Кіммерійці — назва племен ассирійців, що жили на території України з IX по VII ст. до н. е.

Хроніка російської історії

 

Від появи людини —

IIIтис. до н. е. Кам’яний вік.

 

III — І тис. до н. е. Бронзовий вік.

 

І тис. до н. е. — І ст. н. е. Залізний вік.

 

IX — перша половина

VII ст. до н. е. Розселення кіммерійців у Північному Причорномор’ї.

Кіммерійці — назва племен ассирійців, що жили на території України з IX по VII ст. до н. е.

Перші відомості про кіммерійців містить “Одіссея” Гомера. За даними Геродота та відомостями інших авторів і джерел (зо­крема, ассирійських клинописних текстів кін. VIII—VIIст. до н. е.), кіммерійці жили у Північному Причорномор’ї, займали територію між ріками Тір (Дністер) і Танаїс (Дон) та Кримський і Таманський п-ви. У VI ст. до н. е. грецькі колоністи назвали Керченську протоку Боспором Кіммерійським.

Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Вони також займалися землеробством і виготовленням виробів із заліза. У суспільній організації досягли рівня військової демократії. Кіммерійці вели війни з Урарту (держава на території сучасної Вірменії) та Ассирією, у 70-ті рр. VII ст. до н. е. вони захопили Фригію, а в 50-ті рр. — Лідію (обидві — в Малій Азії). У VII ст. до н. е. були вигнані з Північного Причорномор’я і частково асимільовані скіфами.

 

VII ст. до н. е.Вторгнення скіфів у Північне Причорномор’я.

 

Скіфи. Головні відомості про скіфів дають археологія і праці Геродота. Скіфи прийшли зі сходу в VII ст. до н. е. й улаш­тувалися на північному узбережжі Чорного моря. Скіфи — це велике племінне (державне) об’єднання, яке займало у VII — V ст. до н. е. середнє і південне Подніпров’я, Нижній Дон, Кубань і Тамань. Могутня Скіфська держава зуміла протистояти військово-політичним претензіям персів і македонян. Територію Скіфії населяли неоднорідні народи, що розрізнялися госпо­дарським укладом і способом життя: скіфи-орачі, скіфи-кочівники. З III ст. до н. е. по III ст. н. е. скіфи очолюють державне об’єд­нання в Північному Причорномор’ї — Скіфське царство зі столи­цею на Дніпрі (Кам’яне городище).

У скіфів було розвинуте господарство, зокрема землеробство, скотарство і ремесла. Вони активно торгували з грецькими колоніями. Скіфи мали досить розвинені соціальні відносини. Знамениті скіфські кургани донесли до нас свідчення яскравої і своєрідної культури.

Відомий поетичний образ скіфів як “азіатів із розкосими і жадібними очима”, створений О. Блоком, не відповідає дійсності: антропологічні матеріали доводять, що жодних монголоїдних рис у скіфів не було. Вони були типовими європеоїдами, а за мовою належали до північноіранської групи. Із сучасних народів найближче до них за мовою осетини — нащадки сарматів, найближчих родичів скіфів.

 

III ст. до н. е. — III ст. н. е. Розселення сарматських племен.

 

Сармати. Перейшовши в причорноморські степи із Західної Азії в III ст. до н. е., сармати розбили скіфів і зайняли землі Причорномор’я і Прикаспію.

Амазонки. Одна лише згадка про них одразу малює в нашій уяві образ жінок, які ні в чому не поступалися чоловікам у доблесті, відвазі та військовому вишколі. Досі не розкрита таємниця появи слова “амазонка”. Приблизно, воно походить від древнього індоєв­ропейського “велика мати” (вдова старійшини великої сім’ї) або “асзін” (“асзеноза”). Греки, зіткнувшись під час колонізації з не­знайомими їм раніше мовами, побутом і звичаями численних ко­чових племен, переінакшили почуте ними поняття на свій лад — “амазонка”.

Перекази про амазонок є поширеним сюжетом античної міфології. Так, Геродот у знаменитій “Історії” наводить одну оповідь, у якій описує появу представниць племені амазонок на землях скіфів.

Після звитяжної битви під Фермодонтом елліни поверталися додому на трьох великих кораблях, везли із собою полонених у бою амазонок. У відкритому морі ті напали на греків і, заволодівши зброєю, всіх перебили і захопили судна. Однак, не вміючи керувати кораблями, вони були змушені тривалий час безпомічно пливти за хвилями і вітром, поки не пристали до землі скіфів.

Амазонки зійшли на землю і, захопивши табун коней, стали робити набіги на сусідні околиці. Під час чергового збройного зіткнення скіфи, прийнявши відважних вершниць, що напали на них, за молодих чоловіків незнайомого племені, дали їм гідну відсіч і вбили декількох амазонок. Тільки тоді вони виявили, що воювали з жінками.

Здивовані цим фактом і вражені проявленою ними хоробрістю, скіфи вирішили мирно приєднати групу амазонок до свого племені. Для цього вони послали до них загін своїх найкрасивіших юнаків. Через деякий час, зумівши порозумітися з безстрашними войовницями й узявши їх собі в дружини, молоді скіфи назавжди покинули місце свого звичного мешкання. Так, за одним із грецьких переказів, з’явилося плем’я савроматів.

Іноді ріку Дон (з індоіранського поточна вода) називали греки “рікою амазонок”. Скіфи ж прозвали амазонок “еороата”, що означало “чоловіковбивці”. Спогади про неприборканих жінок степів збереглися й у російських билинах і казках про “полевиць” (від слова “поле” — степ).

Грецькі мандрівники часто пов’язували амазонок із племенами савроматів і синдів і роксолан, що мешкали в Приазов’ї. Невипадково знаменита Настя Лісовська з Рогатина, насильно відвезена в Оттоманську Порту в XVI ст. і яке стала там улюбленою дружиною султана, отримала ім’я “Роксолана”.

За оповіданнями Діодора Сицилійського, у савроматів дівчата навчалися військовій справі нарівні з юнаками і не мали права виходити заміж, поки не вб’ють хоча б одного ворога. За Геродотом, деякі з них до старості так і не виходили заміж, тому що не змогли виконати вимоги цього жорстокого звичаю.

Римський історик Полієн розповідає про могутню сарматську царицю Амаге. Ця владна жінка сама розміщувала гарнізони у своїй країні, відбивала набіги ворогів і допомагала ображеним сусідам.

