Московсько-литовська війна, “Прикордонна війна”.

З 40-х рр. XV ст. швидко зростала могутність Московської держави. Після приєднання Новгорода (1478) зовнішня політика Москви відноcносно Великого князівства Литовського (далі — ВКЛ) різко змінилася. Із зовні нейтральної вона перетворилася на активну, наступальну, з незмінною демонстрацією сили, переважно за допомогою війни, причому з хорошим дипломатичним забезпеченням — із залученням союзників із потужною військовою силою.

Спочатку у відносинах із Литвою великий князь Іван III діяв надзвичайно обережно, намагаючись домовленостями й обіцянками залучити на свою сторону росіян, що служили Литовській державі, так званих верховських князів, володіння яких були розташовані у верхів’ях р. Ока. Вони зберігали певні права і привілеї, за дотриманням яких дуже уважно стежили в Москві, постійно обумовлюючи їх у договорах із Литвою.

Серед факторів, що вплинули на остаточний вибір князями свого сюзерена, стали:

· руське походження (верховські князі були нащадками князя Михайла Всеволодовича Чернігівського);

· вірність православ’ю;

· значну роль у цьому виборі відіграла близькість степових кордонів, звідки доволі часто на литовські землі здійснювали набіги війська союзного Москві кримського хана Менглі-Гірея.

Верховські князі стали від’їжджати на московську службу ще на початку 1470-х рр. Одним із перших перейшов до Івана ІІІ князь Семен Юрійович Одоєвський, що загинув восени 1473 р. під час одного з прикордонних конфліктів. Його сини Іван Сухий, Василь Швих і Петро Семенович, які володіли половиною родового міста Одоєва, вже вірою і правдою служили московському государю, беручи участь у постійних сутичках на кордоні.

Однак інші верховські князі не поспішали брати приклад з Одоєвських. Виїзд у Москву в 1481—1482 рр. Федора Івановича Бєльського навряд чи можна вважати звичайним князівським від’їздом зі збереженням “отчини”. Він змушений був тікати з Литви, рятуючись після невдалої змови проти Казимира IV Ягеллончика, у якій був замішаний разом зі своїми родичами князем Михайлом Олельковичем та Іваном Гольшанським, що збирався відторгнути на користь Московської держави всю східну частину Великого князівства Литовського аж до ріки Березина. У Москві Ф.І. Бєльського прихильно прийняли і щедро обдарували, в одно час нові його литовські володіння конфіскував Казимир.

Масовий перехід верховських князів на московську службу починається з 1487 р. Надзвичайно важливим, явно не випадковим, є збіг цієї дати з захопленням Казані 9липня 1487 р. Звільнивши свої війська на сході, Іван III посилив тиск на Литву, створюючи прецеденти для втручання у внутрішні справи цієї держави.

Одним із перших, розграбувавши місто Мезецьк, від’їхав до Москви князь Іван Михайлович Воротинський. Усерпні 1487 р. до Івана III прибуло литовське посольство зі скаргами на дії князя Воротинського і князів Одоєвських, що допомагали йому. Участь у них князів Івана Сухого, Василя Швиха і Петра Семеновичів Одоєвських, що давно служили Іванові ІІІ, свідчить про явну зацікавленість у такому розвитку подій великого князя московського.

Тиск Москви на прикордонних литовських власників зростав і набував значних розмірів. Так, навесні 1489 р. місто Воротинськ оточило московське військо під командуванням одинадцяти воєвод на чолі з князем Василем Івановичем Косим Патрикєєвим. Становище верховських князів ставало безвихідним, і багато хто з них змушений був наслідувати приклад Івана Воротинського.

Наприкінці 1489 р. на службу до Івана III від’їхали зі своїми “отчинами”: Іван, Андрій і Василь Васильовичі Бєлєвські, Дмитро Федорович Воротинський і його племінник Іван Михайлович Воротинський, які попередньо захопили частину земель князів, що зберігали вірність Литві.

Протести, заявлені польським королем і великим князем литовським Казимиром IV, були залишені без уваги, і відносини між двома державами продовжували загострюватися. Однак до смерті Казимира IV справа обмежувалася локальними прикордонними сутичками і взаємними докорами в порушенні наявних угод. Ситуація різко змінилася післясмерті старого короля 7 червня 1492 р.

