Соціалізація (англ. socialization; від лат. Socialis – суспільний) – процес
засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв'язків і
відносин. У процесі соціалізації людина здобуває переконання, суспільно
схвалювані форми поведінки, необхідні їй для нормального життя в
суспільстві.
Соціалізація припускає активну участь самої людини в освоєнні культури
людських відносин, у формуванні певних соціальних норм, ролей і функцій,
придбанні знань, умінь і навичок, необхідних для їхньої успішної реалізації.
Сучасні порівняльно-культурні дослідження соціалізації дітей охоплюють широке коло питань, які умовно можна поділити на чотири групи:
1) вивчення процесу соціалізації, його засобів, методів і специфічних способів засвоєння дітьми культури свого народу;
2) дослідження взаємозв'язку між вихованням дітей та іншими аспектами життєдіяльності суспільства. Особлива увага приділяється соціальним інститутам, які визначають цілі й засоби виховання та контролюють його результати;
3) порівняння зумовлених культурою безпосередніх результатів соціалізації. У цьому випадку дослідників цікавить, чим відрізняються діти, які виросли в різних соціокультурних середовищах, їх цінності, ідеали, стереотипи поведінки;
4) вивчення віддалених результатів соціалізації, тобто притаманного культурі взаємозв'язку між методами виховання дитини і характером дорослої людини
Фактори впливу сім'ї на соціалізацію особистості можна представити в
такий спосіб:
1) склад сім'ї або, у більше точному змісті, структура сім'ї як єдність
функціонування її членів;
2) позиція дитини в сім'ї – включає її ролі в сім'ї, які можуть бути при
зовнішній подібності (життя в сім'ї) зовсім різні. Формування в сім'ї
виявляється різним об'єктивно, навіть якщо ми не вдамося в міркування про
стилі виховання. Досвід єдиної дитини в повній сім'ї відмінний від досвіду
дитини, що є одночасно старшим стосовно брата й молодшим стосовно сестри
в материнській сім'ї;
3) основні (реальні) вихователі-соціалізатори, тобто ті члени сім'ї, які
вплинули на розвиток дитини завдяки основному догляду за нею, і ті, хто був
найбільш авторитетний для дитини, тобто ті із близьких людей, на кого вона
хотіла би більше походити;
4) стиль виховання в сім'ї – можна розглядати як переважний стиль
основного вихователя-соціалізатора (наприклад, матері) і допоміжних
соціалізаторів (бабусі, батька, діда, сиблінгів);
5) власне особистісний, моральний і творчий потенціал сім'ї. Вся сукупність
позитивних людських якостей дорослих членів сім'ї – моральних, вольових
(наявність-відсутність лідерських якостей, мужності, здатності постояти за себе й
за дітей), емоційних (теплота-холодність у відносинах між людьми),
інтелектуальних (рівень розвитку інтелекту старших), культурних (освіта,
особливості культури, у тому числі етнічні особливості), пізнавальних і творчих
особливостей. Проблеми в соціалізації молодого покоління виникають за умов
орієнтації дитини на негативні, антисоціальні зразки поведінки батьків, які
вступають у суперечність з тими, що їх вона бачить в інших родинах. Тобто,
інформація, яка засвоюється в сім'ї, може відрізнятися від прийнятих у
суспільстві цінностей та норм і навіть входити з ними в суперечність.
Отже, сім'я, особливості взаємодії батьків і дитини багато чому
забезпечують (чи не забезпечують) успіхи дитини на подальших етапах її
соціалізації. До характеристик, що визначають особливості соціалізації в сім'ї,
зараховують:
- соціально демографічну структуру сім'ї (соціальне становище членів сімї, професійний статус батьків, стать, вік, кількість членів сім'ї, наявність різних поколінь);
- домінуючий психологічний клімат, емоційну настроєність сім'ї;
- тривалість і характер спілкування з дітьми;
- загальну і, зокрема, психолого-педагогічну культуру батьків;
- зв'язок сім'ї з іншими спільнотами (школою, родичами тощо);
- матеріально-побутові умови.
