Конституційні засади кримінального провадження, їх характеристика

За завідомо незаконне затримання, привід або арешт передбачена кримінальна відповідальність (ст. 371 КК).

Засада недоторканності житла чи іншого володіння осо­би. Зміст цієї засади випливає із ст. 30 Конституції, ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Конституція (ст. 30) проголошує, що кожному гарантується недотор­канність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду та обшуку.

Засада недоторканності житла полягає в тому, що ніхто не має права без законної підстави увійти в житло проти волі осіб, які проживають у ньому. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судо­вим рішенням, крім випадків, передбачених КПК (ст. 11 КПК).

Поняття «житло», «інше володіння» особи в законі не визначено.

Європейський суд з прав людинипоняття «житло» тлумачить як місце, де особа постійно проживає, незалежно від форми чи підстави такогопроживання, в тому числі облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушенням національного законодавства; приміщення за наявності права власності, де особа мала намір проживати; власність, яку особа щороку займає протягом значного проміжку часу; деякі приміщення, інша нерухомість, пов’язані з професійною діяльністю особи, зокрема, офіси адвокатів, комерційні службові приміщення.

Згідно з роз’ясненням Пленуму Верховного Суду України у постанові «Про деякі питання за­стосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове об­меження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» від 28 березня 2008 p., під житлом у значенні кримінального провадження слід розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для по­стійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоч і не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимча­сового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового про­живання (дача, садовий будинок тощо).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав і осно­вних свобод людини охоплює не лише житло фізичних осіб, а й офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення.

На думку В.Т. Маляренка, в Україні під поняттям «житло» в кримінально-процесуальному розумінні слід розглядати: 1) особистий будинок зі всіма приміщеннями, призначеними для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоча і не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке жиле приміщення, незалежно від форми власності, яке входить в житловий фонд і використовується для постійного чи тимчасового проживання; 3) будь-яке інше приміщення чи забудова, які не входять в житловий фонд, але використовується для тимчасового проживання. Тобто це можуть бути приватний будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі, дача, садовий будиночок, кімната в гуртожитку, номер в готелі, лікарняні та санаторні палати, кімнати баз відпочинку, туристичні палатки тощо В окремих випадках, наприклад, при тривалому перебуванні, як тимчасове житло можуть бути визнані купе поїздів та каюти кораблів.

Під іншим володінням особи, за роз'ясненням Пленуму Верховного Суду у постанові від 28 березня 2008 p., слід розуміти такі об'єкти (природного походження та штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути, зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі та будівлі побутового, виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (ае­ропорту), індивідуальний банківський сейф, автомобіль тощо.

Слід мати на увазі, що в законодавстві можуть бути встановлені винятки із загального порядку проникнення до житла чи іншого володіння особи, тобто без ухвали слідчого судді чи суду. Так у п. 6 ст. 15 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20 березня 2003 р. особи, які залучені до проведення антитерористичної операції, мають право входити (проникати) в житло та інше приміщення, на земельні ділянки, що належать громадянам, під час припинення терористичного акту та при переслідуванні осіб, які підозрюються у вчиненні такого акту, на територію та в приміщення підприємств, установ і організацій, перевіряти транспортні засоби, якщо зволі­кання з цим може спричинити тяжкі наслідки.

Подібні винятки також встановлені в окремих нормах КПК (наприклад, ч. 5 ст. 181; ч. 5 ст. 240). Законність проведення відповідних процесуальних дій може бути перевірена прокурором, який здійснює нагляд у формі процесуального керівництва або слідчим суддею за скаргою заінтересованих суб’єктів процесу.

За порушення недоторканності житла передбачена кримінальна відповідальність (ст. 162 КК).

Засада таємниця спілкування. Конституція (ст. 31) проголошує, що кожному гаран­тується таємниця листування, телефонних розмов, теле­графної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути вста­новлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими спосо­бами одержати інформацію неможливо.

Це положення Конституції закріплено і в КПК. Так під час кримінального провадження кожному гарантується таєм­ниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонден­ції, інших форм спілкування (ч. 1 ст. 14 КПК).

Згідно ст. 9 Закону України «Про телекомунікації» гарантуються охорона таємниці телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються технічними засобами телекомунікацій, та інформаційна безпека телекомунікаційних мереж (п. 1). Зняття інформації з телекомунікаційних мереж заборонене, крім випадків, передбачених законом (п. 2). Оператори, провайдери телекомунікацій зобов'язані вживати відповідно до законодавства технічних та організаційних заходів із захисту телекомунікаційних мереж, засобів телекомунікацій, інформації з обмеженим доступом про організацію телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами.

