Спеціальні засади кримінального провадження та їх характеристика

Засада безпосередності дослідження показань, речей і документів (ст. 23 КПК) означає звернену до суду вимогу закону особисто дослідити в судовому засіданні всі зібрані у кримінальному провадженні докази шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експерта, огляду речових доказів, оголошення документів, відтворення звукозапису й демонстрації відеозапису. Правило про безпосередність дослідження всіх доказів у кримінальному проваджен­ні покликане забезпечити пряме, вільне від суб'єктивного впливу осіб, які провадили досудове розслідування, сприйняття учасниками судового провадження (перш за все судом) всіх обставин кримінального провадження. Безпосереднє дослідження всіх доказів у судовому засіданні є важливою умовою їх одностайного сприйняття судом та іншими учасниками судового провадження, засобом усунення сумнівів і неясностей.

Судовий розгляд матеріалів кримінального провадження, дослідження під час нього доказів, наданих сторонами, заява клопотань, їх обґрунтування тощо відбувається усно: суд заслуховує показання обвинуваченого, потерпіло­го, свідків; оголошує протоколи слідчих (розшукових) дій, висновки експертів, спеціалістів, зміст інших документів; проводить інші судові дії, спрямовані на дослідження обставин справи, усно оголошуючи їх хід та результати.

В результаті безпосе­реднього дослідження показань, речей і документів можна встановити їх джерело, перевірити їх належ­ність, допустимість, достовірність і достатність для сформування внутрішньо­го переконання суддів у наявності чи відсутності обставин, що підлягають доказуванню (предмет доказування) та прийняття ними відповідного рішення.

Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених КПК. Суд може при­йняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених КПК. Отже суд не має права обґрунтовувати судові рішення доказами, які не були безпосередньо перевірені (досліджені) ним за участі сторін та інших учасників судового розгляду.

Суд може при­йняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених КПК. Наприклад, допит одного з обви­нувачених (якщо їх двоє чи більше), потерпілого чи свідка в режимі відеоконференції чи із застосуванням інших технічних засобів для трансляції з іншого приміщення у випадках, якщо цього вимагають інтереси провадження або без­пека осіб, що допитуються (ч. 3 ст. 351, ч. 9 ст. 352 КПК). В законі передбачені й інші винятки. Так, згідно з ч. 3 ст. 349 КПК суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. Проте допит обвинуваченого прово­диться обов'язково, крім випадку, якщо він відмовляється давати показання, а також у випадку спрощеного провадження щодо кримінальних проступків, у якому суд має право за клопотанням сторони обвинувачення та згоди сторони захисту не проводити судовий розгляд у судовому засіданні (ст. 381 КПК). Свої висновки суд може також обґрунтувати показаннями свідка, потерпілого, отриманими слідчим суддею в порядку, передбаченому ст. 225 КПК.

Новелою є положення ч. 3 ст. 23 КПК де передбачено обов'язок сторони обвину­вачення забезпечити присутність під час судового розгляду свідків обвинувачення. Це дає можливість реалізації права сто­рони захисту на їхній допит перед незалежним та неупередженим судом.

Такий підхід є проявом не лише засади безпосередності дослідження показань, а й засади змагальності та права обвинуваченого на справедливий судовий розгляд.

Засада публічності. Прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпоча­ти досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених зако­ном заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила (ст. 25 КПК).

Правовий зміст принципу публічності становлять такі положення. На початково­му етапі кримінального провадження прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення або в разі надходження заяви (по­відомлення) про вчинення кримінального правопорушення. Відповідно до ст. 214 КПК слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідо­млення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінально­го правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримі­нальне правопорушення не допускається.

Винятком із принципу публічності є кримінальне провадження у формі приватно­го обвинувачення, яке розпочинається лише на підставі заяви потерпілого (ч. 4 ст. 26 КПК) щодо кримінальних правопорушень, передбачених ст. 477 КПК. Специфіка справ цієї категорії виявляється в тому, що законодавець надає потерпілому від кри­мінального правопорушення можливість на власний розсуд вирішити питання: чи звертатися йому до держави за захистом порушеного права, вимагаючи притягти ви­нну особу до кримінальної відповідальності.

Принцип публічності діє на всіх стадіях кримінального процесу відповідно до завдань, які стоять перед кожною з них, і компетенції кожного органу чи особи, які ведуть процес.

Засада диспозитивності (ст. 26 КПК). Згідно з ч. 1 ст. 26 КПК сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених КПК.

