Лекции.Орг


Поиск:




Особливості римської культури.




Культура Давнього Риму стала завершальним етапом у розвитку античної культури. В еволюції давньоримської культури виділяють такі основні періоди: царський (УШ-ІІ ст. до н.е.); період Римської республіки (510 р. до н.е. - 31 р. до н.е.); епоха Римської імперії (31 р. до н.е. - 476 р. н.е.).

Римська античність сприйняла багато елементів давньогрецької культури. Так, римська міфологія значною мірою повторює грецьку: до неї включені олімпійські боги, частина з яких ототожнюється з римськими і носить їхні імена. Архітектура Риму використовує грецькі ордерні форми. У римській філософії еклектично сполучаються принципи різних учень грецьких мислителів. Особливого поширення набувають скептицизм і стоїцизм (Сенека, Марк Аврелій).

Але в той же час римській культурі притаманна самобутність. Склавшись, як і грецька, на основі громадянської общини (що сприяло взаємовпливу грецької та римської культур), римська культура відобразила особливості італійської модифікації громадянської общини (цівітас), котра відрізнялася від грецького полісу, зокрема тим, що формувалась в умовах безперервних завойовницьких війн і будувалася за зразком патріархальної сім'ї, де батько мав необмежену владу. В результаті цього склались особливі риси колективного духу римлян: непохитність, практицизм, приземленість (на відміну від поетично-споглядального духу греків), схильність до порядку, залізної дисципліни, культ влади та державності. Серед особистісних якостей людини найбільше цінувалися мужність, стійкість, вірність обов'язку, сміливість. Для римлянина вищою гідністю було служити civitas, вищою нагородою у службі Риму для індивіда є honos (пошана, всенародне схвалення). Одне з центральних місць в шкалі цінностей римлян посідала свобода - libertas. Свобода тут уже розуміється насамперед як економічна незалежність, як право на володіння певною ділянкою землі. Дуже важливим її аспектом була свобода від тиранії царської влади. Влада для римлян - це res publica, справа народу.

Сувора реальність вимагала від громадян не тільки залізної військової дисципліни, а й усвідомлення того, що в захисті своєї держави вони можуть покладатися лише на власні сили. Тому в римській міфології боги, як вважали римляни, лише допомагали їм перемагати своїх ворогів, виказуючи цим свою особливу прихильність до Риму. Саме він, його непереможний народ і навіть герої, котрі існували реально і загинули в боротьбі за його славу і велич, знаходяться в центрі міфології Давнього Риму.

Із середини І ст. н.е. приходить епоха імперії. 3 падінням останніх родових авторитетів і заміною їх авторитетом держави, індивід повністю пориває з полісним колективом і переходить на шлях індивідуалістичного розвитку. На місце громадянина приходить підданий, який тепер залежить тільки від імператора. Останній у своїй особі підміняє римський народ, стає джерелом права і гарантом існуючого порядку.

Якщо для громадянина держави-полісу був характерний безпосередній зв'язок у системі "община-громадянин", то для підданого мотивація його вчинків майже повністю вичерпується зв'язками в системі "імперія-підданий", тобто зв'язками підлеглості. Нова соціально-політична ситуація вимагала певних коректив і в системі релігійних вірувань римлян, які здійснюються в напрямку встановлення обов'язкового імператорського культу.

В умовах імперії поліс перетворюється в космополіс, замість колективізму розвивається індивідуалізм, замість патріотизму - космополітизм. Якщо абсолютна більшість рядових громадян імперії втрачає свою свободу, то панівна верхівка, навпаки, набуває свободи майже нічим не обмеженої, стає понад законом.

Розклад суспільного життя в Римській імперії у перші століття н.е. обумовлює кардинальні зрушення в структурі людського вчинку, веде до втрати цілісності людської особистості античного типу. Честь, доблесть, гідність - вищі цінності римського грома-дянина-воїна епохи республіки в імперському Римі втрачають свій сакральний статус і нерідко вже розглядаються лише як небажані перепони на шляху досягнення особистих цілей.

Сувора та аскетична доброчесність, надмірна заполітизованість і "воєнізована" свідомість римлян визначають ідеал римської культури і мистецтва, зокрема який можна сформулювати як "Сила, вбрана у велич". Могутність, масивність, утилітарність як характерні риси римського мистецтва особливо чітко проглядаються в ньому в імперський період історії Риму, коли вимоги імперської величі обмежують духовність суспільства, позбавляючи мистецтво тієї краси і витонченості, яким відзначався художній геній Еллади.

В епоху римської античності досягають високого рівня розвитку ораторське мистецтво (Гай Гракх, Цицерон), історична наука (Діодор Сицилійській, Тацит, Плутарх), природознавство (Пліній Старший).

Найважливіші культурні новації римської античності пов'язані з розвитком політики і права. Якщо в невеликих грецьких державах-полісах з їх різноманітними, часто мінливими формами правління багато питань можна було вирішувати на основі безпосереднього волевиявлення загальних зборів громадян чи правлячої верхівки, то керівництво величезною Римською державою потребувало створення детально розробленої системи державних органів і юридичних законів, що регулюють цивільні відносини, судочинство і т.д. Історик Полібій вбачав у досконалості політико-правового устрою Риму основу його могутності. Давньоримські юристи дійсно заклали фундамент правової культури. Римське право дотепер залишається основою, на яку спираються сучасні правові системи.

Але чітко оговорені законодавством взаємини, повноваження й обов'язки численних бюрократичних установ і чиновників - сенату, магістратур, консулів, префектів, прокураторів, цензорів та інших - не усували напруженості політичної боротьби в суспільстві. До своєї боротьби за місце в системі влади нобілітет (знать) підключав широкі верстви населення, прагнучи одержати від них підтримку. На службу політичним і ідеологічним цілям ставились література, образотворче мистецтво, міське будівництво. Політи-зованість - характерна риса римської культури.

Контрольні запитання:

1.Культура Давнього Єгипту - одна з найбільш давніх культур світу.Чому?

2. Що було одним з найважливіших досягнень народів Давньої Месопотамії?

3.У чому полягали особливості становлення античної культури?

4. Як ви вважаєте, чому культура Давнього Риму стала завершальним етапом у розвитку античної культури.

5. З яких принципів складалась система лікування Гіппократа? Що це була за людина і, що він залишив після себе?

Домашнє завдання:

1. Назвітьосновні напрямки культури Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю?

2. У чому полягали особливості культури Японії?

3. Підготувати доповіді: «Архітектура Київської Русі.», «Іконопис. Фрески, мозаїка.»

Література

· Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури. К.: Знання, 2000. — 359 с.

· Сандюк Л. О. Основи культурології.

· Б.В. Петровський Велика медична енциклопедія, - М., 1985р.

· С.Я. Чікін. Лікарі- філософи,- М., 1988р.

