Стародавні службові чини і звання

Російські князі, як великі, так і удільні, мали придворний штат, члени якого називалися “двірські люди” (від слова — “двір”). До складу двірських людей входили бояри, окольничі, дворецькі, думні дворяни, стольники, дружинники. Їм доводилося виконувати не тільки придворні, а й різні адміністративні, судові й військові обов’язки. Бояри, окольничі та думні дворяни утворювали перший клас двірських людей, а стольники, стряпчі, дворяни московські і мешканці — другий. Після введення в 1722 р. Петром І “Табелі про ранги” стародавні російські чини і звання більш не застосовувалися.

Нижче наведені найменування і службові обов’язки най­більш відомих стародавніх російських чинів і звань, згрупованих (приблизно) за видами служб.

Військово-адміністративна служба

Князівський муж — член старшої дружини князя, а також боярин, що за власним бажанням вступив у склад дружини. Вони були радниками князя і обіймали вищі військові і цивільні посади — посадника, тисяцького, воєводи. У джерелах є відомості про те, що в них були свої власні дружини.

Думні чини

У Російській державі в ХVІ—ХVІІ ст. посадові особи — бояри, окольничі, думні дворяни і думні дяки — мали право брати участь у засіданнях Боярської думи й у роботі думських комісій. Вони займали вищі двірцеві посади, брали участь у дипломатичних переговорах, вирішували місницькі суперечки. Усі думні звання були скасовані в 1711 р. після створення Сенату.

Боярин: 1) старший дружинник, радник князя в Давньо­руській державі ІХ—ХIII ст.; 2) феодал-землевласник; 3) вищий службовий чин у Російській державі ХIV—ХVІІ ст., а також особа, пожалувана цим чином. У побутовому значенні бояри в Росії XVII ст. — усі феодали — поміщики для залежного від них на­селення; пізніше це слово модифікувалося в поняття “пани”, “пан”.

Походження слова “боярин” до кінця не з’ясовано: вважать творення його від слова “бій” — воїн чи слова “болій” — великий, інші від тюркського — вельможа, багата людина, пан.

Звання “боярин” надавало право брати участь у засіданнях Боярської думи. Ближній, або кімнатний, боярин був особливо довіреною особою царя і мав право доступу в царські покої; родич цариці називався властивим боярином.

Бояри очолювали основні галузі управління “путь” — (за термінологією того часу), звідси назва — путній боярин. До путні бояр належали: конюший (начальник Конюшеного приказу); сокольничий (начальник соколиного полювання); оружничий (начальник Збройової палати) тощо.

Як феодали-землевласники бояри були васалами князя, зобов’язаними служити в його війську, але користувалися правом від’їзду до нового сюзерена і були повними господами у своїх вотчинах.

У ХIV—ХV ст. під час формування єдиної централізованої держави і відповідно державного майна політичні права бояр обмежуються; відбуваються зміни й у соціальному складі бояр: великокнязівська, а із середини XVI ст. царська влада наполегливо придушувала виступи тих бояр, які не підтримували її централізаторської політиці. Особливо сильного удару боярській аристократії завдала опричнина царя Івана IV Грозного, а скасування місництва в 1682 р. остаточно підірвало вплив боярства. Звання боярин скасував Петро І на початку XVIII ст.

Окольничий — придворний чин і посада в Російській державі XIII — поч. XVIII ст. Первісними функціями окольничого були, очевидно, забезпечення подорожі князя й участь у прийомі іноземних послів та переговорах з ними. Уперше про цей чин згадується у 1284 р. У XIV—XVIII ст. окольничий входив до складу Боярської думи, був другим за значенням (після боярина) думним чином. Окольничих призначали керівниками приказів, полковими воєводами, брали участь вони й в організації придворних церемоній. Чин скасований у 1711 р.

Думні дворяни — у Російській державі XVI—XVIII ст. третій “по честі” думний чин після бояр і окольничих. Думні дворяни брали участь у засіданнях Боярської думи, у роботі її комісій, керували приказами, виконували придворні і військові обов’язки, призначалися воєводами в міста. У XVI ст. думні дворяни переважно походили з родовитих сімейств, і їх було мало. Поряд із думними дяками були опорою царської влади в боротьбі з боярською аристократією в Думі.

Дяк — служитель. У Давньоруській державі вони були особистими слугами князя, часто невільними; зберігали князівську скарбницю і вели діловодство, у зв’язку з чим спочатку називалися писарями.

У зв’язку зі створенням у Московській державі ХІV—ХV ст. приказів (управлінь) виникла потреба у великій кількості грамотних і енергійних неродовитих служилих людей, що ставали помічниками бояр — начальників приказів. У XVI ст. дяки вже відіграють помітну роль і в місцевому управлінні, будучи помічниками намісників у всіх справах, (їх лише не ставили на чолі війська, хоча були випадки участі дяків і у військовій справі), і зосереджуючи у своїх руках фінансове управління. Зі зростанням державного апарату кількість дяків також постійно зростає — якщо на поч. XVII ст. їх було 55, то в 1676 р. — 103 у приказах і 35 у повітах.

Новим великим кроком у збільшенні кількості дяків стало їхнє входження в Боярську думу, приблизно на межі ХV—ХVІ ст., де вони користувалися рівним з іншими членами Думи правом голосу у вирішенні справ. Єдиною відмінністю було те, що вони стояли, а не сиділи. Уперше титул думних дяків одержали брати Щелканови — Андрій Якович (бл. 1598 р.) і Василь Якович (бл. 1611 р.), два впливові політичні діячі, за царювання Івана IV Грозного і Бориса Годунова. Незважаючи на те, що думні дяки були нижчим думним чином, саме вони складали і правили проекти рішень Боярської думи і найважливіші царські укази, відали діловодством Думи і були начальниками чотирьох найважливіших приказів: Розрядного, Посольського, Помісного і Казанського. Нерідко з їхнього середовища висувалися визначні державні діячі і дипломати. За службу дяків нагороджували грошима і маєтками. Однак, незважаючи на всю важливість посади, яку займали дяки, і бояри і дворяни докоряли їм як людям “безродним”.

Піддячий — помічник дяка. Піддячі розділялися на старших (старих), середніх і молодших. Старші брали участь разом з дяками в оглядах служивих людей, відвозили государеву скарбницю і досить часто виконували обов’язки дяків; з них і призначали останніх. Піддячий, що виконував обов’язки дяка, називався піддячий “із прописом”. До обов’язків середніх і молодших піддячих входило тільки відання переписування документів. Піддячі одержували платню від держави, мито з листів і їх щедро нагороджували прохачі (незважаючи на заборони уряду) “поминками”. З 1641 р. піддячими могли бути тільки служилі люди, внаслідок чого служба стала спадковою. У 80-х рр. XVII ст. у 37 приказах служило близько 2 тис. піддячих.

Воєвода — слов’янський термін, що означав воєначальника, правителя. Воєводи як начальники князівської дружини або глави народного ополчення згадуються в російських літописах з X ст. У ХV-ХVІІ ст. Кожний полк, або загін російського війська мав на чолі воєводу. Зі створенням Петром І армії за західноєвро­пейським зразком посади воєвод були ліквідовані.

З середини XVI ст. у містах замість намісників і городових прикажчиків були введені посади городових воєвод, які управляли містом і повітом, тобто прилеглою до міста, адміністративною підлеглою територією. Таким чином, у руках городових воєвод була зосереджена вся повнота влади на місцях. Посада була ліквідована в 1775 р.

Намісник — посадова особа, що призначалася князем, і яка очолювала місцеве управління (збір мита, суд тощо). Посада вперше введена в XII ст. і остаточно встановлена в XIV ст. Винагороджувалися за службу шляхом кормлінь (тобто за рахунок місцевого населення). У розпорядженні намісника був адміністративний персонал і військові загони для місцевої оборони і придушення антифеодальних виступів. З поч. XVI ст. влада намісників була обмежена, а в 1555—1556 рр. відповідно до земельної і губної реформ Івана IV Грозного заміне­на виборними земськими установами.