Сини Казимира розділили державу батька, значно послабивши її сили. Старший син — Владислав II Ягеллон став королем Чехії, а з 1490 р. — королем Угорщини, де правив під ім’ям Уласло II.

Ян І Ольбрахт зайняв польський престол, а Олександр Казимирович став великим князем литовським.

Реакція Івана III була майже миттєвою. Він терміново відправив у Крим посла Костянтина Заболоцького, якому було доручено повідомити хана Менглі-Гіреюя про смерть короля Казимира та щоб хан не вступав із його синами в союз, а пішов війною на Литву. Іван III рекомендував хану йти на Київ.

Хан вислухав Заболоцького, але послав на територію сучасної України не всю орду, а лише 500 вершників. Іван III хотів воювати чужими руками і спорядив у Литву два невеликі загони. У серпні 1492 р. його військо (“сила ратна”) під командуванням князя Федора Васильовича Телепня Оболенського вдерлася на литовську територію і захопила міста Мценськ і Любуцьк. Тоді ж загони князів І.М. Воротинського й С.Ю. Одоєвського виступили в похід на Мосальськ і Серпейськ та досить легко оволоділи ними.

У серпні — вересні вони вторглися й у володіння в’яземських князів. Загін великокнязівських воєвод Василя Лапіна й Андрія Істоми захопив міста Хлепень і Рогачов. Відтепер надійного військового прикриття східних кордонів Великого князівства Литовського більше не було, оскільки князі від’їхали на московську службу і під владу Івана III перейшли кілька прикордонних фортець: Одоєв, Ковельськ, Перемишль, Серенськ. Однак віддавати свої міста без боротьби новий великий князь литовський Олександр Казимирович не збирався. Він категорично відмовився визнати перехід на московську сторону своїх князів, про що повідомив Івана III у листі від 20 лютого 1493 р.

До захоплених міст були послані зі Смоленська війська під командуванням намісника Юрія Глібовича, князя Семена Івановича Можайського і князів Друцьких, які ненадовго знову оволоділи Серпейськом і випаленим Мценськом. Але це був лише тимчасовий успіх.

21 січня 1493 р. проти литовського війська виступила велика армія, до складу якої входив не тільки великокнязівський полк воєвод під командуванням Михайла Івановича Колишки (з родини Патрикєєвих) та Олександра Васильовича Оболенського, а й війська союзних Москві рязанських князів Івана і Федора Васильовичів.

Литовські загони були змушені відступити до Смоленська, залишивши в зайнятих ними “градех” сильні гарнізони.

Проте московсько-рязанська армія домоглася важливих успіхів. Вона повернула Мезецьк, що здався російським воєводам без бою, і Серпейськ, узятий штурмом, незважаючи на відчайдушний захист “панів... двору великого князя Олександра”, які перебували там на чолі з воєводою Іваном Федоровичем Плюськовим.

Розвиваючи успіх, військо М.І. Колишки-Патрикєєва й О.В. Оболенського зайняло місто Опаків, гарнізон якого також чинив опір і як Серпейськ був спалений переможцями. Така доля спіткала й узяте штурмом місто Городечно.

Невдалі дії литовських військ змусили від’їхати до Москви ще декількох верховських князів — Семена Федоровича Воротинськото, Михайла Романовича Мезецького, Василя та Андрія Васильовичів Бєлєвських і одного з в’яземських князів — Андрія Юрійовича Вяземського.

Масовий перехід князів на московський бік ще більше послабив литовську оборону. Взимку 1492—1493 рр. московське військо, що нараховувало п’ять полків, до складу якого входив і великокнязівський “двір”, “град Вязьму взяша і людей до цілування приведоша. Князів же земських і панів у Москву приведоша”. Раттю командували воєводи Данило Васильович Щеня і Василь Іванович Кривий Патрикєєв.

Олександр Казимирович намагався дати відсіч наступу військ, просив допомоги польського короля, хотів хоча б найняти невеликий загін із 300 жовнірів, але ні від кого реальної допомоги не одержав і змушений був відбиватися власними силами.