За легендою, у відповідь на прохання херсонесців про допомогу під час однієї з воєн, яку вони вели зі скіфами, Амаге з невеликим загоном раптовим і зухвалим набігом увірвалася у палац правителя скіфів і вбила його. Владу в країні вона віддала сину скіфського царя з наказом правити по справедливості.

Своєрідним відображенням міфів про амазонок є й одна кримська легенда про прекрасну царицю Феодору. За її сюжетом, ця чудова жінка була правителькою багатого міста Сугдеї (нині Судак).

Землі Феодори оточили вороги — генуезці з Кафи (сучасна Феодосія). Незважаючи на мужню оборону міста, його було захоплено набагато більшими силами ворога.

Покинувши Сугдею, цариця Феодора очолила оборону від загарбників іншого свого володіння — фортеці Алустона (сучасна Алупка), а потім, із залишками її захисників, сховалася на горі Кастель. Вороги так і не змогли захопити її — прекрасна войовниця разом з останніми воїнами своєї дружини загинула в запеклому бою з генуезцями.

 

II ст., кінець — Вторгнення готів.

III ст., середина

 

З Прибалтики у причорноморські степи в II ст. до н. е. прийшли німецькі племена готів. Вони воювали із сарматами й аланами, але перемогу над ними здобули лише через кілька століть. У IV ст. н. е. їхній вождь Германарих утворив царство, що розкинулося на території майже всієї Східної Європи. З кінця 60-х років ІVст. у Готії активно поширювалася християнська релігія. Держава готів існувала недовго — пала під ударами гунів.

 

375 Вторгнення гунів у Північне Причорномор’я. Розгром Боспорського царства, готів і Ма­лої Скіфії.

Гуни були вихідцями з монгольських степів, відкіля вони відкочували спочатку в Середню Азію і на Південний Урал, де ввійшли у військово-дипломатичний союз із вогулами (мансі), а потім — у Причорномор’я. Л.М. Гумільов пише, що на Південному Уралі утворився новий етнос — західні гуни, “так само схожі на старих азіатських хунів, як техаські ковбої на англійсь­ких фермерів”. Могутній гунський союз під верховенством їхнього вождя Аттіли наприкінці IV ст. увірвався в Європу. Після 70 років воєн і походів, у середині V ст., після смерті Аттіли у 451 р., гунський союз розпався. Частина гунів, залишилась на Дунаї й у Причорномор’ї, поступово була асимільована їх сусідами, інша частина відкочувала на схід.

 

VI-IX ст. Панування аварів.

Авари в VI ст. повторили шлях гунів з Азії в Європу; вони влаштувалися на теперішній Угорській рівнині і заснували могутню державу — Аварський каганат, що існував до початку IX ст. Рух авар через східноєвропейські степи супроводжував запеклими сутичками зі слов’янами. У “Повість временних літ” розповідається, що авари (“обри”) поневолили частину слов’ян і піддали їх жорстокому гнобленню. Войовничі авари постійно здійснювали набіги на Візантію і на Західну Європу, їхні орди досягали берегів Північного моря. Зрештою, після тривалих воєн, авари були розгромлені франками і зникли зі сторінок історії. Їхню загибель на Русі відображено в приказці: “Загинули аки обри”.

 

VII ст. Виникнення Хозарської держави.

Хозарський каганат — державне утворення, що виникло в середині VII ст. на території Нижнього Поволжя і східної частини Північного Кавказу. Первісною етнічною основою каганату були кавказькі племена хозар.

Проживаючи спочатку в Північному Дагестані, хозари з’явилися у Східній Європі після гунської навали (ІV ст.) і кочували у Західно-Прикаспійському степу між річкою Сулак у Північному Дагестані й Нижньою Волгою, займаючись здебільшого скотарством (у низинах Волги), землеробством та садівництвом. Разом із племенами савірів нападали на володіння Візантії та Ірану.

В VI ст. хозари були підкорені Тюркським каганатом. У результаті розпаду Західнотюркського каганату виник як його продовження Хозарський каганат на чолі з ханами з тюркської династії Ашина. Його столицею до початку VIII ст. було м. Семендер у Дагестані, згодом — Ітиль на Нижній Волзі. В другій половині VII ст. хозари підкорили приазовських булгар, які входили до об’єднання Велика Булгарія, а також царство гунів-савірів у Дагестані, обклали даниною Албанію Кавказьку. З Візан­тією хозари встановили союзницькі відносини, спрямовані проти Арабського халіфату, що утвердився у другій половині VII ст. на Закавказзі.

На початку VIII ст. Хозарський каганат володів Північним Кавказом, Дагестаном, частиною Закавказзя і степом між Доном і Волгою. Хозари обклали даниною східнослов’янські племена, воювали з Візантією за Тамань, Крим, Босфор.

У 735 р. у землі хозар вдерлися араби і перемогли їх. Каган, його оточення і частина населення каганату змушені були прийняти іслам (каган та його оточення невдовзі відмовилися від цієї релігії). У першій половині VIII ст. у Хозарію переселилися вигнані з Візантії та сасанідського Ірану групи єврейських купців та лихварів, у т. ч. князь Булан.

У кінці VIII — на початку IX ст. один із його нащадків — Обадія вчинив переворот, очолив каганат і оголосив іудаїзм державною релігією. Проти Обадія повстали тюркські князі. Однак за допомогою кочівників-гузів, найманців Обадія, повстання було придушене, більша частина тюрків залишила каганат. Останній став симбіозом двох окремих етносів: власне хозар, що станови­ли основну частину населення і займалися господарською діяльністю, та єврейської громади, яка правила каганатом та контролювала міжнародну торгівлю Хозарії.

Хозарський каганат мав тісні відносини з Київською Руссю. Ще за Аскольда й Діра Київ змушений був платити данину хозарським купцям. Після смерті Олега, за правління якого Київ звільнився від хозарської данини, він знову потрапив у залеж­ність від каганату. У відповідь на захоплення в 939 р. Ігорем хозарського міста Самкерц (Тамань) найняте хозарськими купцями мусульманське військо під командуванням Песаха здійснило каральний рейд південним берегом Криму, знищуючи на шляху все християнське населення (врятувалися лише ті, хто переховувався у фортеці Херсонес). Пізніше військо каганату дійшло до Києва і знову обклало його даниною.

У ІХ—Х ст. Хозарський каганат став однією з найбільших країн Євразії. Однак необхідність боротьби із зовнішніми воро­гами, опір хозарській експансії з боку Київської Русі, що посилювався, хижацьке ставлення верхівки каганату до етнічно чужого їй населення держави призвели до її падіння.