· Гіппократ син лікаря Геракліта /З історії медицини // Здоров’я. Аргументи і факти, - 1998р. - №49.

 

 

ЛЕКЦІЯ

ТЕМА: «Культура Київської Русі.»

План

1. Розвиток писемності. Літописи. Нестор літописець.

2. Християнство і його вплив на культуру Київської Русі. Література Русі.

3. Архітектура Київської Русі. Іконопис. Фрески, мозаїка.

4. Медичні знання.

5. Місце і роль культури Київської Русі у світовій та вітчизняній культурі.

У IX столітті внаслідок тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, утворилась одна з найбільших держав середньовічної Європи - Русь. Її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Центром нової східнослов'янської держави став Київ, тому в історичній літературі з'явилась назва Київська Русь.

Займаючи територію від Балтики і Льодовитого океану до Чорного моря, і від Волги до Карпат, Русь являла собою історично важливу територію для налагодження контактів між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило швидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільність.

Про велику і могутню східнослов'янську державу знали в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських авторів, свідчення скандинавських саг, французькі епічні твори, змальовують Русь як велику країну, що займала важливе місце в системі європейських політичних, економічних і культурних зв'язків.

Одночасно з міжнародним визнанням, на Русі зростало і зміцнювалося усвідомлення власної приналежності до світової історії. Київській Русі належить особливе місце у Східній Європі, аналогічне тому, яке займала імперія Карла Великого в історії Західної Європи. Процес формування держави, етнічний розвиток східнослов'янських племен, сприяв утворенню єдиної руської народності, в основі якої лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні економічні зв'язки. Упродовж усього періоду існування Київської Русі давньоруська етнокультурна спільність, що стала етнічною основою українців, росіян і білорусів, розвивалася шляхом консолідації.

Київська Русь мала велике історичне значення і для багатьох неслов'янських народів. II досягнення в галузі суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку ставали надбанням литви, латишів, естів, керели, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен Південноруських степів. Частина цих народів етнічно і політично інтегрувалась у склад Русі.

Спочатку Русь мала переважно династичний характер, що визначав її історичний розвиток. Вона була єдиною державою, що забезпечувалася єдністю князівського роду, який спільно і у злагоді володів країною. Пізніше у XII-XIII ст. принцип старшинства був порушений, що й призвело до нескінченних уособиць у боротьбі за владу.

Існування Київської Русі охоплює період з IX по 40-і роки XIII ст. Етнічну основу держави складали східні слов'яни, що були об'єднані у великі міжплемінні союзи. У давньоруському літописі "Повість минулих літ" вказується, що таких союзів налічувалось чотирнадцять. Південну групу слов'ян складали поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати; вятичі. Окрім східних слов'ян, у межах Київської Русі проживали карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки та балтські племена.

На першому етапі розвитку, політичною формою держави була ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. В 30-ті роки XII ст. Русь вступила в період феодальної роздрібненості, що характеризувався подальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, виділенням окремих князівств. Київська Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Основним джерелом вивчення історії і культури Київської Русі є літописи.

Основу давньоруського літописання становить "Повість минулих літ", укладена Нестором Літописцем у Печерському монастирі близько 1110 року. У цій пам'ятці зафіксований досвід історичних знань, нагромаджений у попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури. Нестор і продовжувачі його літопису заклали основи руської історії, визначивши місце слов'ян і Київської Русі у системі тодішнього світу. "Повість минулих літ" вміщено в лаврентіївському та Іпатіївському літописних зводах.

Оригінальним джерелом знань є мініатюри і графіті Радзивилівського літопису, який зберігся в "лицьовому" (ілюстрованому) списку XV ст., але був укладений на початку ХІІІст.

Важливі дані для висвітлення історії Київської Русі містяться у новгородських літописах. До XII ст. літописання велося в основному у Києві та Новгороді. З XII-XIII ст. кожна удільна столиця Русі мала своїх літописців. Центрами літописання були Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир - Волинський, Галич, Холм.

Цінним історичним джерелом є "Києво-Печерський патерик". У ньому містяться унікальні картинки київського життя, розповіді про лікаря Агапіта, що вилікував Володимира Мономаха, про живописця Алімпія, про побудову Успенської церкви Києво-Печерського монастиря та ін. Київ, у оповідях літопису, виступає як визначний політичний і культурний центр Русі, а Києво-Печерський монастир - як загальноруський релігійний центр.

Важливим писемним джерелом з історії Русі є "Руська Правда" - звіт юридичних законоположень, чинних на території держави.

Джерелами стали і берестяні грамоти Новгорода, Старої Руси, Пскова, Твері, Звенигорода, написи на стінах культових споруд Києва, Новгорода та інших міст.

Надзвичайно цінними джерелами вивчення історії і культури Київської Русі є археологічні знахідки, які часто були єдиним джерелом для висвітлення життя того чи іншого давньоруського центру. Археологічні пам'ятки дають можливість з'ясувати характер і рівень економічного та культурного розвитку, міжнародних торговельних зв'язків Київської Русі IX-XIII ст.

Важливі свідчення про Київську Русь містяться у історико-географічних працях арабських, єврейських, перських авторів IX - XIII ст., візантійських і західноєвропейських хроніках, скандинавських сагах.

Наприклад, досить цінними є такі візантійські писемні джерела, як "Житіє Георгія Амастридського", "Записки грецького топарха", "Про управління державою" Костянтина Багрянородного, "Стратегікон Кекавмена". У них містяться досить цінні відомості про походи Русі на Візантію, договори з греками, хрещення Русі, про державний візит княгині Ольги до Царгорода, римсько-візантійські відносини X-XIII ст. Чимало відомостей про Київську Русь та східно-слов'янських князів містяться як у вітчизняних, так і в зарубіжних писемних джерелах.

Розклад первіснообщинного ладу і виникнення класової держави підготували умови для заміни язичницької релігії християнством. Уже всередині IX ст., через тісні зв'язки Русі з Візантією, християнство в його греко-православній формі поширилося серед панівних верств населення Русі. У X ст. християнами були деякі прибічники князя Ігоря та його дружина велика княгиня Ольга. Однак державною релігією воно стало лише у зв'язку з прийняттям християнства і масовим хрещенням слов'ян у 988-989 рр. князем Володимиром Святославовичем. З цього часу християнство активно поширювалося державою і церквою.

Введення християнства як єдиної державної ідеології сприяло консолідації руських земель і зміцнення давньоруської держави. Була створена централізована організація священнослужителів. Спорідненість релігії давньої Русі з релігіями давніх країн Європи зробило її частиною світового християнського суспільства, зблизило Русь з Візантією. Руська церква стала частиною.

Константинопольської патріархії, і Візантія тривалий час прагнула поставити Русь у залежність від себе.

