1. Специфіка спадкових правовідносин міжнародного характеру. Колізії законодавства у галузі спадкування
2. Міжнародні угоди і законодавство зарубіжних країн з питань спадкування
3. Спадкові права громадян України в іноземних державах та іноземних громадян в Україні
1. У межах будь-якого правопорядку природним явищем є смерть фізичних осіб, що припиняє правоздатність людини і відкриває спадщину. Але кожному окремому правопорядку притаманні національні особливості, пов’язані з традиціями, які, в свою чергу, обумовлені дією історичних, етнічних, релігійних та інших факторів, внаслідок чого правове регулювання спадкових відносин надто ускладнюється. До того ж, ці особливості стосуються всіх основних етапів процесу спадкування, починаючи з визначення складу спадщини і закінчуючи процедурою вступу у володіння майном.
У сучасному світі мільйони громадян є суб’єктами спадкових відносин, що виникають незалежно від їхньої країни постійного місця проживання, зокрема, і в Україні. У разі смерті громадянина України за кордоном або якщо його майно чи майнові права знаходяться за межами України виникає низка правових проблем, серед яких важливе місце належить питанням правового регулювання спадкових відносин.
Зміст спадкування, яким би чином воно не визначалось, зводиться до правонаступництва у зв’язку зі смертю фізичної особи. Однак, що конкретно має бути об'єктом правонаступництва, тобто з чого саме складається спадщина, у різних законодавствах вирішується по-різному. У багатьох законодавствах цей об'єкт позначається як все майно, що залишилось після померлого. Дещо інакше склад спадщини визначається у чинному ЦК України (ст. 1218), за яким до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Слід зазначити, що в ст. 1219 ЦК міститься перелік прав та обов’язків, які не входять до складу спадщини, оскільки вони нерозривно пов’язані з особою спадкодавця.
Цивільний кодекс України передбачає, що задля точного і об’єктивного вирішення питання про склад спадщини повинен бути врахований саме момент (година та хвилина) набуття чи припинення прав та обов’язків. Так, якщо після настання смерті спадкодавця, але в один день (добу) з її настанням спадкодавцеві нарахована грошова винагорода або судом було прийнято рішення про конфіскацію його майна, такі акти не породжують юридичних наслідків спадкування. У першому випадку спадкодавець не встиг набути права на винагороду і тому останнє не може переходити до членів його сім’і або входити до складу спадщини за правилами ст. 1227 ЦК України, у другому – оскільки рішення про конфіскацію прийняте вже після смерті суб’єкта права власності, майно спадкодавця не переходить у прибуток держави, а включається до спадкової маси.
Особлива ситуація з визначенням складу спадщини має місце в англо-американському праві, якому відомий інститут так званих перших грошей. Наприклад, у США це право на перші долари, за яким один з подружжя, що пережив іншого, успадковує все майно померлого, якщо воно не перебільшує фіксованої вартості, розмір якої коливається від 3 тис. дол. у штаті Нью-Йорк і до 100 тис. дол. в Південній Дакоті. Зрозуміло, інші спадкоємці залучаються до успадкування тільки у випадках, коли спадщина за вартістю перебільшує встановлені відповідним правом суми.
Існування колізій у міжнародному спадкуванні зумовлено наявністю іноземного елемента, відмінностями між національними правопорядками та їхнім плюралізмом, а також взаємодією національних правових систем у галузі спадкового права. Зокрема, спостерігається різний підхід до підстав спадкування, форми та змісту заповіту, заповідальної дієздатності громадянина, скасування заповіту, розподілу спадкового майна тощо. Так, на практиці може виникнути ситуація, коли громадянин України помирає і залишає після себе спадкове майно, що знаходиться як в Україні, так і за її межами. Його спадкоємцями можуть бути громадяни різних держав. У такому випадку виникають колізійні проблеми, які розв’язуються за допомогою колізійних норм, тобто визначається закон держави, який слід застосувати до правовідносин. Виникають колізійні питання щодо спадкування і у випадку, коли особа має подвійне громадянство, або вона є особою без громадянства.
Принцип застосування закону доміцилію у питаннях спадкування набув значного поширення у законодавстві багатьох держав. Так, цей принцип закріплено у ст. 34 Закону Венесуели «Про міжнародне приватне право», ст. 1197 ЦК Узбекистану, ст. 28 ЦК Греції, ст. 1206 ЦК Киргизії, ст. 1133 ЦК Білорусі, ст. 436 ЦК Монголії та ін. Наприклад, у ст. 1224 ЦК РФ, зазначено, що спадкові відносини підпорядковуються праву держави місця останнього постійного проживання спадкодавця. Відповідно до ст. 20 ЦК РФ місцем проживання фізичної особи визнається місце її постійного чи переважного проживання. Аналогічно визначається місце проживання і у ст. 6 ЦК Казахстану.