У 964—967 роках київський князь Святослав розгромив Хозарський каганат. Спроба каганату врятувати становище з допомогою Хорезму ціною прийняття ісламу успіху не мала. Син Святослава Володимир придушив залишки хозарської державності. Розпалася й етнічна система Хозарії. Наприкінці X ст. Хозарський каганат припинив існування.

Нащадки тюрко-хозар змішалися з іншими тюркськими народами та стали частиною російського народу, що виник пізніше. Іудеї-хозари емігрували в Західну Європу, частина розсіялася окраїнами каганату. Їхні нащадки невеличкими етнічними групами збереглися в Дагестані (гірські євреї) й у Криму (караїми).

Про державний устрій каганату збереглося мало відомостей. Влада кагана була спадковою. Значні повноваження належали каган-беку, який командував військом, очолював центральне і місцеве управління.

 

VІІ ст. Виникнення Волзької Булгарії.

 

Держава Волзька Булгарія була заснована булгарами, що прийшли в Середнє Поволжя близько VII ст. Столиця — місто Булгар — була великим торговим пунктом, пов’язаним із Руссю, північними племенами, південними і східними кочівниками. Міцні зв’язки булгари встановили із Середньою Азією, що зміцнилися після прийняття ними в 922 році ісламу.

Волзька Булгарія була багатонаціональною державою. Булгари й угрофіни черезсмужно займали ті самі райони, частково взаємно асимілюючись. Сучасне черезсмужне співіснування марійців, мордви, чувашів, татар сягає коренями тих далеких часів. Чисельно булгари переважали. Ця держава розвивалася доти, поки в 1236 р. не була розгромлена монголо-татарами. Після цього назва “булгари” у Поволжі стала поступово зникати. Але не зник народ, який колись мав таку назву; нащадками волзьких булгар є чуваші та казанські татари. Булгарський елемент помітний у процесі формування башкирів, марійців, удмуртів.

 

Сучасні археологічні дані дозволяють прослідкувати зародження етнокультурної своєрідності праросіян з давніх часів. Історичне коріння росіян сягає так званої колочинської культури сер. V – VII ст. Остання розвивалася в умовах тісних контактів з ірано-сарматами і під сильним впливом балтів Верхнього Подніпров’я. Звичайно, колочинську людність, яка жила на Верхньому Дніпрі в V – VII ст. не можна назвати проросіянами. Це був лише субстрат. В цілому, на величезному просторі Східної Європи існувала величезна кількість різноетнічних племен. Літописи згадують балтські племена (летгали, замгали, корсьлити, пруси, ятвяги, голядь та ін.), фіно-угрів (меря, мурома, черемиси, мещера, мордва, чудь, весь, пермь, угра та ін.), тюркські народності (торки, берендеї, ковуї, чорні клобуки, половці). “Усі племена, — пише про них Нестор, — мали свої звичаї і закони предків своїх, і заповіти, кожний свій норов”.

У VIII ст. під впливом переселенців з Київського Подніпров’я та Волині балто-слов’янська колочинська спільнота трансформувалася в літописні племена кривичів та радимичів – безпосередніх предків білорусів та далеких предків росіян.

У цей же час в басейні р. Оки внаслідок змішування місцевого фінського населення зі слов’янськими переселенцями з басейнів Десни та Сейму сформувалися в’ятичі.

Найбільшими родичами і північними сусідами кривичів були ільменські словени. У їх формуванні брали активну участь нащадки балто-слов’янської культури Тушемля-Банцеровщина, слов’янські колоністи з Полісся, а також численні місцеві балтські та фінські племена. У IX – XIII ст. ільменські словени займали землі між Чудським озером на Заході та Верхньою Волгою на Сході. Ще у IX – X ст. ільменські словени разом з фінськими племенами інтенсивно переселялися на північний Схід на землі мері у Верхньому Поволжі. Саме ці переселенці стали важливою складовою молодого російського етносу. Надалі консолідація та народження російського етносу сталося в складі держави Київська Русь.

 

VІ-ІХ ст. Утворення племінних союзів східних слов’ян.

 

ІХ ст. Створення ранньодержавних об’єднань східних слов’ян у районі Дніпра й оз. Ільмень.

 

859 Перша літописна згадка про Новгород. У “Повісті временних літ” Новго­род згадується як місто ільменських словен, що сплачували данину варягам (норманам).

 

862(?) — 879 Князювання Рюрика в

Новгороді.

 

Згідно з літописом, відтоді як нов­городці припинили сплачувати данину варягам і вигнали їх “за море”, у Нов­городі почалися усобиці і “встав рід на рід”. Це зумовило пошуки сильної князівської влади. Ільменські словени, кривичі, а також залежні від Новго­рода угро-фінські племена весь і чудь запросили на правління варязького князя Рюрика (скоріше за все, одного з ватажків данських вікінгів).

 

862 Перша літописна згадка про Ростов Великий. Згадується як місто, що дісталося у володіння одному з наближених Рюрика.

 

1054 Поділ Церков.

 

Розкол християнства на католицизм і православ’я був зумовлений відмінностями в соціально-економічному, суспільно-політичному і релігійно-церковному житті західної і східної частин колишньої Римської імперії. Передував цьому поділ у IV ст. колись єдиної Римської імперії на Східну (Візантію) і Захід­ну з центрами в Константинополі і Римі. Конфлікт між патріар­хами мав під собою економічне і політичне підґрунтя — суперечки за сфери впливу. До цього додалася суперечка про філіокве (з лат. — від сина) — визнання Римом того, що дух святий сходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

У 1054 р. Папа Римський Лев IX та патріарх Константино­польський Михайло Кірулларій прокляли один одного. Утво­рилися дві церкви — римсько-католицька і греко-католична — православна. Взаємне прокляття тривало до 1965 р., коли Папа Римський Павло VI зустрівся в Стамбулі з Константино­польським патріархом Афінагором І й оголосили своє рішення забути про анафему 1054 р. Але відмінності між двома церквами так зміцніли, що вони і нині існують як дві незалежні Церкви.

 

1071 Повстання язичників у Ростові. Повсталі селяни та міський люд, яких підмовили язичницькі волхви (жерці), розгромили декілька хрис­тиянських храмів і вбили єпископа Леонтія. Повстання жорстоко придушив князь Всево­лод Ярославич.

 

Бл. 1071 Повстання в Новгороді і Ростово-Суздальській землі.

