За своїм складом візантійське суспільство було надзвичайно строкатим: аристократи, чиновники, інтелігенція, духовенство, купецтво, ремісники, селяни і раби.
Аристократи викопували певні суспільні обов'язки в поєднанні з приємним відпочинком. Розумовою працею займалися службовці державних і церковних установ, тобто чиновництво. Середнє й вище чиновництво жило не так з державної платні, як за рахунок хабарів і крадіжок. Виші й середні чиновники отримували від василевсів дарунки та різні привілеї. Викладачі, студенти, науковці, цілителі, астрологи тощо становили меншість.
Головним джерелом існування духовенства були прибутки з церковних земель, майстерень і крамниць, а також пожертви та плата мирян за культові послуги. Кожне село подвірно виплачувало спеціальний податок грошима, зерном, борошном, худобою, вином і домашньою птицею.
Візантійське купецтво багатіло завдяки посередницькій торгівлі. Центрами обміну були ярмарки, що влаштовувалися у святкові дні в містах, великих селах і біля стін найбільших монастирів. Тут можна було придбати найрізноманітніші товари. Особливо славилися ярмарки, що відбувалися в Константинополі. Фсссалоніці, Трапезунді та інших містах. Сюди з'їжджалися купці з Русі, Італії, Іспанії, Єгипту.
Основну масу продукції, що надходила на ринок, виготовляли ремісники, У кожного з них була невелика майстерня, у якій працював сам господар-майстер і двоє-троє помічників. Така реміснича майстерня одночасно була й крамницею. Торгівці іі ремісники об'єднувалися в корпорації. Належність до корпорації була не повинністю, а привілеєм. Ремеслом можна було займатися і поза корпорацією. Але тоді ремісники перебували в дуже важких умовах: із них збиралося підвищене мито, вони не мали права продавати свої вироби доти, поки не будуть продані товари корпорацій.
В імперії на розвиток ремесел і торгівлі впливали загальна зневага й негативне ставлення, що культивувалися в середовищі знаті щодо цих видів діяльності. Імператор Теофіл (829 -846) дуже розгнівався, коли довідався, що його дружина Є власницею вантажного корабля, має прибутки від торгівлі і покриває ганьбою ва-силевса як «жалюгідного торгаша». І корабель було спалено разом із товарами.
Основними годувальниками суспільства були селяни. Вони жили в селах невеликими общинами, де всі мали рівні права й виплачували податки за користування землею та виконували різноманітні повинності на користь держави.
У Візантії були також раби, якими ставали переможені іноземці.
Верховна влада у Візантійській імперії належала василевсові, який був оточений почестями й розкошами. Проте утриматися на троні у Візантії було нелегко: більшість імператорів втратила владу через змови та заколоти. Якщо змовники перемагали, то їх не судили. За 1122 роки існування імперії в ній змінилося 90 василевсів, тобто тривалість правління кожного з них у середньому становила 12-13 років.
Іноді імператор скликав сенат (синкліт), який складався з вищих світських і духовних сановників. Членів синкліту було тисячі, але збиралися тільки найголовніші, які жили в столиці.
Для виконання військових або цивільних обов'язків імператор призначав довіреного йому чиновника, якому присвоював почесний титул. Кожному носієві титулу, крім зарплатні, надавалася руга певна щорічна сума грошей і парадний одяг. Титули не успадковувалися.
Центральний апарат управління у Візантії складався з кількох відомств -логофесій, або секретів. Серед них найголовнішими були фінансове відомство, відомство пошти та зовнішніх зв'язків і відомство управління військом. На чолі кожної логофесії (секрету) знаходився логофет, який мав у своєму підпорядкуванні багато підлеглих. В імператорській канцелярії невтомно трудилися секретарі. Міське управління Константинополя очолював сановник, який називався епарх Працю сановників і чиновників оплачували за рахунок податків.
Із VII ст. всю територію Візантійської імперії було поділено на військові округи — феми. У них поселили воїнів, які отримали ділянки землі за службу у війську. У мирний час вони обробляли землю, а на випадок війни вирушали в похід зі своєю зброєю та кіньми. Фемами управляли воєначальники фемнпх військ — стратити, Згодом цивільна влада у фемах була передана преторам (суддям).