Колізійні норми щодо спадкування можуть міститися у різних джерелах права. Зокрема, у таких країнах, як Вірменія, Білорусь, Киргизія, Казахстан, Узбекистан, В’єтнам, Греція, Єгипет, Іспанія, Монголія, Португалія, Луїзіана, Франція, Естонія тощо колізійні норми спадкового права зосереджені у цивільному кодексі. Проте у Румунії, Німеччині, Італії, Грузії, Австрії, Угорщині, Польщі, Туреччині, Чехії, Швейцарії колізійні норми спадкування знаходяться не в Цивільному кодексі, а у законах про міжнародне приватне право. В Україні колізійні норми спадкування також розміщені у Законі «Про міжнародне приватне право» (статті 70–72). Проте в Болгарії, Сербії, Чорногорії норми містяться у спеціальних законах – законах про спадкування.
У правових системах різних країн закріплюються такі форми заповіту, як власноручний заповіт – заповіт складається власноручно заповідачем, в так званій олографічній формі, коли власноруч складений заповіт вважається справжнім волевиявленням спадкодавця, яке не потребує жодного посвідчення, при цьому машинописні тексти не допускаються; заповіт у формі публічного акту, тобто складений за участю офіційної особи і часто в присутності свідків, наприклад, у Франції, Японії, Швейцарії; таємний заповіт, складений заповідачем і переданий в запечатаному вигляді на зберігання нотаріусу. Законодавство низки країн допускає усну форму заповіту в особливих обставинах, коли особа не може залишити заповіт у формі, яка передбачена законом (наприклад, особа перебуває у місцевості, з якою немає зв’язку через виняткові обставини). Так, у Каліфорнії був визнаний заповіт, написаний на щаблинах сходів. В деяких державах для чинності заповіту вимагається нотаріально посвідчена письмова форма спадкового розпорядження. Наприклад, згідно зі ст. 922 Цивільного кодексу Нідерландів, заповіт, укладений підданим Королівства Нідерландів, повинен мати олографічну форму, навіть якщо заповіт укладено за кордоном. В Україні заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання, має бути особисто підписаний заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами у встановленому Цивільним кодексом порядку. Законом гарантується таємниця заповіту або його скасування, яке може бути зроблене заповідачем у будь-який час. Крім того, подружжя має право скласти спільний заповіт – спадковий договір. Спільні заповіти відомі правовим системам Франції, Англії, ФРН та деяких інших держав. У деяких державах допускаються так звані «взаємні заповіти». Взаємні заповіти, укладені кількома особами, кожен з яких укладає заповіт на користь іншої особи, відомі здебільшого державам правової сім’ї загального права.
Ще однією колізією в міжнародному спадкуванні є колізія стосовно здатності до складання заповіту. Так, у Франції, Швейцарії, Великій Британії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям – 18 років, за правом Німеччини – по досягненні 16 років. Так само вік 16 років дає право складати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна – предмета заповідального розпорядження, а за відсутності родичів до шостого ступеня споріднення, дозволяється заповідати все майно. З 14 років складають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладати військові і моряки. Законодавство більшості держав не наділяють здатністю до складання недієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, осіб, що зловживають спиртними напоями тощо.
В різних країнах також неоднаково визначається коло спадкоємців за законом. Історично склалися дві базові системи спадкування згідно із законом: романська система (заснована на розподілі спадкоємців через низхідну, висхідну і бокову лінії на класи, черги або розряди) і система парантел (парантела – це група кровних родичів, які походять від єдиного пращура). Англосаксонська система відрізняється також тим, що низхідний спадкоємець може отримати спадщину тільки з моменту повноліття. Крім того, особливістю англосаксонської системи спадкового права є те, що серед спадкоємців, згідно із законом формально на першому місці стоїть переживший з подружжя. Позашлюбні діти, чиї спадкові права на початку ХХ ст. цілком заперечувалися, також (за деякими винятками) отримали рівні права з закононародженими дітьми. Законодавством багатьох держав було закріплено норму про можливість батьків спадкувати після позашлюбних дітей так само, як і після їхніх закононароджених дітей. Такі зміни у законодавстві держав Західної Європи були викликані прийняттям у рамках Європейської Ради Конвенції про усиновлення дітей від 24 квітня 1967 року та Конвенції про правовий статус позашлюбних дітей від 15 вересня 1975 року.
