Суспільним виробництвом називають процес відтворення всієї сукупності суспільного життя, що охоплює як сферу матеріального, так і духовного виробництва, веде за собою зміни всього суспільства, його соціальної структури, політичної організації та інших сфер суспільного житт я.
К.Маркс виявляє і вибудовує таку логіку відтворення суспільного життя:
- відтворення людей та їх соціальної сутності;
- виробництво матеріальних умов людського існування;
- виробництво суспільнихзв'язківі відносин;
- духовне виробництво чи виробництво суспільних ідей та інших продуктів і форм духовного життя суспільства.
Усі ці види суспільного відтворення знаходяться в тісному взаємозв'язку, відбиваючи повноту суспільного життя, і дозволяють характеризувати суспільство як єдиний соціальний організм. В основі конкретного соціального організму лежить економіка пануючого способу виробництва - способу, яким визначається специфічний тип виробничих відносин, насамперед, тип власності, організації праці й обміну, поєднання і поділи різних видів суспільної праці, а також споживання.
Способом виробництва називають єдність продуктивних сил і виробничих відносин.
Продуктивнісили – система суб'єктивних (людина) і речовинних елементів, здійснюючих «обмін речовин» між суспільством і природою.
Виробничимивідносинами називаються відносини, що виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ. Сутність виробничих відносин складають відносини власності.
Люди діють на речовину природи з метою асиміляції її корисних властивостей і нейтралізації тих властивостей, які діють на людину негативно, руйнівницьки. В процесі трудової діяльності люди змінюють речовину природи, перетворюючи її в предмети, які служать задоволенню їх потреб. Стан і рівень продуктивних сил є одним з об’єктивних показників історичного розвитку даного суспільного організму.
У складі продуктивних сил виділяється насамперед працююча людина (жива праця), потім знаряддя праці та предмет праці (тобто речові чинники виробництва). Знаряддя праці – це ті чинники виробництва, які виробник ставить між собою і природою в процесі безпосереднього виробництва і якими він діє на природний субстрат, що включається трудящим у виробничий процес.
До складу предметів праці входить та частина об'єктів виробництва, на яку спрямована виробнича, знаряддєво-інструментальна активність працівника. Це - сировина, напівфабрикати, комплектуючі деталі і т.д.
Найбільш активним агентом виробництва є виробник - працююча людина чи професійно-трудове об'єднання людей (бригада, працівники ділянки чи ферми, цеху, підприємства, галузевого комплексу спеціалізованої робочої сили, а також одночасно живі носії живої - функціонуючої праці). Праця минулих поколінь акумулюється (у тому числі) у речових чинниках виробництва, що технологічно успадковуються носіями живої праці. Це ставить проблему двох різних форм виробничих відносин, одна з яких сфокусована на минулому, а інша - на живій праці.
У широкому значені виробничими називають і техніко-організаційні, і виробничо-економічні відносини. Соціальна роль тих і інших неоднозначна. Технологічна єдність засобів виробництва і техніко-виробничих зв'язків між працівниками і засобами виробництва утворюють технічний базис суспільства. У зв'язку з безперервністю і динамічністю розвитку технічного базису суспільства його продуктивні сили ніби пов'язують суміжні фази історичного розвитку конкретного суспільства, в той час як виробничі відносини, і, зокрема, відносини власності типологічно розмежовують ступені в розвитку суспільних формацій. Міру єдності і розбіжності історично конкретної сукупності продуктивних сил і виробничих відносин у рамках даного способу виробництва фіксує закон відповідності типу виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.
Таким чином з економічної організації суспільства виростає відповідна соціальна організація чи система соціальних груп, кожній з яких притаманні специфічні відношення до засобів виробництва. Класам належить особливе місце в громадянській організації і поділі праці, особлива частка суспільного багатства, яку привласнює кожен клас, використовуючи своє місце в системі суспільного виробництва. Класові ознаки виникають з відносин власності, які поєднують чи роз'єднують людей за їх корінними економічними інтересами. Класові відносини пронизують усе суспільство, накладають відбиток на всі сторони суспільного життя. Крім класів і страт у соціальну структуру суспільства включаються взаємовідносини інших суспільних груп: сімейних, етнічних, територіальних (регіональних), професійних груп і спільнот. Їх взаємини складають громадянське суспільство, поняття про якезмінює середньовічні моделі релігійного і політичного суспільного «організму».
Громадянське суспільство - це соціально-структурована система різних суспільних груп і організацій, за допомогою яких самодіяльний індивід захищає свої невід'ємні права й інтереси від позаюридичних зазіхань офіційних, насамперед - державних інстанцій. Будучи областю спонтанної самореалізації громадянське суспільство допомагає їм вистояти в боротьбі з тоталітарними і паразитарними проявами політичної влади в економічній, соціальній і духовній сферах життєдіяльності людей, сприяє розвитку економічної ініціативи громадян, функціонуванню органів самоврядування за місцем проживання, захисту свободи совісті, думки і слова. Через важелі ринкових відносин неурядові організації громадянського суспільства контролюють економічне багатство країни і - в ідеалі - політичні інститути, перетворюючи державу в інструмент захисту приватних інтересів кожного.
Над сферою соціально-економічних відносин знаходиться сфера суспільної надбудови - система соціально-політичних і ідеологічних відносин із приводу влади, політичних інтересів і інститутів (зокрема - держави), процесів здійснення владних повноважень і керування.
Держава є вираженням політичної і територіальної цілісності конкретних суспільств, яка реалізується, насамперед, в інтересах економічно і політично пануючих еліт і класів. Теоретично держава призначена для підтримки стабільного юридичного порядку і застосовує в цих цілях узаконені форми насильства, маючи збройні сили, органи внутрішнього контролю, каральні і пенітенціарні установи. Законодавчі основи політичного устрою, у тому числі визначення форми державного правління (республіка, монархія), зафіксовані в конституціях країх. Серед внутрішніх функцій сучасної держави головна полягає в охороні конституційного ладу даної країни і захисті в такий спосіб корінних економічних інтересів панівних класів суспільства. До числа інших внутрішніх функцій держави відносяться функції підтримування господарсько-економічного, екологічного, культурно-освітнього порядку й охорони здоров'я в межах територіально-державної юрисдикції. Зовнішня функція держави полягає, в основному, у захисті територіальної цілісності країни. Для здійснення зовнішніх і внутрішніх функцій держава створює управлінський апарат чиновників і систему оподатковування. У площині політичної організації найчастіше формуються конфлікти (чи відносини співробітництва) держави і громадянського суспільства.
Завершує суспільну надбудову духовна сфера, найбільш віддалена від економічного базису суспільної формації. Сфера духовного або ідеологічна «надбудова» включає елементи соціальної психології та ідеології, буденного і теоретичного, правової і політичної свідомості, науку, мистецтво, філософію, релігію, інші культурні зразки, цінності і норми. Компоненти суспільної надбудови у свою чергу чинять вторинний або опосередкований вплив на хід, характер і темпи розвитку економічного базису.