Під час надання послуг поштового зв'язку також забезпечується право користувачів на таємницю інформації (ст. 3 Закону України «Про поштовий зв'язок»).

КПК не наводить визначення понять «листування», «телефонні розмови», «телеграфна кореспонденція» та інших форм спілкування.

Втручання у таємницю спілкування можливе лише на підставі су­дового рішення у випадках, передбачених КПК, з метою виявлен­ня та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети (ч. 2 ст. 14 КПК). Таке втручання під час кримінального провадження може здій­снюватися шляхом проведення таких негласних слідчих (розшукових) дій, як накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК), зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК), зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК).

Метою втру­чання у спілкування є виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину (тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років; особливо тяжким – на строк понад десять років або довічне позбавлення волі – ст. 12 КК України), встановлення обставин такого злочину та особи, яка його вчинила.

Умовою, яка визначає можливість втручання у таємницю спілкування, є неможливість в інший спосіб досягти названої мети. Легітимною підставою для втручання є ухвала слідчого судді апеляційного суду (його голови або за його визначенням іншим суддею цього суду).

Законом передбачено, що інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального про­вадження (ч. 3 ст. 14 КПК).

За порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що переда­ються засобами зв'язку або через комп’ютер передбачена кримінальна відповідальність згідно ст. 163 КК.

Засада невтручання у приватне життя базується на ст. 32 Конституції, згідно з якою ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією (ч. 1 ст. 32). Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 2 ст. 32).

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також права на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32).

Під час кримінального провадження кожному гарантується невтру­чання у приватне (особисте і сімейне) життя (ч. 1 ст. 15 КПК). Так з метою запобігання розголо­шенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які принижують гідність осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, та у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, в справах про статеві злочини, в справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, а також, коли це суперечить інтересам охорони таємниці, за мотивованою ухвалою слідчого судді чи суду допускається закритий судовий розгляд (ч. 2 ст. 27 КПК).

Ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, перед­бачених КПК (ч. 2 ст. 15 КПК).

Інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, перед­баченому КПК, не може бути використана інакше як для вико­нання завдань кримінального провадження (ч. 3 ст. 15 КПК). Використання її для іншої мети (шантажу, залякування, психологічного тиску, дискредитації тощо) не допускається.

Кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя, зобов'язаний запобігати розголошенню такої інформації (ч. 4 ст. 15 КПК). Отже, право на особисте життя та повагу до нього вимагає не лише забезпе­чення його недоторканності, а й забезпечує його таємницю. В КПК передбачено ряд процесуальних гарантій нерозголошення такої інфор­мації, зокрема: а) наділення підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого правом відмовитися давати показання (пояснення), в тому числі й стосовно обставин свого приватного життя (п.п. 4, 5 ч. 3 ст. 42; п. 6 ч. 1 ст. 56; п. 3 ч. 1 ст. 57; ч. 4 ст. 58 КПК); б) покладення обов'язку на свідка-адвоката, медичного працівника, священнос­лужителя, нотаріуса, журналіста не розголошувати відомостей, що становлять їх професійну таємницю, в тому числі й відомостей про приватне життя своїх клієн­тів і пацієнтів, які стали учасниками провадження (ч. 2 ст. 65 КПК); в) заборона перекладачеві (п. 4 ч. 2 ст. 68 КПК), експертові (п. 4 ч. 5 ст. 69 КПК), спеціалістові (п. 3 ч. 5 ст. 71 КПК) розголошувати дані, в тому числі й про обставини приватного життя, які стали їм відомі під час кримінального провадження; г) попередження слідчим і прокурором учасників провадження про недопустимість розголошення відомостей досудового розслідування та про кримінальну відповідальність за їх розголошення (ст. 222, ч. 2 ст. 254 КПК); ґ) заборона виготовлення копій прото­колів та додатків до них про проведення негласних слідчих (розшукових) дій, що містять інформацію щодо приватного (особистого чи сімейного) життя інших осіб (ч. 3 ст. 254 КПК); д) покладення на прокурора обов'язку вжити заходів щодо за­хисту інформації (її знищення), в тому числі і про приватне життя осіб, яка не була використана у кримінальному провадженні (ст. 255 КПК).

За незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інфор­мації про особу без її згоди встановлена кримінальна відповідальність (ст. 182 КК України).

Засада недоторканності права власності ґрунтується на ст. 41 Конституції, ч. 1 якої закріпила право кожної людини володіти, користуватися і розпоряджатися сво­єю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, а ч. 4 – непорушність права приватної власності: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Позбавлення або обмеження права власності під час кримінально­го провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому КПК (ч. 1 ст. 16 КПК).