Візантійський державний апарат страждав від багатьох хвороб, притаманних бюрократії, і перш за все — від корупції й хабарництва.
Візантійська культура
За багатовіковий період свого існування візантійці створили яскраву й різноманітну культуру, яка стала своєрідним містком між Античністю та Середньовіччям. Цьому сприяла система освіти в країні.
Діти починали вчитися в 6-9-літньому віці. Упродовж двох-трьох років вони навчалися читати за церковними книгами, передусім за Святим Письмом, а також ознайомлювалися з азами лічби та грецької граматики. Школи були як державними, так і приватними. Діти продовжували навчання в середніх школах, переважно в Константинополі. Із вищих шкіл най відомішою була Магнаврська, відкрита в IX ст. зусиллями видатного вченого Лева Математика. її так назвати, бо вона знаходилася в залі Магнавра в імператорському палаці. Однак Магнаврська школа проіснувала всього кілька років. Тож університету як такого у Візантії більше не було.
До будь-якої освіти, знання і науки візантійці ставилися з надзвичайною повагою, хоча й сприймали науку дещо інакше, ніж сучасники. Усі науки об'єднувалися під загальною назвою філософія. Сюди зараховували богослов'я, математику, природознавство, етику, політику, правознавство, граматику, риторику, логіку, астрономію, музику.
Розвиток природничих наук, а також математики й астрономії, був підпорядкований потребам практичного життя: ремесла, мореплавства, торгівлі, військової справи, сільського господарства. Значних успіхів досягли візантійці і в галузі медицини. Потреби медицини, а також ремісничого виробництва стимулювали розвиток хімії, про успіхи якої свідчило, зокрема, винайдення візантійцями «грецького вогню».
У Візантії з усіх наук найбільшого розквіту досягла історія, і Іайвизначпішпм візантійським істориком вважається Прокоти Кесаршський, який жив у VI ст. і був учасником багатьох воєн і походів у період правління імператора Юстиніана. Він прославляв імператора, його перемоги у війнах і масштабне будівництво. Але у віднайденій пізніше праці «Таємна історія» Прокоти викривав жахливі вчинки Юстиніана, його дружини Теодори та найближчого оточення.
У XI XII ст. до видатних візантійських істориків належали Михаїл Псе.гі, Анна Комнина, Нікіта Хоніят та ін.
У візантінськіїі літературі були поширені світські жанри, що продовжували традиції античної культурної спадщини, і церковні, що спиралися на християнське вчення. Найпопулярнішим жанром церковної літератури були «житія святих». Для цих творів характерний детальний опис різних фактів із життя святих і мучеників, а також побуту середньовічної Візантії.
Найзначнішою архітектурною пам'яткою Візантії став храм Святої Софії (Премудрості Божої) в Константинополі. Його споруджували протягом 532-537 рр. за наказом імператора Юстиніана. Будівельними роботами керували два видатні архітектори — Ісидор із Мілетата Апфімій із Трал. Храм увінчує величезний купол діаметром понад 30 м. Сорок вікон, прорізаних в основі купола і в стінах, наповнюють храм Святої Софії світлом. Усередині піп вражає незвичайною пишністю й багатством. Храм оздоблений найкращими сортами мармуру, сріблом, золотом, слоновою кісткою, коштовним камінням. Сучасникам, враженим красою храму Святої Софії, здавалося, ніби цей «дивний витвір... збудований не па камінні, а спушений на золотому ланцюгові з висоти небес».
Велике визнання здобув візантійський живопис, передусім фресками, мошками та іконами. Фрески (розписи на стінах) та мозаїки (зображення, викладені із різнокольорових камінців чи скла) здебільшого прикрашали церковні храми.
Ікони — живописне зображення на дерев'яних дошках ликів Христа, Діви Марії та інших святих можна було побачити не лише в церквах і монастирях, але і в оселях візантійців.
