До джерела міжнародного приватного права відносять:
1. Міжнародні договори. Відповідно до с татті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Тобто, не усі міжнародні догвори є частиною законодавства України. Наприклад, не є частиною національного законодавства України міжвідомчі міжнародні договори, оскільки останні укладаються з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Міжнародний договір України – укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов'язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо)[3]. Міжнародні договори України укладаються: Президентом України або за його дорученням – від імені України; Кабінетом Міністрів України або за його дорученням – від імені Уряду України; міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами – від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів. Приклади міжнародних договорів:- Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (1980);
- Конвенція ООН про давність позову в міжнародній купівлі-продажу товарів (1974);
- Конвенція про право, що використовується до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів (1985), та ін;
- Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 року
2. Внутрішні нормативно-правові акти конкретної держави. До джерел МПрП України відносять як законодавство України так і інші нормативно-правові акти. Відповідно до офіційного тлумачення Конституційного Суду України під терміном «законодавство» слід розуміти закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до законів і Конституції України[4]. До переліку актів законодавства України Конституційний Суд України не відніс, наприклад, нормативно-правові акти Національного банку України, центральних органів виконавчої влади, місцевих органів державної виконавчої влади тощо.
Базовим нормативно-правовим актом є Закон України «Про міжнародне приватне право», який встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок. Закон складається з чотирнадцяти розділів. В ньому визначено колізійні норми щодо правового статусу фізичних та юридичних осіб, колізійні норми щодо правочинів, довіреності, позовної давності, щодо прав інтелектуальної власності, щодо речового права, щодо договірних та недоговірних зобов’язань, щодо трудових відносин, сімейного права, щодо спадкування, провадження у справах за участю іноземних осіб, підсудності та виконання іноземних судових доручень, визнання та виконання рішень іноземних судів.
