Таким чином, законність, по-перше, передбачає наявність законів, що виражають волю народу і відображають відомі об'єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів і заснованих на них інших правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами, громадськими формуваннями.
Законність у сфері державного управління ґрунтується на таких принципах:
1) загальнообов'язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадовихосіб, громадян тощо. Саме в цьому проявляється загальність приписів, які містяться у законах і підзаконних актах;
2) єдності законност і, тобто одноманітному розумінні і заснуванні законів на всій території держави;
3) неприпустимості протиставлення законності і доцільності. Це означає, що сам закон є вищим ступенем прояву доцільності.
Даний принцип не виключає творчого розуміння закону і законності, а саме передбачає, що будь-який варіант рішення при застосуванні закону повинен обов'язково здійснюватися в рамках правових приписів.
З аконність у діяльності державного апарату виявляється у такому:
1) всі рішення, що приймаються державниморганом, повинні відповідати чинному законодавству;
2) рішення, що приймаються державним органом, не повинні виходити за межі повноважень цього органу, тобто вони можуть прийматися тільки з питань, що віднесені до його компетенції;
3) усі рішення державних органів приймаються у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам;
4) взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об'єднаннями, а також іншими громадськими формуваннями (органи самоорганізації населення) здійснюються у межах взаємних прав і обов'язків, які визначені на законних підставах.
Послідовна і сувора реалізація законності передбачає наявність відповідної системи її гарантій. В ній розуміють, по-перше, загальні умови або передумови законності; по-друге, спеціальні юридичні або організаційно-правові засоби забезпечення режиму законності.
До загальних належать політичні, економічні, організаційні, ідеологічні умови, що існують у державі. Найважливішими політичними передумовами законності є:
а) режим демократії;
б) широка гласність.
Досвід багатьох країн свідчить, що демократія і гласність можуть реально існувати тільки в умовах незалежного від держави громадянського суспільства, політичного плюралізму, свободи друку, поділу влади.
Тільки реальний поділ влади. Існування незалежних від правлячої партії, держави засобів масової інформації, партій, децентралізація державних структур можуть стати справжніми гарантами режиму законності.
До економічних передумов законності можна віднести як досягнутий рівень добробуту і наявність у держави необхідних ресурсів, так і фактичну гарантованість прав громадян, організацій, Їхню економічну свободу, багатоукладність економіки, існування ринку товарів, капіталів, трудових ресурсів, послуг тощо.
Велике значення для існування законності і правопорядку має правова культура посадових осіб та громадян, правосвідомість, засновані на визнанні абсолютної цінності основних прав людини. Велике значення має добре здійснюване переконання, а також вміло організоване заохочення.
На стан законності в управлінні суттєво впливають такі організаційні фактори, як структура апарату, кваліфікація службовців, ефективність функціонування системи підготовки персоналу, чіткий і раціональний поділ повноважень тощо.Не остання роль для створення умов по зміцненню і підтримці режиму законності належить організаційним заходам щодо зменшення рівня таємності, створення відомчих центрів інформації і зв'язків з громадськістю, вдосконалення дозвільної системи, ліквідації апаратних надмірностей та ін.
Спеціальні юридичні засоби забезпечення законності в основному концентруються у сфері виконавчої влади і виражаються в функціонуванні особливого державно-правового механізму, який складається з:
а) організаційно-структурних формувань;
б) організаційно-правових методів.
Організаційно-структурні формування — це ті органи держави і недержавні структури, на які покладено обов'язок по підтриманню і зміцненню режиму законності.
Організаційно-правові методи -- це види діяльності організаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.
В юридичній теорії і практиці ці організаційно-правові методи прийнято називати способами забезпечення законності.
Залежно від змісту, характеру, особливостей застосування, юридичних наслідків розрізняють такі способи забезпечення законності:
а) контроль;
б) нагляд;
в) звернення до державних органівіз заявами, пропозиціями, скаргами з питань забезпечення законності.
Практика свідчить про те, що застосування перелічених способів є надійною гарантією забезпечення законності в управлінській системі держави.
Контроль та його види.
Контроль є одним з найбільш поширених і дієвих способів забезпечення законності. Його сутність полягає в тому, що суб'єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об'єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції.
Аналіз існуючої практики свідчить, що контрольна діяльність містить такі елементи:
¨ визначення характеру і строків контрольних заходів;
¨ залучення до контролю спеціалістів, представників громадськості;
¨ аналіз підсумків контролю, формування висновків і прийняття рішень;
¨ розробка заходів по виконанню прийнятих рішень, вибір шляхів, форм, методів їх реалізації.
Що стосується рішень, то вони мають бути конкретними, їх важливо своєчасно довести до виконання, а також пояснити виконавцям. Контрольні органи повинні надавати виконавцям практичну допомогу в реалізації рішень;
вони ж зобов'язані систематично аналізувати хід роботи по Їх виконанню.
До контрольної діяльності висувається цілий ряд вимог, згідно з якими вона повинна бути:
1) підзаконною, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках конкретних нормативних приписів;
2) ) систематичною, тобто нести регулярний характер;
3) своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що значно підвищує його ефективність;
4) всебічною, тобто охоплювати найбільш важливі питання, поширюватися на всі служби і структури підконтрольних органів;
5) глибокою, тобто перевірці повинні підлягати не тільки ті підрозділи, які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати. Ця вимога дозволяє виявляти і поширювати передовий досвід, попереджувати помилки та упущення;
6) об'єктивною, тобто виключати упередженість;
7) гласною, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто підлягав контролю;
8) результативною (дієвою).
Ця діяльність не може обмежуватися виявленням фактичного стану справ. Вона повинна супроводжуватися конкретними заходами по усуненню недоліків.
У юридичній теорії та практиці прийнято класифікувати контрольну діяльність на види. Підхід до вирішення цього питання залежить від вибору критерію, на підставі якого здійснюється класифікація. Вибір же критерію багато в чому зумовлений потребами практики. Саме тому відомо досить багато класифікацій контрольної діяльності.
Найчастіше пропонуються такі класифікації:
а) залежно від місця суб'єкта (що здійснює контроль) в системі державного управління виділяють такі в иди контролю;
1) контроль з боку органів законодавчої влади (парламентський контроль);
2) контроль з боку Президента України та його апарату (президентський контроль);
3) контроль з боку Кабінету Міністрів України (у рядовий контроль);
4) контроль з боку органів центральної виконавчої влади;
5) контроль з боку м ісцевих органів, органів державної виконавчої влади;
6) контроль з боку органів судової влади;
7) контроль з боку органів місцевого самоврядування;
8) контроль з боку громадськості (громадський контроль);
б) залежно від адміністративно-правової компетенції суб'єкта виділяють:
1) загальний контроль;
2) відомчий контроль;
3) надвідомчий контроль;
в) залежно від управлінської стадії, на якій здійснюється контроль, виділяють:
1) попереджувальний контроль;
2) подальший контроль;
3) поточний контроль.