Воєнні дії точилися по всій лінії російсько-литовського кордону, але формально війни між Московською державою і Великим князівством Литовським не було. Іван III пояснював відторгнення східних територій Литви вільним вибором західноруських князів, які здавна “служили на обидві сторони” і мали право вибирати собі государя.

Збройному конфлікту 1492—1494 рр. О.О. Зимін дав невдалу назву “ Дивна війна”, що, проте, не завадило їй поширитися в історичній літературі. Жодних особливих “дивин” у цьому протистоянні не спостерігалося. Конфлікт правильніше було б іменувати не “Дивною”, а скоріше “Хитрою війною”, після якої московський князь отримав велику вигоду. З боку Москви воєнні дії велися за ретельно продуманим планом, відповідно до якого спірні території захоплювали, як правило, місцеві князі, які від’їхали раніше на службу до московського великого князя.

Його воєводи вступали в бій лише тоді, коли “обмежували” права того чи іншого князя, що побажав від’їхати до Москви. Таку допомогу було надано Андрію Юрійовичу Вяземському, який вирішив перейти на московську сторону, проте був пограбований старшим вяземським князем Михайлом Дмитровичем, що зберіг вірність Олександру Казимировичу. Конфлікт між двома князями і викликав похід на Вязьму війська Щені і Патрикєєва, що закінчився насильницьким приєднанням міста і повіту до Московської держави.

Іван III залишився задоволеним результатом цієї операції і всіх полонених князів вяземських “обдарував їх же вотчинами”. Кривдника Андрія Вяземського — Михайла Дмитровича було заслано на Двіну, де він незабаром умер.

Вже тоділитовських дипломатів стривожила зміна титулу Івана III, що почав іменуватися в дипломатичному листуванні про мир “государем всія Русі”. Вони справедливо вважали, що надалі великий князь московський і владимирський буде домагатися передачі йому інших земель, що колись входили до складу Давньоруської держави.

Після невдалих дій на кордоні, втративши тамтешні фортеці, Олександр Казимирович у пошуках виходу зі складної ситуації почав переговори про укладення “вічного миру” з Москвою, який мав зупинити небезпечну експансію Московської держави на західноруські землі. Не випадково до тексту договору литовська сторона планувала зробити запис, що забороняв би Івану III й Олександру Казимировичу приймати до себе служилих князів, що від’їжджали від своїх государів.

Щоб зняти можливі заперечення великого князя московського, котрий у відносинах із Литвою незмінно виступав захисником князівських прав і привілеїв, посли Олександра Казимировича — воєвода Троцький Петро Янович і староста жомойтський Станіслав Янович — привезли йому привабливу пропозицію: мирний договір мало скріпити одруження великого князя литовського на одній із дочок Івана III Олені Іванівні.

У процесі переговорів московська сторона була відразу відкинула литовські вимоги про повернення верховських і вяземських земель, а литовська — зустрічні московські претензії на Смоленськ і Брянськ. У підсумку сторони домовилися визнати як факт, що відбувся, перехід на московську службу зі своїми “отчинами” князів Одоєвських, Воротинських, Бєлєвських, Вяземських і частини мезецьких, однак деякі міста із зайнятих військами Івана III довелося повернути. Так, Литовському князівству були повернуті Любутськ, Серпейськ, Мосальськ, Опаків і деякі інші верховські містечка, визнані вотчиною Олександра Казимировича.

Московський государ зобов’язався також не заступати “ні в Смоленськ, ні в смоленські місця”, ні в Брянськ (“Добрянеськ”), на які спочатку претендував. Як додаткову умову Олександр Казимирович мав видати майбутньому тестю грамоту із зобов’язанням не примушувати свою дружину Олену Іванівну перейти в католицтво. Відповідний документ був підписаний великим князем литовським 26 жовтня 1494 р.

Незважаючи на низку поступок Івана III майбутньому зятю, умови “вічного докончания”, укладеного 5 лютого 1494 р., були для нього вигідні.