Різним є ступінь свободи заповіту. У багатьох країнах свобода заповідача розпоряджатися своїм майном обмежується на користь членів сім'ї. Проте коло осіб, які мають право на обов’язкову частку в спадщині, визначається неоднаково, різним є і розмір самої обов’язкової частки. Наприклад, мусульманське право значно обмежує свободу розпорядження майном в заповіті – заповідач може розпорядитися тільки 1/3 частиною свого майна на користь осіб, які не є спадкоємцями за законом.
Необхідно зазначити, що у системі континентального права управління майном і сплата боргів є справою самих спадкоємців, і хоча заповідач може призначити душе прикажчика, і такі призначення зустрічаються нерідко, – це однак не є правилом. Крім того, душеприкажчик континентальної правової системи має більш обмежені функції, ніж англійський душеприкажчик, тому що спадкоємці залишаються відповідальними за борги спадкового майна. Виконавець заповіту або, відповідно, адміністратор спадщини ліквідовує всі справи спадщини: тільки до нього звертаються кредитори спадкодавця і лише він стягує борги, що належали спадкодавцю. Після ліквідації справ спадщини, адміністратор передає її спадкоємцям згідно із законом, а виконавець заповіту розподіляє спадщину відповідно до заповіту.
Окрім того, правові системи всіх держав розглядають такий субінститут спадкування, як перехід спадкового майна (відумерлого майна) до держави. Відмінності в правовому регулюванні цього інституту зводяться до такого:
- згідно з законодавством романо-германських країн, у випадку, якщо спадкодавець не має спадкоємців згідно з законом і не залишив заповіту, його майно переходить до держави як до спадкоємця; – відповідно до англо-американського права, за відсутністю спадкоємців, держава одержує спадкове майно не за правом спадкування, а за правом «окупації» встановлення права власності на безхазяйне майно.
Таким чином, для регулювання відносин спадкування, законодавство зарубіжних країн традиційно використовує такі основні прив’язки:
- особистий закон спадкодавця (на момент складання (скасування) заповіту або на момент смерті);
- закон місця складання заповіту або його скасування;
- закон місцезнаходження спадкового майна (в основному, стосовно нерухомості). У країнах загального права одержала розповсюдження і така прив’язка, як закон, який має більш тісний зв’язок з приватноправовими відносинами. Застосування такої прив'язки обумовлене специфікою прецедентного права. У континентальних країнах через відсутність прецедентного права ця прив'язка не набула істотного поширення.
Колізійні прив’язки для встановлення застосованого права:
• Закон місця знаходження майна.
• Закон місця складання заповіту.
• Закон місця знаходження нерухомості.
• Закон громадянства спадкодавця у момент його смерті.
• Особистий закон спадкодавця.
• Закон останнього постійного проживання спадкодавця та ін.
2. Багатосторонні конвенції регулюють лише окремі питання спадкування, оскільки значні розбіжності, які існують у внутрішньодержавному регулюванні, становлять певні труднощі щодо створення уніфікованих норм. Складність уніфікації спадкових відносин, які відрізняються значним консерватизмом, зумовлює незначну кількість міжнародних договорів у цій сфері. На універсальному рівні можна назвати такі конвенції:
1. Гаазька конвенція про колізії законів стосовно форми спадкових розпоряджень від 5 жовтня 1961 року. Вона встановлює, що заповіт може бути складений у формі, яка передбачена одним з таких законів: – правом держави, де був укладений заповіт; – правом держави громадянства спадкодавця на час укладення заповіту або його смерті; – правом держави доміцилію або звичайного місця перебування заповідача у час укладення заповіту або його смерті; – правом місця знаходження нерухомості (щодо нерухомості).
2. Гаазька конвенція про міжнародне управління спадковим майном від 2 жовтня 1973 року. Ця конвенція передбачає складання міжнародного сертифікату щодо встановлення кола осіб, які допускаються до управління майном померлого. Сертифікат повинен видаватися компетентним органом держави місця звичайного мешкання померлого.
3. Вашингтонська конвенція, що передбачає уніфікований закон про міжнародний заповіт від 26 жовтня 1973 року. Відповідно до цієї Конвенції, держави-учасники зобов’язані прийняти одноманітний закон про форму міжнародного заповіту. Конвенція встановлює, що міжнародний заповіт може бути власноручно, написаним або заява про заповіт повинна бути зроблена у присутності двох свідків й уповноваженої особи. Україна в жодній із зазначених конвенцій участі не бере. Слід зазначити, що тільки перша з вказаних конвенцій набрала чинності (близько тридцяти держав-учасниць).
У Гаазькій конвенції про право, що підлягає застосуванню щодо спадкування майна 1989 р. передбачається набагато ширший перелік прив'язок, а саме: право, яке може бути обране заповідачем, і право, яке має більш тісний зв’язок з правовідносинами. Головною прив’язкою в Конвенції є доміцилій померлої особи. Конвенція не застосовується до форми заповіту і заповідальної дієздатності.