Прийняття християнства призвело також до змін у культурі давньоруського суспільства. З'явилися церкви та собори, які ставали головними осередками громадського і культурного життя. При церквах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися і зберігалися книги, творилися літописи. Введення християнства на Русі мало суттєве значення для розвитку тогочасної філософської думки. Завдяки цьому Київська Русь отримала можливість прилучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією і Болгарією дали можливість використовувати здобутки античної і візантійської філософії.

Окрім античного, Візантія мала великий художній досвід християнського мистецтва, якому церква завжди надавала винятково великого значення. В часи розвитку середньовізантійського мистецтва, що розпочався після "іконоборських війн" (VIII - IX ст.), були розроблені канони богослужіння, іконопису, будівництва та оздоблення церков. За цими канонами встановлювалися правила зображення святих, композицій на біблійні та євангельські теми, типи церковних споруд, з яких домінуючим став так званий хрестовокупольний тип, що найбільше відповідав характеру православного богослужіння та найдоцільнішій системі будівництва.

Літописи

З виникненням писемності почалося записування історичних фактів у хронологічному порядку. З'явилося літописання - вид історичної літератури. Традиція літописання склалася в

Києві в X ст., пізніше вона поширилась майже на всі руські землі. Найповніше збереглися чотири групи літописів: київська, галицько-волинська, новгородська і володимиро-суздальська.

Це свідчить про наявність літописної традиції у таких містах, як Новгород, Переяслав, Чернігів, Волинь, Галич, Ростов, Суздаль, Володимир на Клязьмі та в інших удільних центрах. Авторами літописів були ченці, ігумени придворних монастирів, представники князівської адміністрації, а також князі.

Літописи Київської Русі є досить оригінальним і важливим істо-рико-культурним явищем середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою, досить близькою до народної. Літописи були надбанням як княжої еліти, так і широкого загалу освіченого населення. Вони читалися і переписувалися впродовж декількох століть, завдяки чому дійшли до нашого часу. Дякуючи кропіткій роботі кількох поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників давньоруського літописання, літописи постали перед нами не тільки як історична хроніка Русі IX-XIII ст., а й як одна із форм суспільної свідомості.

У середині XI ст. найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир. Основою давньоруського літописання є "Повість минулих літ" (кінець XI - початок XII ст.), укладена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. "Повість минулих літ" доведена до 1110 року і була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її місцевим матеріалом. Відомі її три редакції. Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя - у складі Іпатіївського літопису.

Важливе культурно-історичне значення має Київський літописний звід, укладений ігуменом Матфеєм у Видубецькому монастирі (XII ст.), який розповідає про події 1118-1198 рр., що відбулися у Київській землі. Він є безпосереднім продовженням "Повісті минулих літ". До Київського літопису також увійшли матеріали переяславського і чернігівського літописання. Наприклад, чимало уваги у ньому приділено чернігівським князям Ольговичам, які не задовольнялися роллю удільних князів і постійно претендували на київський стіл.

Чернігово-сіверське походження має також і повість про похід Ігоря Святославовича на половців, вміщена під 1185 р. У ній детально описано всі стадії підготовки і походу в степ, а також перебіг битв з половцями. Вона є однією з кращих літописних повістей.

За київським зразком створювалися літописи у Новгороді, Переяславі, Володимирі на Клязьмі, Володимирі-Волинському, Галичі та інших містах.

Унікальною пам'яткою давньої історичної літератури є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галицьких та Волинських землях від 1202 до 1292 року. У ньому дається опис діяльності князя Данила Галицького та історія Володимирських епіскопів, вміщені розповіді про Куремсину рать, війну з Болеславом, і прихід на Русь орд Ногая і Телебуги, повість про Володимира Василько-вича. Галицько-Волинський літопис є важливим джерелом знань про внутрішнє життя князівств, а також про міжнародні зв'язки того часу. У ньому широко використано тогочасну епічну поезію. Йому характерні образність мови і поетичний стиль.

Особлива цінність літописання полягає в тому, що історія даного періоду написана сучасниками і дійовими особами. Створені ними літописні зводи і повісті різняться за стилем викладання, відбором фактів, ідейною спрямованістю, але всі вони відтворюють правдиву картину життя Київської Русі.

Відомий історик-дослідник О. О. Шахматов писав, що давньоруське літописання нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко проросло в київський духовний грунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях.

 

Стан освіти

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі "Про письмена" зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку словянської писемності. Він стверджує, що коли слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками). Після прийняття християнства, окрім свого письма, вони почали користуватися латинськими і грецькими літерами.

Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у язичницькому культі. Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 911, 944 і 970 років. Так, договір 911 р. вказує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Царгорода, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практикувалося раніше, а спеціальні грамоти, підписані князем. В ряду доказів раннього існування писемності на Русі може бути і знахідка в одному з гньоздовських курганів корчаги другої чверті X ст. з написом "гороухща" або "гороушна". На думку дослідників, напис засвідчував вміст посудини - гірчиці або гірчичного масла.

Після введення візантійського православ'я, яке стало "культурою" ново-навернених, на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Нового письма потребувала держава і церква. Це письмо називалось "кирилиця", воно прийшло на Русь разом із писцями і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово кириличне письмо витіснило стару писемність. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: "Остромирове Євангеліє", "Ізборники" 1073 і 1076 рр., "Слово про закон і благодать", "Мстиславове Євангеліє", "Повість минулих літ" та ін.

Пам'ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах - пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

Важливими писемними пам'ятками є знайдені у Новгороді, Зве-нигороді та інших містах, берестяні грамоти - переписка городян про господарські справи.

Оригінальними пам'ятками давньоруського письма є графіті XI-XIV ст., що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих воріт.

Особливий інтерес становить так звана "Софійська азбука", виявлена С.О.Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 - грецьких і 4 - слов'янських: Б, Ж, ПІ, Щ. Згідно з С.О.Висоцьким, "Софійська азбука" відображає один із перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови. Ймовірно,

Цікавими пам'ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Вони дають повне уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення Київської Русі. Всі ці

пам'ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.

Для проникнення писемності на Русь позитивне значення мали торговельні зв'язки з різними країнами Заходу і Сходу, особливо з Візантією. Київські купці під час торгівлі знайомилися з грошовим обігом, початками арифметичних знань, мірами ваги тощо.

У X - XII ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти у Київській Русі грунтувався на власних національних традиціях і використанні античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Християнство, основою якого була писана книга, сприяло поширенню початків писемності та грамотності. Після церковної реформи Володимира Великого, виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони потрібні були не тільки для впровадження нового християнського культу, але і для функціонування органів державного управління, розвитку торгівлі, укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо.

Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя), школа "книжного вчення" (для підготовки священників) та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.