За умовами мирного договору:

· між ВКЛ і Московською державою встановлювалися “вічний мир і дружба”;

· ВКЛ визнавало за великим князем московським титул “государ всієї Русі”;

· до Московської держави відійшли всі вотчинні володіння литовських князів Вяземських, Новосильських, Одоєвських, Воротинських, Перемишльських, Бєлєвських і частина володінь князів Мезецьких, а також колишні великокнязівські волості між цими володіннями, наприклад Козельськ;

· до Московського князівства відходили міста: Алексин, Новосиль, Бєлєв, Одоєв, Воротинськ, Перемишль, Вязьма, Рославль, Козельськ, Таруса, Мещера, Тешилів, Мстиславль;

· досягнуто угоди про заручення й одруження княжни Олени, дочки Івана III, з великим князем литовським Олександром;

Отже, російсько-литовський кордон відсунувся далеко на захід до верхів’їв рік Угра, Жиздра й Ока.

У воєнно-стратегічному аспекті нові території були дуже зручним плацдармом для швидкого наступу вглиб Великого князівства Литовського у випадку неминучого в майбутньому загострення відносин між Москвою і Вільно.

Скориставшись мирною паузою, що виникла на східних і західних кордонах країни, великий князь московський Іван Васильович вирішив захистити свої інтереси на північній “украйні”.

У січні 1495 р. нові посли приїхали за нареченою — московською князівною Оленою. У Вільно Олександра й Олену вінчав католицький єпископ, але російський піп Хома, що приїхав з Оленою, стояв поруч і голосно молився. Олександр і вельможні пани просили його помовчати, але Хома не вгамувався до кінця церемонії.

1490 У віці 32 років помер старший син Івана III від першого шлюбу Іван Молодий. За однією з версій його було отруєно лікарем за вказівкою Софії Палеолог. Від Івана Молодого залишився син Дмитро, якого Іван III через декілька років оголосив своїм спадкоємцем.

XV ст., кінець Очікування “кінця світу” (есхатологічні очікування) в Росії.

Ще у 1373 р. візантійський учений Ісаак Аргір висловив думку, що коли мине 7000 років від дня заснування світу, має наступати кінець світу. Цю думку особливо настирливо почали поширювати після захоплення турками в 1453 р. Константинополя. Принаймні у багатьох грецьких есхатологічних текстах стверджувалося, що царство антихриста вже настало.

Давньоруські книжники в Софійському II і Львівському літописах писали, що вже в 1459 р. очікується друге пришестя Христа. Тоді ж підрахували, що букви імені ХРИСТОС (600 + 100 + 10 + 200 + 300 + 70 + 200) у цифровому значенні становлять 1480, отже, у цьому році і треба чекати зникнення християнської віри, а роки, що залишилися, будуть пов’язані з різними нещастями і беззаконнями, тому антихрист, що зійде на землю, побачить, що люди готові до його прийняття.

Називали навіть дати очікуваного кінця світу: березень 7000 р. (1492), оскільки початком року сонячного юліанського календаря вважався березень. Базувалося це на заповіді “Місяць цей да буде у вас першим” (Ісход 12,2) і відомих даних про створення в цьому місяці Адама, про старий Великдень (Пасху), про Благовіщення, розп’яття і воскресіння Христа, а також про очікуване в цьому місяці його друге пришестя і Страшний суд. Інші називали час між 12 липня 1492 р. і 27 січня 1493 р.

Тоді-то есхатологія (мається на увазі розмови на близькість другого пришестя) стала “прапором” офіційної церкви. Навпаки, представники антицерковної опозиції — новгородські єретики на чолі з киянином Схарієм і кримськими караїмами, яких джерела називали “ожидовілими” (жидовствующие), виступили з викриттям есхатологічних проповідей офіційної Церкви. У полеміці з “ожидовілими” їх опонент — офіційна Церква — розробила нову концепцію, що переносила друге пришестя і кінець світу в невизначене майбутнє. Нова концепція, не заперечуючи прямо наявності влади антихриста перед другим пришестям Христа, часу в історії йому не відводила.

Як тільки фатальну межу благополучно минули і забобонні люди заспокоїлися, Московський церковний собор у вересні 1492 р. переніс початок року з 1 березня на 1 вересня.

Отже, пророцтва не збулися і кінець світу ненастав. Ці події надзвичайно вплинули на розвиток російської релігійно-філософської думки. Адже для релігійно-міфологічної свідомості того часу збіг історичних і містичних подій не міг здатися випадковим. І смисл бачився абсолютно визначений — сам Господь, який покарав за гріхи Візантійську імперію, звільнив Русь і не допустив погибелі світу, обрав Московську державу для здійснення на землі деяких Вищих, Божественних пророцтв.