 

 

1094—1113 Правління князя Володимира Мономаха у Ростов­ській землі. Змушений поступитися Черніговом у тривалій боротьбі з князем Олегом Святославичем, Володимир Моно­мах повернувся до володіння свого батька — Переяславського князівства, частиною якого тоді була Ростовська земля. У Ростові князювали сини Володимира Мономаха — Ярополк і Юрій. У цей час відбувається піднесення Суздаля, куди з Ростова переходить і центр літописання.

 

 

1097 Любецький з’їзд князів.

Любецький з’їзд князів — зібрання найвпливовіших давньоруських князів з роду Рюриковичів Володимира II Мономаха, Святополка Ізяславича, Давида Святославича, Олега Святославича, Давида Ігоровича і Василька Ростиславича в м. Любечі (тепер смт. Чернігівської обл.). Головною метою з’їзду було:

— вироблення рішень, спрямованих на припинення чвар між Рюриковичами за спадкове право на управління удільними отчими територіями;

— об’єднання військових сил проти половецької загрози, що зростала.

Любецький з’їзд закріпив два основоположні принципи стосунків між Рюриковичами: “ хай кожен тримає отчину свою” і “не переступати межі братньої”.

З’їзд визначив політичну ієрархію князів та їх залежність від великого київського князя, який був старшим у роді та уособ­лював єдність і неподільність Руської землі.

Згідно з ухваленими рішеннями:

— за Святополком Ізяславичем закріплювався Київ із Туровом і Пінськом;

— за Володимиром Мономахом — Переяславське і Суздальсько-Ростовське князівства, Смоленськ, Білоозеро;

— за Олегом і Давидом Святославичами — Чернігів, Рязань, Муром, Тмутаракань, Сіверщина;

— за Давидом Ігоровичем — Володимир-Волинський із Луцьком;

— за Васильком Ростиславичем — Теребовль і Червен;

— за Володарем Ростиславичем — Перемишль.

З’їзд офіційно визнав існування незалежних феодальних князівств — спадкових володінь, повний суверенітет князів-намісників великого князя в їхніх володіннях, закріпив ці володіння за певною гілкою роду. Він узаконив принцип успадкування земель батьків, чим засвідчив наявність нового політичного ладу на Русі, в основі якого лежало велике вотчинне феодальне землеволодіння, та сприяв перетворенню цих земель з адміністративних одиниць у державно-адміністративні. Обидва принципи, проголошені з’їздом, були взаємозумовлені й доповнювали один одного.

Любецький з’їзд не гарантував виконання своїх рішень, не усунув з політичного життя Русі суперечностей, але вніс певну стабілізацію у міжкнязівські відносини і зміцнив єдність князів перед половецькою загрозою. Він започаткував тривалі пошуки найприйнятнішої моделі державно-адміністративного право­порядку.

Після Любецького з’їзду княжі з’їзди (снеми) стали постій­ними напівофіційними державними інститутами міжкнязівських відносин під головуванням старшого в роді князя, їхні рішення певний час мали силу загальнодержавних законів.

 

Бл. 1090—1157 Роки життя та діяльності Юрія Долгорукого.

Юрій Долгорукий — владимиро-суздальський князь із 1125 р., пізніше — великий князь Київський. Шостий син Володи­мира Мономаха. Його резиденцією було м. Суздаль. Після смерті в 1132 р. старшого брата, великого князя Мстислава, намагався захопити Київський великокнязівський престол та, зазнавши поразки в 1135 р., змушений був повернутися до Суздаля. Вва­жається, що саме Юрій Долгорукий заснував Москву (вперше згадується в літописі в 1147 р.). У 1149 р. князь Долгорукий роз­бив біля Переяслава на Дніпрі військо великого князя Ізяслава Мстиславича й оволодів Києвом. У 1150 р. змушений був залиши­ти місто, а через певний час знову захопив його. Після поразки на р. Руті в 1151 р. повернувся в Суздаль. У 1155 р. знову оволодів Києвом і лишався великим князем до смерті.

Юрій Долгорукий був двічі одружений, але лише одне жіноче ім’я згадується в історії поруч із його ім’ям. Це відоме усьому світу місто — Москва.

Вперше слово Москва згадується в літописі під 1147 р. у зв’язку із зустріччю князя Юрія Володимировича і його соратника, князя Святослава Ольговича, в багатому маєтку боярина Кучки на березі Москви-ріки. Маєток звався Кучковим полем і стояв саме на тому місці, де нині в Москві Лубянка, Срітинка, Чисті Пруди. Святослав привіз Юрію в подарунок пардуса — справжнього барса, а Юрій дав Святославові “обід сильний”. Але ще перед обідом було вбивство...

Юрій Долгорукий і боярин Стефан Кучка були сватами. У 1130 році князь одружив свого старшого сина Андрія на Улиті, дочці Кучки. Подейкували, нібито у князя Юрія були тривалі і більш ніж дружні стосунки з дружиною цього боярина.

Під час чергового приїзду князя Кучка замкнув дружину і міцно зачинив ворота своєї садиби, не бажаючи пускати до себе розпусного свата. Князь розлютився. Його військова дружина розбила ворота, витягла неслухняного князівського васала Кучку і розтерзала його.

Князь Юрій приєднав Москву до своїх володінь, спорудив Кремль на Боровицькому пагорбі, але, ставши в 1155 р. великим київським князем, не надто цікавився Москвою. У1157 р. він помер, переївши і перепивши на бенкеті у боярина Петрила. Чи не була смерть князя справою рук месників? Похований у Києві в церкві Спаса на Берестові.

Князь у ІХ—ХVІ ст. у слов’ян та у деяких інших народів — голова феодально-монархічної держави або окремого політичного об’єднання (удільний князь); представник феодальної аристокра­тії; пізніше — дворянський титул.

Давніше значення цього слова “родовладники” відклалося, судячи з усього, у весільній лексиці українсько­го та російського народів, у яких наречені (умовно кажучи, засновни­ки роду), називаються князем та княгинею. Князі також очолю­вали племена та племенні союзи. У результаті консолідації пле­мен та пов’язаного з цим зміцнення князівської влади усклад­нювалися і функції князя. Він організовував та очолював оборо­ну, наступальні операції, відав зовнішньою політикою союзу пле­мен, також виконував релігійні та судові функції. З утворенням перших держав (наприклад у антів) князі стояли на їх чолі.