У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику. Вищу освіту визначали богословсько-філософські дисципліни: богослов'я, філософія, риторика, граматика, співи.

Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. На першому місці була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії, і якою, у ті часи, часто велися церковні відправи. Через те, володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Друге місце за значенням посідала латинська (варязька) мова.

Писали спеціальною паличкою - стилем (у давньоруських пам'ятках їх називають писала), виготовлені з рогу різних тварин, або металу. Для письма використовували вкриті воском дерев'яні дощечки, найчастіше бересту (кору берези). Пергамент (вичинена шкура, телят, ягнят чи козенят) був досить дорогим, на ньому писали в основному важливі документи великим уставним письмом пером з очерету, розщепленим на кінці. Папір на Русі з'явився в кінці XIV ст., значно пізніше ніж на Сході (VI-XI ст.) або на Заході (XII-XIII ст.).

На зміст навчання вплинули традиції візантійсько-болгарської церковної освіти. Спершу використовувалися віршовані азбуковники, завезені з Болгарії. Пізніше, на основі болгарських, укладалися власні оригінальні азбуковники. Найпоширенішою навчальною книгою був Псалтир. Укладалися "Парамійники" (літургійно-учительні збірники (на біблійні тексти, вибрані із Старого Завіту), апракосні Євангелія (добірки євангельських текстів, розміщених у порядку церковнослужебних читань).Важливою пам'яткою ран-ньохристянської писемності є Апостол, який містить Діяння й Послання апостолів.

Також були поширені підручники, перекладені з грецької мови. Це - "Фізіолог" (популярна зоологія), "Шестиднев" (про створення світу), "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, у якій містяться численні матеріали космографічного, археологічного, географічного та історичного характеру.

Освітнім центром у Києві був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 року, написано і виголошено "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, складались основи першого збірника законів Київської Русі, що називається "Руська Правда", створено "Ізборник" Святослава 1076 року, написано у 1056- 1057 рр. відоме "Остромирове євангеліє". Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам'ятка історії Київської Русі "Повість минулих літ" та ін.

Окрім Києва, центрами освіти були міста Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич та Володимир-Суздальський.

До освічених верств давньоруського суспільства належали представники князівсько-боярської та церковної верхівки. Вищу освіту мали такі видатні діячі тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич, Кирило Туровсь-кий, Мойсей Видубицький, автор "Слова о полку Ігоревім", Ярослав Мудрий, його сини Ізяслав, Святослав і Всеволод, онуки - Святополк та Володимир Мономах, Володимир Васи-лькович та ін.

Наукові знання

У розвитку та поширенні наукових знань Київська Русь стояла на досить високому рівні. Через Візантію вона познайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона, Філона, Демокріта, Арістотеля, Епікура та інших мислителів античного світу. Уривки з цих творів входили до складу численних збірників під назвою "Пчела" і були головним джерелом для ознайомлення наших предків з науковими ідеями.

На Русі були поширені натурфілософські твори таких християнських авторів, як Іоанна Дамаскіна, Георгія Писида, Козьми Індикоплова та ін. Ці твори являли собою поєднання наївно-матеріалістичних уявлень з релігійно-ідеалістичними. Викладені в них концепції (популярні в XI-XIII ст.), виходили з визнання Бога як найвищої сили, яка створила Світ і править ним. Це - прямий наслідок панування християнської ідеології, спільної для всього європейського середньовіччя. Наукові знання розвивалися разом із новими досягненнями, що з'явилися в результаті виробничої діяльності людей.

Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва, та у торгівлі. Актуальною була проблема мір та ваги, пов'язана з торгівлею, монетною системою, і з побутовими потребами. Підробка еталонів вважалася за найтяжчий злочин і каралася смертю. Стародавня Русь знала і реально застосовувала різні принципи хронологічних обчислень: сонячні та місячні роки, індикти (п'ятнадцятирічні періоди, так зване Велике коло, Метонів цикл тощо), робилися розрахунки при складанні церковних календарів.

Фізика. Найвищий гносеологічний рівень у галузі фізики наші предки запозичили з античності. Його теоретичне (натурфілософське) підґрунтя становило вчення про чотири елементи, або стихії. Це - земля, вода, повітря та вогонь. Також було поширено вчення про світло як ідеальну форму матерії. Це є концепція неоплатонізму, що була засвоєна в Київській Русі ще в середині XI ст. Видатний київський філософ Іларіон був неоплатоніком і застосовував цю концепцію при соціологічних побудовах. Заслуговують на увагу геніальні передчуття стародавніх вчених, які, не маючи експериментальних даних сучасної фізики, поставили питання про світло як основу і втаємничений сенс буття.

Хімія. Знання в галузі хімії середньовічне природознавство черпало з виробничої практики, пов'язаної з перетворенням одних категорій речовин на інші. Це стосується металургії, склоробної промисловості тощо. Київська Русь мала добре розвинену промислову галузь. Чорна металургія виготовляла предмети із сталі різного ґатунку. Наші предки добре зналися на технічних прийомах для перетворення однієї речовини (наприклад руди на метал) на молекулярному рівні.

Давні русичі знали про хімічні властивості матеріалів, які використовували при виготовленні виробів із скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні - суміші для прикрашання виробів із срібла, смальти для мозаїк та ін. Знання з хімії використовувались також при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв.

Хімічні знання застосовувалися і у військовій справі. На Русі знали так званий грецький вогонь - легкозаймисту речовину, яку кидали в спеціальних сфероконічних посудинах - своєрідних запалювальних бомбах. Через половців наші предки познайомилися з порохом, винайденим китайцями. Його використовували із заляку-вальною метою. Вогнепальна ж зброя з'явилася наприкінці XIII- XIV ст.

Астрономія. їй належало важливе місце у системі наукових знань. Але термін "астрономія" мав той зміст, який нині вкладається в поняття астрології(вчення про евентуальний вплив небесних тіл та пов'язаних з ними процесів на людське життя). Давньоруськими натурфілософами було добре засвоєне поняття еклептики. У текстах вона називається "зодійним колом", а її перетин з небесною сферою - зодією. Зодіакальне коло було розбите на 12 знаків. Першим знаком вважався Овен, до якого Сонце вступало у березні, далі йшли: Телець, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козеріг, Водолій, Риба. Було точно розраховано час, протягом якого Сонце проходить через кожний зодіакальний знак.

Літописи засвідчують, що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним.

Географія. Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов'янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип'ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево і Біле. Детально описаний шлях "із варяг у греки". Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як "Хроніка" Георгія

Амартола, хронограф Іоанна Малали, "Космографія" Козьми Інди-коплова та ін. Чимало географічних знань містила і паломницька література.