Саме тому з кінця XV ст. у Росії почалася напружена духовна робота з осмислення нового всесвітньо-історичного значення Росії. І недаремно ХV—ХVІ ст. вважають часом розквіту російської релігійно-філософської і публіцистичної творчості.

Пошук нового місця Російської держави і російського народу у світовій історії відобразився передусім у численних суперечках про віру, про шляхи осягнення православних істин, про можливість спасіння. Як писав на початку XVI ст. Йосиф Волоцький, “ныне и в домех, и на путех, и на торжищех... вси сомнятся, вси о вере пытают”.

Різне трактування християнського віровчення відобразилося в працях і чернечих подвигах Ніла Сорського та Йосифа Волоцького. Трохи пізніше, у другій чверті XVI ст., послідовники цих видатних православних подвижників стали іменуватися “некористолюбцями” (нестяжателями) та “йосифлянами”. До перших можна віднести Вассіана Патрикєєва, Артемія Троїцького і, з деякими обмовками, Максима Грека.

Йосифлянських позицій дотримувалася більшість церковних ієрархів — митрополит Данило, митрополит Макарій та ін.

Терміни — “некористолюбство” та “ йосифлянство” — не дуже вдалі, оскільки не відображають головної суті релігійних розходжень представників цих двох найбільших напрямів у російській релігійно-філософській думці ХV—ХVІ ст. “Некористолюбство” та “йосифлянство”, які становлять єдиний процес її розвитку розбіжності між ними можна звести до такого зіставлення: перетворення світу через внутрішнє виховання людини або завоювання миру шляхом зовнішньої роботи в ньому.

Одна з важливих релігійно-філософських проблем цього періоду боротьба з єресями. Очікуваний кінець світу поставив під сумнів чимало довічних християнських істин і став однією з причин появи в XV ст. єретичного вчення “ожидовілих”.

Сьогодні ми мало знаємо про суть цього вчення, оскільки єретичні твори, якщо вони і були, практично не збереглися. Окремі елементи єресі можна уявити лише за творами церковних діячів, які боролися з єрессю. Самі єретики були піддані репресіям, а деякі й публічній страті.

Проте теоретична полеміка з єретиками дала і позитивні результати, оскільки примушувала захисників православ’я уточнювати віроповчальні положення, і таким чином православна богословська думка отримала додатковий імпульс до розвитку. Це особливо помітно у творах Йосифа Волоцького і Зіновія Отенського.

1492, 1 вересня Початок Нового року в Росії (замість колишнього 1 березня).

1495-1497 Російсько-шведська війна. Основні битви: 1) осінь 1495 р. — невдала облога Виборга; 2) серпень 1496 р. — захоплення та зруйнування шведами російської фортеці Івангород.

1497 Видано Судебник — перше зведення законів Московської держави.

Судебник 1497 р. був укладений за дорученням Івана III дяком В. Гусєвим і затверджений великим князем та Боярською думою. Текст Судебника не мав структурного поділу (на статті й розділи), джерелами були окремі статутні грамоти, “Руська Правда”, Псковська судна грамота (переважно норми цивільного права — купівля-продаж, позика, давність, спадкування та ін.), а також руське звичаєве право. Оскільки Судебник 1497 р. призначався насамперед для формування засад судоустрою, в ньому переважали процесуальні норми, передбачалося функціонування великокняжого, церковного, намісницького і боярського судів, визначалася їхня компетенція тощо.

Судовий процес, за Судебником, мав змішаний характер. Щодо державних та тяжких кримінальних злочинів суд порушував справу навіть за відсутності скарги потерпілого: здійснювався розшук, суд допитував свідків, шукав інші докази. Докладно регламентувалася судова процедура, причому малолітні, люди похилого віку, духовні особи та жінки мали право найняти для участі в ній “заступників”.

Судочинство у цивільних і незначних кримінальних справах порушувалося на підставі чолобитної — скарги, поданої до суду. У таких справах неявку відповідача до суду розглядали як визнання ним його вини, а неявка позивача справу припиняла.