У Російській імперії намісник був главою місцевого управління. Ця посада була введена за Катерини II у 1775 р. для посилення централізації влади. Намісник (генерал-губернатор) очолював управління 2—3 губерній, наділявся надзвичайними повноваженнями і правом громадського нагляду над усім місцевим апаратом управління і суду і був відповідальний лише перед імператрицею. У його віданні були також і війська, які перебували на території намісництва. У 1796 р. Павло І скасував цю посаду, але незабаром її відновив Олександр І. У XIX—XX ст. існували намісництва в Царстві Польському (1815—1874) і на Кавказі (1844—1883,1900—1917).

Посадник — посадова особа у Давній Русі, що мала значення князівського намісника. Особливу роль посадники відігравали в Новгороді та Пскові.

У Новгороді посадника спочатку призначав князь, як і в інших містах, але після сварки новгородців з князем Всеволодом Мстиславовичем ця посада стала виборною. Посадник з особи, підлеглої князеві, перетворився в головного представника Новгорода, став силою, яка контролювала дії князя. У період існування Новгородської феодальної республіки князь без посадника не мав права ні судити, ні керувати, ні вести в похід новгородців. “Новгородська печатка посадника” прикладалася до всіх новгородських грамот. Відомі випадки, коли посадник управляв містом і без князя. Посадник скликав віче, очолював військо, зміцнював місто і передмістя, вів переговори з сусідами Новгорода з питань війни і миру, разом з тисяцьким вводив у собор св. Софії нового владику, тобто передавав йому управління новгородською церквою.

Посадника обирали виключно з найзнатніших боярських сімей. Час правління його був обмежений, але віче могло змінити його у разі необхідності. Під час виконання ним посади називався “степенним”. Степенний посадник, який складав із себе повноваження, продовжував носити звання посадника, іноді з доданням епітета “старий”. Старі посадники посідали визначне місце в урядовій раді, очолюючи іноді партії, що перебували в опозиції.

Псковські посадники до XV ст. призначалися з Новгорода. Потім вони стали виборними і отримали ті самі права, що й новгородські. Однак у Пскові влада їх була поставлена під більш дійовий контроль віча і, крім того, не так суворо дотримувалися правил обрання на цю посаду представника тільки з боярської верхівки. З другої половини XV ст. час перебування на посаді псковського посадника було обмежено одним роком.

Якщо в Новгороді до самого кінця його самостійного життя посадник продовжував відігравати визначну роль у міському управлінні, то у Пскові значення цієї посади поступово занепало, і влада зосередилася в руках віче.

Знищуючи самостійність Новгорода (1478), великий князь московський Іван III Васильович вимагав, щоб у ньому не було ні посадника, ні віча, а вирішивши покінчити із самостійністю Пскова (1510), його син, великий князь Василь III Іванович, зажадав тільки відмовитися від віча і навіть не згадав про посадника.

Тисяцький — воєначальник, що очолював давньоруське міське ополчення “тисячу” і спочатку призначався князем. Потім у містах, у яких розвинулося вічове управління, ця посада стала виборною і тисяцький обирався з місцевих бояр строком на один рік, будучи помічником посадника. У містах без вічового управління їх завжди призначав князь і ця посада поступово стала спадковою. Великий князь Московський Дмитро Іванович Донський скасував посаду тисяцького в Москві, і до середини XV ст. вона поступово зникла. Замість нього військами командували воєводи і намісники.

У Новгородській феодальній республіці тисяцький представляв “чорних людей”, за підтримки яких впливав на віче. Права й обов’язки степенного тисяцького були такі: разом із князем і посадником очолював новгородське військо; наглядав за міськими укріпленнями; відкривав віче і разом із посадником був присутнім на ньому; брав участь у переговорах із сусідніми державами; мав право самостійного судочинства; отримував прибутки з різних новгородських областей, приписаних йому для кормління; мав печатку. Після закінчення строку посади іменувався “старим тисяцьким”.

Волостель — посадова особа в Російській державі XI—XVI ст., яка управляла волостю від імені великого або удільного князя і відала адміністративними і судовими справами. Не отримуючи платні від уряду, волостелі “кормилися” за рахунок населення, що платило податки.

Городові прикажчики — виборні з середовища повітових служилих людей, правителі міст і повітів у Росії в XVI ст. Підпорядковувалися наміснику. Відали справами служилих людей, будівництвом і ремонтом міських фортечних споруд, боєприпасами, збиранням податків тощо. У військовий час виконували обов’язки міського військового коменданта (підготовка міста до оборони тощо). Після введення посад городових воєвод стали їх помічниками, призначалися безпосередньо воєводами з місцевих дворян.

Городничий — представник місцевої адміністрації в Московській державі, пізніше — Російській імперії. Посада городничого бере початок з першої половини XVI ст. від городового прикажчика. У 1775—1782 рр. очолював адміністративно-поліцейську виконавчу владу в повітових містах. У XIX ст. городничих призначали в основному з відставних офіцерів. Посада була скасована в 1862 р.

Голова — назва військових і адміністративних посад у Росії XVI—XVII ст. Військові посади: сотенний голова — начальник сотні в дворянському ополченні; стрілецький голова (з другої половини XVII ст. — полковник) — начальник Стрі­лецького приказу (полку); козачий голова; пушкарський голова — начальник артилерії; облоговий голова — готував місто до облоги; засічний голова — відав засічними (захисними) смугами; станичний голова — начальник прикордонного загону; стоялий голова (на полі) — начальник сторожової служби на околицях держави. На ці посади зазвичай призначали дворян і дітей боярських.

Адміністративно-фінансові посади: житничий голова — відав збором хліба на платню ратним людям; об’їзний голова — керував поліцією в місті; письмовий голова — товариш (помічник) воєводи в Астрахані і містах Сибіру, пізніше відав канцелярією; соляний голова — керував державним видобутком солі; митні та кабацькі голови — відали збором мита.

Посада голови існувала до початку XVIII ст. За Жалуваною грамотою містам 1795 р. у Росії було введено посаду міського голови.

Гридин (товариш, охоронець) — молодший дружинник, збірне — гридь молодша дружина. Гридниця — частина палацу, де жила гридь. З кінця XII ст. термін “гридь” зникає і замість нього з’являється “двір”, у значенні молодшої дружини.

Дитячі — молодші члени дружини в Давній Русі. Виконували різні доручення князя, супроводжували його як свита й охоронці. У раді князя участі не брали, за винятком військових рад. “Дитячим” могла стати тільки вільна людина.

Отроки — молодші члени дружини в Давній Русі, переважно дворові слуги князя, на противагу дитячим — бойовим членам дружини. В отроки брали й залежних людей — холопів. Обов’язком отроків були служба за столом князя, прибирання речей і взагалі виконання різних доручень князя. В раді князя отроки участі не брали, за винятком військових рад.

Діти боярські — розряд дрібних феодалів, що з’явилися на Русі в XV ст. Вони виконували обов’язкову службу, отримуючи за це від князів, бояр або церков маєтки, проте не мали права від’їзду. Діти боярські ^_ нащадки молодших членів князівських дру­жин — отроків. З утворенням Російської централізованої держави чимало дітей боярських перейшли на службу в Москву. У XV — першій пол. XVI ст. найменування “діти боярські” вважалося вище за звання дворян, оскільки останні часто походили від залежних князівських слуг удільного часу. У XVI ст. діти боярські поділялися на дворових (частина верхів панівного класу) і міських (провінційні дворяни). Термін “діти боярські” зник у ході реформ на початку XVIII ст. у зв’язку зі злиттям служилих людей в один клас — дворянство.