 

З географією тісно була пов'язана і географічна наука. Давньоруських освічених людей цікавили звичаї чужих народів, їхні вірування, родинні стосунки, обряди, спосіб життя тощо. У "Повісті минулих літ", окрім географічних відомостей наведені і етнографічні, де описується побут різних етнічних груп, в тому числі й племен, просторово віддалених від Русі: сирійців, вавілонян, халдеїв, бактріан, індійців, британців тощо. Ці етнографічні відомості запозичені з візантійських джерел.

Біологія. Особливу увагу давньоруських натурфілософів привертала наука про живу природу, з якою людина ототожнювала себе. В уявленні давньоруських книжників весь світ, в тому числі й жива природа, був створений Богом протягом шести днів. Тогочасна біологія могла мати переважно описовий характер. Головним джерелом знань залишалась сама природа, з якою людина постійно взаємодіяла. Наші предки - хлібороби і тваринники - нагромадили великий досвід стосовно рослинного і тваринного світу.

Давньоруські хлібороби добре знали свій виробничий цикл, що залежав від пір року і мали точне уявлення коли орати, сіяти, збирати врожай. Вони розуміли яку роль у вегетації рослин відіграють метеорологічні умови і вміли передбачати їх. У них були надійні методи для сприяння нормальному розвитку і росту рослин - угноєння, ретельність обробки грунтів, певні елементи селекції, щеплення дерев, сівозміна тощо. Заняття сільським господарством було своєрідною академією, воно забезпечувало ефективне його ведення від покоління до покоління.

Подібно позвивалося і тваринництво. Давньоруське стадо складалося з великої і дрібної рогатої худоби, коня, свині, віслюка. Розводили різні види домашньої птиці (курей, гусей, качок, індиків), а також утримували собаку і кота. Мисливство, рибальство і збиральництво також сприяли освоєнню природних ресурсів і знайомству з дикою флорою і фауною.

Відомості про екзотичну флору і фауну (пальми, смоківниці, лев, крокодил, кит, верблюд, скорпіон, слон, носоріг, мавпа, тюлень тощо), давньоруські книжники запозичили з візантійських джерел.

В уявленнях наших предків про флору і фауну був присутній і фантастичний елемент. Поряд з реальними тваринами, іноді описуються єдинороги, дракони, кентаври,сирени, віщий птах Фенікс та ін.

Література

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. її виникнення та розвиток пов'язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії.

В XI-XII ст. у Києві існувало три літературні осередки: в Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. Тут перекладалися і переписувалися книги, писалися нові оригінальні твори, творилося літописання.

З прийняттям християнства з'являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов'янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Література Київської Русі зазнала впливу візантійської культури, значною мірою розвивалась на принципах канонічності, що спричинило появу особливих жанрів сакральної літератури.

 

Перекладна література

Оригінали її творів зявлялися на Русі з Болгарії, Сербії, Візантії, Риму, з інших країн Заходу та Сходу. Це церковні пісне співи-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріарха Со-фронія, Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Афанасія Александрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Вони складали похвальні пісні Богові, Богородиці, святим, прославляли християнські свята.

Поширеними були такі види християнської гімнографії у перекладах давньоруською мовою, як канон, що прославляв святих і розповідав про євангельські події; кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди; ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками вони утворювали складне ціле - акафісти, які вміщували переклади церковної лірики у збірках "Міней" та "Тріодей".

Найпопулярнішою перекладною старозавітною книгою на Русі був Псалтир. Він використовувався як книга богослужебна, навчальна, для домашнього душе спасенного читання і як магічна книга для ворожіння.

Досить поширеними були переклади Нового Завіту, особливо "Четвероєвангелія" та "Апостола". Найдавніші з відомих нам перекладів - це Архангельське, Галицьке, Мстиславове Євангелія. Біблійна література Київської Русі була представлена й іншими жанрами.

Житійна література (опис життя святих отців) - це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги християнських святих, описувалось їхнє життя і ті чудеса, які вони творили. Християнство дало поштовх розвитку житійної літератури. Переклади творів цієї літератури на Русі з'явилися відразу ж після її охрещення. Так, відомими були переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлікійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.

Патерики (від лат. pater - отець). Це - оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії, або ченців якоїсь певної общини, наприклад Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Си-найського, Скіфського Римського та ін. патериків. Найпопулярні-шими з них на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.

Апокрифи (від грецького - таємничий, прихований) Це - не-канонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури. Вони виникли у народному середовищі і нерідко відбивали ідеї релігійних єресей. У апокрифах присутній художній вимисел, що сприяло розвитку словесної творчості. Апокрифи поділяються на старозавітні (про створення світу і перших людей, про мудрого царя Соломона), і новозавітні (апокрифічні євангелія, які розповідають про життя Ісуса Христа, і за жанром наближаються до повісті чи роману. Есхатологічні апокрифи становлять окрему групу оповідей про "кінець світу". Поширеними були такі апокрифи як, "Хожденіє Богородиці по муках", "Похвала пророку Іллі", апокрифи про Андрія Первозванного та інші. Апокрифи є творами християнського фольклору і письменства.

Природничо-наукова (природознавча) література. До перекладних літературних пам'яток Русі належать перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту. Це - анонімний "Фізіолог", "Шестиднев" Іоанна Екзарха та "Християнська топографія" Козьми Індикоплова. Переклади природничо-наукової літератури на Русі мали науково-просвітницьке, пізнавальне а також естетичне значення. Переклади цієї літератури з'явились на Русі в кінці XII - початку XIII ст.

Архітектура

В Україні архітектура як вид будівельного мистецтва виникає у УП ст. до н.е. Високим рівнем відзначалася архітектура колишніх грецьких колоній на українському узбережжі Чорного моря.

У часи становлення Київської Русі формується тип давньоруського міста, складовими якого були: "дитинець", або "днешній град", у якому жили бояри та дружинники, чисельна князівська та боярська челядь і ремісники, які обслуговували княжий двір та боярські хороми; "окольний град", який складався з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвіря купців, численних церков та монастирів; околиці - "посади", "кінці", заселені ремісничим і торговим людом.

Важливого значення в економічному та культурному розвитку давньоруської держави набували міста, правила забудови яких були викладені у так званій "Кормчій книзі" - збірнику законів, що включав як давньоруські, так і візантійські законоположення про містобудування. Система планування міста переважно була лінійною, тобто вулиці йшли вздовж шляхів, струмків або річок. Такою, наприклад, була первісна забудова стародавнього Подолу у Києві.

За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну. Пам'яток житлової архітектури не збереглося, але археологічні знахідки свідчать про багатий архітектурний декор будинків заможних верств населення. Археологічні дослідження та літописи дають певні уявлення про особливості міської забудови. Споруди будували із дерев'яних зрубів. В основному, це були двокамерні будинки з житловими приміщеннями, що опалювалися глинобитними пічками, та з холодними сінями - перед входом. Більшість таких будинків мали нижній господарський поверх - підкліть, що трохи заглиблювався у землю.

