Конституційні засади кримінального провадження, їх характеристика

Засада верховенства права. Принцип верховенства права вперше на національному рівні був закріплений у ч. 1 ст. 8 Конституції де зазначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується (ст. 8 Конституції).

Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (ч. 2 ст. 8 КПК). Природа рішень Європейського суду з прав людини (далі – Євросуд) обумовлена певними факторами: а) правові позиції, що містяться в них, мають нормативний характер; б) у рішеннях дається тлумачення Конвенції про захист прав і основних свобод людини та Протоколів до неї; в) самі рішення мають правозастосовний характер, оскільки в них міститься рішення з конкретної справи.

Євросуд сформулював низку правоположень, які охоплюються верховенством права. Серед них основним є забезпечення права людини на справедливий суд. Це право відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та інтерпретації його Євросудом включає: а) право на гарантований доступ до суду; б) право на законного компетентного і безстороннього суддю; в) право викласти свою позицію в суді; г) право на ефективні засоби юридичного захисту в суді; г) право на справедливий судовий розгляд; д) право на презумпцію невинуватості у кримінальному провадженні; є) право на розумний строк розгляду справи; є) право на відкритий розгляд справи (за винятком обумовлених випадків).

Право на справедливий судовий розгляд справ про кримінальні правопорушення, крім того, охоплює: а) право підозрюваного чи обвинуваченого бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення (підозри) проти нього; б) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту; в) захищати себе особисто чи користуватись допомогою захисника на свій власний вибір, а в разі відсутності коштів для оплати допомоги захисника – одержувати таку допомогу безкоштовно; г) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їх допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; г) користуватись допомогою перекладача, якщо особа не розуміє мови, якою ведеться провадження, або не розмовляє нею.

Відповідно до підходів Венеціанської комісії виділяють такі складові верховенства права: 1) доступ до закону (положення закону повинні бути зрозумілими, ясними та передбачуваними); 2) вирішення питань про юридичні права повинно, як правило, здійснюватися на підставі закону, а не за розсудом; 3) рівність перед законом; 4) влада повинна реалізовуватися відповідно до закону, справедливо та розумно; 5) права людини повинні бути захищені; 6) повинні бути наявні засоби для врегулювання спорів без невиправданих витрат та відстрочок; 7) наявність справедливого суду; 8) держава повинна дотримуватися своїх зобов’язань у рамках як міжнародного, так і національного права.

Виходячи з такого підходу та міжнародно-правових документів, слід виділити обов'язкові елементи верховенства права: 1) законність, у тому числі прозорий, підзвітний і демократичний процес прийняття законодавства; 2) правова визначеність; 3) заборона на свавілля; 4) доступ до правосуддя, забезпечений незалежними та неупередженими судами; 5) дотримання прав людини; 6) недискримінація та рівність перед законом.

Гарантією реалізації принципу верховенства права є суворе дотримання процесуальної форми суб’єктами, які ведуть кримінальне провадження.

Засада законності у кримінальному процесі – це вимога нормативного характеру, яка зобов'язує суд, слідчого суддю, прокурора, слідчого, керівника органу досудового розслідування, а також усіх осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, неухильно й точно виконувати усі норми Конституції, кримінального, кримінального процесуального законодавства та інших нормативно-правових актів. Ніщо не може виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватись, але в жодному разі й ні під яким приводом не повинні порушуватися.

Принцип законності є загально-правовим, однак у кримінальному процесуальному праві він має специфічний зміст і цілком правомірно розглядається як принцип кримінального процесу.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це в повні мірі стосується органів і посадових осіб, які ведуть кримінальне провадження. Вони неухильно мають дотримуватись положень ст. 9 КПК, а саме:

– під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов’язані неухильно додержуватися вимог Конституції, КПК, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства;

– прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень;

– закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати КПК. Під час здійснення кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить КПК;

– якщо норми КПК суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України;

– кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини;

– якщо положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК.

Засада законності у кримінальному провадженні, наголошує В.Т. Нор, зобов'язує органи і службові особи, які його ведуть: 1) неухильно дотримуватися встановленого кримінальним процесуальним законом порядку (процесуальної форми) провадження на всіх його стадіях; 2) вчиняти процесуальні дії на визначених законом підставах; 3) повідомляти і роз'яснювати іншим учасникам провадження їхні процесуальні права і обов'язки та забезпечувати їх дотримання і виконання; 4) обґрунтовувати свої рішення відповідними нормами матеріального і процесуального права; 5) суворо дотримуватися підстав і порядку застосування до учасників провадження заходів його забезпечення, особливо запобіжних заходів; 6) неухильно дотримуватись порядку збирання й закріплення доказів, оскільки його недотримання потягне за собою їх недопустимість.

Засада рівності перед законом і судом на національному рівні знайшла відображення в Конституції (ч. 1, 2 ст. 24, ч. 1 ст. 26).

Відповідно до Конституції усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. 1 і 2 ст. 24) (це положення Конституції відтворено в ч. 1 ст. 10 КПК. Воно також міститься в низці міжнародних актів); іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ч. 1 ст. 26). Сторона обвинувачення (прокурор, потерпілий, цивільний позивач та їх представники), і сторона захисту (обвинувачений, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник) користуються рівними правами на заяву відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду тощо.

Перелік ознак, зазначених у ч. 1 ст. 10 КПК, не є вичерпним і підлягає розширеному тлумаченню. До таких ознак можна віднести належність до певної національності чи національної меншини, сексуальної орієнтації, місця народження тощо.

