його не відомими до того часу метафізичними та фізичними трактатами.
Всезростаючий вплив аристотелізму зупинити було неможливо. Аристотелізм в цей період був представлений Олександрійською школою та латинським аверроїзмом, який очолював Сігер Брабантський (бл. 1240-1284 рр.). У своїх працях він відстоював незалежність філософії від теології, визнавав тільки філософські авторитети, передусім Аристотеля, ідеї якого він розвивав. Запропонував в європейській схоластиці теорію “подвійної істини”.
Поступово з’ясувалось, що августинізм не здатний протистояти могутньому впливові аристотелізму. У зв’язку з цим виникла необхідність пристосувати Аристотеля до католицизму. Це завдання виконали Альберт Великий (1206/1207 – 1280 рр.) та Фома Аквінський (1225/26/27 – 1274 рр.).
Фома Аквінський (1225-1274 рр.) – філософ пізньої, аристотелівської схоластики, засновник напряму філософської думки, яка має ім’я томізми. Він створив грандіозний теолого-філософський синтез (філософії та науки, з одного боку, теології, з іншого). Суперечностей між наукою та теологією немає. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому.
Філософія повинна служити вірі, теології тим, що релігійні істини вона тлумачить у категоріях розуму. Філософія, таким чином, виступає як знаряддя теології.
Найбільш значними та впливовими творами Фоми Аквінського є “Сума проти поганців” та “Сума теології”. З філософської точки зору перший є більш цікавим. Мислитель вважав, що людське знання повинне ґрунтуватися не лише на розумі, а й на прозрінні. Це є причиною того, що мета життя не може бути осягнута розумом, оскільки кінцевою метою всього існуючого є Бог. Мета ж має бути наперед відомою, щоб людина була спроможна співвіднести з нею власні зусилля і дії. Тому людині слід знати те, що ухиляється від її розуму. Це знання може бути дане їй лише у прозрінні. В те, що дано людині у прозрінні, потрібно вірити навіть і тоді, коли це перевищує здатність розуму. Священне вчення є наукою, вважав Фома, і до нього слід ставитися як до науки.
Але ми маємо справу з подвійною природою наук. Одні з наук базуються на фундаменті, який безпосередньо відкриває людська пізнавальна здатність. Інші - на фундаменті, який відшукується вищою дисципліною. Такими є теорія перспективи, теорія музики та священне вчення. Фома Аквінський вважав, що людське пізнання має своє джерело у чуттєвих сприйняттях. При цьому шляхів пізнання доказів може бути два: для одного джерелом пізнання є причини, для іншого - наслідки. Оскільки це так, то Боже буття “повинно бути нам доведено через власні доступні нашому пізнанню наслідки”. Цікавим є вчення Фоми Аквінського про нескінченність, яке має безпосереднє відношення до його теорії пізнання. Досліджуючи діалектику матерії і форми, він доходить висновку, що вони обмежують одне одного. Проте, крім Бога, ніщо не може бути безумовно нескінченним. Кінцева мета пізнання - пізнання Бога, оскільки Бог - це своя власна сутність. Він є сама істина. Божа воля є вільною, вона не має у власній основі необхідності, її основа розумна.
З філософської концепції Фоми Аквінського можна зробити висновок про розумне утворення світу. Якщо Бог є незрозумілим для людського пізнання, то яким чином ми можемо щось казати про нього? В основі його етики лежать раціональні міркування. Всі речі мають тенденцію до уподібнення Богу. Тому зло у світі не навмисне, та й не суттєве, воно має випадкову природу, яка міститься у добрі. Найвищим щастям для людини є не чуттєві насолоди й не доброчесні дії, які є лише способами досягнення; найвище щастя - у пізнанні Бога, але здійснити це можливо лише в іншому житті.
Слід загострити увагу на вченні Фоми Аквінського про взаємовідношення загального й одиничного (це одне з найскладніших філософських питань, яке ставив і не зміг вирішити Аристотель). Проблема взаємовідносин одиничного і загального була предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом. Номіналісти вважали, що первинним є одиничні речи, загальне - це імена, які ми присвоюємо одиничним речам. А реалісти вважали, що загальне передує одиничному.
Проблема взаємовідносин одиничного і загального була предметом дискусій між номіналізмом і реалізмом.
Реалізм настоював на реальності “єдності” триєдиного бога.
Реалізм:
- загальне передує одиничному;
- настоювання на “реальності” Святої Трійці та її “іпостасей”, на реальності “єдності” триєдиного бога;
- відстоювання традиційної об’єктивно-ідеалістичної тези про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, “універсалій”).
Пьер Абеляр (1079-1142 рр.) – визначний діалектик середньовіччя, поміркований реаліст.
Закладає основи такого раціоналізму, якій намічає самостійність філософії по відношенню до релігії.
Номіналізм:
- первинним є одиничні речи, загальне – це імена, які ми присвоюємо одиничним речам;
- реальними вважаються “лики” (іпостасі), Трійці (Отця, Сина, Святого Духа);
- відстоюється реальне існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов’язуючи справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням індивідуальних речей.
Іоанн Росцелін (бл. 1050-1210 рр.) – головний представник крайнього номіналізму в ранній схоластиці, який загрожував церковній догматиці. Запропонував тритеїстичну доктрину, суть якої полягає в тому, що якщо існують три Божественні особи, то тоді існує не один, а три самостійних Боги.
Іоанн Дунс Скот (1265/66-1308 рр.) – готував передумови для розмежування філософії та теології. Він – представник онтологічного індивідуалізму і, таким чином, не тільки зробив крок до номіналізму, але одночасно випередив індивідуалізм епохи Відродження.
Вільям Оккам (бл. 1300-1349/50 рр.) – найкращий представник номіналізму. З його іменем пов’язана перемога номіналізму в середньовічній схоластиці, що розділяє теологію та філософію. Теологія як наука, в основі якої немає точних доказів - неможлива. Дві галузі знання (теологія та філософія) стають самостійними і загальним для них є принцип “подвійної істини”.