Дещо успішнішими є уніфікації спадкових норм, здійснені на регіональному рівні, серед яких найвідомішими залишаються: Кодекс Бустаманте (1928 р.) та Мінська конвенція (1993 р.).
У Кодексі Бустаманте регулюванню спадкових відносин присвячено глави III-V Розділу III, в яких містяться норми щодо спадкування взагалі, заповітів та процедури спадкування. У Кодексі закріплюються такі колізійні прив’язки: – особистий закон спадкодавця (закон громадянства), який визначає порядок призову до спадкування, дійсність заповітних розпоряджень, здатність заповідати, повноваження і порядок призначення особистого представника спадкодавця; – особистий закон спадкоємця або відказоодержувача, який визначає здатність спадкувати за заповітом або за законом.
Що стосується Мінської конвенції, то в ній, передусім, встановлено принцип рівності громадян Договірних Сторін у спадкуванні як за законом, так і за заповітом, на територіях інших Договірних Сторін (принцип національного режиму). Право на спадкування рухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої спадкодавець мав своє останнє постійне місце проживання, а щодо нерухомого майна – законодавством Договірної Сторони, на території якої це майно знаходиться.
Положення стосовно спадкування інколи містяться і в двосторонніх договорах про взаємну правову допомогу, які є чинними для України. Однак, вони не є одноманітними, внаслідок чого у кожному окремому випадку потребують спеціального вивчення. Наприклад, хоча як Україна, так і Молдова є учасниками Мінської конвенції 1993 р., вони 27 травня 1993 року уклали між собою Договір про взаємну правову допомогу, у ст. 37 якого міститься рішення щодо спадкування рухомого майна, яке відрізняється від правила Мінської конвенції, а саме: правові відносини в галузі спадкування рухомого майна регулюються законодавством тієї Договірної Сторони, громадянином якої був заповідач в момент смерті.
У рамках Європейського Союзу також проводиться робота щодо створення єдиних європейських колізійних норм у галузі спадкового права.
Спадкування, як один з центральних інститутів цивільного права, одержало закріплення в законодавстві більшості держав. Відповідно до Закону Польщі «Про міжнародне приватне право» 1965 р., регулювання спадкових відносин здійснюється за законом громадянства спадкодавця у момент його смерті. Разом Водночас, вказана універсальна колізійна прив’язка не охоплює всіх питань спадкування: дійсність заповіту та інших правових дій визначаються законом громадянства спадкодавця у момент здійснення цих дій. У Російській Федерації ст. 1115 Цивільного кодексу підпорядковує регулювання спадкових відносин праву останнього постійного місця проживання спадкодавця. Універсальною нормою, яка застосовується до спадкових правовідносин Угорщини, є закон громадянства спадкодавця. Цією прив’язкою регулюється питання про те, чи може здійснюватися купівля-продаж спадкового майна і розпорядження ним.
В Україні колізійні питання спадкування містяться в розділі X Закону «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року. Згідно зі ст. 70, спадкові відносини (з урахуванням положень статей 71 та 72 цього Закону) регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був.
У цивільних кодексах Вірменії (п. 1 ст. 1292), Білорусі (ст. 1133), Казахстану (ст. 1122), Узбекистану (ст. 1197) основним колізійним принципом, що визначає право, яке регулює спадкові відносини, є застосування «права країни, де спадкодавець мав останнє постійне місце проживання» (у ЦК Вірменії – «останнє місце проживання»).
В межах континентальної системи спадкового права черговість закликання спадкоємців до спадкування визначається за двома системами: романською та системою парантел.
Романська система (Франція, Італія, Бельгія, Японія і ін.) поділяє спадкоємців на класи, що послідовно призиваються до спадкування, на основі лінії їх спорідненості: низхідної; висхідної; бокової. Для романської системи спадкового права характерно, що особа, яка пережила, не включається ні до одного із класів. Його інтереси, зазвичай, істотно обмежуються. У Франції і в Італії в більшості випадків він отримує на майно не право власності, а узуфрукт, тобто право довічного користування. Право власності на це майно отримують його співспадкоємці, а сама особа не одержує спадщину, або отримує, якщо немає інших спадкоємців (ч. 1 ст. 767 ЦК Франції).