Під диспозитивністю слід розуміти правове положення, згідно з яким сторонам кримінального провадження надається і забезпечується можливість вільно в межах, встановлених кримінальним процесуальним законом, обирати способи здійснення своїх матеріальних і процесуальних прав і використовувати на власний розсуд перед­бачені законом публічні засоби їхнього захисту, а також активно впливати на хід і результати кримінального провадження.

Сфера дії вільного розсуду сторін (диспозитивності) в загально­му вигляді полягає в тому, що сторони користуються свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом.

Конкретизація приписів засади диспозитивності міститься в нормах криміналь­ного процесуального закону, в яких йдеться про реалізацію сторонами своїх прав під час криміналь­ного провадження, наприклад, давання показань, заяви відводів, оскаржен­ня рішень, дій чи бездіяльності слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, ознайомлення з матеріалами спра­ви та ін.

Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення тягне за собою закриття кримінального провадження, крім випадків, пе­редбачених КПК (ч. 2 ст. 26 КПК). Це має місце коли потерпілий погоджується підтримувати обвинувачення в суді. У цьому разі кримінальне провадження за відповідним обви­нуваченням набуває статусу приватного і здійснюється за процедурою приватного обвинувачення (п. 4 ч. 3 ст. 56, п. 2 ч. 2 ст. 284, ст. 340 КПК).

Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повно­важень КПК (ч. 3 ст. 26 КПК).

Згідно з ч. 4 ст. 26 КПК кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення розпочинається лише на підставі заяви потерпілого про вчинення щодо нього одного з кримінальних правопорушень, передбачених ст. 477 КПК. Закон містить імперативну вимогу про те, що кримінальне провадження закривається в разі, якщо потерпілий, а у випадках, передбачених КПК, його представник відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК). У даному провадженні може бути укладена угода про примирення між потерпілим та підозрю­ваним чи обвинуваченим (п. 1 ч. 1 с. 468, ч. 3 ст. 469 КПК [25, с. 91].

Засада розумні строки вперше закріплена в ст. 28 КПК відповідно до положень ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ратифікованої Україною, у якій закріплено право кожної людини, проти якої висунуто кримінальне обвинувачення, на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону. Ця засада діє на всіх стадіях кримінального процесу.

Згідно з ч.1 ст. 28 КПК під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або про­цесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Ро­зумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені КПК строки виконання окре­мих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень.

Проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження – суд (ч. 2 ст. 28 КПК).

Поняття «розумний строк» є оціночним та не має чіткого визначення, оскільки залежить від ба­гатьох чинників. Європейський Суд з прав людини, неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що значення гарантії розумного строку полягає в тому, що обвинувачений, який не скоював караного діяння, повинен мати можливість виправ­дати себе без зволікань, тоді як обвинувачений, вина якого доведена, не повинен під­даватися додатковому покаранню у формі надмірних зволікань із розглядом його справи, що може мати негативні наслідки для його інших прав, гарантованих Конвенцією про захист прав і основних свобод людини.

Критеріями для визначення розумності строків кримінального провадження, згідно з ч. 3 ст. 28 КПК, є:

1) складність кримінального провадження, яка визначається з урахуванням кількості підозрюваних, обвинувачуваних та кримінальних правопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування тощо;

2) поведінка учасників кримінального провадження;

3) спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень.

Кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді першочергово (ч. 4 ст. 28 КПК).

Кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне кримінальне провадження щодо нього було закрите (ч. 5 ст. 28 КПК).

Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право на звер­нення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому ви­кладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримі­нального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені КПК (ч.6 ст. 28 КПК). Відмова у задоволенні такого клопотання може бути оскаржена у порядку, встановленому КПК.

 

Питання для самоконтролю

1. Яка сукупність властивостей характеризує принципи (засади) кримінального процесу?

2. Наведіть класифікацію принципів (засад) кримінального процесу.

3. Назвіть конституційні засади кримінального процесу.

4. В чому полягає зміст засади змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості?

5. В чому полягає зміст засади рівності перед законом і судом?

6. Охарактеризуйте зміст засади недоторканності житла чи іншого володіння особи.

7. Охарактеризуйте зміст засади презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини.

8. Які положення закону гарантують таємницю спілкування?

9. Які положення закону гарантують недоторканність права власності?

10. Розкрийте сутність засади забезпечення права на захист.

11. Розкрийте сутність засади публічності.

12. Які гарантії дотримання засади свобод від самовикриття та права не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї?

13. Які гарантії дотримання прав осіб, які не володіють мовою, якою здійснюється судочинство?

14. Як забезпечується розумність строків у кримінальному провадженні?

15. Які засади порушують під час кримінального провадження?