Рівність учасників кримінального провадження перед судом, наголошує В.Я. Тацій, покладає на суд обов’язок не надавати будь-яких переваг, що не обумовлені законом, будь-якому з учасників кримінального провадження. Так само недопустимою є будь-яка дискримінація.

Згідно з ч. 2 ст. 10 КПК у випадках і порядку, передбачених цим Кодексом, певні категорії осіб (неповнолітні, іноземці, особи з розумовими і фізичними вадами тощо) під час кримінального провадження користуються додатковими гарантіями. Ми поділяємо позицію В.Я. Тація, що нормативне закріплення таких гарантій не можна розглядати як порушення цієї засади, адже необхідність їх існування викликана особливостями правового статусу осіб, щодо яких вони передбачені.

Повага до людської гідності. Відповідно до Конституції кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам (ст. 28).

Зміст цієї засади полягає в тому що:

– під час кримінального провадження повинна бути забезпечена повага до людської гідності, прав і свобод кожної особи;

– забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність;

– кожен має право захищати усіма засобами, що не заборонені законом, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кримінального провадження (ст. 11 КПК). Це положення ґрунтується на конституційній нормі про захист прав і свобод людини і громадянина, зокрема, на ч. 5 ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Кожна особа має право на повагу до її гідності та честі, які є недоторканними, а у випадку їх порушення – на їх захист судом (ст. 297 Цивільного кодексу України).

Гідність людини – це внутрішня самооцінка особою своїх якостей, усвідомлення власної цінності як особистості, своєї значимості в навколишньому середовищі.

Честь – це категорія, під якою розуміється зовнішня оцінка особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Названі категорії, не будучи тотожними, все ж є близькими і взаємозалежними. Вони визнані в Україні найвищою соціальною цінністю. Право на недоторканність гідності та честі полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть порушуватись названі особисті немайнові права людини.

Європейський суд з прав людини, застосовуючи у своїх рішеннях ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кваліфікував як «катування» такі діяння:

а) застосування електрошоку до допитуваної особи;

б) побиття підозрюваного, обвинуваченого, який був затриманий чи взятий під варту, чи іншого учасника провадження, що мало наслідком утворення гематом, церебральних порушень, які призвели до тривалого зниження функцій мозку, разом із ненаданням понад добу медичної допомоги;

в) побиття, погрози проти життя і здоров'я членів сім'ї, сексуальні залякування і приниження (зґвалтування), які разом узяті викликають страждання;

г) застосування особливо ганебної форми жорсткого поводження – «фа-лаки» (нанесення ударів по ступнях ніг тупим знаряддям) з метою одержання відповідної інформації або залякування;

ґ) застосування удаваних розстрілів та погроз у розстрілі;

д) насильницьке годування із застосуванням приборкувальних засобів (наручників, роторозширювачів, спеціальних трубок для введення в стравохід) та фізичної сили для подолання опору жертви.

Процесуальними засобами захисту людської гідності є прокурорський нагляд за додержанням законності під час досудового провадження; судовий контроль (апеляційне, касаційне провадження тощо); відшкодування (компенсація) моральної і матеріальної шкоди, завданої його учаснику незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю та ін.

Засада забезпечення права на свободу та особисту недоторканність означає, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права й надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого (ст. 29 Конституції). Подібні положення містяться в низці міжнародних правових актів, зокрема у Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Так ст. 5 цієї Конвенції, закріплюючи право людини на свободу й особисту недоторканність встановлює випадки, коли таке право особи може бути обмежене шляхом примусових дій уповноважених державою органів. До таких обмежень належать: законне ув'язнення, законний арешт або затримання людини тощо. При цьому мають бути дотримані певні умови:1) кожна заарештована людина повинна негайно бути поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї; 2) кожна людина, заарештована або затримана має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд у продовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд; 3) кожна людина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є незаконним; 4) кожна людина, яка стала жертвою арешту або затримання на порушення положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування збитків.

Недоторканність особи (або особиста недоторканність) – це фізичний стан особи, який не може бути порушений діями різних суб’єктів. Порушення недоторканності особи може бути як правомірним, так і неправомірним. Поняття недоторканності особи установлює межу, котру інші суб’єкти правомірно можуть перейти лише у випадках, прямо передбачених законом.

Право недоторканності особи – це право особи на державний захист від дійсно незаконних на її думку посягань на недоторканність з боку будь-яких суб’єктів. Праву недоторканності особи кореспондує обов’язок усіх інших суб’єктів утримуватися від таких посягань та обов’язок держави захищати особу від них.

Наприклад, обов'язок слідчого судді щодо захисту прав людини полягає в тому, що він зобов'язаний звільнити особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не доведе: 1) існування передбачених законом підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді, суду; 2) не перевищення граничного строку тримання під вартою; 3) відсутність зволікання у доставленні особи до суду (ч. 5 ст. 206 КПК).

Крім того, начальник установи попереднього ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти підозрюваного, обвинуваченого, стосовно якого на день закінчення строку ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або закінчення строку тримання під вартою, не надійшла їх ухвала про продовження такого строку.

За завідомо незаконне затримання, привід або арешт передбачена кримінальна відповідальність (ст. 371 КК).

Засада недоторканності житла чи іншого володіння особи. Зміст цієї засади випливає із ст. 30 Конституції, ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Конституція (ст. 30) проголошує, що кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду та обшуку.

Засада недоторканності житла полягає в тому, що ніхто не має права без законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають у ньому. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судовим рішенням, крім випадків, передбачених КПК (ст. 11 КПК).