Жильці — один із розрядів служилого чину в Російській державі у XVI — поч. XVIII ст., що знаходився між московськими дворянами і городовими дворянами. Городовий дворянин, що потрапив у жильці, отримував шанс якщо не для себе, то для потомства зробити кар’єру, тобто стати московським дворянином і надалі просунутися по службі. У середині XVII ст. жильців було близько 2 тис. осіб, частину з яких прислали з міст (строком на три роки), а частину набрано з дітей, чиї батьки служили московськими дворянами. Причому діти московських дворян мали більше переваг для успішного просування по службі, ніж жильці з городових дворян, оскільки раніше за віком починали службу як жильці. Термін “жильці” зник у ході реформ Петра І.

Придворна служба

Мечник — чин князівського двора, головним обов’язком якого була судова служба. Він був присутнім під час допитів, на яких підозрюваних піддавали тортурам і отримував за це 5 кун. Крім того, мечникам доручали вести дипломатичні переговори, так, у 1147 р. Андрій Боголюбський відправив свого мечника послом до Ростиславичів.

Печатник — чин князівського двора, відомий з першої половини XIII ст. Як випливає з літописів, печатники походили з іменитих людей і однаково добре володіли як пером, так і мечем. З XVII ст. посади печатників обіймають виключно дяки, а з другої пол. XVII ст. — думні дяки, що керували Посольським і Друкарським приказами. Печатника у документах записували після ловчих і сокольничих, але перед іншими думними дяками.

Зброяр — російський придворний чин приблизно з XVI ст. До його обов’язків належало завідування “казенною оружейною палатою”, тобто царською збройовою казною. У придворній ієрархії ця посада вважалася дуже високою і на неї призначали окольничих або бояр. Із восьми відомих за списками зброярів — четверо були князями.

Із заснуванням у XVII ст. Оружейного приказу обов’язки зброяра розширилися: будучи начальником приказу, він не тільки зберігав зброю, а й піклувався про її виготовлення і закупівлю. Лжедмитрій І установив у 1605 р. посаду великого зброяра.

Постільник — чин російського князівського, а потім і царського двора, що відав “державною постіллю”. З кінця XV ст. постільник отримував певне місце в ієрархії придворних чинів безпосередньо за зброярами. До обов’язків постільника входило також завідування всією “постільною скарбницею” князя (ікони, хрести, золотий і срібний посуд, плаття), а також нагляд за шиттям плаття і білизни, внаслідок чого у підпорядкуванні постільника були майстерні з їх виготовлення.

Постільник був найближчим слугою князя: спав з ним в одній кімнаті, ходив у лазню, супроводжував в урочистих випадках, спостерігаючи, щоб стілець, лавочка під ноги та інші необхідні речі государя завжди були до його послуг. У його розпорядженні перебували стряпчі і спальники. Посада його була виключно приватною, домашньою. Хоч близькість до государя і надавала постільникам великого значення і вони часто могли впливати на князя, родовиті бояри, проте, не претендували на посади. 3 16 прізвищ, члени яких були постільниками в перші 150 років існування цієї посади (до 1645 р.), піднеслися тільки два прізвища — Волинських і Годунових. Після 1645 р. А.І. Анічков і Г.І. Ртищев здобули звання думних дворян, а М.А. Ртищев отримав звання окольничого, І.М. Язиков — окольничого боярина. Іноді постільничий призначався і ратним воєводою — І.М. Вешняков у 1554 р.

Спальник — придворний чин у Російській державі в XV—XVII ст. Вони перебували у підпорядкуванні постільничого. Чергували в кімнаті государя, роздягали й одягали його, супроводжували під час поїздок. Зазвичай спальниками були молоді люди знатного походження.

Кравчий (крайній) — придворний чин Московської держави, уперше згадується на початку XVI ст. Служив государю за столом під час урочистих обідів. У його віданні були стольники, які подавали страви. Крім нагляду за питвом та їжею, на кравчого покладалися обов’язки щодо розсилки в дні урочистих обідів їжі і напоїв із царського стола до дому боярам та іншим чинам. На посаду кравчого призначали представників найбільш знатних родів. Строк служби кравчого не перевищував 5 років. У списках їх записували після окольничих.

Сокольничий — чин князівського двора, відомий з 1550 р., який відповідав за соколине полювання, а іноді й усіх установ військово-князівського полювання (посада сокольничого завжди поєднувалася з посадою ловчого). У сокольничі призначалися звичайно люди неімениті, але бувало, що згодом вони отримували звання окольничого і навіть боярина. Останнім сокольничим московських царів був Гаврило Григорович Пушкін. З 1606 р. на цю посаду не призначали. Сокольничих і навіть їх рядових помічників нагороджували маєтками і вони могли мати селян.

Ловчий — чин князівського двора. Ловчі були не тільки мисливцями, супутниками князя на полюванні, а й виконавцями його різних доручень, у тому числі й дипломатичних. У ловчі призначали людей неіменитих, але деякі з них згодом дослужувалися до звань думних дворян, окольничих і навіть бояр. Наприклад, Нагіє і Пушкіни досягли боярства.

Дворецький — один із дворових людей російських князів і московських царів. Із розвитком приказного строю дворецький у XVII ст. перетворюється в начальника приказу Великого палацу, у віданні якого перебували господарські двори: ситний, кормовий, хлібний, житній. Крім того, його обов’язком була служба государю за столом. На посаді дворецького в XVI—XVII ст. зазвичай були бояри або окольничі. З 1473 по 1646 р. у Москві завжди був тільки один дворецький; з 1646 р. це звання отримують одночасно 12 бояр; потім майже щорічно його дарують то одному, то декільком боярам відразу. У результаті посада боярина-дворецького перетворюється на почесний титул, оскільки приказом Великого палацу керував тільки один дворецький.

Двірський — більш давнє найменування дворецького, що безпосередньо походить від слова “двір”, як дворецький — від слова “дворец”.

Стряпчий — старовинний російський палацовий чин. Найменування запозичене від слова “стряпати”, тобто робити, працювати. У їхньому віданні були хлібні, конюшенні, кормові та інші двори. Число стряпчих при царському дворі досягало 800—900 осіб. Незважаючи на те, що це була одна з найнижчих посад у палацовій ієрархії, стряпчими ставали і представники князівських родин, зокрема Голіцини, Пронські, Рєпніни та ін. У XVIII — на поч. XX ст. так звався повірений у справах (адвокат), а також чиновник відомства прокурора, що стежив за правильним перебігом справи.

Конюший — придворний чин Російської держави XV — поч. XVII ст., начальник Конюшенного приказу, у віданні якого були табуни коней, придворні конюхи, а також маєтки, відведені для утримання царських табунів. З XVI ст. посада конюшого пов’язана з організацією кінного війська. Конюший також фактично очолював Боярську думу, активно брав участь у дипломатичній і воєнній діяльності, інколи очолював уряд (І.Ф. Овчина-Телепньов, Б.Ф. Годунов). Останнім конюшим був М.Ф. Нагой, після якого конюшенне відомство перейшло до ясельничого.

Ясельничий (від “ясла” — ящик для корму худоби) — придворний чин і посада в палацовому господарстві й управлінні Росії XV — кін. XVII ст. У XV—XVI ст. ясельничий був помічником конюшого. Після скасування посади конюшого на початку XVII ст. та інших перебудов палацового відомства ясельничий очолює Конюшенний приказ, у віданні якого перебували табуни царських коней, а також царське полювання. З XVI ст. ясельничий входить до складу Боярської думи і за рангом вважається вищим за стольника.

Чашник, чашничий — посадова особа вищої князівської адміністрації Московської Русі з XIV ст., що керувала особливою палацовою установою, яка відала шинковими справами, а також бджільництвом. Палацові села, населені бортниками, були підлеглі чашникам у господарському, адміністративному і судовому аспектах. Чашники були найближчими радниками государя. У XVI—XVII ст. адміністративні функції чашників перейшли до Ситенного двора й у них залишився тільки почесний обов’язок прислужувати цареві на званих і святкових бенкетах.