На Русі князі очолюють окремі князівства-землі: Київське, Переяславське, Волинське, Галицьке та ін. З об’єднанням князівств навколо Києва глава цього об’єднання починає титулуватися великим князем. Протягом другої половини ІХ — у Х ст. князівська влада набула подальшого розвитку і значно зміцніла. Територія держави, котра постійно збільшувалася, вимагала від князівської влади більше активності та самостійності.

До названих функцій князя додалися такі, як підкорен­ня інших східнослов’янських племен та підтримка військово-по­літичного панування над “прилученими сусідами”, також знач­но розширилися релігійна роль князя та його права в галузі суду та управління. Слід зазначити, що в X ст. влада князя була обме­жена радою старійшин (“старці градські”). Князь також мав прислухатися до думки народних зборів, котрі називалися “віче”. Окремі князівства-землі в ХІ—ХІІ ст. починають дробитися на князівства-уділи на чолі з удільними князями.

У ХІ—ХП ст. князь на Русі був необхідним елементом соціально-політичної організації суспільства. Якщо князя не було, порушувалося нормальне життя волості, яка опинялася на межі небезпеки насамперед перед зовнішнім світом.

У процесі зміцнення влади князь долає опір місцевої боярської знаті, отримує титул короля, наприклад, у Галицько-Волинській державі, в Чехії, Польщі.

Після захоплення монголо-татарами руських князівств роль князя значно зменшилася. З переходом українських земель під владу Великого князя литовського в ХІV ст. українські князі стали його васалами і поступово протягом ХV—ХVІ ст. — перетворилися на впливових земельних магнатів, що зберігали ще деякі зі своїх привілеїв. У царській Росії в XVI ст. поряд з успадкованим з’явився і пожалуваний царем титул князя, якій існував до 1917 р.

 

 

1108 Заснування міста Владимира.

 

Владимир виник як міцна фортеця для захисту Ростово-Суздальської землі з південно-західного напряму. Заснував місто Володимир Мономах, щоб боронитися від нападів князя Олега Святославича, з яким вів тривалу війну за володіння краєм.

 

1111—1174 Життя та діяльність Андрія Болюбського — князя владимиро-суздальського.

Андрій Юрійович Боголюбський — владимиро-суздальський князь у 1157—1174 рр. Син Юрія Долгорукого, народився і виховувався в Ростово-Суздальській землі.

1149 р., коли Юрій Володимирович оволодів Києвом, Андрій Юрійович отримав від батька київську князівську резиденцію у Вишгороді. Через рік був переведений у західноруські землі, де тримав Туров, Пінськ і Пересопницю.

У 1151 р. за згодою батька повернувся на Суздальщину, володів уділом у Владимирі-на-Клязьмі. Коли в 1155 р. батько в черговий раз оволодів Києвом, Андрій Юрійович був знову переведений ним до Вишгорода. Цього разу Андрій Юрійович також довго не затримався на Київщині, самовільно повернувшись до Володимира (куди вивіз і знамениту ікону Божої Матері, яку згодом було названо Владимирською Богородицею й перевезено до Москви).

Сумновідомим на Русі Андрій став після страшного погрому Києва, який учинили його війська в 1169 р. Оволодівши Києвом, посадив на князівському престолі князя Гліба Переяславського. Залишивши за собою титул великого князя, повернувся до Ростово-Суздальської землі, перенісши її столицю до Владимира-на-Клязьмі.

З іменем Андрія Юрійовича асоціюються процеси прискореного формування в Північно-Східній Русі деспотичної монархії. Самовладдя князя та терор стосовно опонентів спричинили виникнення проти нього змови, в результаті якої у ніч з 28 на 29 червня 1174 р. у своєму селі Боголюбові князя Андрія було по-звірячому вбито.

 

1125—1157 Князювання Юрія Володимировича (Долгорукого).

Владимиро-Суздальське князівство охоплювало землі частково кривичів, в’ятичів, також неслов’янських племен — мері, муроми, весі. У зв’язку з віддаленістю від центру ця земля відносно слабо залежала від влади київських князів. У ХІ—ХІІ ст. тут сформувалося велике феодальне землеволодіння, що сприяло укріпленню місцевого боярства, яке фактично було господарем землі. Політичними центрами були міста Ростов — цитадель “старого” боярства — і Суздаль, тому спочатку цей край називався Ростово-Суздальська земля. В XII ст. тут відбулися зміни. За рахунок колонізації краю з Південної Русі-України зросла кількість населення, з’явилися нові групи населення, не пов’язані зі “старим” боярством і незалежні від нього, виникло чимало нових міст — Владимир, Переяслав-Залеський, Юр’їв Польський та ін., з яких найважливішим був Владимир-на-Клязьмі, який згодом став пре­тендувати на роль столиці (звідки і нова назва — Владимиро-Суздальська земля). Під 1147 р. у літописі вперше згадується невеликий населений пункт князівства — Москва.

Внаслідок віддаленості від степу тут не було поло­вецьких набігів. У руках місцевих князів був такий магістральний шлях, як Волга, який вів у країни Сходу. Через князівство проходили всі новгородські шляхи на схід, що давало можливість владимиро-суздальським князям впливати на економіку Новгорода.

Особливістю державно-політичного устрою Владимиро-Суздальського князівства була авторитарна влада князя, в руках якого зосереджувалися необмежені повноваження. Хоча князям і довелося вести запеклу боротьбу з незалежним і свавільним боярством і навіть один із князів був убитий в ході цього протистояння (Андрій Боголюбський у 1174 р.), проте боярство було приборкане остаточно при Всеволоді Велике Гніздо.

Князівство відокремилося від Києва під час правління молодшого сина Володимира Мономаха Юрія Долгорукого, який, можливо, отримав це прізвисько за намагання захопити чужі володіння. Юрій Долгорукий (1125—1157) втручався в усі міжусобиці, борючись за лідерство в масштабах всієї Русі. Намагаючись утвердитися на великокнязівському престолі в Києві, цей князь не розглядав свої володіння як самостійну одиницю, розцінював їх як додаток до своїх південних володінь, сходинкою до Києва. Остаточно оволодівши Києвом, він там і помер.

Син Юрія — Андрій Боголюбський (1157—1174) теж претен­дував на титул великого князя Русі, але центром об’єднання бачив уже не Київ, а столицю свого князівства, якою він зробив Владимир-на-Клязьмі.

У боротьбі з сепаратизмом місцевих бояр князь Андрій опирався на городян і дрібних феодалів — дворян (термін “дворяни” — уперше застосовується у Владимиро-Суздальській землі з XIII ст.). Занепокоєні бояри організували змову і вбили його.