Найбільш значущим представником системи парантел (ФРН, Австрія, Швейцарія) є спадкове право ФРН (§§ 1924–1931 Німецького цивільного укладення). Парантела охоплює групу кровних родичів, які походять від загального пращура, у т.ч. самого цього пращура. Кількість парантел законом не обмежена, тому і спадкування не обмежується будь-якою мірою спорідненості. Особа, що пережила, не входить до жодного з парантел, проте одержує право власності (з низхідними родичами успадковує – 1/4, з батьками і їх низхідними родичами – 1/2). Слід зазначити, що згідно з § 1934 НЦУ, якщо переживший з подружжя, належить до числа родичів, які мають право на спадкування, то він одночасно успадковує і як родич.
В Україні, згідно зі ст. 1259 Цивільного кодексу, встановлені такі черги спадкоємців за законом: - у першу чергу право на спадкування мають діти спадкодавця (у тому числі усиновлені або зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті), той з подружжя, який його пережив, та батьки; - у другу чергу це право мають рідні брати та сестри спадкодавця, його бабця та дід як з боку батька, так і з боку матері; - у третю чергу право на спадкування мають рідні дядько та тітка спадкодавця; - у четверту чергу спадкують особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менша п’яти років до часу відкриття спадщини (день смерті особи або проголошення її померлою); - у п’яту чергу це право отримують інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно (причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення) та утриманці спадкодавця, що не були членами його сім’ї.
Нині одні правові системи вирішують колізійні питання у галузі спадкування шляхом розподілу спадкової маси на рухоме та нерухоме майно, а інші встановлюють загальну для всіх видів майна колізійну прив’язку. Так, наприклад, Великий російський співак Федір Шаляпін помер в 1938 р. у Франції, будучи радянським громадянином. Після його смерті залишилися п’ять дітей від першого шлюбу і троє позашлюбних дітей, мати яких згодом стала його другою дружиною. До складу спадщини Ф. Шаляпіна входили, зокрема, земельні ділянки у Франції. У 1935 р. він склав заповіт, згідно з яким майна успадковувала його дружина, а кожний з восьми дітей – по 3/32. Апеляційний суд в Парижі виходив з того, що за радянським законодавством, що діяло в 1938 р., спадкодавець міг розподілити спадщину між дітьми в рівних долях. Проте щодо земельних ділянок має застосовуватися французьке право, згідно з яким діти, народжені поза шлюбом, не могли бути спадкоємцями ані за законом, ані за заповітом.
Відповідно до законів про міжнародне приватне право Австрії (§ 28), Угорщини (§ 36), Ліхтенштейну (ст. 29), правонаступництво у випадку смерті визначається особистим законом спадкодавця на момент його смерті. При цьому закон громадянства використовується переважно у праві держав континентальної Європи, а також у праві держав, які зазнали впливу континентальних традицій право-творчості (Куба, Панама, Алжир, Єгипет), а закон місця проживання особи є характерною рисою держав загального права (Великобританія, США, Канада, Індія).
Усім правовим системам світу відомі ситуації, коли у випадках спадкування відсутні як спадкоємці за заповітом, так і спадкоємці за законом. Майно, яке в таких випадках залишається, у правовій системі більшості країн позначається терміном «виморочне», а також «відумерле». У міжнародному приватному праві є норма, яка має універсальний характер, згідно з якою якщо спадкодавець помер і не залишив спадкоємців, майно переходить до держави. Це майно переходить до держави на підставі права на спадкування або держава привласнює майно, яке на території стало безхазяйним, на основі свого територіального суверенітету. Якщо держава є спадкоємцем, то вона може претендувати на все майно спадкодавця, де б воно не знаходилось. А якщо держава отримує майно на підставі прерогативи суверенної влади, то в такому разі вона може розповсюджувати свій суверенітет тільки на майно, яке знаходиться на її території, незалежно від громадянства померлого.
Підстави, за яких спадщина переходить на користь держави, є різними в різних правопорядках, і вони встановлюються на розсуд самої держави. У чинному цивільному законодавстві України (ст. 1277 ЦК) для цього використано термін «відумерлість спадщини». Спираючись на суверенне право здійснювати юрисдикцію в межах своєї території, держави обертають зазначене майно на свою користь. В. Л. Толстих зауважує, що питання про природу переходу відумерлого майна до держави належить до кола «вічних» спорів. В Україні тільки за рішенням суду спадщина може бути визнана відумерлою і тільки за рішенням суду може перейти у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Згідно з п. 2 ст. 1151 ЦК РФ, відумерле майно переходить у власність Російської Федерації у порядку спадкування за законом.
У деяких країнах, зокрема в США, Франції, Австрії, існує інший підхід: держава одержує майно за так званим правом «окупації», тобто, оскільки майно є безхазяйним, воно має перейти до держави. Що стосується переходу до держави відумерлого спадкового майна, то він можливий лише в силу «окупації»: держава як суб'єкт публічної влади обертає це майно у свою власність незалежно від ставлення до цього спадкодавця, подібно до того, як це здійснюється щодо безхазяйного майна.