Стольник — палацовий чин, відомий з XIII ст. Первинне призначення їх було служити за столом государя, подаючи йому блюдо і наливаючи напої в чаші, звідки інша їх назва — чашники. Чашники рязанського князя в XIV ст. входили, разом з боярами, до складу його Боярської думи. За столом московських государів стольники служили тільки в урочистих випадках, обов’язками їх було “столы сказывать”, тобто запрошувати до столу, “отпускать есть и пить”, тощо. Зазвичай кожний стольник завідував подачею окремих блюд, тому їх число було надзвичайно великим. Наприклад, у 1664 р. на обіді, даному царем Олексієм Ми­хайловичем на честь англійського посла Чарльза Говарда, було 144 стольники.

Стольникам часто доручали виконання обов’язків постільника і сокольничого; під час прийому послів вони призначалися риндами; старших розсилали по воє­водствах, а молодші несли службу в государевих полках і в містах при воєводах. Крім того, стольників призначали в прикази і посилали з різними дорученнями у судових справах. Тих, які служили государю в кімнатах, називали ближніми або кімнатними.

У списках “служилих людей” стольники займали п’яте місце після бояр, окольничих, думних дворян і думних дяків, перед стряпчими. Однак служити стольником було почесно, і серед них ми бачимо в основному представників вищої аристократії: князів Куракіних, Одоєвських, Голіциних, Рєпніних та ін.

Ринда — старовинне почесне звання царського зброєносця й охоронця (не було чином і не давало платні). Його давали молодим людям (рослим і красивим) із кращих родин, що перебували в чині стольника або стряпчого. Під час прийому іноземних послів ринди стояли по обидві сторони царського трону, з маленькими сокирами (стояти праворуч вважалося почесніше). У час війни ринди прямували за государем і несли його зброю. Кожний ринда мав у підпорядкуванні 1—3 підринд. Безпосередньо ринди підкорялися зброяру.

Ключник —за “Руською Правдою” мав те саме значення, що й тіун, тобто повний холоп, але разом з тим був першою людиною в домашньому господарстві пана, виконував обов’язки наглядача і судді. Крім того, він був відповідальний перед паном за інших холопів, цілував за них хрест, збирав податі і піклувався про збільшення прибутку, для чого роздавав панське срібло “в ріст” селянам; виконував в торгові операції від імені свого пана і купував для нього нерухомість і рабів. Ключник навіть мав власних рабів і дяків. У домі боярина XVI—XVII ст. ключник був головним розпорядником; завідував клітями (коморами) і всіма спорудами; тримав ключі, тобто був фактично домоправителем. Дружині ключника зазвичай доручали управління жіночою прислугою, якщо пан не довіряв це своїй дружині.

Залежно від місця служби ключники отримували додаткове найменування: вогнищний, тобто домоправитель (від “огнище” — вогнище, дім); конюший — той, хто відає табунами коней і конюшнями; ратайний — той хто відає орними роботами (від “ратай” — орач); владичний (церковний) тощо.

При дворі московських царів ключник завідував столовими запасами, напоями і прислугою. Ключник дорожній — особа, що виконувала ці обов’язки під час подорожі.

 

1154 Після смерті Ізяслава київський стіл переходить до суздальського князя Юрія Долгорукого.

 

1154—1212 Життя та діяльність Всеволода III Велике Гніздо — великого князя владимирського (з 1176 р.).

 

1157, 15 травня У Києві помер князь Юрій Долгорукий.

 

1157—1174 Правління Андрія Боголюбського у Владимиро-Суздальському князівстві.

 

 

1158, 8 квітня Син Юрія Долгорукого, владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський заклав Успенський собор у Владимирі, де знаходилася славнозвісна Вишгородська ікона Божої Матері.

 

 

1164 Похід князя Андрія Боголюбського проти волзьких болгар. Цей переможний похід Андрій Боголюбський використав для посилення влади. Він розпорядився у літописній розповіді надати походові всесвітньо-істо-ричне значення як загальній перемозі християн над “невірними”.

 

1169, 8 березня Взяття та розорення Києва військами Андрія Боголюбського.

 

Андрій Боголюбський втрутився у боротьбу з ворожою коаліцією князів за Київ. Розгромивши місто, Андрій Боголюбський залишив там свого брата Гліба, а сам повернувся до Владимира.

 

Як верховний правитель Андрій повернувся у Владимир, установивши верховенство Владимиро-Суздальської землі на Русі. З цього часу Київ втрачає статус столиці Древньоруський держави.

 

1169 Захоплення Андрієм Боголюбським Києва.

 

1170, 25 лютого Військо князя Андрія Боголюбського, який намагався Новгород, зазнало жорстокої поразки.

 

Після цього Боголюбський переміг новгородців економічно, закривши для них свої кордони. Мало придатна для землеробства Новгородська земля залежала від підвезення хліба з півдня і вимушена була визнати верховенство владимирського князя.

 

1174, 29 червня Смерть Андрія Боголюбського.

 

Самовладдя Андрія Боголюбського, що означало суттєве посилення княжої влади, викликало незадоволення боярства. Внаслідок заколоту Андрія Боголюбського було вбито. Це спричинило народні заворушення, в результаті яких постраждала княжа власність. Гнів народу (переважно селян) був спрямований проти княжої влади, яка посилювала феодальні повинності.

 

1176—1212 Правління Всеволода Юрійовича Велике Гніздо у Владимиро-Суз-дальському князівстві.

 

Князь Всеволод Юрійович Велике Гніздо одержав це прізвисько через багатодітність (8 синів, 6 дочок). Продовжував політику батька — Юрія Долгорукого, і старшого брата — Андрія Боголюбського. Він успішно боровся з боярським сепаратизмом, придушуючи всі боярські змови та заколоти. Про­водив активну зовнішню політику, будучи розумним політиком, тонким дипломатом і здібним полководцем. За Всеволода Велике Гніздо Владимиро-Суздальське князівство ще більше зміцніло, ставши найсильнішим у всій Київській Русі.

 

1177, 1180, 1187, 1207 Походи Всеволода Велике Гніздо проти Рязанського князівства.

 

Рязанські князі створювали загрозу Владимиро-Суздальському князівству, підтримуючи постійні зв’язки з боярством, яке намагалося усунути Всеволода і запросити кого-небудь із рязанських князів на княжий престол у Владимирі. Використавши переговори рязанців із Чернігівським князівством про спільні дії проти владимирців як привід, Всеволод “Велике Гніздо” здійснив переможні походи проти Рязанського князів­ства. Він захопив більшість рязанських князів і відправив їх із сім’ями у заслання на Північ, а на їхні місця посадив своїх прибічників.

 

1185, 12 травня Битва між половецькими військами і новгород-сіверським князем Ігорем Святославовичем.

 

1202 Німецький єпископ Альберт заснував у Прибалтиці військово-релігійну організацію — орден лицарів меча (мечоносців) за зразком військових ор­денів, створених хрестоносцями у Палестині. Початок активної експансії хрестоносців у Прибалтиці.

 

 

1203—1206 Безуспішні намагання полоцького князя Володимира вибити німців із Прибалтики.

 

Кульмінацією протиборства стала облога росіянами фортець Гольма і Риги. Після довгої облоги рицарі вже не сподівалися на успіх, як раптом на морі з’явилися кораблі, які й надали їм допомогу. Володимир не зважився вступати в бій із хрестоносцями, що приплили на суднах і відступив. Це дало змогу німецьким рицарям міцно утвердитися в Прибалтиці.

 

1208-1255 Життя та діяльність Батия — монгольського хана, онука Чингіз-хана, сина його Джучи.

 

1212, 16 квітня Помер великий князь Владимирський Всеволод Юрійович Велике Гніздо.

 

1216, 21—22 квітня Новгородський князь Мстислав Молодецький розгромив війська владимиро-суздальських князів Ярослава і Юрія Всево­лодовичів у битві на ріці Липиця. Ця перемога зміцнила становище Новгородської республіки.