Вершиною розквіту і могутності князівства стало правління брата Андрія Боголюбського — Всеволода Юрійовича Велике Гніздо (1176—1212). Князь рішуче розправився з боярською опо­зицією, конфіскував майно найбільш запеклих своїх ворогів.

Всеволод силою підкорив Рязанське князівство. У Новгород він направив княжити свого сина. Переяславське князівство також залежало від владимиро-суздальського князя, сюди він сажав своїх синів. Київ змушений був зважати на авторитет північного можновладця. У Київській землі Всеволод отримав в уділ Поросся з містами Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав. Всеволоду виявив покірність галицький князь Володимир Ярославич. Авторитет суздальського князя був такий великий, що всі руські князі та частина польських під його тиском змушені були дати клятву не втручатися в галицькі справи (“не шукати галицького стола під Володимиром”). Успішно здійснювалася експансія князівства у східному напрямку — перемогою закінчився похід у 1183 р. на Волзьку Болгарію.

В останній рік життя Всеволода було скликано своєрідний орган влади — прототип земського собору. Тоді великий князь скликав бояр, представників духовенства, купецтва, дворянства й “усіх людей” для вирішення питання спадкування престолу. Цей з’їзд присягнув Юрію Всеволодовичу.

Після смерті Всеволода Велике Гніздо між його синами починаються чвари за великокнязівський престол, що привело до ослаблення впливу князівства на інші землі. Зрештою великим князем став Юрій Всеволодович, за якого певною мірою було припинено процес дроблення на уділи. До монголо-татарського нападу Владимиро-Суздальське князівство було одним із наймогутніших на Русі та зберігало політичну єдність під верховенством великого князя.

 

Походження назви “Русь”

 

Термін Русь має чотири значення.

1. Етнічне: Русь — народ, плем’я тощо.

2. Соціальне: Русь — суспільний прошарок або стан.

3. Географічне: Русь як територія, земля.

4. Русь як держава.

Найдавніша достовірна згадка назви Русь зафіксована близько 839 р. у франкській хроніці єпископа Пруденція

“Бертинські аннали”, в яких хроніст згадує про присутність якихось “росів” у складі посольства візантійського імператора Феофіла до двору імператора франків в Інгельгеймі.

Найперша згадка про “Русь” в арабській літературі належить середньоазійському вченому IX ст. аль Хорезмі, котрий у своєму творі з географії “Книги картин землі”, підготовленому між 836—847 рр., називає річку Друс (Дніпро), яка бере початок із Руської гори. Хронологічно найраніші згадки про “росів” у візантійських джерелах датуються 842 та 860 рр ., коли русичі атакували малоазійське місто Амастріду та столицю Східної Римської імперії Константинополь. Власне саме з нападу на Константинополь, як стверджує давньоруський літописець, “земля [наша] стала зватися Руська земля”.

Останнім часом в історичній науці розглядаються дві етимології слова “Русь”. Одні лінгвісти й історики говорять про скандинавське походження цього слова, інші про південноруське, середньодніпровське.

“Повість минулих літ” та інші найдавніші літописи вважають Русь заморським варязьким (норманським) народом, князі якого були покликані княжити в Новгороді, Білоозері, Ізборську та ін­ших північних містах східних слов’ян. Учені виводили поняття “русь” із Фінляндії і Пруссії, землі балтійських слов’ян, з Литви, Мордви, Хозарії.

За останніми дослідженнями лінгвістів та істориків, слово “русь” — фінського походження і вживалося спочатку для визна­чення тих скандинавів, котрі становили дружини давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов’янських землях поповнювалися слов’янами й ставали поліетнічними (різноплемінними). Термін “русь” поширюється на всіх дружинників узагалі, в т. ч. й слов’янського походження. Назва “русь” охоплює насамперед полян, що панували в протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а відтак і всіх східних слов’ян.

У літописах та інших давніх джерелах Руссю називали те­риторію, яку посідали руські люди, тобто східні слов’яни. Так само (варіант — Руська земля) іменували й Давньоруську дер­жаву.

У джерелах VIII—ІХ ст. часто вживається термін “Русь” на позначення південних племен східного слов’янства (полян, сіверян). М. Грушевський, зокрема, зауважує, що у скандинавських сагах, у яких є згадки про Київ, ніколи варяги не ототожнюються з Руссю: для них вона — чужа земля. У жодному східному джерелі Русь не ототожнювалася зі скандинавами, так само як і візантійські автори відрізняли Русь від варягів, яких Візантія добре знала.

Чимало дослідників поділяють думку про кельтське походження терміна “Русь”. Прихильники цієї концепції виходять з того, що одне з кельтських (галльських) племен у Провансі називалося гиіпепі (русини). Після підкорення Галлії Юлієм Цезарем русини мігрували на Дунай, де частина їх осіла, а інша — рушила далі на схід, досягла землі полян і стала союзником слов’ян у бо­ротьбі з готами (IV ст.). З цього часу назва “русини” постає також у короткій формі “руси”.

Перша згадка у письмових джерелах про русів на Наддніпрянщині (росомонів) з’являється у письмових джерелах IV ст. і належить готському історику Йордану. Про народ рос, який живе між Дніпром і Доном, згадує сирійський історик Захарія Ритор або Псевдо-Захарія (VI ст.).

Привертає увагу вирішення проблеми походження Русі відомим українським істориком Є. Пріцаком. Учений вважає русів “поліетнічною, багатомовною, безтериторіальною спільністю морських кочовиків, які впродовж IX — поч. XI ст. володіли переважно торговельними шляхами й племенами, а не територіями”. Тому Русь у цей період “була іноземною правлячою верхівкою з примітивною соціально-політичною організацією, складеною із морських і річкових кочовиків, котрі періодично збирали данину (полюддя) для своїх князів, однак не були пов’язані з жодною конкретною територією”. І лише князь Ярослав почав перетворювати Русь у територіальну спільність осівши з княжою мандрівною дружиною на київській, чернігівській і переяславській землях.

Проте, якими б не були концепції походження Русі, цей термін вживався в арабських, візантійських, латинських джерелах і, нарешті, у найдавніших літописах саме для визначення східнослов’янської держави, що утворилася на території Середнього Подніпров’я у VІ—IХ ст., а також як етнічна назва її населення.