Сутність права «окупації», яке вперше на законодавчому рівні було відтворене у французькому Цивільному кодексі, зводиться до того, що відумерла спадщина розглядається як майно, яке не має власника, і, оскільки це майно знаходиться на території відповідного суверена, воно ним і «захоплюється». Звідси випливає суттєвий юридичний наслідок: відумерла спадщина, що знаходиться на території іноземної держави, тобто іншого суверена (наприклад, вклад в іноземному банку), на підставі цього самого права «захоплюється» відповідним іноземним сувереном. З цього питання можна навести такі приклади із судової практики. В одній зі справ (1954 р.) апеляційний суд затвердив рішення суду першої інстанції, яким були визнані обґрунтованими вимоги іспанської скарбниці стосовно цінних паперів, що знаходились в Англії та належали доміцильованому в Іспанії і померлому там англійцю. Рішення засновувалось на тому, що спадкодавець не залишив заповіту і не мав спадкоємців за законом, а перехід у таких випадках майна до казни класифікувався за іспанським правом як спадкування держави. Суд зазначив, що хоча за англійським правом це майно вважається відумерлим, внаслідок чого має переходити до англійської скарбниці, було б неправильним застосовувати англійську концепцію до іноземного права. У другому рішенні (1936 р.) англійський суд визнав рухомість, що залишилась в Англії після англійця, доміцильованого в Туреччині, такою, що підлягає передачі до англійської скарбниці, бо за турецьким правом відумерле майно надходить до скарбниці як безхазяйне, тобто – за правом «окупації».
Зважаючи на певну делікатність цього питання, у міжнародному приватному праві відсутні універсальні уніфікації щодо підстав та порядку переходу спадщини до держави. Не регулюються подібні ситуації і в Кодексі Бустаманте. У Мінській конвенції вирішенню цього питання присвячено статтю, за якою якщо за законодавством Договірної Сторони, що підлягає застосуванню при спадкуванні, спадкоємцем є держава, то рухоме спадкове майно переходить до Договірної Сторони, громадянином якої був спадкодавець у момент смерті, а нерухоме спадкове майно залишається тій Договірній Стороні, на території якої воно знаходиться.
Відмінності в обґрунтуванні права держави на відумерле майно мають істотне практичне значення. Так, на практиці може виникнути ситуація, коли український громадянин помирає за межами України і у нього не залишається ніяких спадкоємців. Якщо вважати, що майно повинне перейти до держави як до спадкоємця, то воно має перейти до української держави. Якщо ж вважати, що це майно повинне перейти за правом «окупації», то воно має перейти до тієї держави, на території якого цей громадянин помер або залишилося його майно.
Стосовно російського права слід зазначити, що значне розширення кола спадкоємців за законом, яке передбачене главою 63 Цивільного кодексу РФ (введення семи черг спадкоємців замість двох, що раніше діяли відповідно до Основ 1991 р.), призвело до скорочення випадків виникнення відумерлого майна.
У сучасних міжнародних цивільних відносинах доля відумерлого майна, яке належить іноземцям, регулюється також і двосторонніми договорами про правову допомогу, укладених з цілою низкою держав. Такі договори були укладені, зокрема, СРСР і спеціально регулювали перехід спадщини до держави. Наприклад, Договір між СРСР і В’єтнамом від 10 грудня 1981 року, який став чинним для України з 11 жовтня 1982 року. Згідно з цими договорами, відумерле рухоме майно передається державі, громадянином якої до моменту смерті був спадкодавець, а відумерле нерухоме майно переходить у власність держави, на території якої воно знаходиться. Таким чином, перехід спадщини у власність держави, згідно зі світовою практикою, має місце у двох формах:
• за правом спадкування, як це встановлено у більшості держав (і, зокрема, передбачалось у ЦК України 1963 р.);
• за правом «окупації» (законодавство США, Франції, Австрії тощо).
3. Українська практика виходить з визнання в Україні всіх прав спадкування, які виникли на підставі відповідних іноземних законів. Наприклад, якщо американський суд визнає відповідно до законів США українського громадянина, що проживає в Україні, спадкоємцем, то і в Україні він буде розглядатись як спадкоємець.
На прохання громадян українські суди встановлюють факти існуючих родинних відносин, які необхідні для захисту прав спадкування, що виникли відповідно до іноземних законів. Суд може, наприклад, встановити неважливий з погляду українського права, але який є підставою для отримання спадщини за кордоном, факт знаходження спадкодавця і спадкоємця у відносинах дядька і племінника.
