Св.: Перша причина – контроль влади в сфері базисних структур, другий – в надбудовних).

 

Рухаючись в цьому напрямку Фуко робить два відкриття, які важко переоцінити в політичній філософії. Він відкриває дві форми суспільної влади – дисциплінарну владу і біовладу:

1. Дисциплінарна влада. Складає основу, фундамент влади, верхні поверхи якої займає центральна державна влада. Тут державне насильство над громадянами має скритий характер, під оболонкою права, закону. Зате нижні рівні (поверхи) регулюються не законами, а силою, яка діє не від імені закону, а ґрунтується на правилах внутрішнього розпорядку (тюрми, армія, школа). Це і є дисциплінарна (дисциплінуюча) влада, яка урівнює, розділяє, контролює, реєструє індивідів, задіяних у владі ((Звичайно, що Фуко цікавить нижній рівень)).

2. Біовлада. Діє на протилежному рівні, бере під свій контроль все населення і забезпечує йому соціальну безпеку. При цьому вона опирається на „норми” (не закон і не правила розпорядку).

Як висновок, протилежною стороною державного розуму (права і закону) виявляється сила, яка діє засобами дисциплінарних примусів та норм.

 

 

По-третє, смерть суб’єкта

Третя особливість генеалогії Фуко – поняття суб’єкта, яке своєрідним чином витлумачується ним.

 

А) заперечення суб’єкта як індивіда

Вперше до проблеми суб’єкта Фуко звернувся у своєму виступі на Французькому філософському товаристві в лютому 1969 року, коли наголосив на тезі, що не автор творить текст, а текст формує автора як свою функцію ((Ця ідея уже формувалася, Юнг, але в іншому контексті)).

Ми звикли думати інакше – автор (суб’єкт) творить тексти (дискурси). Фуко критикував (різко) таку позицію. Так в роботі „Воля до знань” відкидає поширену думку про процедуру „признання” як діяльність суб’єкта (тобто є певний суб’єкт зі своїми внутрішніми переживаннями, які розкриваються в творчості „признається”, як це на сповіді, чи судочинстві, аналогічно в літературній сфері).

 

Б) утвердження суб’єкта колективного

У Фуко інша позиція. Вона не зводиться до заперечення суб’єкта як творчого індивіді, а до заперечення його як метафізичної данності.

Суб’єкт представляє складніше утворення – він формується середовищем дискурсів, в якому знаходиться, а точніше двома факторами, як зазначає в лекціях „Потрібно захищати суспільство” – конституйованою політичною владою та власним супротивом суб’єкта їй.

Для цього вводить поняття „війни рас”. Расами він називає колективні суб’єкти, соціальні групи, які використовують суб’єкта в боротьбі за владу. ((на власному прикладі, Фуко активний громадський діяч)). В Англії – це групи середнього класу, у Франції аристократія, яка об’єднувалася проти королівської влади.

 

В) реляціонізм

Цей механізм Фуко розкриває через поняття „ реляціоністський характер влади” - де є влада, там є фактор супротиву їй. Оскільки ж сьогоднішній характер влади тотальний, то аналогічний і супротив їй.

Відповідно сьогоднішнє суспільство – театр різновпливів численних різнонаправлених воль.

Реляціонізм влади проявляється ще й в тому, що влада не локалізується в одному місці, а лише там, де є супротив.

Оригінальним у його вченні тут те, що сьогоднішній індивід є одночасно і носієм влади і її супротивником, і, відповідно, владні відношення по суті формуються знизу – у взаємовідношеннях індивіда і групи в рамках соціальних інститутів.

 

Висновок

Генеалогія влади М.Фуко, яка ґрунтується на таких генеалогічних принципах як дискретність історії, універсальних претензій розуму та своєрідне розуміння ролі суб’єкта в історії, застосовуючи ПМ-ський засіб реконструкції бінарних опозицій має своїм завданням формування сучасного динамічного гуманістичного суспільства на засадах свободної особистості.

 

Якщо коротко узагальнювати, то историчне значення Фуко у тому, що він закликав до супротиву владі мовних структур.