Поняття “Русь” та “Руська земля” вживає літописець спочатку стосовно порівняно невеликого регіону Середньої Наддні­прянщини, що охоплював Київщину, Переяславщину і Черні­гівщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і вхо­дженням до її складу всіх східнослов’янських племен, термін “Руська земля” поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого, від витоків Дністра і Західного Бугу на заході до верхів’їв Волги, Оки та Верхнього Наддоння на сході. Разом із тим, зберігалося поняття Руської землі у вузькому значенні — як регіон Київщини і Поросся.

Упродовж XII — початку XIII ст. етнічна назва “Русь”, яка досі стосувалася полян та чернігівських і переяславських сіверян, поширюється на захід від Дніпра — на Поділля, Волинь і найпізніше — на Галичину. Причому Руссю в цей період джерела не називають землі Новгорода Великого, Ростовську і Муромську землі, а також Суздальщину з її новим політичним центром — Владимиром-на-Клязьмі.

Галицький літописець застосовує до галицько-волинського князя Романа, який зумів об’єднати більшість українських земель титул “самодержця всієї Русі”. Таким чином поняття “Русь” на кінець XII — початок XIII ст. ідентифікується з нинішньою Україною, для населення якої воно стало національною назвою.

Занепадом державності на українських землях скористалися владимиро-суздальські, а згодом і московські князі, які висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340—1353) наважився титулувати себе “Великим князем всея Руси”, хоча для цього не було жодних реальних підстав. Це усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кінця XVII — початку XVIII ст. вживалися переважно назви “Москва”, “Московія” (а до її населення — “московити”) і лише пізніше — “Росія”. Аналогічну термінологію застосовували також багато мандрівників, які у XVI—XVII ст. відвідували Московську державу (Сигізмунд Герберштейн, Адам Олеарій та ін.). Водночас щодо України застосовувалась її стара назва “Русь”.

Поряд із латинським варіантом назви Русі у Західній Європі для позначення Київської Русі та України в X—XVI ст. вживався також етнонім “Росія”.

Термін “Росія” (країна ромеїв) має грецьке походження й утворився згідно з правилами грецької граматики від імені “Рос”, різновиду терміна “Русь”. Таким чином, “Росія”, “російський” є грецькою вимовою давніх місцевих термінів “Русь”, “руський”.

В Україні цю модифікацію давнього етноніма “Русь” широко застосовували у XV—XVII ст. під час поширення грецької книжності. Разом із тим, з XV ст. термін “Росія” зустрічається і в пам’ятках великоросійського походження поряд із терміном “Русь”, таким чином, “Русь”, “Рос”, “Росія” у XV—XVII ст. вживалися в літературі та офіційній документації як в Україні і Білорусі, так і в Московській державі.

Слід зазначити, що використання давньоруської термінології в східнослов’янських країнах не заважало формуванню національної свідомості трьох народів, які чітко відчували свою окремість. Так, автор Густинського літопису після появи звісток про Москву (бл. середини XII ст.) Владимиро-Суздальську землю називає Московією, Московським князівством, Московською землею, а її князів — князями Московськими. В оповіданнях про захоплення Києва військами Андрія Боголюбського (у літописця він — великий князь московський), дедалі чіткіше розрізняються Русь (землі України) і Московська земля або Москва, якою він називає Владимиро-Суздальське князівство.

Така дефініція назв “Русь” і “Москва” була характерною для українського освіченого суспільства XV—XVII ст., що, як і вся Західна Європа, Руссю називало українські землі, а для тодішньої Російської держави застосовувалися терміни “Москва”, “Московія”. З іншого боку, в тогочасній Росії Україна фігурувала під назвою Мала Русь, Мала Росія, Черкасія. Остання назва закріпилася з огляду на важливу роль у житті України козацтва, тради­ційним центром якого були Черкаси і прилеглі райони.

Уперше терміни “Мала Русь” і “Велика Русь” з’явилися на початку XIV ст. в актах Константинопольського патріархату у зв’язку з поділом старої Київської митрополії і відокремленням від неї Галицької, яка отримала назву “Малої Русі”, або в грецькій формі — “Малої Росії”. Тим самим вона мала відрізнятися від митрополії “всієї Росії”, традиційно пов’язаної з Києвом. Термін “Мала Русь” у ці часи почали вживати щодо областей, які входили до скла­ду нової митрополії, також як територіальне державно-політичне визначення.

 

1127 — бл. 1155 Князювання в Рязані Ростислава Ярославича.

 

1127—1159 Князювання в Смоленську Ростислава Мстиславича.

Смоленське князівство

Смоленськ — одне з найдавніших руських міст — знаходився на території слов’янського племінного об’єднання кривичів. На території Смоленської землі перетиналися важливі торгові шляхи східної Європи — верхів’я Волги, Дніпра і Західної Двіни, тому вона рано почала торгувати з країнами Європи та Азії. Економічний розвиток сприяв виникненню тут багатьох міст— Дорогобужа, Можайська, Торопця, Орші та ін.

Остаточно Смоленське князівство відособилося від Києва після смерті Володимира Мономаха за правління його онука Ростислава Мстиславича (1127—1159). Бажаючи піднести авто­ритет князівства, Ростислав заснував у Смоленську окрему єпископську кафедру і наділив її землею та привілеями. Тут рано сформувалося велике феодальне землеволодіння. Є свідчення про боротьбу князів із боярством, наприклад, за князювання Давида Ростиславича (1180—1197), але немає відомостей про характер і причини цих протистоянь.

При Ростиславичах князівство укріпилося і розширилося. Серединне положення Смоленщини втягувало її князів у всі політичні події. Ця земля на межі ХІІ—ХІІІ ст. була однією із найвпливовіших і найсильніших, її володарі намагалися закріпитися як князі-намісники в Новгороді. Стратегічна близькість до Києва була причиною того, що багато смоленських князів перебувало на київському столі — Ростислав Мстиславич, Роман і Рюрик Ростиславичі, Мстислав Романович, Роман Мстиславич. Особливо зросло значення Смоленська під час діяльності Мстислава Мстиславича Удатного (початок XIII ст.). На думку багатьох істориків, він прагнув до централізації руських земель. Виконуючи доручення смоленських князів, він виявив себе здібним полководцем. Мстислав певний час був князем у Новгороді, потім галицьким князем (1219—1228), своїх ставлеників він утвердив у Києві (Інгвара Луцького) і Чернігові (Мстислава Романовича). Отже, в такий спосіб Мстислав Удатний контролював Смоленськ, Новгород, Галич, Київ і Чернігів. Втрутившись у боротьбу синів владимиро-суздальського князя Всеволода “Велике Гніздо”, цей політичний діяч сприяв перемозі Костянтина Всеволодовича. Але допомігши енергійному Костянтину очолити одне з найсильніших, якщо не найсильніше, на той час князівство, Мстислав утратив можливість стати загальноруським лідером. Цей факт говорить про те, що все-таки Мстиславу Удатному бракувало стратегічного мислення, хоч як тактик у політиці він був на висоті. Підтвердити вищесказане можна тим, що галицький стіл незадовго до смерті Мстислав передав не Данилу Галицькому, своєму зятю, а іншому зятю — угорському королевичу Андрію, хоча незадовго перед цим він розгромив угорців, які вторглися в Галичину. Отже, прорахунки Мстислава Удатного призвели до того, що смоленські князі втратили політичні позиції в деяких землях.