На підставах та в порядку, передбачених КПК, допускаєть­ся тимчасове вилучення майна без судового рішення (ч. 2 ст. 16 КПК).

Обмеження права власності у кримінальному провадженні допускаєть­ся щодо підозрюваного за допомогою такого виду заходів забезпечення прова­дження, як тимчасове вилучення його майна (ст.ст. 167–169 КПК) та арешт майна підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну (майнову) відповідальність за шкоду, завдану діями названих учасників провадження, а також неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (цивільних відповідачів) (ст.ст. 170–175 КПК). Якщо тимчасове вилучення майна підозрюваного здій­снюється без рішення слідчого судді чи суду, то арешт його майна та майна обвинуваченого можливий лише на підставі ухвали слідчого судді чи суду.

У разі неповернення тимчасово вилученого у підозрюваного майна, він має право оскаржити таке рішення до слідчого судді (п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК), а арешт майна підозрюва­ного, обвинуваченого чи цивільних відповідачів – до апеляційного суду (п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК).

Конфіс­кація всього або частини майна можливе лише на підставі вироку суду, яким обвинуваченого визнано винним у вчинені тяжкого або особливо тяжкого кри­мінального правопорушення (злочину) і за умови, що таке додаткове покарання передбачене санкцією відповідної норми Особливої частини Кримінального кодексу України (ст. 59 КК).

Засада презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвину­вальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції, ч. 1 ст. 17 КПК). Юридичний зміст цього принципу складають такі пра­вила: 1) ніхто не зобов'язаний доводити свою невину­ватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції) або меншу винуватість, а також наявність обставин, які виклю­чають кримінальну відповідальність особи; 2) обов'язок доказування винуватості обвинуваченого (підозрюваного) покладено на слідчого, прокурора, а в справах приватного обвинувачення – на потерпілого або його представника. При цьому доказування охоплює не лише формування у встановленому законом порядку доказів вини обви­нуваченого, а й спростування доводів його невинуватості, поданих стороною захисту, 3) заборонено пере­кладати обов'язок доказування на обвинуваченого, дома­гатися його показань шляхом катування, жорстокого, нелюдського поводження, погроз, приниження його гідності та інших незаконних заходів (ч. 2 ст. 11 КПК); 4) підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. 3 ст. 62 Конституції, ч. 3 ст. 17, ч. 3 ст. 373 КПК); 5) усі сумнівищодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції); 6) недоведеність вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення в юридичному відношенні означає його невинуватість і тягне за собою за­криття кримінального провадження під час досудового розслідування і ухвалення виправдувального вироку (якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом) – в стадії судового розгляду (ч. 2 ст. 17, п. 3 ч. 1 ст. 284, п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК); 7) факт притяг­нення особи до участі в справі як підозрюваної, обвинува­ченої, обрання щодо неї запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її винуватості, як покарання винного; 8) до остаточного вирішення кримінального провадження та офіційного визнання особи винуватою у вчиненні кримінального правопорушення в обвинувальному вироку суду з нею не можна поводитись як з винною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-яких офі­ційних документах твердити, що дана особа є злочинцем.

У разі скасування вироку суду як неправосудного дер­жава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції).

За притягнення до кримінальної відповідальності завідомо невинного та за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови, передбачена кримінальна відповідальність (статті 372, 375 КК).

Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї, як засада кримінального провадження ґрунтується на ч. 1 ст. 63 Конституції, згідно з якою особа не несе відповідальності за від­мову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких ро­дичів, коло яких визначається законом.

До близьких родичів та членів сім'ї належать: чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також особи, які спільно проживають, пов'язані спіль­ним побутом і мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі (п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК).

Жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояс­нення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 18 КПК). Цю заборону містять й інші засади кримінального провадження, зокрема, засада законності засада поваги до людської гідності тощо.

Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи об­винувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на за­питання, а також бути негайно повідомленою про ці права (ч. 2 ст. 18 КПК).

Жодна особа не може бути примушена давати пояснення, по­казання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім'ї кримінального правопорушення (ч. 3 ст. 18 КПК).

Право особи відмовитись давати показан­ня або пояснення, не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення повинно бути своєчасно та в повному обсязі роз'яснено уповноваженими посадовими особами на будь-якій стадії кримінального провадження.

В. Я. Тацій справедливо наголошує на тому, що законом встановлена заборона використання доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-яких інших доказів, здобутих завдяки інформа­ції отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

За примушування давати по­казання передбачена кримінальна відповідальність за ст. 373 КК, кваліфікуючою ознакою якого є примушування із застосуванням насильства або зі знущанням над особою.

Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідаль­ності за одне і те саме правопорушення, як засада кримінального провадження ґрунтується на положенні ч. 1 ст. 61 Конституції про не­можливість двічі притягнути особу до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Ця засада загальновизнана міжнародною спіль­нотою і закріплена в міжнародно-правових актах, чинних в Україні, та врегульована в КПК. Так згідно з ч. 1 ст. 19 КПК ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримі­нальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили. Аналогічне за своєю суттю формулювання містить і чинний Криміналь­ний кодекс України: «Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відпо­відальності за той самий злочин більше одного разу» (ч. 3 ст. 2 КК).

Заборона двічі притягувати особу до кримінальної відповідальності за одне й те саме кримінальне правопорушення охоплює також випадки коли щодо неї з цього самого приводу вступила в законну силу ухвала суду про закриття кримінальної справи та звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності: 1) у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення і відсутності згоди потерпілого підтримувати обвинувачення (ст. 340 КПК); 2) у разі звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадках, встановлених за­коном України про кримінальну відповідальність (ст. 285 КПК).

Кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили (ч. 2 ст. 18 КПК). Тобто закон зобов'язує органи, які ведуть криміналь­не провадження, негайно його закрити у такому випадку, а також за наявності ухва­ли суду про закриття криміналь­ного провадження по тому самому обвинуваченню (п. 6 ч. 1 ст. 284 КПК). Аналогічне рішення має бути прийняте й у разі, коли особу було виправдано, засуджено або звільнено від криміналь­ної відповідальності вироком суду іншої держави.

Засада забезпечення права на захист (ст. 20 КПК) передбачена в кількох статтях Конституції, в яких зазначається, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура (ч. 2 ст. 59), підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч. 2 ст. 63), забезпечення обвинуваченому права на захист є однією з основних засад судочинства (п. 6 ч. 3 ст. 129). Ця засада закріплена також у ряді міжнародних актів, які становлять національне законодавство щодо прав людини і осно­воположних свобод.

Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов'язаний роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного за­хисника (ч. 2 ст. 20 КПК). Так, наприклад, згідно з п. 9 ст. 206 КПК слідчий суддя зобов’язаний вжити необхідних заходів для забезпечення особи, яка позбавлена свободи, захисником і відкласти будь-який розгляд, у якому бере участь така особа, на необхідний для забезпечення особи захисником час, якщо вона бажає залучити захисника або якщо слідчий суддя вирішить, що обставини, встановле­ні під час кримінального провадження, вимагають участі захисника.

У випадках, передбачених КПК та/або законом, що регу­лює надання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваче­ному правова допомога надається безоплатно за рахунок держави (ч. 3 ст. 20 КПК).

З урахуванням матеріального становища чи інших обставин підозрюваний, обвинувачений має право на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави (п. 3 ч. 3 ст. 42 КПК, ст. 25 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно зі ст. 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» мають такі категорії осіб: 1) особи, які затримані за підозрою у вчиненні злочину; 2) особи, до яких як запобіжний захід обрано тримання під вартою. Така допомога надається протягом 72 годин з моменту затримання. У разі якщо слідчий суддя, суд прийняв рішення про тримання особи під вартою, безоплатна правова допомога надається, якщо така особа належить до однієї з категорій осіб, зазначених у пп. 1 і 2 ч. 1 ст. 14 цього Закону; 3) особи, стосовно яких у кримінальних провадженнях відповідно до положень КПК захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої процесуальної дії.

Участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного, обвинуваченого, представника потерпілого не звужує процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого (ч. 4 ст. 20 КПК).

Суть принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, засудженому, виправданому права на захист полягає в тому, що закон: 1) наділяє згаданих учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав, викорис­тання яких дає їм змогу особисто захищатися від підозри чи обвинувачення у вчиненні злочину, обстоювати свої законні інтереси (це можна назвати особистим захистом); 2) надає згаданим особам право скористатися допомогою захисника, а в окремих випадках визнає обов'язковим призначення захисника за рахунок держави (це можна назвати професійним захистом). Конституція України пе­редбачає, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав (ч. 1 ст. 59); 3) покладає на слідчого, прокурора, слідчого суддю і суд обов'язок сприяти в реалізації права підозрюваного, обвинуваченого на захист, роз'яс­нити їм право мати захисника, забезпечити його участь в процесі та інші права і обов’язки, а також надати їм можливість захищатися встановленими законом засобами від підозри чи пред’явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав (ч. 9 ст. 206, ч. 3 ст. 223, ч. 3 ст. 224, ч. 1 ст. 321, ст. 345 КПК та ін.) (це можна назвати посадовим, або офіційним захистом).