Князівські та боярські хороми мали два і більше поверхи. Це були ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. На князівських дворах будували гридниці - великі зали для прийомів, а також - поруби (в'язниці для непокірних).

Житло ж бідних людей було однокамерним, мало каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалося глиною і білилося. Вся житлова архітектура, як бідних, так і багатих, була дерев'яною.

З поширенням християнства у міській забудові переважає культова архітектура - будівництво храмів, що стали символом утвердження і торжества нової релігії. Давньоруські князі розуміли, що храм - це не тільки дім Божий, але і чудова можливість прикрасити і прославити свій стольний град, свою землю і свій народ.

Давньоруські храми, за багатством не поступалися Царгородським. І це було справою не лише престижу, руські князі щиро вірували у бога, а як відомо - "віра без діл мертва єсть". Храми зводяться на природних або штучних узвишшях і органічно вписуються у пейзаж. Всього з X ст. до 40-х років XIII ст. на Русі було зведено близько 10 тис. великих і малих храмів.

Візантійсткі будівельні традиції позначалися на архітектурі і Західної Європи. Типи архітектурних споруд впливали на архітектуру Балканських країн, Сирії, Малої Азії, Вірменії та Грузії. Тому зрозуміло, чому саме досвід візантійського будівництва був використаний руськими князями та християнською церквою.

Перші давньоруські храми були дерев'яними, і тому жодної пам'ятки не збереглося. На зміну дерев'яному будівництву у кінці X ст. прийшло кам'яне монументальне зодчество. Цьому сприяли вихід Київської Русі на міжнародну арену, вплив візантійської культури і поширення християнства.

У давньоруському храмовому будівництві панувала, так звана, хрестово-купольна конструкція, яка виникла в Малій Азії у сирійців та вірмен і стала визначати особливості константинопольської архітектурно-будівничої школи. За цією системою, прямокутне у плані приміщення, розділялося стовпами на подовжні нефи. Церква перекривалася куполами і склепіннями, що півколами завершувалися на фасадах. Перекриття над центральними частинами церкви утворювали рамена просторового хреста, звідки походить і назва конструкції. Храм мислився як символ гармонійної організації хаосу буття силою Божого слова. Тому його зовнішні пропорції мали бути бездоганними і визначати ідею гармонії з навколишнім середовищем. Краса церкви асоціювалась з її висотою, устремлінням до небес, символом яких був купол.

Кам'яні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Візантійські майстри приїздили у Київську Русь і здійснювали тут будівництво. Культові муровані споруди будувалися за системою давньоруської мішаної кладки: чергування цегли-плінфи на вапняному цемяночному розчині з шаром дикого каменю. Інтер'єр культових споруд прикрашали мармуровими колонами, капітелями, мозаїками та фресками. Для покращення акустики робили голосники - порожнину всередині стіни, у яку закладали глечики.

Перша мурована церква Богородиці (Десятинна), була зведена візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого у 989-996 роках. Вона збудована за загально-християнськими правилами в пам'ять про мучеників-християн. У плані це п'ятинефна, хрестово-купольна споруда, інтер'єр якої був прикрашений мозаїками і фресками та оздоблений мармуром. Десятинна церква, особливо її центральна частина, була взірцем для багатьох давньоруських культових споруд XI-XII століть. У 1240 році Десятинна церква була зруйнована ордами Батия, тому, до наших днів зберігся лише її фундамент.

Храми будуються і як необхідність вшанування подій особистого життя (перемога в битві, чудесне врятування від смерті, тощо). Так, з'являються перші церкви в ім'я Василя у Києві, Преображення у Василеві (Василькові). Будувалися храми в ім'я Софії, що символізувала премудрість Христову і Матері Божої. Такі храми збудовані у Києві, Новгороді та Полоцьку. Ряд соборів присвячені Успішно Богородиці. За архітектурним типом вони походять від Успенського собору Печерського монастиря і зведені у Смоленську, Суздалі, Ростові, Владимирі на Клязьмі, Рязані, Володимирі-Волинському, Галичі. Будувалися також храми, що присвячувалися небесному воїнству - архангелу Михаїлу, Святому Феодору Тирону або Стратилату, Андрію. Велика кількість храмів присвячена Богородиці.

До початкового періоду давньоруської архітектури можна віднести такі архітектурні споруди як церкву Богородиці у Тмуторо-кані (1021р.) (не збереглася) та спаський собор у Чернігові (1036 р.), збудовані князем Мстиславом Володимировичем. Спаський собор у Чернігові зберігся до наших днів майже у первісному вигляді.

Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого (1037 р). Споруджений грецькими майстрами на зразок Константинопольського собору Святої Софії, цей храм не був його простою копією. Майстрами була творчо перероблена візантійська традиція, збагачена елементами місцевої стильової неповторності. За типом це п'ятинефний, хрестово-купольний храм з хрещатим підкупольним простором та анфіладами бокових нефів. Собор увінчаний тринадцятьма банями.

Софійський собор був "руською митрополією", головним храмом давньоруської держави. Він став не тільки релігійним, а й політичним і культурним центром. Тут відбувалися церемонії поса-дження на великокняжий престол, приймали іноземних гостей. При соборі було засновано бібліотеку та скрипторій (майстерню з перекладу та переписування книг). Це єдиний собор періоду Київської Русі, який зберіг давню архітектуру і найповніший у світі комплекс мозаїк і фресок XI століття. Усередині цього храму панує атмосфера спокою і гармонії. В усьому світі його вважають одним із най благородніших творінь слов'янського генія. Київський собор св. Софії є пам'яткою світового значення, яка у 1990 році занесена ЮНЕСКО до Списку всесвітньої культурної спадщини.

До нашого часу Софійський собор дійшов з численними відбудовами та переробками (XVII, XVIII, і XIX ст.). Та, незважаючи на це, добре збереглися давні форми собору, що дало можливість дослідникам повністю визначити його первісний вигляд.

Окрім Києва монументальне будівництво першої половини XI ст. велося і в таких містах, як Полоцьк, Новгород, Чернігів.

У другій половині XI ст. культове будівництво поширюється у багатьох давньоруських центрах. Засновуються монастирі, у яких будуються нові кам'яні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря (1078 р.), Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.), Михайлівський собор Видубицького монастиря та інші.

У XII ст. значного розвитку набула київська, чернігівська, переяславська та новгородська архітектурні школи. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки. Архітектура більше схожа до романської. В інтер'єрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам'яток цього періоду належить храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі на Подолі (1132 р.), Кирилівська (1146 р.) і Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Юріївська (1144 р.) у Каневі, Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (І пол. XII ст.) собори та П'ятницька церква (поч.XIII ст.) у Чернігові, Михайлівська церква у Смоленську (кін. XII ст.) та інші. Вони об'єднані єдиним стильовим напрямом та спільною конструктивною схемою.