Крім того, українські нотаріуси оформлюють акти та посвідчують документи, які є необхідними для здійснення спадкових прав. Для цього вони приймають та розглядають документи, які складені відповідно до вимог іноземного права, а також складають засвідчу-вальні написи у такій формі, якщо це не протирічить основам встановленого в Україні правопорядку (ст. 98 Закону України «Про нотаріат»).
Важливу роль з охорони спадкових прав українських громадян за кордоном виконують консульські установи України. Повноваження таких установ закріплені у консульських конвенціях. Так, згідно зі ст. 15 Консульської конвенції, яка була укладена Україною з КНДР 8 червня 1994 року, у випадку смерті громадянина акредитуючої держави в державі-перебування, компетентні органи держави-перебування повинні негайно інформувати про це консульську установу. У випадку наявності спадщини в державі-перебування і за відсутності спадкоємців у цій державі, консульська службова особа має право бути присутньою при складанні опису майна та його запечатуванні компетентними органами держави-перебування (ч. 1, 2 ст. 16 Консульської конвенції).
За наявності відповідної консульської конвенції консул України може, наприклад, прийняти за кордоном спадкове майно для передачі його спадкоємцю в Україні. Крім того, консул вживає заходів щодо охорони майна, яке залишилося за кордоном після смерті громадянина України. У разі смерті громадянина на території консульського округу, якщо він знаходився там тимчасово, консулу передаються гроші і речі, які померлий мав при собі.
Згідно з Консульською конвенцією, укладеною Російською Федерацією з КНР, у разі смерті громадянина представленої держави, що тимчасово знаходиться в державі-перебування, а також, якщо у померлого відсутні родичі або його представники в цій державі і до того ж залишені померлим речі не пов'язані із зобов'язаннями, які він узяв на себе під час знаходження в державі перебування, консул має право одержувати, зберігати і передавати за призначенням ці речі.
Консульська конвенція, укладена Російською Федерацією з США, передбачає, зокрема, що консул має право приймати тимчасову опіку над власністю, залишеною померлим громадянином акредитованої держави, якщо померлий не залишив ані спадкоємця, ані виконавця заповіту, за умови, що така тимчасова опіка повинна бути передана належним чином призначеному адміністратору (ст. 10).
Крім того, консул може представляти інтереси своїх громадян. У Консульській конвенції, укладеній з КНР, вказується, що консул без особливої довіреності може представляти громадянина своєї держави в судах й інших органах держави-перебування. У загальній формі представництво консула стосовно майна своїх громадян передбачено в Консульській конвенції, укладеній РФ з США. Представництво консула продовжується доти, доки сам спадкоємець не візьме на себе захист своїх прав або не призначить свого представника. Зазвичай громадяни доручають ведення своїх спадкових справ за кордоном адвокатським фірмам. Вони можуть звертатися і до будь-яких інших адвокатів, зокрема, в країні, де відкрилася спадщина.
Слід зазначити, що положення щодо охорони і реалізації спадкових прав громадян України за кордоном містяться також у Консульському Статуті України.
Громадянин України, якому стала відома інформація про відкриття на його користь спадщини за кордоном, має право звернутися за захистом своїх прав до Департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ України, вказавши таку інформацію: 1) відомості щодо спадкодавця (ПІБ, дата і місце реєстрації смерті, громадянство, останнє місце постійного мешкання); 2) відомості щодо спадкоємців (ПІБ, родинні, шлюбні або інші зв'язки із спадкодавцем; громадянство місце постійного мешкання, місце мешкання на момент отримання інформації про відкриття спадщини); 3) інформацію щодо майна, яке входить до складу спадщини (дата і місце відкриття спадщини; наявність/відсутність заповіту; склад спадкової маси; місцезнаходження нерухомого майна); 4) відомості щодо особи, від якої надійшло повідомлення про відкриття спадщини, а також осіб, які ведуть справу про спадкування.
Сприянням в розв’язанні спадкових питань за кордоном і розшуком спадкоємців займаються також адвокати Української іноземної юридичної колегії («Укрін’юрколегії»). Таким чином, українські громадяни, які мають право на спадщину і бажають отримати майно, що знаходиться на території іноземної держави, можуть звернутися за допомогою, окрім консулів, також до адвокатів Ін’юрколегії, які спеціалізуються у таких справах.