Поняття «житло», «інше володіння» особи в законі не визначено.

Європейський суд з прав людинипоняття «житло» тлумачить як місце, де особа постійно проживає, незалежно від форми чи підстави такогопроживання, в тому числі облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушенням національного законодавства; приміщення за наявності права власності, де особа мала намір проживати; власність, яку особа щороку займає протягом значного проміжку часу; деякі приміщення, інша нерухомість, пов’язані з професійною діяльністю особи, зокрема, офіси адвокатів, комерційні службові приміщення.

Згідно з роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України у постанові «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» від 28 березня 2008 p., під житлом у значенні кримінального провадження слід розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоч і не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового проживання (дача, садовий будинок тощо).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини охоплює не лише житло фізичних осіб, а й офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення.

На думку В.Т. Маляренка, в Україні під поняттям «житло» в кримінально-процесуальному розумінні слід розглядати: 1) особистий будинок зі всіма приміщеннями, призначеними для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоча і не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке жиле приміщення, незалежно від форми власності, яке входить в житловий фонд і використовується для постійного чи тимчасового проживання; 3) будь-яке інше приміщення чи забудова, які не входять в житловий фонд, але використовується для тимчасового проживання. Тобто це можуть бути приватний будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі, дача, садовий будиночок, кімната в гуртожитку, номер в готелі, лікарняні та санаторні палати, кімнати баз відпочинку, туристичні палатки тощо В окремих випадках, наприклад, при тривалому перебуванні, як тимчасове житло можуть бути визнані купе поїздів та каюти кораблів.

Під іншим володінням особи, за роз'ясненням Пленуму Верховного Суду у постанові від 28 березня 2008 p., слід розуміти такі об'єкти (природного походження та штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути, зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі та будівлі побутового, виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (аеропорту), індивідуальний банківський сейф, автомобіль тощо.

Слід мати на увазі, що в законодавстві можуть бути встановлені винятки із загального порядку проникнення до житла чи іншого володіння особи, тобто без ухвали слідчого судді чи суду. Так у п. 6 ст. 15 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20 березня 2003 р. особи, які залучені до проведення антитерористичної операції, мають право входити (проникати) в житло та інше приміщення, на земельні ділянки, що належать громадянам, під час припинення терористичного акту та при переслідуванні осіб, які підозрюються у вчиненні такого акту, на територію та в приміщення підприємств, установ і організацій, перевіряти транспортні засоби, якщо зволікання з цим може спричинити тяжкі наслідки.

Подібні винятки також встановлені в окремих нормах КПК (наприклад, ч. 5 ст. 181; ч. 5 ст. 240). Законність проведення відповідних процесуальних дій може бути перевірена прокурором, який здійснює нагляд у формі процесуального керівництва або слідчим суддею за скаргою заінтересованих суб’єктів процесу.

За порушення недоторканності житла передбачена кримінальна відповідальність (ст. 162 КК).

Засада таємниця спілкування. Конституція (ст. 31) проголошує, що кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Це положення Конституції закріплено і в КПК. Так під час кримінального провадження кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, інших форм спілкування (ч. 1 ст. 14 КПК).

Згідно ст. 9 Закону України «Про телекомунікації» гарантуються охорона таємниці телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються технічними засобами телекомунікацій, та інформаційна безпека телекомунікаційних мереж (п. 1). Зняття інформації з телекомунікаційних мереж заборонене, крім випадків, передбачених законом (п. 2). Оператори, провайдери телекомунікацій зобов'язані вживати відповідно до законодавства технічних та організаційних заходів із захисту телекомунікаційних мереж, засобів телекомунікацій, інформації з обмеженим доступом про організацію телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами.

Під час надання послуг поштового зв'язку також забезпечується право користувачів на таємницю інформації (ст. 3 Закону України «Про поштовий зв'язок»).

КПК не наводить визначення понять «листування», «телефонні розмови», «телеграфна кореспонденція» та інших форм спілкування.

Втручання у таємницю спілкування можливе лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених КПК, з метою виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети (ч. 2 ст. 14 КПК). Таке втручання під час кримінального провадження може здійснюватися шляхом проведення таких негласних слідчих (розшукових) дій, як накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК), зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК), зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК).

Метою втручання у спілкування є виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину (тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років; особливо тяжким – на строк понад десять років або довічне позбавлення волі – ст. 12 КК України), встановлення обставин такого злочину та особи, яка його вчинила.

Умовою, яка визначає можливість втручання у таємницю спілкування, є неможливість в інший спосіб досягти названої мети. Легітимною підставою для втручання є ухвала слідчого судді апеляційного суду (його голови або за його визначенням іншим суддею цього суду).

Законом передбачено, що інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального провадження (ч. 3 ст. 14 КПК).

За порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп’ютер передбачена кримінальна відповідальність згідно ст. 163 КК.

Засада невтручання у приватне життя базується на ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією (ч. 1 ст. 32). Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32).

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також права на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32).

Під час кримінального провадження кожному гарантується невтручання у приватне (особисте і сімейне) життя (ч. 1 ст. 15 КПК). Так з метою запобігання розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які принижують гідність осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, та у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, в справах про статеві злочини, в справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, а також, коли це суперечить інтересам охорони таємниці, за мотивованою ухвалою слідчого судді чи суду допускається закритий судовий розгляд (ч. 2 ст. 27 КПК).

Ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених КПК (ч. 2 ст. 15 КПК).

Інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченому КПК, не може бути використана інакше як для виконання завдань кримінального провадження (ч. 3 ст. 15 КПК). Використання її для іншої мети (шантажу, залякування, психологічного тиску, дискредитації тощо) не допускається.

Кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя, зобов'язаний запобігати розголошенню такої інформації (ч. 4 ст. 15 КПК). Отже, право на особисте життя та повагу до нього вимагає не лише забезпечення його недоторканності, а й забезпечує його таємницю. В КПК передбачено ряд процесуальних гарантій нерозголошення такої інформації, зокрема: а) наділення підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого правом відмовитися давати показання (пояснення), в тому числі й стосовно обставин свого приватного життя (п.п. 4, 5 ч. 3 ст. 42; п. 6 ч. 1 ст. 56; п. 3 ч. 1 ст. 57; ч. 4 ст. 58 КПК); б) покладення обов'язку на свідка-адвоката, медичного працівника, священнослужителя, нотаріуса, журналіста не розголошувати відомостей, що становлять їх професійну таємницю, в тому числі й відомостей про приватне життя своїх клієнтів і пацієнтів, які стали учасниками провадження (ч. 2 ст. 65 КПК); в) заборона перекладачеві (п. 4 ч. 2 ст. 68 КПК), експертові (п. 4 ч. 5 ст. 69 КПК), спеціалістові (п. 3 ч. 5 ст. 71 КПК) розголошувати дані, в тому числі й про обставини приватного життя, які стали їм відомі під час кримінального провадження; г) попередження слідчим і прокурором учасників провадження про недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування та про кримінальну відповідальність за їх розголошення (ст. 222, ч. 2 ст. 254 КПК); ґ) заборона виготовлення копій протоколів та додатків до них про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що містять інформацію щодо приватного (особистого чи сімейного) життя інших осіб (ч. 3 ст. 254 КПК); д) покладення на прокурора обов'язку вжити заходів щодо захисту інформації (її знищення), в тому числі і про приватне життя осіб, яка не була використана у кримінальному провадженні (ст. 255 КПК).

За незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди встановлена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК України).

Засада недоторканності права власності ґрунтується на ст. 41 Конституції, ч. 1 якої закріпила право кожної людини володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, а ч. 4 – непорушність права приватної власності: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому КПК (ч. 1 ст. 16 КПК).

На підставах та в порядку, передбачених КПК, допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення (ч. 2 ст. 16 КПК).

Обмеження права власності у кримінальному провадженні допускається щодо підозрюваного за допомогою такого виду заходів забезпечення провадження, як тимчасове вилучення його майна (ст.ст. 167–169 КПК) та арешт майна підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну (майнову) відповідальність за шкоду, завдану діями названих учасників провадження, а також неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (цивільних відповідачів) (ст.ст. 170–175 КПК). Якщо тимчасове вилучення майна підозрюваного здійснюється без рішення слідчого судді чи суду, то арешт його майна та майна обвинуваченого можливий лише на підставі ухвали слідчого судді чи суду.

У разі неповернення тимчасово вилученого у підозрюваного майна, він має право оскаржити таке рішення до слідчого судді (п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК), а арешт майна підозрюваного, обвинуваченого чи цивільних відповідачів – до апеляційного суду (п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК).

Конфіскація всього або частини майна можливе лише на підставі вироку суду, яким обвинуваченого визнано винним у вчинені тяжкого або особливо тяжкого кримінального правопорушення (злочину) і за умови, що таке додаткове покарання передбачене санкцією відповідної норми Особливої частини Кримінального кодексу України (ст. 59 КК).

Засада презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції, ч. 1 ст. 17 КПК). Юридичний зміст цього принципу складають такі правила: 1) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції) або меншу винуватість, а також наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність особи; 2) обов'язок доказування винуватості обвинуваченого (підозрюваного) покладено на слідчого, прокурора, а в справах приватного обвинувачення – на потерпілого або його представника. При цьому доказування охоплює не лише формування у встановленому законом порядку доказів вини обвинуваченого, а й спростування доводів його невинуватості, поданих стороною захисту, 3) заборонено перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого, домагатися його показань шляхом катування, жорстокого, нелюдського поводження, погроз, приниження його гідності та інших незаконних заходів (ч. 2 ст. 11 КПК); 4) підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. 3 ст. 62 Конституції, ч. 3 ст. 17, ч. 3 ст. 373 КПК); 5) усі сумнівищодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції); 6) недоведеність вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення в юридичному відношенні означає його невинуватість і тягне за собою закриття кримінального провадження під час досудового розслідування і ухвалення виправдувального вироку (якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом) – в стадії судового розгляду (ч. 2 ст. 17, п. 3 ч. 1 ст. 284, п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК); 7) факт притягнення особи до участі в справі як підозрюваної, обвинуваченої, обрання щодо неї запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її винуватості, як покарання винного; 8) до остаточного вирішення кримінального провадження та офіційного визнання особи винуватою у вчиненні кримінального правопорушення в обвинувальному вироку суду з нею не можна поводитись як з винною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-яких офіційних документах твердити, що дана особа є злочинцем.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції).

За притягнення до кримінальної відповідальності завідомо невинного та за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, передбачена кримінальна відповідальність (статті 372, 375 КК).

Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї, як засада кримінального провадження ґрунтується на ч. 1 ст. 63 Конституції, згідно з якою особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

До близьких родичів та членів сім'ї належать: чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі (п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК).

Жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 18 КПК). Цю заборону містять й інші засади кримінального провадження, зокрема, засада законності засада поваги до людської гідності тощо.

Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права (ч. 2 ст. 18 КПК).

Жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення (ч. 3 ст. 18 КПК).

Право особи відмовитись давати показання або пояснення, не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення повинно бути своєчасно та в повному обсязі роз'яснено уповноваженими посадовими особами на будь-якій стадії кримінального провадження.

В. Я. Тацій справедливо наголошує на тому, що законом встановлена заборона використання доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-яких інших доказів, здобутих завдяки інформації отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

За примушування давати показання передбачена кримінальна відповідальність за ст. 373 КК, кваліфікуючою ознакою якого є примушування із застосуванням насильства або зі знущанням над особою.

Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення, як засада кримінального провадження ґрунтується на положенні ч. 1 ст. 61 Конституції про неможливість двічі притягнути особу до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Ця засада загальновизнана міжнародною спільнотою і закріплена в міжнародно-правових актах, чинних в Україні, та врегульована в КПК. Так згідно з ч. 1 ст. 19 КПК ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили. Аналогічне за своєю суттю формулювання містить і чинний Кримінальний кодекс України: «Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу» (ч. 3 ст. 2 КК).

Заборона двічі притягувати особу до кримінальної відповідальності за одне й те саме кримінальне правопорушення охоплює також випадки коли щодо неї з цього самого приводу вступила в законну силу ухвала суду про закриття кримінальної справи та звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності: 1) у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення і відсутності згоди потерпілого підтримувати обвинувачення (ст. 340 КПК); 2) у разі звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадках, встановлених законом України про кримінальну відповідальність (ст. 285 КПК).

Кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили (ч. 2 ст. 18 КПК). Тобто закон зобов'язує органи, які ведуть кримінальне провадження, негайно його закрити у такому випадку, а також за наявності ухвали суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню (п. 6 ч. 1 ст. 284 КПК). Аналогічне рішення має бути прийняте й у разі, коли особу було виправдано, засуджено або звільнено від кримінальної відповідальності вироком суду іншої держави.

Засада забезпечення права на захист (ст. 20 КПК) передбачена в кількох статтях Конституції, в яких зазначається, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура (ч. 2 ст. 59), підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч. 2 ст. 63), забезпечення обвинуваченому права на захист є однією з основних засад судочинства (п. 6 ч. 3 ст. 129). Ця засада закріплена також у ряді міжнародних актів, які становлять національне законодавство щодо прав людини і основоположних свобод.

Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов'язаний роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника (ч. 2 ст. 20 КПК). Так, наприклад, згідно з п. 9 ст. 206 КПК слідчий суддя зобов’язаний вжити необхідних заходів для забезпечення особи, яка позбавлена свободи, захисником і відкласти будь-який розгляд, у якому бере участь така особа, на необхідний для забезпечення особи захисником час, якщо вона бажає залучити захисника або якщо слідчий суддя вирішить, що обставини, встановлені під час кримінального провадження, вимагають участі захисника.

У випадках, передбачених КПК та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави (ч. 3 ст. 20 КПК).

З урахуванням матеріального становища чи інших обставин підозрюваний, обвинувачений має право на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави (п. 3 ч. 3 ст. 42 КПК, ст. 25 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно зі ст. 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» мають такі категорії осіб: 1) особи, які затримані за підозрою у вчиненні злочину; 2) особи, до яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою. Така допомога надається протягом 72 годин з моменту затримання. У разі якщо слідчий суддя, суд прийняв рішення про тримання особи під вартою, безоплатна правова допомога надається, якщо така особа належить до однієї з категорій осіб, зазначених у пп. 1 і 2 ч. 1 ст. 14 цього Закону; 3) особи, стосовно яких у кримінальних провадженнях відповідно до положень КПК захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої процесуальної дії.

Участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного, обвинуваченого, представника потерпілого не звужує процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого (ч. 4 ст. 20 КПК).

Суть принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, засудженому, виправданому права на захист полягає в тому, що закон: 1) наділяє згаданих учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав, використання яких дає їм змогу особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, обстоювати свої законні інтереси (це можна назвати особистим захистом); 2) надає згаданим особам право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає обов'язковим призначення захисника за рахунок держави (це можна назвати професійним захистом). Конституція України передбачає, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав (ч. 1 ст. 59); 3) покладає на слідчого, прокурора, слідчого суддю і суд обов'язок сприяти в реалізації права підозрюваного, обвинуваченого на захист, роз'яснити їм право мати захисника, забезпечити його участь в процесі та інші права і обов’язки, а також надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від підозри чи пред’явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав (ч. 9 ст. 206, ч. 3 ст. 223, ч. 3 ст. 224, ч. 1 ст. 321, ст. 345 КПК та ін.) (це можна назвати посадовим, або офіційним захистом).

Підозрюваний чи обвинувачений мають право в будь-який момент кримінального провадження відмовитися від захисника або замінити його, крім випадків, коли участь захисника є обов'язковою (ст. 54 КПК). Така відмова може бути лише за ініціативою підозрюваного, обвинуваченого. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» від 24 жовтня 2003 р. рекомендував судам, що при вирішенні питання про прийняття такої відмови суд має з'ясувати, чи не є вона вимушеною (наприклад, у зв'язку з неявкою захисника в судове засідання) і як у подальшому підсудний здійснюватиме свій захист – самостійно чи за допомогою іншого захисника. Встановивши вимушеність відмови, суд вживає передбачених законом заходів до забезпечення участі захисника у справі.

Порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і тягне за собою скасування або зміну судового рішення судом апеляційної інстанції (п. 3 ч. 1 ст. 409, п. 4 ч. 2 ст. 412 КПК).

Доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень, як засада кримінального провадження, врегульована ст. 21 КПК. Конституція передбачає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55). Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується (ч. 3 ст. 8 Конституції). Право на справедливий судовий розгляд також закріплено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ч. 1 ст. 6). Право на справедливий судовий розгляд охоплює і право кожного на доступ до правосуддя. Доступ до правосуддя – це право учасників процесу звертатися до суду за захистом своїх прав і законних інтересів; оскаржувати до слідчого судді, суду рішення, дії та бездіяльність слідчого, керівника слідчого підрозділу, прокурора.

В ч. 1 ст. 21 КПК зазначено, що кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону.

Під справедливим розглядом та вирішенням справи слід розуміти процесуальну (процедурну) справедливість, яка передбачає розгляд обвинувачення відповідно до встановлених законом судових процесуальних процедур.

Розумними вважаються строки, що є об’єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень (ч. 1 ст. 28 КПК).

Під незалежністю слід розуміти виключення будь-якого впливу на суддів інших осіб і організацій при розгляді судом конкретних справ.

Вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному КПК, є обов'язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України (ч. 2 ст. 21 КПК). Засада обов'язковості виконання судових рішень передбачена ч. 5 ст. 124 та п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції і тісно пов'язана із засадою доступу до правосуддя. Досягнення завдань кримінального судочинства можливе лише у тому випадку, коли учасники провадження, інші особи будуть впевнені у тому, що судове рішення буде виконане у встановлений строк, в повному обсязі і без необґрунтованих зволікань. Умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали чи постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню є злочином, передбаченим ст. 382 КК України, а умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини є його кваліфікуючою ознакою (ч. 3 ст. 382 КК).

Кожен має право на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що стосується його прав та обов'язків, у порядку, передбаченому КПК (ч. 3 ст. 21 КПК). Це положення закону спрямоване насамперед на забезпечення участі сторін у судовому провадженні і деталізується у нормах КПК, зокрема, щодо участі осіб у підготовчому судовому провадженні (ч. 2 ст. 314 КПК), судовому розгляді (статті 323–326 КПК), апеляційному (ч. 4 ст. 405 КПК) та касаційному провадженні (ч. 4 ст. 434 КПК) тощо. Тому КПК визнає істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону здійснення судового провадження за відсутності окремих учасників процесу, наприклад, захисника, якщо його участь є обов'язковою.

Якщо інше не передбачено КПК, здійснення кримінального провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час кримінального провадження порушуються її права, гарантовані Конституцією та міжнародними договорами України (ч. 4 ст. 21 КПК).

У разі коли використані всі національні засоби правового захисту порушених прав і свобод, зацікавлені особи мають право звернутися до Європейського суду з прав людини (ч. 4 ст. 55 Конституції).

Засада змагальності сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст. 22 КПК) є втіленням і конкретизацією у кримінальному провадженні однієї з основних конституційних засад судочинства (п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції). Засада змагальності у кримінальному провадженні конкретизує також положення ч. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

В законі поняття змагальності сторін не визначено. Закріплена в ст. 22 КПК засада полягає в тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: сторона обвинувачення і сторона захисту. Кожна з них самостійно обстоює тими засобами, які дозволяє кримінальний процесуальний закон, свою правову позицію, права, свободи та законні інтереси (ч. 1 ст. 22 КПК), сприяючи таким чином суду повно, всебічно та об'єктивно (неупереджено) дослідити всі обставини кримінального провадження (справи) з метою з'ясування істини і прийняття правильного рішення.

Юридичними передумовами реального існування і дії принципу змагальності є:

1) розмежування в суді трьох основних кримінальних процесуальних функцій – обвинувачення, захисту і вирішення кримінального провадження. Тобто закон забороняє під час кримінального провадження покладати функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду на один і той самий орган чи службову особу. Це одна із гарантій реалізації засади змагальності;

2) виконання кожної з них уповноваженими на те законом відповідними органами та особами, незалежними один від одного: функції обвинувачення – прокурором (як уже зазначалося, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором є однією з основних конституційних засад судочинства (п. 5 ч. 3 ст. 129 Конституції України), потерпілим, і певною мірою – цивільним позивачем; функції захисту – обвинуваченим, захисником, і певною мірою – цивільним відповідачем; функції судового розгляду та вирішення справи (правосуддя) – судом;

3) процесуальна рівноправність всіх учасників судового розгляду. При цьому суд (головуючий) не є пасивним. Він за клопотанням сторін активно досліджує всі обставини кримінального провадження; бере участь у допиті обвинуваченого, потерпілого, свідків, експерта; має право ставити їм запитання; за власною ініціативою викликати для допиту експерта, повторно допитати свідка; оглядає речові докази, документи тощо, бо завдання суду – не просто розв'язати спір між сторонами обвинувачення і захисту, а з'ясувати обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, ухвалити правильне й справедливе судове рішення.

В.Т. Нор звертає увагу на те, що засада змагальності охоплює наявність трьох елементів: 1) чіткий розподіл функцій обвинувачення, захисту, правосуддя; 2) наділення сторін рівними процесуальними правами для здійснення своїх функцій; 3) керівне становище суду у кримінальному провадженні і надання тільки суду права ухвалювати рішення у справі про кримінальне правопорушення.