Підозрюваний чи обвинувачений мають право в будь-який момент кри­мінального провадження відмовитися від захисника або замінити його, крім випадків, коли участь захисника є обов'язковою (ст. 54 КПК). Така відмова може бути лише за ініціативою підозрюваного, обвинуваченого. Пленум Вер­ховного Суду України у своїй постанові «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» від 24 жовтня 2003 р. рекомендував судам, що при вирішенні питання про прийняття такої відмови суд має з'ясувати, чи не є вона вимушеною (наприклад, у зв'язку з неявкою за­хисника в судове засідання) і як у подальшому підсудний здійснюватиме свій захист – самостійно чи за допомогою іншого захисника. Встановивши вимуше­ність відмови, суд вживає передбачених законом заходів до забезпечення участі захисника у справі.

Порушення права обвинуваченого на захист є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і тягне за собою скасування або зміну судового рішення судом апеляційної інстанції (п. 3 ч. 1 ст. 409, п. 4 ч. 2 ст. 412 КПК).

Доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень, як засада кримінального провадження, врегульована ст. 21 КПК. Консти­туція передбачає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55). Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується (ч. 3 ст. 8 Конституції). Право на справедли­вий судовий розгляд також закріплено Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав і основних сво­бод людини (ч. 1 ст. 6). Право на справедливий судовий розгляд охоплює і право кожного на доступ до правосуддя. Доступ до правосуддя – це право учасників процесу звертатися до суду за захистом своїх прав і законних інтересів; оскаржувати до слідчого судді, суду рішення, дії та бездіяльність слідчого, керівника слідчого підрозділу, прокурора.

В ч. 1 ст. 21 КПК зазначено, що кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішен­ня справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону.

Під справедливим розглядом та вирішенням справи слід розуміти процесуальну (процедурну) справедливість, яка передбачає розгляд обвинувачення відповідно до встановлених законом судових процесуальних процедур.

Розумними вважаються строки, що є об’єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень (ч. 1 ст. 28 КПК).

Під незалежністю слід розуміти виключення будь-якого впливу на суддів інших осіб і організацій при розгляді судом конкретних справ.

Вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному КПК, є обов'язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України (ч. 2 ст. 21 КПК). Засада обов'язковості виконання судових рішень передбачена ч. 5 ст. 124 та п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції і тісно пов'язана із засадою до­ступу до правосуддя. Досягнення завдань кримінального судочинства можливе лише у тому випадку, коли учасники провадження, інші особи будуть впевне­ні у тому, що судове рішення буде виконане у встановлений строк, в повно­му обсязі і без необґрунтованих зволікань. Умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали чи постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню є злочином, передбаченим ст. 382 КК України, а умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини є його кваліфікуючою ознакою (ч. 3 ст. 382 КК).

Кожен має право на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що стосується його прав та обов'язків, у порядку, передбаченому КПК (ч. 3 ст. 21 КПК). Це положення закону спрямоване насамперед на забезпечення участі сторін у судовому провадженні і деталізується у нормах КПК, зокрема, щодо участі осіб у підготовчому судовому провадженні (ч. 2 ст. 314 КПК), судовому розгляді (статті 323–326 КПК), апеляційному (ч. 4 ст. 405 КПК) та касаційному провадженні (ч. 4 ст. 434 КПК) тощо. Тому КПК визнає істотним по­рушенням вимог кримінального процесуального закону здійснення судового провадження за відсутності окремих учасників процесу, наприклад, захисника, якщо його участь є обов'язковою.

Якщо інше не передбачено КПК, здійснення криміналь­ного провадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час кримінального провадження по­рушуються її права, гарантовані Конституцією та міжнародними договорами України (ч. 4 ст. 21 КПК).

У разі коли використані всі національ­ні засоби правового захисту порушених прав і свобод, зацікавлені особи мають право звернутися до Європейського суду з прав людини (ч. 4 ст. 55 Конституції).

Засада змагальності сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст. 22 КПК) є втіленням і конкретизацією у кримінальному провадженні однієї з основних конституційних засад судочинства (п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції). Засада змагальності у кримінальному провадженні конкретизує також положення ч. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ч. 3 ст. 6 Кон­венції про захист прав і основних свобод людини.