 

Після смерті Всеволода “Велике Гніздо” між його синами спалахнула усобиця, що ускладнилася втручанням новгородців. Князь Ярослав Всеволодович захопив Торжок, припинивши постачання хліба в Новгород, що спричинило голод. Новгородське віче запросило на допомогу князя Мстислава Мстиславича Удатного й уклало союз із князем ростовським Костянтином Всеволодовичем. У Липицькій битві (поблизу міста Юр’їв-Подільський) новгородці разом із Кос­тянтином завдали нищівної поразки владимиро-суздальським князям Юрію та Ярославу Всеволодовичам. Ця перемога дала змогу новгородцям відстояти свою незалежність і посилила політичні позиції Новгорода.

 

1218—1238 Правління князя Юрія Всеволодовича.

 

Після недовгого княжіння Костянтина Всеволодовича до влади у Владимиро-Суздальському князівстві прийшов Юрій Всеволодович, якому знову вдалося посилити свій вплив на Новгород. Небезпека з боку Лівонського ордену, а також напади Литви змусили новгородців визнати владу владимирського князя. Крім того, від Юрія були залежні Рязань, Муром, Переяслав та низка інших міст.

 

1219 Після смерті великого князя владимирського Костянтина Всеволодовича великим князем у Володимирі стає його молодший брат Юрій Васильович.

 

1220—1263 Життя та діяльність Олександра Ярославича (Невського) — князя Новгородського (1296—1351), князя владимирського (з 1252 р.).

 

1221 Данило Романович стає князем Волинським.

 

1223, 31 травня На річці Калка відбулася битва між русько-половецьким військом і татаро-монголами. З Чінгіз-ханом пов’язана перша всесвітня бійня, що розпочалася на всьому просторі Євразії. За масштабом воєнних дій, за величезним пролиттям крові, за кількістю пересування людських мас, за якістю військової тактики та техніки війни Чінгіз-хана не мають собі рівних.

Війни Чінгіз-хана одразу ж стали якимись всесвітніми від Іртиша і до Японії. Хрестові походи не можливо порівняти з війнами Чінгіз-хана. Жодна війна не обходиться без офіційної історіографії і створення монгольської імперії, її війни не обійшлися без міфу. Міф цей був підкріплений написанням у ХІІІ ст. «Алтан дебтер» («Золота книга») і антиміфом «Таємна історія монголів», що була перекладена на китайську мову, з останньої вона була перекладена на російську у 1961 р.

Цей твір ще називають «Таємна історія монголів». Остання була перекладена професором С.О.Казіним під назвою «Сокровенное сказание. Монгольская хроника 1240 года» і видана у 1941 р.

 

 

1224 Взяття хрестоносцями останнього оплоту росіян у Прибалтиці міста Юр’єва, який обороняв легендарний князь В’ячко. Юр’їв перейменовано в Дерпт.

 

1227 Смерть Чингіз-хана.

Чінгіз-хан помер, повертаючись з походу на Тангутське царство. Це було наприкінці серпня 1227 р. Тіло його було покладено на колісницю, запряжену десятками коней. Воїни не оплакували вождя – вони пишалися їм. Подейкували, що ветерани війни, які супроводжували тіло, вбивали випадкових свідків, які зустрічалися на шляху, щоб звістка про смерть Чінгіз-хана не поширювалася по країні. Чому? Та тому, чому про смерть багатьох вождів страшно повідомляти. Не підготовлена версія смерті, не підготовлені люди. Тобто, немає офіційної версії не тільки смерті, а й подальшої поведінки і відповідно, потрібно спочатку офіційно підготуватися по відношенню до минулого. Минуле – воно ж особливо стає небезпечним, тому що після війни починається політика. А політика змінює всі оцінки.

На похоронах були принесені у жертву 40 самих красивих дівчат, вони були поховані разом з вождем. Почалось нове життя.

В останні роки життя Чінгіз-хана всередині імперії склалися два різко протилежні воєнно-політичні направлення, дві партії – війни і мирного існування.

Воєнна партія стояла за продовження пограбування підкорених народів, аж до повного знищення, з тим, щоб орні землі підкорених народів перетворити на пасовиська. Виразником цієї традиції був Субудай Багитур – великий полководець ХІІІ ст.

Представники другої партії намагалися знайти компроміс – врегулювати відношення з підкореними народами і перетворити воєнну, але розрізнену імперію в бюрократичну монархію. На чолі цієї партії стояв канцлер, іноземець Єлюй Чуцай.

Новий вождь, син Чінгіз-хана Угедей стає імператором, який проводить ряд реформ. Цими реформами керує Єлюй Чуцай.

По-перше, створюється нова уніфікована система обкладання податками. Китайське населення обкладалося податком з огня, тобто з кожної жилої хати. Цей податок був легшим, ніж подушний податок, що сплачували самі монголи. Легкі податки дозволили населенню за 10 років поновити зруйноване господарство, дали великий прибуток.

По-друге, була проведена судова реформа, що обмежила свавілля влади нойонів і військових.

По-третє, монголи були обкладені одновідсотковим податком на худобу.

11 грудня 1241 р. хан Угедей помер. Офіційно було проголошено, що хан помер від пияцтва та обжерства, але Плано Карпіні передає чутки про отруєння.

Смерть Угедея розв’язала руки всім протиборчим групам. Єлюй Чуцай був відсторонений від влади. Його змінив несторіанин Чінкай – він став на чолі адміністрації. Почалася епоха перепису людей і жител, з цього починається і так зване ярмо у Північно-Східній Русі.

Наступником Угедея стала регентша Туракіня, сибірська ханжа, дурна баба, красива й противна всім. Разом з нею при владі опинилася й друга дружина Угедея Ораптіна–хатун, перська полонянка, інтриганка, самозакохана дама.

Нойони, прибічники Угедея, були страчені за звинуваченням Фатіми. Правління двох підлих жінок породило невдоволення. У 1246 р. помирає Туракіня і в серпні був обраний ханом Гаюк.

Всі насторожено чекали змін… Для того, щоб утриматися при владі, Гаюк повинен був спиратися на військо, але віддане йому військо. Він знайшов таку підтримку серед караїтів, найманів, залишків татар, басмалів та ін. Це було друге покоління, яких приборкав ще Чінгіз-хан. Ветерани залишилися поза увагою. Протистояння між Гаюком і Бату наростало.

Гаюк наблизив до себе християнських чиновників, православних священників з Сирії, Русі, Візантії. Він оголосив себе вояком проти ісламу й латинства, коли стало відомо, що Папа оголосив хрестовий похід проти «татар» і язичників у Східній Європі.

У свою чергу Бату зупинив всі воєнні дії проти Східної Європи, та зосередив сили для майбутнього опору Гаюка. Останній, роздавав подарунки своїм військовим. Але несподівана смерть Гаюка миттєво змінила всю ситуацію у Монгольській імперії. На перший план вийшла «стара гвардія» – старомонгольська воєнно-аристократична партія саме до цієї когорти й належав автор «таємної історії монголів».

 

1237, 21 грудня Взяття Рязані військом хана Батия. Початок першого етапу навали Батия на Русь (1237—1238).

 

Батий (Бату, Саїн-хан; 1208—1255) — монгольський хан і полководець, онук Чингіз-хана. Продовжуючи завойовницьку політику діда, Батий у 1236—1242 рр. очолював похід монгольської орди у Східну і Центральну Європу. У1236 р. Батий захопив Камську Булгарію, а протягом 1237—1238 рр. підкорив Північно-Східну Русь. У 1239 р. ординці, розгромивши половців, почали завоювання Південної і Південно-Західної Русі. Було сплюндровано Київ, Чернігів, Переяслав та інші міста. Спустошивши галицькі і волинські землі, Батий удерся у Польщу, Закарпатську Русь, Чехію, Угорщину. Зазнавши на землях Русі-України великих втрат, ослаблені опором інших народів, монгольські полчища повернулися 1242 р. на терени Нижнього Поволжя, де Батий у 1243 р. заснував свою державу — Золоту Орду зі столицею Сараєм-Бату (місто Бату). Поширив свою систему правління на Київську Русь, обклавши місцеві князівства великою даниною і застосовуючи жорстокі міри покарання за непокору.