Отже змагальність має такі ознаки:

а) наявність двох протилежних сторін– обвинувачення і захисту. Для повноцінного змагання необхідна присутність сторін у суді;

б) процесуальна рівність сторін. Змагання буде справедливим тільки тоді, коли протилежні сторони мають порівняно однакові «стартові» можливості для захисту своїх інтересів. Закон стимулює активність у дослідженні доказів перш за все сторін, а не суду. Суд сприяє вирішенню спору, він створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків (ч. 6 ст. 22 КПК);

в) наявність незалежного, неупередженого від сторін суду, що керує процесом розгляду кримінального провадження і вирішує справу по суті, тобто здійснює правосуддя (ч. 6 ст. 22, ст. 318, 321, 369 КПК та ін.).

Елементи змагальності мають місце й на досудовому провадженні у правовідносинах, де між стороною обвинувачення і захисту стоїть нейтральний арбітр – судовий орган, що приймає рішення у справі, наприклад, у випадках обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Частина 2 ст. 22 КПК закріплює рівність прав сторін на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених КПК.

Таким чином, до сторони обвинувачення на досудовому провадженні належать прокурор, слідчий, керівник слідчого підрозділу, потерпілий, його представник, які мають значно вагоміші права, аніж сторона захисту. Прокурор є головним суб’єктом сторони обвинувачення. Він повідомляє особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, звертається з обвинувальним актом та підтримує державне обвинувачення у суді. У випадках, передбачених КПК, повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення може здійснюватися слідчим за погодженням із прокурором. Захист здійснює підозрюваний або обвинувачений, його захисником, що внесений до Єдиного реєстру адвокатів України, або законним представником.

Нерівність сторін обвинувачення і захисту вбачається в їхніх обов’язках.

Однією з умов змагальності є диспозитивність у діях сторін (ст. 26 КПК).

Засада забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (ст. 24 КПК) органів та службових осіб, які ведуть провадження, є конкретизацією конституційної норми, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції).

Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого є однією з найважливіших гарантій захисту особою своїх прав і свобод від їх порушення як із боку органів, що здійснюють кримінальне провадження, так і з боку інших осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Свобода оскарження будь-яких дій (бездіяльності) зазначених органів і посадових осіб, з одного боку, дозволяє учасникам кримінального провадження повною мірою реалізувати свої процесуальні права й забезпечити захист власних інтересів, а з другого – сприяє виявленню й усуненню порушень і помилок, допущених при здійсненні кримінального провадження.

Законом передбачено два основних способи оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності державних органів і посадових осіб, які здійснюють кримінальне провадження, – до прокурора чи до слідчого судді. Право вибору способу оскарження належить особі, права якої порушені. Предметом скарги можуть бути процесуальні рішення, дії чи бездіяльність суду, слідчого судді, прокурора, слідчого.

Право на оскарження у кримінальному процесі забезпечується встановленням у нормах КПК порядку і строків принесення (у деяких випадках і розгляду) скарг на дії (бездіяльність) і рішення суду, слідчого судді, прокурора, слідчого. Гарантією здійснення права на оскарження дій (бездіяльності) та рішень є обов'язок посадових осіб роз'яснювати порядок оскарження під час проведення процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень, а також забезпечувати можливість реалізації цих прав.

Оскарження можливе як на окремій стадії кримінального провадження, у якій подана і вирішується скарга, так і на наступній. У стадії досудового розслідування, де найбільш чутливо зачіпаються права, свободи та інтереси осіб, процесуальні рішення, дії чи бездіяльність можуть бути оскаржені керівнику органу досудового розслідування, прокурору або слідчому судді (ст. 303 КПК).

Під час досудового провадження можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчого судді (ст. 309 КПК).

Згідно з ч. 2 ст. 24 КПК гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому КПК, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді. Положення цієї статті базується на конституційній засаді забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції) і гарантує право особи на перегляд рішення суду, ухваленого щодо неї, судом вищого рівня – апеляційним судом, Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Верховним Судом України, а також Європейським судом з прав людини (ч. 4 ст. 55 Конституції).

Засада гласності і відкритості судового провадження та його повне фіксування технічними засобами передбачена п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції та провадиться згідно зі ст. 27 КПК.

Учасники судового провадження, а також особи, які не брали участі у кримінальному провадженні, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів судового розгляду та у праві на ознайомлення з процесуальними рішеннями й отримання їх копій. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді інформації про дату, час і місце судового розгляду та про ухвалені в ньому рішення, крім випадків, установлених законом (ч. 1 ст. 27 КПК).

Сутність засади гласності і відкритості судового провадження полягає у забезпеченні можливості: 1) кожній повнолітній особі бути присутньою під час судового розгляду в залі судового засідання; 2) висвітлення в засобах масової інформації відомостей про хід і результати судового процесу, а також іншими способами повідомити населення про його перебіг (зовнішня гласність). Зокрема, представники засобів масової інформації мають пріоритетне право бути присутніми під час відкритого судового засідання (ч. 2 ст. 328 КПК).