У Судебнику визначено поняття державних злочинів: проти держави (крамола), проти судової системи, різні службові злочини. Урізноманітнено перелік майнових злочинів: татьба, в т. ч. кваліфікована, підпал та ін. Відчутна тенденція до посилення кримінальних покарань; зросла кількість кримінальних санкцій, спрямованих не на відшкодування потерпілому заподіяних збитків, а на залякування підданих: застосування смертної кари (за вбивство, крамолу, церковну татьбу, підпал, повторну татьбу та ін.), побиття батогами (“торгова кара”) тощо.

Поряд із відповідальністю за конкретні злочини передбачалася можливість покарання аж до смертної кари за невизначеної диспозиції — за “інші лихі дії”.

Судебник 1497 р. запровадив також нову категорію — “відомі лихі люди”, котрі визнавалися такими за заявою “добрих людей” (5—6 “дітей боярських” або “цілувальників” — заможних селян, яких обирали помічники земських старост і які, присягаючи, цілували хрест) та могли бути засуджені незалежно від наявності чи відсутності в їхніх діях ознак складу злочину аж до смертної кари.

Судебник обмежив права переходу селян до іншого господаря одним строком на рік — один тиждень до та один тиждень після “Юрійового дня” (26 листопада за старим стилем) з обов’язковою попередньою сплатою всіх боргів і платежів. Це стало початком остаточного закріпачення селянства.

Судебник 1497 р. систематизував закони, встановив єдину систему державних судових органів у Московській державі. Він був важливим кроком у формуванні правової системи Російської централізованої держави, яка фактично тільки народжувалася.

КРІПОСНЕ ПРАВО — освячене звичаями і санкціоноване нормами писаного закону право феодалів на особу, працю та майно безпосередніх виробників, які були наділені засобами виробництва та вели особисте господарство. Кріпосне право породжене феодальним ладом і його головним атрибутом. У кріпосному праві реалізовувалась можливість власників засобів виробництва одержувати з безпосередніх виробників феодальну ренту в дуже різноманітних формах. Таким чином, виникнувши водночас з феодалізмом і надалі розвиваючись разом із ним, кріпосне право набуло дуже грубих і нелюдських форм і було знищене разом із феодалізмом.

Кріпосне право передбачало досить сильну державну владу, здатну реалізувати головні його норми. Тому найважливішою умовою виникнення кріпосництва була наявність централізованої державної влади в масштабах усієї країни або окремого князівства.

Найчастіше кріпосне право виникало в процесі розширення поміщицьких господарств та панщини, орієнтованих на виробництво сільськогосподарських продуктів для продажу; прикріплення селян до землі, що відробляли панщину, мало на меті одне — припинити їх втечу. В деяких випадках передумовою виникнення кріпосного права було прагнення феодальної держави прикріпити селян до місця сплати державного податку або натуральних та грошових податків окремим феодалам.

У Західній Європі кріпосне право спочатку поширювалось на окремі категорії селян і в ХІІІ—ХV ст. поступово звільнялося від будь-яких його норм. У ХVI—XVIII ст. у Західній Європі елементи кріпосного права зникали повністю.

У Центральній Європі (Східній Німеччині, Прибалтиці, Польщі, Чехії, Угорщині) кріпосне право в цей період ще більше поширилося. У країнах Балканського півострова, захоплених Османською імперією, поширення в XVII ст. кріпосного права передбачало насамперед збирання з селян грабіжницьких державних податків.

Скасування кріпосного права в Центральній та Східній Європі відбувалася в процесі реформ наприкінці XVIII — у ХІХ ст. (1781 р. у Чехії, 1785 р. в Угорщині, 1807 р. у Прусії, в 1808 р. у Баварії, в 1820 р. у Мекленбурзі, в 1861 у Російській імперії), проте залишки кріпосництва зберігалися в цих країнах ще тривалий час після цих реформ.

1498 Внук Івана III Дмитро вперше в російській історії вінчаний на царство й оголошений співправителем діда. Софія Палеолог із старшим сином Василем потрапляє в немилість.

1499 Через придворні інтриги вінчаного на царство Дмитра і його матір Олену Стефанівну (“Волошанку”) ув’язнено. Новим спадкоємцем престолу стає старший син Софії Палеолог — Василь.

1500-1503 Перша Московсько-литовська війна.