 

1238, січень Війська Батия, що вторглися у Владимиро-Суздальське князівство завдають поразки дружині князя Всеволода Юрійовича під Коломною.

 

Після спустошення Рязані та її областей війська Батия вторглися у Владимиро-Суздальське князівство. Назустріч загарбникам вирушила дружина Всеволода і Романа. Біля Коломни вони зіткнулися з армією Батия. Сили виявилися не­рівними, і росіяни зазнали жорстокої поразки. Князь Роман і велика частина дружини загинули. Після цієї перемоги армія Батия захопила і спалила Москву, а потім оточила Владимир.

 

1238, 2 лютого Взяття і зруйнування Москви військами хана Батия.

 

1238, 7 лютого Взяття Владимира військами хана Батия. Спалення у владимирській церкві Успіня Пресвятої Богородиці зачинених там християн-мучеників.

 

1238, 4 березня Дружина великого князя Владимирського Юрія Всеволодовича розбита військами Батия на ріці Ситі.

 

1238,5 березня Війська Батия захоплюють Твер.

 

1238, 17 березня Батий виступив у похід на Новгород, але не дійшовши 200 км до міста, повернув на південь.

 

1238, весна Оборона міста Козельська.

 

Не дійшовши до Новгорода, Батий весною 1238 р. повернув свою армію назад у степ. На цьому шляху монголи оточили місто Козельськ, яким правив малолітній князь Василь. Після семи тижнів облоги військо Батия нарешті проломило стіни й увірвалося в місто. Але і тут воно натрапило на жорстку відсіч. Городяни ножами відбивалися від татар. Один із загонів захисників Козельська вийшов із міста й атакував полки Батия в полі. У цьому бою русичі зруйнували стінопробивні машини і знищили 4 тис. осіб. З городян ніхто не здався. Всі загинули у бою. Що трапилося з князем Василем, невідомо. За однією із версій, він потонув у крові, оскільки був молодий. Відтоді, зазначає літописець, Батий дав Козельську нову назву — “Зле місто”.

 

1240, 15 липня Невська битва — битва між руськими і шведськими війсь­ками на р. Нева.

 

Вдершись у руські землі, шведи прагнули захопити гирло ріки Неви та оз. Ладоги, щоб оволодіти важливою ділянкою шляху “із варяг у греки”, яка перебувала під контролем Великого Новгорода. Довідавшись про просування шведського війська під командуванням зятя короля Еріка XIБіргера, новгородський князь Олександр Ярославич, не чекаючи підходу основних своїх сил, рушив униз річкою Волхов і першим вийшов до Ладозького озера; шведські війська своїми союзниками вже перебували біля гирла ріки Іжори. Скориставшись туманом, руське військо несподівано напало на шведський табір і розбило вороже військо. Після цієї битви князя Олександра Ярославича за мужність та виявлену в бою майстерність і талант полководця прозвали Невським. У наслідок перемоги на р. Нева було відвернено загрозу навали шведів на північ Русі і забезпечено надійну безпеку на русько-шведському кордоні.

 

1240, 6 грудня Взяття Києва військами хана Батия. Загарбники повністю зруйнували місто. Після взяття Києва монголи спустошили Галицько-Волинські землі і здійснили похід в Європу (1241—1242).

 

1242, жовтень Війська хана Батия повернулися з походу в Європу після звістки про смерть великого хана Угедея. У степовій зоні від Дністра до Іртиша Батий створив величезну кочову державу — Орду (пізніше — Золота Орда) з центром у місті Сарай (у низов’ї Волги).

 

Золота орда — військово-феодальна держава, заснована у 40-х рр. XIII ст. монгольським ханом Батиєм, онуком Чингіз-хана. Успадкувавши один із чотирьох великих улусів Монгольської імперії — улус свого батька Джучі (старшого сина Чингіз-хана), Батий розширив його у результаті завойовницьких походів 1236—1240 рр. До Золотої Орди ввійшли Західний Сибір, Половецькі степи (Дешт-і-Кипчак) і Крим.

Влада Золотої Орди простягалася від Іртиша і Нижньої Обі на сході до Нижнього Дунаю і Фінської затоки на заході, від озера Балхаш на півдні до Новгородських земель у районі Північного Льодовитого океану. Давньоруські князівства не входили до складу Золотої Орди, але платили данину і перебували у васальній залежності, а в багатьох важливих політичних питаннях (призначення князів, зобов’язання надавати Золотій Орді військову допомогу тощо) підкорялися ханській владі.

Центром Золотої Орди стало Нижнє Поволжя, де Батий заснував (біля сучасної Астрахані) столицю — Сарай-Бату, перенесену після його смерті ханом Берке (1255—1266) до Сарай-Берке (у районі сучасного Волгограда).

Державний устрій Золотої Орди мав напіввійськовий характер. Спочатку Золота Орда формально підкорялася великому монгольському ханові у м. Каракорумі (на території сучасної Монголії), але за Берке здобула повну незалежність.

Золота Орда поділялася на менші улуси, на чолі яких стояли 13 синів Джучи. Інколи для вирішення найважливіших державних питань хан скликав курултай — з’їзд військово-феодальної знаті. Державними справами керував призначений ханом бекляре-бек (князь над князями), окремими галузями (диванами) — візири з помічниками (наїбами). В міста й області призначалися управителі (даруги) та воєначальники (баскаки). Панівний прошарок у Золотій Орді складався з правлячої династії — царевичів (огланів), які мали у Золотій Орді свої наділи, бегів (нойонів і тарханів), воєначальників (темників, тисяцьких, сотників).

Не маючи єдиної етнічної та господарської основи, Золота Орда була хистким державним утворенням. До її складу, крім нечисленних нащадків власне монголів, входили половці, татари, туркмени, киргизи, волзькі булгари, мордва, хорезмійці, греки та ін. Населення улусів Золотої Орди сплачувало поземельні податки, натуральну ренту, податки з виноградників, ариків, податок з худоби, виконувало шляхову, мостову, гужову повинності.

Основою правової системи Золотої Орди була “Яса” Чингіс-хана (існувала посада — зберігач “Яси”), діяло звичаєве право племен і народностей. Після прийняття (1312) ханом Узбеком ісламу в Золотій Орді дедалі ширше застосовується мусульманське право.

По смерті Батия (1255), а особливо після смерті хана Менгу-Тимура (1266—1282) у Золотій Орді загострилася міжусобна боротьба серед царевичів дому Джучи. При ханах Туда-Менгу (1282—1287) і Талабузі (1287—1291) фактичним правителем Золотої Орди став темник Ногай. За владарювання ханів Узбека та Джанібека (1342-1357) було відновлено єдність Золотої Орди і вона досягла найбільшої військової могутності. Влада стала централізованою, курултаї більше не скликалися, улуси було перетворено на адміністративні області з призначуваними правителями — емірами. Однак після вбивства Джанібека знову загострилися міжусобиці. З 1357 до 1380 р. на чолі Золотої Орди перебувало 25 ханів.

У 1360—1370 Золотою Ордою управляв Мамай, зять хана Бердибека. Після розгрому Мамаєвого війська в Куликовській битві 1380 р. об’єднаними силами Русі та поразки в тому ж році від Тохтамиша влада перейшла до останнього (1380—1395). Після кількох поразок від Тимура (1389, 1391, 1395—1396) Золота Орда розпалася. На її території виникли Ногайська орда, Сибірське, Кримське, Казанське, Узбекське та Казахське ханства. Наступницею Золотої орди стала Велика Орда, що зміцніла за хана Ахмата (1459—1481). Кримський хан Менглі-Гірей завдав у 1486—1491 рр. кілька поразок Великій Орді, і вона остаточно занепала.

Унаслідок завойовницьких війн Чингіз-хана (помер у 1227 р.) і його перших спадкоємців утворилася Велика Монгольська держава (Еке Монгол улус), яка стала так називатися з 1211 р.