В законі поняття змагальності сторін не визначено. Закріплена в ст. 22 КПК засада полягає в тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: сторона обвинувачення і сторона за­хисту. Кожна з них самостійно обстоює тими засобами, які дозволяє кримінальний процесуальний закон, свою правову пози­цію, права, свободи та законні інтереси (ч. 1 ст. 22 КПК), сприяючи таким чином суду повно, всебічно та об'єктивно (неупереджено) дослідити всі обста­вини кримінального провадження (справи) з метою з'ясування істини і прийняття пра­вильного рішення.

Юридичними передумовами реального існування і дії принципу змагальності є:

1) розмежування в суді трьох основних кримінальних процесуальних функ­цій – обвинувачення, захисту і вирішення кримінального провадження. Тобто закон забороняє під час кримінального провадження покладати функції державного обвинува­чення, захисту та судового розгляду на один і той самий орган чи службову особу. Це одна із гарантій реалізації засади змагальності;

2) виконання кожної з них уповноваженими на те зако­ном відповідними органами та особами, незалежними один від одного: функції обвинувачення – прокурором (як уже зазначалося, підтримання державного обвинува­чення в суді прокурором є однією з основних консти­туційних засад судочинства (п. 5 ч. 3 ст. 129 Конституції України), потерпілим, і певною мірою – цивільним позивачем; функції захисту – обвинуваченим, захисником, і певною мірою – цивільним відповідачем; функції судового розгляду та вирішення справи (правосуддя) – судом;

3) процесуальна рівноправність всіх учасників судового розгляду. При цьо­му суд (головуючий) не є пасивним. Він за клопотанням сторін активно досліджує всі обставини кримінального провадження; бере участь у допиті обвинуваченого, потерпілого, свідків, експерта; має право ставити їм запитання; за власною ініціативою викликати для допиту експерта, повторно допитати свідка; оглядає речові докази, документи тощо, бо завдання суду – не просто розв'язати спір між сторонами обвинувачення і захисту, а з'ясувати обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, ухвалити правильне й справедливе судове рішення.

В.Т. Нор звертає увагу на те, що засада змагальності охоплює наявність трьох елементів: 1) чіткий розпо­діл функцій обвинувачення, захисту, правосуддя; 2) наділення сторін рівними процесуальними правами для здійснення своїх функцій; 3) керівне становище суду у кримінальному провадженні і надання тільки суду права ухвалювати рі­шення у справі про кримінальне правопорушення.

Отже змагальність має такі ознаки:

а) наявність двох протилежних сторін– обвинувачення і захисту. Для повноцінного змагання необхідна присутність сто­рін у суді;

б) процесуальна рівність сторін. Змагання буде справедли­вим тільки тоді, коли протилежні сторони мають порівняно од­накові «стартові» можливості для захисту своїх інтересів. Закон стимулює активність у дослідженні доказів перш за все сторін, а не суду. Суд сприяє вирішенню спору, він створює необхід­ні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків (ч. 6 ст. 22 КПК);

в) наявність незалежного, неупередженого від сторін суду, що керує проце­сом розгляду кримінального провадження і вирішує справу по суті, тобто здійснює правосуддя (ч. 6 ст. 22, ст. 318, 321, 369 КПК та ін.).

Елементи змагальності мають місце й на досудовому провадженні у правовідносинах, де між стороною обвинувачення і захисту стоїть нейтральний арбітр – судовий орган, що приймає рішен­ня у справі, наприклад, у випадках обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Частина 2 ст. 22 КПК закріплює рівність прав сторін на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених КПК.

Таким чином, до сторони обвинувачення на досудовому провадженні належать прокурор, слідчий, керівник слідчого підрозділу, потерпілий, його представник, які мають значно вагоміші права, аніж сторона захисту. Прокурор є головним суб’єктом сторони обвинувачення. Він повідомляє особі про підозру у вчиненні кримінального правопо­рушення, звертається з обвинувальним актом та підтримує державне об­винувачення у суді. У випадках, передбачених КПК, повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального право­порушення може здійснюватися слідчим за погодженням із прокурором. Захист здійснює підозрюваний або обвинувачений, його захис­ником, що внесений до Єдиного реєстру адвокатів України, або законним представником.

Нерівність сторін обвинувачення і захисту вбачається в їхніх обов’язках.

Однією з умов змагальності є диспозитивність у діях сторін (ст. 26 КПК).

Засада забезпечення права на оскарження процесуальних рі­шень, дій чи бездіяльності (ст. 24 КПК) органів та службових осіб, які ведуть провадження, є конкретиза­цією конституційної норми, згідно з якою кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції).

Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчо­го судді, прокурора, слідчого є однією з найважливіших гарантій захисту особою своїх прав і свобод від їх порушення як із боку органів, що здійснюють кримінальне провадження, так і з боку інших осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Свобода оскарження будь-яких дій (бездіяльності) зазначених органів і посадових осіб, з одного боку, дозволяє учасникам кримінального провадження повною мірою реалізувати свої процесуальні права й забезпечити захист власних інтересів, а з друго­го – сприяє виявленню й усуненню порушень і помилок, допущених при здійсненні кримінального провадження.

Законом передбачено два основних способи оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності державних органів і посадових осіб, які здійснюють криміналь­не провадження, – до прокурора чи до слідчого судді. Право вибору способу оскар­ження належить особі, права якої порушені. Предметом скарги можуть бути процесуальні рішення, дії чи бездіяльність суду, слідчого судді, прокурора, слідчого.

Право на оскарження у кримінальному процесі забезпечується встановленням у нормах КПК порядку і строків принесення (у деяких випадках і розгляду) скарг на дії (бездіяльність) і рішення суду, слідчого судді, прокурора, слідчого. Гарантією здійснення права на оскарження дій (бездіяльності) та рішень є обов'язок посадових осіб роз'яснювати порядок оскарження під час проведен­ня процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень, а також забезпечувати можливість реалізації цих прав.

Оскарження можливе як на окремій стадії кримінального провадження, у якій подана і вирішується скарга, так і на наступній. У стадії досудового розслідування, де найбільш чутливо зачіпаються права, свободи та інтереси осіб, процесуальні рішення, дії чи бездіяльність можуть бути оскаржені керівнику органу досудового розслідування, прокурору або слідчому судді (ст. 303 КПК).

Під час досудового провадження можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчого судді (ст. 309 КПК).

Згідно з ч. 2 ст. 24 КПК гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передба­ченому КПК, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді. Положення цієї статті базується на конституційній засаді забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім ви­падків, встановлених законом (п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції) і гарантує право особи на перегляд рішення суду, ухваленого щодо неї, судом вищого рів­ня – апеляційним судом, Вищим спеціалізованим судом України з роз­гляду цивільних і кримінальних справ, Верховним Судом України, а також Європейським судом з прав людини (ч. 4 ст. 55 Конституції).

Засада гласності і відкритості судо­вого провадження та його повне фіксування технічними засобами передбачена п. 7 ч. 3 ст. 129 Конституції та провадиться згідно зі ст. 27 КПК.

Учасники судового провадження, а також особи, які не брали участі у кримінальному провадженні, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отри­мання в суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів судо­вого розгляду та у праві на ознайомлення з процесуальними рішеннями й отримання їх копій. Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді інформації про дату, час і місце судового розгляду та про ухвалені в ньому рішення, крім випадків, установлених законом (ч. 1 ст. 27 КПК).

Сутність засади гласності і відкритості судового провадження полягає у забезпе­ченні можливості: 1) кожній повнолітній особі бути присутньою під час судового розгляду в залі судового засідання; 2) висвітлення в засобах масової інформації відо­мостей про хід і результати судового процесу, а також іншими способами повідомити населення про його перебіг (зовнішня гласність). Зокрема, представники засобів ма­сової інформації мають пріоритетне право бути присутніми під час відкритого судо­вого засідання (ч. 2 ст. 328 КПК).

Учасники судового провадження, а також особи, які не брали участі у криміналь­ному провадженні, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, мають право: 1) одержати інформацію про хід і результати судового роз­гляду; 2) ознайомитися з прийнятими процесуальними рішеннями та отримати їх копії. Обмеження цих прав не допускається. Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» кожен, хто не є стороною у справі, має право на вільний доступ до ухвалених судових рішень у порядку, встановленому за­коном. Сторони повинні бути в належній процесуальній формі своєчасно повідомле­ні про дату, час і місце судового розгляду. При цьому ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді такої інформації, крім випадків, передбачених законом. Відповідно до пп. 3–5 ч. 2 ст. 412 КПК здійснення судового провадження за відсутності представників сторін визнається істотним порушенням вимог кримінального проце­суального закону і є підставою для зміни або скасування судового рішення (п. 3 ч. 1 ст. 409, п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК).

Принцип гласності судового процесу означає, що кожний громадянин, який досяг шістнадцяти років, має право бути присутнім у залі судового засідання, в якому розглядається кримінальне провадження судом першої, апеляційної чи касаційної інстанції, і що хід судового розгляду та його результати можуть висвіт­люватися в засобах масової інформації або іншим спосо­бом доводитися до населення. Це так звана зовнішня гласність. Та коли кримінальне провадження розглядається навіть у закритому судовому засіданні, такий принцип не виключається, ос­кільки діє так звана внутрішня гласність у вигляді присут­ності в судовому засіданні прокурора, потерпілого, обвинуваченого, захисника та інших учасників судового розгляду, а також свідків, експерта, спеціаліста, перекладача. Крім того, судові рішення (вироки, ухвали) у всіх випадках проголошуються прилюдно (публіч­но) (ч. 1 ст. 376 КПК). Їх зміст може бути доведений до відома населення засобами масової інформації та внесений до Єдиного державного реєстру судових рішень. Однак у вироках у кримінальних провадженнях, які розглядається в закритих судових засіданнях, не повинно бути відомостей, які стали підста­вою для проведення закритого судового розгляду.