Однак Смоленськ певною мірою компенсував ці втрати, захопивши в 1223 р. Полоцьке князівство, на той час до краю ослаблене внутрішніми чварами. Та це придбання призвело до сутичок Смоленського князівства з Литвою і Лівонським орденом. Більше уваги приділялося боротьбі з литовцями, тому з орденом був укладений мир. Ослаблене участю в князівських усобицях, в основному приділяючи увагу південній політиці, Смоленське князівство незабаром втратило Полоцьк, який захопила Литва.

Монголо-татарська навала не зачепила смоленських земель, і вони зберегли свій економічний потенціал. Та в князівстві відбувався процес дроблення на уділи, володарі яких лише номінально визнавали сюзеренітет великих князів смоленських. Наслідком такого становища було захоплення смоленських земель Литвою у XIV ст.

 

1135—1136 Повстання в Новгороді. Вигнання за рішенням віча князя Всеволода Мстиславича. Зміцнення “боярської республіки” і принципу запрошення князя.

Новгородська земля (Новгородська феодальна республіка)

У новгородській землі вперше на Русі виявилися тенденції до відособлення від Києва. Це значною мірою було пов’язано з господарським розвитком цієї території. Економічну вагу Новгорода і його земель визначали три фактори:

1) велике значення торгівлі, насамперед зовнішньої, оскільки Новгород розташований на зручних торгових шляхах, які зв’язували його з Чорним і Каспійським морями;

2) розвинуте ремесло — Новгород був одним із найбільших на Русі ремісничих центрів;

3) наявність величезних земель-колоній, які були джерелом цінностей: хутра, срібла, воску та інших продуктів промислового господарства. Територія новгородської землі простягалася до Північного Льодовитого океану на півночі й до Уралу на сході.

Хоч основу економіки Новгородської землі становило сільське господарство і промисли, але через малопродуктивність зернового землеробства Новгород залежав від хлібного імпорту з інших князівств. Цим, наприклад, часто користувалися владимиро-суздальські князі. Припиняючи хлібні поставки, вони намагалися змусити Новгород приймати свої політичні умови.

Новгородські купці й ремісники гуртувалися в територіальні (уличні) і професіональні об’єднання (сотні, братчини). Найвпливовішим купецьким об’єднанням було “Іванівське сто” — сотня купців, яка торгувала воском (вощники). Об’єднання мало свій устав, скарбницю і патрональну церкву Іоанна Предтечі на Опоках.

У Новгороді рано утворилося і стало панівним велике боярське і церковне землеволодіння. Селяни потрапляли у феодальну залежність і змушені були віддавати землевласникам продукти своєї праці.

У Новгороді сформувався особливий політичний лад, відмінний від інших князівств. Тут республіканські органи управління стали над князівською владою. Спочатку в Новгород присилали князів із Києва. Посадників теж призначали київські князі. В 1126 р. новгородці домоглися права самостійно вибирати собі по­садника на вічі — першим виборним посадником був Мирослав Гюрятинович. Бояри починають виборювати відособлення від Києва.

У 1136 р. Новгород, Псков і Ладога повстали і вигнали князя Всеволода Мстиславича, звинувативши його в тому, що він не відстоює інтересів міста. З того часу посада князя хоч і збереглася — (феодали потребували князя і його дружину як військову силу), але його функції стали службово-виконавчими, і князь перебував під контролем посадника.

П’ять “кінців” (районів) міста утворювали адміністративно-територіальні і політичні одиниці, які мали свої віча. На них обирали кінчанських старост.

Вищим органом управління були міські вічові збори, в яких могли брати участь вільні городяни. Орендарі, кабальні чи феодально залежні категорії населення не могли брати участі у вічі. Віче вирішувало найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, запрошувало князя, обирало посадника, тисяцького.

Посадник разом із князем стояв на чолі війська, судив, керував, призначав і звільняв службових осіб. Тисяцький керувавміським ополченням, головував у торговому суді. І посадник, і тисяцький були відповідальні перед вічем. Князя запрошували із сусідніх князівств. Він присягав вічу на умовах, які викладалися у договірних грамотах.

З 1156 р. стала виборною і посада новгородського архієпископа, який тепер став не тільки головою церковної ієрархії, а й однією з найвпливовіших посадових осіб. Архієпископ відав фінансами та закордонними справами.

За всю історію Новгорода посадниками, тисяцькими, кінчанськими старостами були представники тільки 30—40 найбагатших і найвпливовіших боярських родин. Проте, Новгородська феодальна республіка не була демократичною і народоправною. Насправді вся влади знаходилася в руках бояр і верхівки купецтва, які прикривали свій вплив демократичними тен­денціями самоуправління.

Політична історія Новгорода ХІІ-ХІП ст. була переплетенням боротьби за незалежність з антифеодальними виступами народу і боротьбою боярських угрупувань за владу. Виступи бідноти бояри часто використовували для усунення від влади своїх політичних суперників. Так було в 1207 р., коли люди повстали проти посадника Дмитра Мірошкінича і його родичів, яких звинуватили в тяжких поборах з населення, лихварстві. Противники Мірошкіничів скористалися з повстання, щоб усунути їх від влади.

Запеклою була боротьба Новгорода за незалежність, особливо з володимиро-суздальськими князями, які намагалися поставити багате торгове місто під свій контроль. Новгород відстояв свою незалежність. Та позиції володимиро-суздальських князів тут залишалися сильними. Особливо вони зміцнилися, коли суздальська воєнна підтримка допомогла новгородцям у боротьбі з німецькими та шведськими феодалами.

Особливе автономне місце в Новгородській республіці займав Псков — «молодший брат» Новгорода. Він вів власну торгівлю з Прибалтикою, німецькими містами і в другій половині XIII ст. фактично став самостійною феодальною республікою з державним ладом, схожим на новгородський.