Занепад Візантії. Завоювання Константинополя турками-сельджуками

Категория: Історія держави і права зарубіжних країн

Виробництво ремісничої продукції у візантійських містах було підірвано конкуренцією з Європою, звідки надходили дешевші і якісніші тканини і сукна. Венеціанські та генуезькі купці за підтримки своїх урядів домоглися у Візантії численних привілеїв, що призвело

до занепаду місцевої торгівлі. Широка роздача земель в пронії, розширення податкових імунітетів, що надавалися феодалам, та торгових привілеїв італійським купцям різко скоротили надходження до державної казни. Величезних ресурсів вимагали затрати на армію і флот та на потреби дипломатії.

Государі з дому Палеологів не мали грошей і безсилі були поповнити податками свою казну. Історик XIV ст. Нікіфор Григора, який був присутній на весільних святах Іоана V, писав: «У ті часи палац дійшов до такої бідності, що в ньому не було жодної чаші, жодного бокала з золота або срібла, деякі з них були з олова, а всі інші з глини... Я вже не кажу, що царські вінці і одяг на тому святі мали, здебільшого, лише вигляд золота і дорогоцінного каміння. В дійсності вони були з шкіри і лише позолочені, як роблять іноді шкіряники, почасти з скла, що світиться різними кольорами; подекуди лише зрідка було дорогоцінне каміння, яке мало справжню красу і блиск перлин, що впадає в око. До такої міри занепали, зовсім погасли і згинули стародавній добробут і блиск римської держави, що тепер мені соромно розповісти вам про це».

У 1306-1307 pp. каталонські найманці, покликані захистити Візантію від турецької навали, збунтувалися, розграбували Фракію, Фесса-лію та Південну Македонію. В 1320-1328 pp. у Візантії спалахнула міжусобна війна між імператором Андроніком II та його внуком Андроніком III, який намагався захопити владу. Перемога останнього обернулася ще більшим посиленням феодальної знаті і, відповідно, ослабленням центральної влади. З 1341 по 1355 pp. Візантія знову пережила громадянську війну і повстання проти імператорської влади т. зв. зелотів (дослівно - ревнителів) у Константинополі, Адріанополі та Фессалоніках, другому за значенням місті імперії. На чолі зелотів стояла міська торговельна верхівка та чиновна адміністрація, рушійною силою повстання були міські плебейські маси. Зелоти, узявши в свої руки владу в цих містах та прилеглих областях, навіть провели деякі часткові реформи: конфіскували землі знаті та монастирів, перерозподілили майно, обмежили лихварство. Форма державного правління залишалася незмінною. Після придушення повстання зелотів країна була розорена, представники двох династій - Кантакузини та Палеологи -ділили її на уділи, які належали тим чи іншим представникам імператорської фамілії. В 1348-1352 pp. Візантія програла війну генуезцям. Чорноморська торгівля і навіть постачання Константинополя хлібом зосередилися в руках італійців.

Користуючись ослабленням Візантії, найбільший з турецьких еміратів - Османський - в 1352 р. захопив фортецю Цімпе на півострові Галліполі, на європейському березі Дарданелл. Шлях на Балкани був відкритий. У 1362 р. Мурад І, який прийняв титул султана, завоював Адріанополь (на Балканах) і переніс туди столицю Османської імперії. Візантія була змушена визнати васальну залежність від османів, платити їм данину і навіть брати участь в османських завойовницьких походах.

Антиосманський хрестовий похід, очолений угорським королем Сигізмундом, завершився страшною поразкою хрестоносців у битві при Нікополі на Дунаї в 1396 р. Неминуче падіння Константинополя було на якийсь час відкладене поразкою османів від військ Тімура (Тамерлана) в битві при Анкарі 1402 р. У 1422 р. османи знову осадили Константинополь, а в 1430 р. узяли Фессалоніку. Для порятунку візантійський уряд вимушено пішов на укладення унії між католицькою та православною церквами. Вона була підписана у Флоренції в 1439 р. на основі визнання православною церквою папського примату та католицької догматики. Після флорентійської унії папа організував новий хрестовий похід проти турків. Але й ця акція після перших успіхів завершилася розгромом хрестоносців у битві 1444 р. під Варною. В самому візантійському суспільстві відбувся розкол на тих, хто відстоював ідею продовження співробітництва з римо-католицькою церквою і Заходом, та тих, хто наполягав на необхідності відмовитися від принизливої для православних флорентійської унії.

Тим часом османи грунтовно готувалися до вирішального штурму Константинополя. Султан Мухаммед II у найвужчому місці Боспору, трохи на північ від Константинополя, збудував укріплений замок, який назвав Богар-Келен (дослівно - Переріж-Горло). Коли посли імператора Константина прибули для того, щоб оспорити цю акцію як віроломне порушення миру, султан заявив: «Я можу робити все, що мені завгодно. Обидва береги Босфору належать мені: той східний, тому що на ньому живуть османи, а цей західний - тому що ви не вмієте його захищати. Скажіть вашому государю, що коли він ще раз зважиться надіслати до мене з подібними запитаннями, я накажу з посла живцем здерти шкіру.».

Навесні 1453 р. розпочалася осада Константинополя. Місто було узяте 29 травня 1453 р. і піддалося безжалісному знищенню і пограбуванню. В 1460 р. турки покорили Морею, а в 1461 р.- Трапезундську імперію.