Відкритий розгляд кримінальних проваджень має не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Тому КПК передбачає винятки з принципу гласності, якщо його цілі суперечать державним і суспільним інтересам, інтересам особи, які є важли­вішими, ніж сам принцип.

Згідно з ч. 2 ст. 27 КПК кримінальне провадження в судах усіх інстанцій здійснюється від­крито. Слідчий суддя, суд може прийняти рішення про здійснення кримі­нального провадження у закритому судовому засіданні впродовж усього судового провадження або його окремої частини лише у випадках:

1) якщо обвинуваченим є неповнолітній;

2) розгляду справи про злочин проти статевої свободи та статевої недоторканності особи;

3) необхідності запобігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставини, які принижують гідність особи;

4) якщо здійснення провадження у відкритому судовому засіданні може призвести до розголошення таємниці, що охороняється законом;

5) необхідності забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні.

Цей перелік є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.

Особисті записи, листи, зміст особистих телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні, якщо слідчий суддя, суд не прийме рішення про їх дослідження у закритому судовому засіданні на підставі п. 3 ч. 2 ст. 27 КПК (ч. 3 ст. 27 КПК).

Кримінальне провадження у закритому судовому засіданні суд здійснює з додержанням правил судочинства, передбачених КПК. На судовому розгляді в закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише сторони та інші учасники кримінального провадження (ч. 4 ст. 27 КПК).

Під час судового розгляду забезпечується повне фіксування судово­го засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу. Офіцій­ним записом судового засідання є лише технічний запис, здійснений судом у порядку, передбаченому КПК (ч. 5 ст. 27 КПК).

Кожен, хто присутній в залі судового засідання, може вести стенограму, робити нотатки, використовувати портативні аудіозаписуючі при­строї. Проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису, тран­слювання судового засідання по радіо і телебаченню, а також проведення звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури допускаються на підставі ухвали суду, що приймається з урахуванням думки сторін та мож­ливості проведення таких дій без шкоди для судового розгляду (ч. 6 ст. 27 КПК). Проведен­ня таких процесуальних дій не допускається, якщо це може: 1) створити перешкоди для нормального перебігу судового розгляду; 2) призвести до порушення прав і за­конних інтересів сторін та інших учасників кримінального провадження. Так, слідчий суддя, суд мають право заборонити застосовування технічних засобів при проведенні окремої процесуальної дії чи на певній стадії кримінального провадження з метою нерозголошення відомостей, які містять таємницю, що охороняється законом, чи стосуються інтимних сторін життя особи, про що постановляється вмотивована ухва­ла (п. 11 ч. 3 ст. 42; п. 12 ч. 1 ст. 56 КПК).

Судове рішення, ухвалене у відкритому судовому засіданні, прого­лошується прилюдно. Якщо судовий розгляд відбувався у закритому су­довому засіданні, судове рішення проголошується прилюдно з пропуском інформації, для дослідження якої проводилося закрите судове засідання та яка на момент проголошення судового рішення підлягає подальшому за­хисту від розголошення (ч. 7 ст. 27 КПК).

Гласність судового розгляду також забезпечується обов’язковим веденням журналу судового засідання та фіксуванням за допомогою технічних засобів (ст.ст. 107, 108 КПК). Повне фіксування технічними засобами ходу всього судового розгля­ду, відображення його в журналі судового засідання слугують, з одного боку, його гласності та відкритості, а з іншого – забезпечують можливість встано­вити допущені під час судового розгляду порушення, які могли б вплинути на законність, обґрунтованість і справедливість ухвалених за результатами роз­гляду судових рішень. Відсутність у матеріалах провадження журналу судового засідання або технічного носія інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції, є істотним порушенням вимог КПК і підста­вою для скасування судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку (п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК).

Засада мови, якою здійснюється кримінальне провадження (ст. 29 КПК). Згідно з ч. 1 ст. 29 КПК кримінальне провадження здійснюється державною мовою. Сторона обви­нувачення, слідчий суддя та суд складають процесуальні документи державною мовою.