Монгольська імперія вирізнялася серед інших кочових імперій передусім величезною територією: вона простягала від Амура і Жовтого моря на сході до Дунаю і Євфрату — на заході. Природно, що імперія, яка об’єднувала різні племена і народи, країни і держави Далекого Сходу, Передню Азію і Східну Європу, не могла проіснувати довго.

Вже до середини 60-х років XIII ст. Монгольська імперія розпалася на чотири улуси-держави, кожний з яких очолювали хани — нащадки Чингіз-хана, що ворогували одна з одною. Цими незалежними державами були:

1. Золота Орда, до складу володінь якої входив весь Великий Степ (Дешт-і-Кипчак) від Іртиша на сході до Дунаю на заході; цією державою правили нащадки Джучі (помер у 1227 р.).

2. Чагатайська держава, що включала Мавераннахр (межиріччя Амудар’ї і Сирдар’ї), Семиріччя, Східний Туркестан і була названа на честь другого сина Чингіз-хана — Чагатая (помер у 1242 р.).

3. Держава Хулагуїдів, створена в Ірані Хулагу-ханом (помер у 1265 р.), сином Тулуя, четвертого сина Чингіз-хана; Хулагу і його наступники на троні також мали титул ільханів, тому в дослідницькій літературі монгольських правителів Ірану нерідко називають ільханамі (Ільханідамі). Спочатку держава ільханів охоплювала всі країни від Амудар’ї до Індійського океану і від Інду до Євфрату, а також велику частину Малої Азії і закав­казьких країн.

4. Держава безпосередньо у Монголії і Китаї з центром спочатку в Кайпіне, а потім в Пекіні (Ханбалик), якою правила інша гілка нащадків Тулуя (помер у 1233 р.) — нащадки великого хана Хубілая (помер у 1294 р.), брата ільхана Хулагу. Ця держава отримала офіційну китайську назву — імперія Юань.

Історична доля цих чотирьох монгольських династій склалася по-різному.

Нащадки Тулуя, які правили в Китаї (династія Юань), китаїзувалися.

Джучіди, Чагатаїди і Хулагуїди прийняли іслам — віру своїх підданих.

Нащадки Тулуя зберігали владу в Монголії до XVII ст., а в Китаї правили тільки до 1368 р., коли їх змінила династія Мін.

Останній ільхан, Абу Сайд, помер у 1335 р., і держава Хулагуїдів в Ірані розпалася між 1336 і 1353 рр.

Чагатайська держава наприкінці 40-х років XIV ст. розпалася на дві держави — західну і східну. У західних володіннях — Мавераннахрі — рід Чагатая втратив владу і фактична влада перейшла в руки тюрко-монгольських емірів (беків), серед яких виділився емір Тимур (1336—1405) з монгольського племені барлас.

Подальша історія західної частини Чагатайської держави (назва Чагатай була збережена тільки за державою Тимура і його кочовим населенням) склалася так, що в Мавераннахрі виникла династія Тимуридів, що правила країною до поч. XVI ст., коли держава Тимуридів була завойована кочовими племенами з Дешт-і-Кипчаку — узбеками. На чолі їх стояли Шибаніди — нащадки царевича Шибана, сина Джучі. Джучиди зберігали верховну владу в східному Дешт-і-Кипчаку і суміжних регіонах дуже довго — до сер. XIX ст.

З чотирьох монгольських держав особливе значення для політичної та етнічної історії тюрків мав улус Джучи.

У середньовічній східній літературі немає жодного спеціального твору з історії Золотої Орди. Але саме мусульманські джерела, поряд із російськими літописами та записками європейських мандрівників і місіонерів, зберегли найбільш докладні відомості про державу монголів із центром у Нижньому Поволжі.

Історія утворення Золотої Орди пов’язана з історією формування уділа-володіння Джучі. Чингіз-хан ще за життя визначив уділи своїм синам та іншим родичам. Першим був виділений старший син — Джучі, коли в 1207—1208 рр. той підкорив єнісейських киргизів й інші “лісові народи” півдня Сибіру, говориться в монгольській хроніці 1240 р., батько подарував усі ці народи йому. Згодом, після підкорення Чингіз-ханом Середньої Азії (1219—1224), до складу улусу Джучі увійшли обширні землі на захід від Іртиша і від кордонів Каялика (у Семиріччі) і Хорезму (Нижня Амудар’я) “аж до тих меж, куди дійшли копита татарських коней”, тобто до кордонів царства волзьких булгар.

Завершивши воєнну кампанію в Середній Азії, Чингіз-хан у 1224 р. повернувся в Монголію. Джучі залишився у Кипчакських степах, які сподобалися йому, щоб зайнятися орга­нізацією управління свого улусу. Згідно з Рашид ад-Дином, автором “Збірника літописів” (“Джамі ат-таварих”), головним джерелом з історії Монгольської імперії, орда (ставка) Джучі “була в межах Іртиша”.

Після смерті Джучі на початку 1227 р. його наступником став син Бату. Про перші десять років правління Бату-хана в джерелах мало відомостей. У 1228 або 1229 р. він був присутнім на всемонгольському курултаї (зборах монгольської знаті), на якому третій син Чингіз-хана, Угедей, був проголошений великим ханом. На курултаї 1235 р. було прийняте рішення про новий похід у західні країни і Бату був призначений ватажком об’єднаного монгольського війська.

Розгромивши в ході кампанії 1236—1242 рр. Волзьку Булгарію, російські князівства, спустошивши Польщу, Угорщину, Чехію, Валахію та інші європейські області і країни, Бату повернувся на береги Волги, куди була перенесена і резиденція Джучідів, що розташовувалася раніше в районі Іртиша.

Завоювання Батиєм у ході семирічного походу (1236—1242) змінили геополітичну ситуацію в Євразії. Перестала існувати держава волзьких булгар, загинула династія західних кипчаків, зникло багато інших самостійних володінь. Уперше в історії весь простір Великого Степу, від Іртиша — на сході до Дунаю — на заході, цілком опинився у складі володінь однієї династії — Джучідів — нащадків Джучі.

Північними межами володінь Джучидів тепер були м. Булгар і область Башгирд; південну метку на Кавказі становили Залізні Ворота (м. Дербент у Дагестані); південно-східна тери­торія улусу Джучі охоплювала всю місцевість, що тягнулася від верхнього Іртиша до оз. Ала-Куль і далі південною частиною оз. Балхаш (Кокче-Тенгіз) до Сирдар’ї. Звідти кордон тягнувся через район середньої течії Сирдар’ї на південь від Аральського моря, охоплюючи Північний Хорезм з Ургенчем, плато Устюрт і Мангишлак.

Бату, перший правитель улусу Джучі, після смерті своїх дядьків Угедея (кін. 1241 р.) і Чагатая (поч. 1242 р.) вважався “всім царевичам старшой (ака)”, користувався найбільшим авторитетом і володів навіть деякими правами государя. Проте він до кінця життя залишався другою після великого хана людиною в Монгольській імперії і не став главою самостійної держави.

Як за Бату (помер у 1255 р.), так і за перших його наступників (Сартакі, Улагчи, Берке) улус Джучі був лише частиною великої Монгольської імперії з центральним урядом в Каракорумі (Монголія).

Політичну самостійність Джучиди здобули лише в роки правління внука Бату — Менгу-Тимура (1267—1280); він першим із правителів улусу Джучі улусу став від свого імені карбувати монети з титулом “правосудний великий хан” і видавати ярлики (дозволи), зокрема руському духовенству (перший ярлик датований серпнем 1267 р.).

Таким чином, з кінця 60-х років XIII ст. улус Джучі відокремлюється від загальноімперського центру і стає самостійною державою. Для позначення цієї нової монгольської держави у творах мусульманських авторів і текстах офіційних документів протягом усього середньовіччя вживалися різні назви. Ось неповний їх перелік: улус Джучі, Дешт-і-Кипчак, Кипчак, Дім Бату, країна Берке, Північне царство, Улуг-улус, Токмак, Токмацький улус, Узбекова держава, Узбецький улус тощо. У дослідницькій літературі вона відома під ім’ям Золотої Орди.