Серед причин загибелі Візантії історики називають безперервні виснажливі війни, а також занепад міст, ремесел і торгівлі, зубожіння селянства. Країна також переживала політичну роздробленість, яка була неминучим наслідком феодалізації суспільства.

На початку XIV в. одне з невеликих держав, що виникли після розпаду держави турків-сельджуків в Малій Азії, стало новим центром об’єднання ісламського світу. Його засновником був Осман-бей (1288-1326), на ім’я якого держава отримала назву Османської. З середини XIV в. військо османських султанів початок завоювання на Балканському півострові. Туркам протистояли ослаблені міжусобицями, постійно ворогували між собою Візантія, Сербія і Болгарія. В кінці XIV – початку XV в. южнославянские держави Сербія і Болгарія спочатку виявилися у васальній залежності від турків-османів, а потім і в їх повній владі. Вирішальною подією у долі Сербії стала поразка її війська у битві на Косовому Полі в 1389 р Спроби західноєвропейських хрестоносців стримати невблаганний натиск турків зазнали невдачі.
Перемоги османів на деякий час були перервані появою нової могутньої сили – держави Тимура (Тамерлана) (1370-1405), під владою якого виявилися землі Середньої Азії, Ірану, Індії. Наступною його метою стала Мала Азія – володіння турків-османів. У 1402 в битві при Анкарі турки зазнали поразки від військ Тимура, а султан Баязид I (1389-1402) потрапив у полон і помер у неволі. Однак після смерті Тимура його держава розпалася. Тепер ніщо не могло перешкодити османам продовжити експансію.
Піднесення турків-османів співпало з ослабленням домінуючої сили в Малій Азії – Візантійської імперії, пов’язаним з нескінченними війнами за владу між членами візантійської імператорської сім’ї. Ситуацію в країні посилило важке соціально-економічне становище. Скарбниця спорожніла, і імператор не мав можливості утримувати велике військо. Селяни, що потрапили в залежність від великих землевласників, вже не могли служити в армії, а найманці були вкрай ненадійні. Слабкістю імперії скористалися її вороги – генуезці і венеціанці захопили торгові шляхи і портові міста, що належали Візантії. З Балканського півострова ромеїв витісняли армії посилилися південнослов’янських держав – Болгарії та Сербії. Територія Візантійської імперії скоротилася до міста Константинополя з округою.
У 1439 р в обмін на обіцянку західноєвропейських держав надати військову допомогу візантійці погодилися на об’єднання православної і католицької церков під верховенством папи римського (Флорентійська унія). Поступка Заходу викликала невдоволення багатьох православних у Візантії і за її межами. Російська православна церква не визнала цієї угоди і оголосила про свою самостійність. Однак Візантія так і не отримала допомоги. У 1444 під містом Варна турки розгромили військо хрестоносців, послане римським папою.
Османи кілька разів осаджували візантійську столицю, і в 1453 р після рішучої атаки турецьких військ на чолі з султаном Мехмедом II (1451-1481) Константинополь упав. Останній візантійський імператор Костянтин XI (1449-1453) загинув у бою на вулицях міста. Так завершилася тисячолітня історія Візантії. Константинополь перестав бути центром православ’я.

У XV в. на землях колишньої Візантійської імперії та інших країн в Азії і Європі виникла величезна Османська імперія – найбільше і могутнє ісламську державу. Це була багатонаціональна держава, населення якої сповідувало різні релігії. Іслам був панівною релігією в Османській державі. Законодавство будувалося на основі шаріату. Однак султанам доводилося миритися з грецьким християнським населенням міст і сіл – в перші століття існування Османська імперія відрізнялася відносною віротерпимістю. Немусульманські піддані султанів (православні, вірмени, іудеї) були об’єднані в особливі спільноти, що володіли автономією, і очолювалися своїми духовними ієрархами. Греки-фанаріоти (таку назву вони отримали по кварталу Фанар в Константинополі) займали особливе положення. Вони взяли під свій контроль світські і фінансові справи православної церкви; крім того, в їх руках знаходилися зовнішні зносини Османської імперії та внутрішня торгівля країни.
Деякі християни, не витримавши жорстокості турок або через побоювання за свою сім’ю, переходили в іслам, при цьому внутрішньо зберігаючи вірність православ’ю, що вважалося злочином. Роки турецького панування принесли церкви сотні новомучеників за віру. Були й ті, хто ставали мусульманами, щоб зробити кар’єру: перехід в іслам гарантував знатним грекам досягнення високого становища у владних структурах Османської імперії.
Турецька влада використовували і економічний тиск, щоб звернути християнське населення в іслам. В областях, перш колишніх християнськими, створювалися такі умови, при яких населення змушене було приймати іслам: християни платили більше податків, ніж мусульманські піддані султана. У той же час в Османській імперії існувала узаконена система насильницького навернення в іслам – «податок кров’ю». Турки забирали з християнських сімей хлопчиків, яких виховували в дусі відданості ісламу. З них створювалися загони яничар – султанської гвардії. Яничари були вірні своєму панові і виконували всі його накази.

Османські султани створили ефективний апарат управління величезною державою. При цьому багато що вони запозичили у завойованій Візантійської імперії. Зміцнивши внутрішнє становище держави, створивши потужну армію і флот, турки-османи розгорнули наступ на християнську Європу.
До Х ст. іслам став домінуючою силою на Близькому і Середньому Сході. Спроби європейських християнських держав відновити свої позиції в ході Хрестових походів зазнали невдачі. До середини XV в. більша частина регіону опинилася під владою могутньої Османської імперії.