Учасники судового провадження, а також особи, які не брали участі у кримінальному провадженні, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, мають право: 1) одержати інформацію про хід і результати судового розгляду; 2) ознайомитися з прийнятими процесуальними рішеннями та отримати їх копії. Обмеження цих прав не допускається. Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кожен, хто не є стороною у справі, має право на вільний доступ до ухвалених судових рішень у порядку, встановленому законом. Сторони повинні бути в належній процесуальній формі своєчасно повідомлені про дату, час і місце судового розгляду. При цьому ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді такої інформації, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до пп. 3–5 ч. 2 ст. 412 КПК здійснення судового провадження за відсутності представників сторін визнається істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і є підставою для зміни або скасування судового рішення (п. 3 ч. 1 ст. 409, п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК).

Принцип гласності судового процесу означає, що кожний громадянин, який досяг шістнадцяти років, має право бути присутнім у залі судового засідання, в якому розглядається кримінальне провадження судом першої, апеляційної чи касаційної інстанції, і що хід судового розгляду та його результати можуть висвітлюватися в засобах масової інформації або іншим способом доводитися до населення. Це так звана зовнішня гласність. Та коли кримінальне провадження розглядається навіть у закритому судовому засіданні, такий принцип не виключається, оскільки діє так звана внутрішня гласність у вигляді присутності в судовому засіданні прокурора, потерпілого, обвинуваченого, захисника та інших учасників судового розгляду, а також свідків, експерта, спеціаліста, перекладача. Крім того, судові рішення (вироки, ухвали) у всіх випадках проголошуються прилюдно (публічно) (ч. 1 ст. 376 КПК). Їх зміст може бути доведений до відома населення засобами масової інформації та внесений до Єдиного державного реєстру судових рішень. Однак у вироках у кримінальних провадженнях, які розглядається в закритих судових засіданнях, не повинно бути відомостей, які стали підставою для проведення закритого судового розгляду.

Відкритий розгляд кримінальних проваджень має не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Тому КПК передбачає винятки з принципу гласності, якщо його цілі суперечать державним і суспільним інтересам, інтересам особи, які є важливішими, ніж сам принцип.

Згідно з ч. 2 ст. 27 КПК кримінальне провадження в судах усіх інстанцій здійснюється відкрито. Слідчий суддя, суд може прийняти рішення про здійснення кримінального провадження у закритому судовому засіданні впродовж усього судового провадження або його окремої частини лише у випадках:

1) якщо обвинуваченим є неповнолітній;

2) розгляду справи про злочин проти статевої свободи та статевої недоторканності особи;

3) необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставини, які принижують гідність особи;

4) якщо здійснення провадження у відкритому судовому засіданні може призвести до розголошення таємниці, що охороняється законом;

5) необхідності забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні.

Цей перелік є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.

Особисті записи, листи, зміст особистих телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні, якщо слідчий суддя, суд не прийме рішення про їх дослідження у закритому судовому засіданні на підставі п. 3 ч. 2 ст. 27 КПК (ч. 3 ст. 27 КПК).

Кримінальне провадження у закритому судовому засіданні суд здійснює з додержанням правил судочинства, передбачених КПК. На судовому розгляді в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише сторони та інші учасники кримінального провадження (ч. 4 ст. 27 КПК).

Під час судового розгляду забезпечується повне фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений судом у порядку, передбаченому КПК (ч. 5 ст. 27 КПК).

Кожен, хто присутній в залі судового засідання, може вести стенограму, робити нотатки, використовувати портативні аудіозаписуючі пристрої. Проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису, транслювання судового засідання по радіо і телебаченню, а також проведення звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури допускаються на підставі ухвали суду, що приймається з урахуванням думки сторін та можливості проведення таких дій без шкоди для судового розгляду (ч. 6 ст. 27 КПК). Проведення таких процесуальних дій не допускається, якщо це може: 1) створити перешкоди для нормального перебігу судового розгляду; 2) призвести до порушення прав і законних інтересів сторін та інших учасників кримінального провадження. Так, слідчий суддя, суд мають право заборонити застосовування технічних засобів при проведенні окремої процесуальної дії чи на певній стадії кримінального провадження з метою нерозголошення відомостей, які містять таємницю, що охороняється законом, чи стосуються інтимних сторін життя особи, про що постановляється вмотивована ухвала (п. 11 ч. 3 ст. 42; п. 12 ч. 1 ст. 56 КПК).

Судове рішення, ухвалене у відкритому судовому засіданні, проголошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому судовому засіданні, судове рішення проголошується прилюдно з пропуском інформації, для дослідження якої проводилося закрите судове засідання та яка на момент проголошення судового рішення підлягає подальшому захисту від розголошення (ч. 7 ст. 27 КПК).

Гласність судового розгляду також забезпечується обов’язковим веденням журналу судового засідання та фіксуванням за допомогою технічних засобів (ст.ст. 107, 108 КПК). Повне фіксування технічними засобами ходу всього судового розгляду, відображення його в журналі судового засідання слугують, з одного боку, його гласності та відкритості, а з іншого – забезпечують можливість встановити допущені під час судового розгляду порушення, які могли б вплинути на законність, обґрунтованість і справедливість ухвалених за результатами розгляду судових рішень. Відсутність у матеріалах провадження журналу судового засідання або технічного носія інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції, є істотним порушенням вимог КПК і підставою для скасування судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку (п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК).

Засада мови, якою здійснюється кримінальне провадження (ст. 29 КПК). Згідно з ч. 1 ст. 29 КПК кримінальне провадження здійснюється державною мовою. Сторона обвинувачення, слідчий суддя та суд складають процесуальні документи державною мовою.

Державною мовою в Україні є українська (ч. 1 ст. 10 Конституції, ст. 6 Закону України «Про засади державної мовної політики»). Державна мова – це закріплена законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на під