У галузі спадкових відносин на практиці постійно виникають питання про те, чи можуть українські громадяни одержувати спадкове майно у випадку, якщо спадщина відкрилася за кордоном. З цього приводу необхідно зазначити, що права спадкування, що виникли на підставі відповідних іноземних законів, повністю визнаються в Україні. Так, на практиці було багато випадків, коли українські громадяни визнавалися спадкоємцями за правом держави, норми якої застосовувались до спадкування. Зокрема, громадянка Попова була визнана спадкоємицею за законом після смерті принцеси князівства Капуртала (Індія), яка померла в Америці, оскільки вона виявилася сестрою спадкоємиці – українки за національністю, яка свого часу емігрувала з України. Право українського громадянина бути спадкоємцем певної черги (при спадкуванні за законом) і одержати відповідну частку в спадщині за правилами іноземної правової системи не залежить і не може залежати від того, як це питання розв'язується в українському законі. У ряді випадків різні особи, що проживали за кордоном, заповідали майно радянським громадянам і організаціям. Так, громадянка США Г. Роджерс заповідала своє майно радянським космонавтам Ю. Гагаріну та Г. Тітову.
Міжнародні договори закріплюють обов'язок нотаріальних контор повідомлювати дипломатичні або консульські установи іноземної держави про відкриття спадщини. Іноземець повинен у встановлений термін прийняти спадщину шляхом подання заяви в нотаріальну контору особисто, через свого представника або поштою. Іноземці, що проживають за кордоном, подають заяву про прийняття спадщини в посольство або консульство України за кордоном, а також через Ін’юрколегію.
Після закінчення провадження у справах про спадкування майно передається громадянину-спадкоємцю, дипломатичному представництву або консульській установі. При цьому можуть встановлюватися особливі умови вивозу такого майна (сплата всіх боргів, отримання спеціального дозволу і т. ін.).
Внутрішнє законодавство України закріплює, що спадкові питання є компетенцією державного нотаріату місця відкриття спадщини. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна – місцезнаходження основної частини рухомого майна (ст. 1221 ЦК України).
Іноземцям в Україні стосовно спадкування ніяких обмежень не встановлено. Їм надається національний режим незалежно від того, проживають вони в Україні чи ні. Права спадкування, які виникли за кордоном, повністю визнаються в Україні. Ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» закріплює, що іноземці та особи без громадянства можуть, відповідно до законодавства України, мати у власності будь-яке майно, можуть успадковувати і заповідати його.
Двосторонні договори України і Конвенція СНД 1993 року побудовані на тому самому принципі – іноземці можуть успадковувати на рівних умовах і в тому самому обсязі, що і громадяни даної держави.
Аналогічне положення закріплене у ст. 38 Договору про правову допомогу Росії з Польщею: «Громадяни однієї Договірної Сторони можуть одержувати на території іншої Договірної Сторони майно і інші права шляхом спадкування за законом або за заповітом на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що і громадяни цієї Сторони. Громадяни однієї Договірної Сторони можуть давати розпорядження на випадок смерті відносно майна, що знаходиться на території іншої Договірної Сторони».
Особливе значення в цій сфері має не тільки надання іноземцям національного режиму, але й застосування цього режиму на практиці. У ряді країн збереглися певні пережитки і спроби обмежити права спадкоємців-іноземців, шляхом закріплення винятків щодо спадкування певних категорій спадкового майна і, передусім, земельних ділянок та іншого нерухомого майна.
Проте, незважаючи на наявність в РФ винятків, встановлених для іноземців щодо права власності на земельні ділянки, вони зберігають право власності на ті ділянки, що перейшли до них у порядку спадкування, тільки якщо вони не є землями сільськогосподарського призначення.
Слід також зазначити, що стосовно визнання прав спадкування іноземців істотний вплив зробили політичні мотиви. Так, у середині минулого сторіччя в період розпалу «холодної війни» в Каліфорнії, Неваді, Айові та деяких інших штатах США були прийняті закони, згідно з якими право спадкування майна, що знаходилося в США, було визнано за іноземцями, що проживали за кордоном, лише за умови взаємності. У ряді штатів практика застосування цих законів пішла шляхом застосування принципу матеріальної взаємності. Крім того, закони штатів Нью-Джерсі, Нью-Йорка, Масачусетса «Про вигоду, користування і контроль» закріпили право судів відмовляти в наданні спадкових грошей спадкоємцям, які знаходились за кордоном, і поміщати їх на депозит суду, якщо суд дійде висновку, що зарубіжний спадкоємець не одержить від спадщини «вигоду або користь», або не отримає контролю щодо спадщини. Застосування цих і подібних законів у ряді випадків обмежувало права громадян СРСР на отримання спадкових сум, що їм належали. У судовій практиці на основі законів цих штатів доводилося, що спадкоємці в Радянському Союзі не можуть одержувати майно, яке їм залишається на праві спадщини, яка відкрилася в США, бо все це майно нібито відбирає радянська держава. Слід мати на увазі, що спеціальних обмежень в отриманні спадкових сум з-за кордону для радянських громадян не було. Вони одержували відповідні суми, але згідно з правилами, що застосовувалися щодо валютних операцій.