Прийнято вважати, що словосполучення “Золота Орда” перейшло в наукову літературу з російських літописів і має пізнє походження. На Русі нова монгольська держава з центром у Нижньому Поволжі тривалий час не мала спеціальної назви, і замість неї в російських літописах вживалися вирази типу: “в татари”, “з татар”, “до Батия” і т.ін. З кінця XIII ст. ці вирази змінило найменування “Орда”, яке міцно утвердилося у всіх російських офіційних документах і літописах.

Назви “Золота Орда” або “Велика Орда Золота” в російських джерелах зафіксовані лише у другій половині XVI ст., коли заснована Джучидами держава з центром у Поволжі остаточно розпалася. Потрібно особливо зазначити, що в російських джерелах вираз “Золота Орда” вживається тільки в значенні частини улусу Джучі; лише в дослідницькій літературі поняття “Золота Орда” — синонім держави нащадків Джучі загалом. Походження назви “Золота Орда”, на думку багатьох дослідників, прямо пов’язане з ханською ставкою, а точніше з багато прикрашеною золотом і дорогими матеріями парадною юртою монгольського правителя.

Таким чином, термін “золота орда” — досить давній: у монголів так називалася царська кочова ставка, розкішний парадний намет Чингіз-хана, його перших наступників на каракорумському престолі, а потім і ставка (орда) улусних ханів — Чингізидів.

Етнічний склад населення Золотої Орди був строкатим: певну його частину становили підкорені монголами осілі народи; але основною масою населення держави були різні тюркські і тюркізовані кочові племена і роди, що ще не сформувалися в народності. Частка власне монгольського населення в Золотій Орді з самого початку її утворення була порівняно невеликою. Але в тюркському світі Кипчакського степу монголи були привілейованою, панівною верствою. Вже в першій половині XIV ст. в улусі Джучі нащадки завойовників прийняли тюркську мову кипчаків, яка до XV ст. остаточно стала державною мовою в Золотій Орді.

Під час висвітлення подій ХIII—ХIV ст. на позначення кочового населення улусу Джучі в джерелах вживаються слова: монголи, татари, тюрки, кипчаки. З другої пол. XIV ст. кочове населення улусу Джучі відоме під загальним словом узбеки. Поступово термін узбеки змінився терміном узбек. До XV ст. слово “узбек” як етнічна і державна назва поступово зникло з вживання в західних областях Великого Степу і залишилося тільки за кочовими тюркськими і тюркізованими племенами східного Дешт-і-Кипчака. Щоб позначити території їх проживання, мусульманські автори стали вживати термін “Узбецький улус” або просто “Узбекистан”.

Таким чином, тогочасний, середньовічний Узбекистан охоплював, зокрема, територію сучасного Центрального, Північного, Північно-Західного і Західного Казахстану.

У 30–60-х роках XV ст. держава Джучидів розпалася, і на її руїнах утворилися нові тюркські держави: Кримське ханство, Казанське ханство, Астраханське ханство, Сибірське ханство, Казахське ханство, а також кілька інших політичних одиниць.

Кримське, Казанське і Астраханське ханства очолили нащадки Тукай-Тимура, і це було невипадково. Тукай-Тимур був тринадцятим сином Джучі від наложниці Кагрі з племені меркит. Тукай-Тимур був присутнім на загальномонгольських курултаях 1246 р. (зведення на престол Гуюка) і 1251 р. (зведення на престол Мунке). Тукай-Тимур, наслідуючи старшого брата, Берке-хана, став мусульманином.

Казахське ханство заснували два султани — Гірей і Джанібек, нащадки Еджена, сина Джучі.

Орда-Еджен (Орда, Хорду, Ічен), згідно з Рашид ад-Дину, — перший син Джучі-хана від його старшої дружини на ім’я Сартак із племені конграт. За життя Джучя і після нього він був вельми вшановуваний. Орда-Еджен сприяв приходу до влади царевича Бату в улусі Джучі.

Після смерті Джучі в 1227 р. головна ставка його, яка розташовувалася у верхів’ях Іртиша, в районі озера Ала-Куль, перейшла до Еджена. Орда отримала також особисті чотири тисячі воїнів Джучі-хана, які йому надав батько Чингіз-хан.

Разом з іншими братами Орда-Еджен брав участь у семирічному поході монгольського війська на захід у 1236—1242 рр. У 1246 р. він брав участь у всемонгольському курултаї, на якому Гуюк був зведений на ханський престол у Монголії. Орда-Еджен помер між 1246 і 1251 рр.

У другій пол. XIII ст., тобто за перших наступників Еджена, центр улусу Орди було перенесено з району озера Ала-Куль на береги Сирдар’ї. Після Кун-кірана, сина Орди, там правив Куйїнчи (Конічі), син Сартактая, сина Орди. Після смерті Куйїнчи правителем став його старший син з поетичним ім’ям Баян.

Сибірським ханством правили Шибаніди. Вони правили також у Хорезмі. Зважаючи на роль Шибанідів у політичному житті Євразії, висвітлимо історію цієї династії більш детально.

Шибаніди — нащадки монгольського царевича Шибана, п’ятого сина Джучі, старшого сина Чингіз-хана.

Дата народження Шибана невідома. У 1229 р. разом зі своїми братами (Бату, Берке, Беркечаром і Едженом) він був присутнім на курултаї в Монголії, де Угедея було проголошено великим ханом. У 1236—1242 рр. разом з іншими Чингизідами Шибан брав участь у семирічному поході монголів у західні країни. Його десятитисячний загін перебував в авангарді війська монголів під час походу восени 1236 р. проти булгар і башгирдів. Шибан особисто вступав у битви і за короткий період монголи захопили Булгар і Башгирд. У 1237—1238 р. Шибан, Бучек і Бурі виступили в похід на Крим і захопили його.

У 1246 р. разом з братами (Ордою, Берке, Беркечаром, Тангутом і Тукай-Тимуром) Шибан був присутнім за велінням Бату, глави улусу Джучі, на курултаї в Монголії, на якому Гуюка проголосили великим ханом. Останній раз ім’я Шибана згадується в джерелах під 1248 р. Дата смерті Шибана також невідома.

Бату після повернення з походу в Східну Європу подарував своїм братам і іншим родичам уділи; зокрема, Шибан отримав землі між володіннями самого Бату і володіннями Орди, з тим щоб він проводив літо на берегах Іргиза, Ори, Ілека і взагалі на сході від Яїку й Уральських гір, зиму — в Каракумі, Аракумі, на берегах Сирдар’ї, в гирлах Чу і Сари-су. Під владу Шибана Бату віддав народ у кількості 15 тис. родин представників чотирьох племен: кушчі, найман, буйрак, карлук.

У Шибана було багато дружин і наложниць, пише Рашид ад-Дин, називає імена 12 синів Шибана і їх перших нащадків.

У 60—70-х роках XIV ст., коли в Золотій Орді почалася смуга смути і в столиці держави Сараї змінялося по кілька ханів у рік, на сарайському престолі побувало чимало царевичів з роду Шибана.

Влада в роді Шибанідів протягом декількох поколінь постійно передавалася від батька до сина, тобто за прямою лінією. Імена царевичів: Бахадур (другий син Шибана), Джучі-Буга (другий син Бахадура), Бадакул (старший син Джучі-Буга), Мінг-Тимур (старший син Бадакула), Пулад (третій син Мінг-Тимура). Після смерті Пулада його спадщину розділили два його сини — Ібрагім і Арабшах, причому кожний мав свою орду (ставку).

Нащадки Ібрагіма й Арабшаха поступово відособилися, утворивши особливі гілки роду Шибана, і коли на початку XVI ст. у Мавераннахрі і Хорезмі виникли два самостійні ханства під верховенством Шибанідів, т