На початку XIII ст. внаслідок князівських міжусобиць та нападів половців і татар, Київ втрачає значення центра держави. Монументальне культове будівництво переміщується на західно-руські землі. Особливий розквіт архітектури спостерігається після об'єднання у XIII ст. Волинського та Галицького князівств. Для архітектури цього часу характерні риси романського стилю. Пам'яток цієї архітектури збереглося дуже мало. Це Миколаївська та П'ятницька церкви у Львові, Успенський собор у Володимирі-Волинському, церква Пантелеймона у місті Холм. Галицькі монументальні будівлі були зведені із світло-сірого вапняку, тому їх ще називали білокам'яними.

Поряд із культовою, важливе місце посідала оборонна архітектура. У містах існували артілі "огородників" - будівничих міських укріплень. У період, коли виникала потреба захисту від чужоземної навали, будувалися високі, міцні оборонні споруди (переважно з дерева і землі) з товстими кріпосними стінами. Стіни робили із засипаних землею зрубів - городень, на яких стояли заборола - криті бруствери з бійницями. Ворота розташовували у надбрамних вежах, над якими іноді ставили ще й надбрамні церкви. Перед ворітьми, через рови перекидали мости, що іноді піднімалися за допомогою спеціальних пристосувань - "воротів" та "жерваців" (князівський замок у Любечі). Наприклад, Київ був оточений валами і дерев'яними стінами загальною висотою до 16 метрів. Вхід до міста був можливий тільки через кам'яні ворота - Львівські, Лядські та парадні Золоті. Золоті ворота відбудовані, і сьогодні є пам'яткою давньоруської оборонної архітектури.

 

Київ також захищали фортеці - Вишгород з півночі, Білгород із заходу, Василев з півдня, та низка потужних застав вздовж Дніпра. Оборонне будівництво вдосконалюється та продовжується у XIII ст. З появою стінобитних пристроїв все частіше зводяться високі кам'яні укріплення, оборонні башти з бійницями. При їх будівництві запозичується досвід європейських країн, вдало використовуються особливості місцевого ландшафту. Зразками оборонних споруд того часу є укріплення Галича, Кам'янця, Любліна, Дрогобича, Луцька. До оборонних споруд XIV-XV ст. належать також феодальні замки з міцними кам'яними мурами та вежами.

У деяких регіонах України збереглися такі оборонні фортифікації, як земляні вали ("Змієві вали"), що розташовані на півдні Київщини і Уманщини. Вони простягайся на десятки і сотні кілометрів завдовжки, їх рештки збереглися біля річок Віта, Красна, Стугна, Трубіж, Сула, Рось та уздовж західного боку р. Збруч. Географічне положення "Змієвих валів" вказує на їх стратегічне значення у боротьбі з кочівниками. Питання про походження "Змієвих валів" науково ще не досліджене.

Отже, розглядаючи майже трьохсотрічний період розвитку архітектури Київської Русі, можна визначити п'ять її стильових етапів. Перший - кінець X - 30-і роки XI ст., коли під впливом візантійської будівельної техніки і архітектури зароджується і починає свій розвиток кам'яна монументальна архітектура. Це був час будівельної діяльності Володимира Великого у Києві та його сина Мстислава у Чернігові.

Другий період охоплює 30 - 50-і роки XI ст. Це був час будівництва Ярослава Мудрого. Розширюється територія міст, зводяться міцні укріплення, створюються ансамблі князівських центрів, будуються палаци, гридниці в Києві, Новгороді, Полоцьку, зводяться великі собори. Головною особливістю споруд стає об'ємно-просторовий центричний характер їх композицій і багатоповерхове завершення.

Третій етап (друга половина XI - початок XII ст.), коли будуються храми, які найбільше відповідають потребам і канонам православної церкви та з'являються місцеві архітектурні школи. При всіх технічних і художніх особливостях, архітектура Київської Русі в ці часи мала вплив традицій середньовізантійської архітектури, так само як і інші країни Східної Європи.

Четвертий період охоплює 20-80-ті роки XII ст. У цей період остаточно формуються місцеві архітектурні школи, простежується певний відхід від візантійських традицій будівництва. Споруди будуються у романському стилі.

П'ятий стильовий етап - кінець XII ст. - 30-ті роки XIII ст. В цей час у композиціях споруд зодчі звертаються до традицій, що йдуть від народних джерел. Пізніше ці традиції відіграють значну роль у формуванні національних рис української ренесансної та барокової архітектури. Церква стає не тільки храмом, а й окрасою міста. Розвивається будівельна техніка, виникають нові конструктивні прийоми.

Таким чином, архітектура Київської Русі, використовуючи власні традиції та індивідуальні риси, відповідала світовому архітектурному процесу і розвивалась в його контексті.

Іконопис,фрески, мозаїка

Разом з будівництвом храмів розвивався і такий вид мистецтва, як культовий станковий живопис. Якщо мозаїки і фрески втілювали тріумф християнства, то ікони насамперед були по-клонними. До них молилися, у них сподівалися знайти зцілення і допомогу в житті. Ікона підносила святого, зображеного на ній, над повсякденністю, підкреслювала його харизматичність. За уявленням віруючих, освячена ікона не замінює святого, а свідчить про його присутність, має властивості благодаті, захищає і зцілює. Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності.

Ікони, як специфічний вид релігійного малярства, виникли дуже давно, і найраніші уцілілі твори належать до УІ ст. Ікона як художній елемент займала головне місце в інтер'єрі церковної споруди. Культ ікони був офіційно прийнятий на сьомому Вселенському соборі 787 року у місті Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над передвівтарною перегорожею, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кінці XI ст. з'явилися власні.

Мистецтво іконопису мало свої особливості, що відрізняли його від монументальних розписів. В іконі обмежений простір, який вимагав зосередження на створенні психологічного образу, знаходженні найвиразніших композицій та колористичних рішень.

Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало. Становлення іконопису Київської Русі припадає на II пол. XI - поч. XII століття. У Києво-Печерському Патерику розповідається про перших руських іконописців - Григорія та Аліпія. Так, відомою в цей час, була Печерська іконописна майстерня, у якій писав іконописець Аліпій, що пройшов школу візантійських майстрів.

Першим твором іконопису другої половини XI ст. вважається ікона Дмитра Солунського. Вона написана на замовлення великого київського князя Ізяслава Ярославича., коли він відстоював своє право на великокнязівський стіл. Саме тому святий на іконі зображений з напівоголеним мечем, символом вручення влади.

