А) критичний: критика текстуального ізоляціонізму Дерріди

Концептуальність вчення

 

1. Фуко як представник постмодернізму:

Другим основним представником постструктуралізму є Мішель Фуко. У 80-х роках вплив Фуко виявився настільки сильним, що він став затьмарювати авторитет Дерріди. Основна мета його дослідження – виявлення “історичного підсвідомого ” різних епох, розпочинаючи з епохи Відродєження і до ХХ століття включно. В руслі такого дослідження Фуко сформував ряд концепцій в сфері гуманітарного знання.

З Фуко вітчизняний читач мав змогу познайомитися давно, на відміну від інших “знайомих незнайомців”. Як вже зазначили в списку перекладених праць, його “Слова и вещи. Археология гуманитарніх наук” видана в Москві в 1977 р.

За свою відносно недовгу творчу кар’єру (Фуко помер в 57-річному віці в 1984 р.), він створив унікальну культурологічну концепцію, концепцію історії культури та методики її аналізу.

По суті Фуко створив не менш впливовий, ніж Дерріда, варіант постструктуралістського вчення. При всій полемічності цих двох вчень, в багатьох аспектах вони взаємодоповнюються, а загалом створюють ті полярні полюси сучасного постмодерністського поля, в середині якого формуються сьогодні постмодерністські вчення.

Кредо Фуко можна взяти з його вступу до 2-го тому „Історії сексуальності”, перерваної смертю в 1984: „В житті бувають моменти, коли, щоби продовжувати спостерігати, або роздумувати, не можна обійтись без бажання взнати, чи можна мислити інакше, ніж мислиш, і сприймати інакше, ніж бачиш… Але що ж таке філософія…, якщо не критична робота думки над собою. І чи не в тому полягає її справа, щоби пізнавати – замість того, щоби узаконювати вже відоме, - як і до якої межі можна було би мислити інакше”.

 

Періодизація творчості

Проблема Фуко – це проблема пов’язана із визначенням Фуко як структураліста, чи постструктураліста. Він якраз типічний тим, що розпочинає як структураліст, а потім трансформується в постструктураліста.

Суть у тому, що ранній Фуко (ще в 50-х) досліджує проблему безумства, точніше “соціальні, економічні, політичні, філософські умови сучасного визначення розумності і безумності в сучасній так званій західній цивілізації” (Ектор Марія Кавальєрі). Робить він це на основі аналізу мовної свідомості, тобто зводить це до сфери дискурсу ((структури?)).

Далі, досліджуючи умови дискурсу, Фуко доходить висновку, що філософія в системі власного дискурсу породжує власні смисли. Це є внутрішня текстуальна організація знання.

Фактично – це програма “текстуалізації світу”. Фуко, на відміну від структуралістів, ніколи не вважав, що світ влаштований за законами мови і завжди був противником лінгвістичної орієнтації.

Якщо ж говорити про періодизацію творчості Фуко, то можна стверджквати про те, що йому характерний період структуралізму – коли його позиція співпадає з доктриною структуралістів (Леві-Строссом, Піаже, Бартом) і знаменується його працями “Слова і речі” (1966) та “Археологія знання” (1969).

Період постструктуралізму – коли Фуко трансформується із “археології знання” в “генеалогію влади”. Це період “естетики існування” (70-80 роки).

Загалом, при всій проблемності періодизації творчості Фуко, окремі дослідники (Лейч, Кавальєрі) схильні поділяти його творчість на “генеалогічний” та “естетичний” періоди.

 

3.Методологічні імперативи:

А) критичний: критика текстуального ізоляціонізму Дерріди

Основна специфічність позиції Фуко зводиться до різко критичного відношення до “текстуального ізоляціонізму ”, в чому на його думку суть вчення Дерріди, яке веде до теоретичної ліквідації всіх “позатекстуальних факторів”.

Суть проблеми в тому, що Дерріда, який веде боротьбу проти традиційних дискурсивних практик всього класичного періоду (1500-1800), сам, на думку Фуко, скрито залишається в сфері метафізики і ця скритість полягає в “текстуалізації” дискурсивних практик.

Дерріда є заручником все тієї ж “ідеології”, яка народжувала форми знання. Деконструкція текстів Деррідою залишає його в сфері текстуальності (“текстуального ізоляціонізму”), оскільки він приписує мові (тексту) особливу автономність повідношенню до всіх історичних і соціальних систем. А саме це і є тією “ідеологією”, яка заважає розвитку пізнання.

Для Фуко тест завжди вторинний по відношенню до тих сил, які породжують текст. Для Дерріди ж основна проблема – у виявленні специфіки інтертекстуальної свідомості. (Інтертекстуальність – термін введений Ю.Крістєвою і який став загальним терміном для постмодерністів. Для пізнаючого суб’єкта інтертекстуальність – це поняття, яке є ознакою того способу, яким тест прочитує історію і вписується в неї. В результаті текст наділяється практично автономним існуванням. Різні форми культури сприймаються як інтертекст. Інтертекстуальність тісно пов’язана з теоретичною “смертю суб’єкта” (Фуко), чи “смертю автора” (Барт), тобти письменника).

Загалом цю відмінність можна узагальнити так: Фуко виступає проти концепції автономності мови, яка залежна (обумовлена) від історичних і соціальних систем референції. Тому фуко завжди був привабливим для соціально орієнтованих постструктуралістів, які відкидали автономність, замкнуту на саму себе “пантекстуальність”.