Ряд дослідників пов'язують з київською художньою школою і такі ікони як "Ярославська Оранта" (XII ст.), що знаходиться у ярославському Спасо-Преображенському монастирі, "Устюзьке Благовіщення"(ХІІ ст.), композицію "Свенської (або Печерської) Богоматері"(ХІІІ ст.). Серед ікон, що дійшли до наших часів, на-йшанованішою була ікона "Богородиці - Елеуса", привезеної в кінці XI - початку XII ст. з Візантії до Вишгорода поблизу Києва. її назвали "Володимирська Богоматір" (Третьяковська галерея м. Москва).

У Києві сформувалася іконографія перших руських "святих" - Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона "Борис і Гліб" Традиції Києва були поширені в іконописних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського.

Оригінальним видом мистецтва у княжу добу було мистецтво книжкової мініатюри. Книгу на Русі завжди любили і шанували. Рукописна книга була особливо цінною, писалася дуже довго, на дорогому пергаменті і художньо оздоблювалась. Книги переплітали у міцні оправи з металевими замками, текст прикрашали ініціалами, заставками та мініатюрами. Книжкова мініатюра виконувалася та ілюструвалася руськими писцями та художниками, зразками для яких служили візантійські та болгарські рукописні книги.

Із літопису відомо, що Ярослав Мудрий, великий шанувальник книг, заснував при Софійському соборі в Києві бібліотеку та центр книгописання (скрипторій). Пам'ятками давньоруських рукописів, які збереглися до наших днів є "Остромирове євангеліє", написане у XI ст. за князювання київського князя Ізяслава Ярославича для новгородського посадника Остромира, "Ізборник Святослава", написаний на замовлення київського князя Ізяслава Ярославича (1073 р.). За змістом це збірник повчальних статей різних церковних авторів, складений для болгарського царя Симеона. Памятками цього часу є також "Бучацьке євангеліє", "Юрієве євангеліє", "До-брилове євангеліє" (XII ст.) "Мстиславове євангеліє" (XII ст.) та ін. Усі вони виконані у живописній декоративній манері. Цікавим зразком давньоруської книжкової графіки є "Оршанське Євангеліє", написане незадовго до монголо-татарської навали. Вміщені в ньому постаті євангелістів, за манерою виконання близькі до фрескового живопису.

Видатним явищем у давньоруському мистецтві, цінним джерелом історії Київської Русі є мініатюри Радзивилівського літопису (XV ст.) Книга містить 618 кольорових графічних мініатюр, що ілюструють життя княжої доби. Мініатюри дають цінні відомості про архітектуру Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку. У мініатюрах цього літопису відображені усі важливі події часів Київської Русі - похід русичів на Царгород, будівництво Софійського собору і "града великого Києва", повстання киян у 1068 і 1147 роках, походи і битви із степовиками, князівські уособиці. Орнаментика більшості давньоруських рукописів була пов'язана з ювелірною справою та декоративно-ужитковим мистецтвом.

Розвиток ремісничого виробництва стимулював розквіт декоративно - ужиткового мистецтва у якому проявилися риси давньоруської естетики та багатовікових художніх традицій східних слов'ян. Разом з тим у декоративно-ужитковому мистецтві знайшли відображення риси світового мистецтва тих часів, оскільки з торговельним обміном до Київської Русі потрапляли численні мистецькі вироби з інших країн.

У зв'язку із запровадженням християнства, як нової релігії у Київській Русі виникають нові форми в мистецтві. Створюються непе-ревершені пам'ятки ювелірного мистецтва та художнього шитва.

Шитво досягає високого художнього рівня і навіть поширюється за межами Київської Русі. Про гаптування місцевого походження свідчить факт заснування при Андріївському монастирі у Києві онукою Ярослава Мудрого Ганною - Янкою школи, де навчали мистецтва вишивки золотом і сріблом. Рештки вишивок було знайдено у Софійському соборі у Києві, у містах - Білогоро-дці, Старому Галичі, Шаргороді та ін.

Давньоруському гаптуванню характерна глибока образно-символічна змістовність. Вишивка в одязі давньоруських людей, окрім декоративної, несла заклинальну, символічну функцію. Вишитий узор набував магічної сили. Він розміщувався навколо шиї, на передпліччях рукавів, що було вшануванням роботящих рук.

З життям і працею давньоруських людей були тісно пов'язані язичницькі вірування. Тому, в орнаментах давньоруського гапту-

Школа Ганни Ярославівни вання зустрічаються геометричні мотиви, зображення гепардів, левів, птахів, які сповнені чіткого ритму, величі і гармонійної рівноваги. Досить різноманітними є рослинні узори, особливо поширеною є квітка крин - символ життя, а також стилізовані зображення дерев з гнучкими стеблами та ін. Майстрині досконало володіли технікою золотої вишивки, широко виявляючи її декоративні можливості, створюючи багату і різноманітну фактуру узорів.

Поширеними на Русі були і такі види прикладного мистецтва, як скань, чернь, зернь, позолота, перегородчаста емаль та художнє литво. Скань - це мистецтво використання найтоншого дроту, що напаювався на металеву основу. Ця техніка широко використовувалась у жіночих прикрасах та окладах книг. Чернь - чорна паста для протравлювання срібних виробів, що робила темне тло, на якому світилися срібні фігури. її наносили на браслети, зап'ястя, колти, персні, хрести, зброю тощо. Зернь - дрібні кульки, що впаювалися в персні та інші прикраси. Позолоту робили за допомогою амальгами чи інкрустації або наносили золото складним методом - протравлюванням. Досить часто оздоблення робили за допомогою кількох технік. Так, литво, карбування і чернь вживали при виготовленні знаменитих пластинчастих браслетів, які знаходять під час розкопок.

Високого рівня досягли давньоруські майстри у техніці емалі, яка була дуже складною і вимагала високої майстерності. Мистецтво емалей прийшло на Русь з Візантії. Давньоруські майстри творили емалі стриманіші за кольором, лаконічніші й цілісніші за композицією. У них домінує білий колір, що надає більшої ясності їх колористичній гамі. Техніка виготовлення емалі досить складна і оригінальна: на золотих пластинках за допомогою матриць, витискували контури малюнка, напаювали золоті тонкі пергородки, а проміжки засипали порошком, що плавився у печі і заливав площини різнокольоровими емалями. Потім маленькими молоточками обережно розковували золоті перегородки і шліфували емалеву поверхню. Різнобарвні зображення на перегородчастих емалях дуже цікаві. Так, на золотих колтах часто робити зображення сиринів, "дерева життя", павичів, квіток і рослинних орнаментів. Колти найчастіше мали синій, зелений, білий і червоний колір.

Художньо оздоблювалися предмети побуту, прикраси, зброя, металевий і керамічний посуд, вироби із кістки. Поширеними моти





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-24; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 715 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

В моем словаре нет слова «невозможно». © Наполеон Бонапарт
==> читать все изречения...

770 - | 721 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.013 с.