Культура України у ХХ столітті

Українська культура доби революцій та першої світової війни.

Українізація 20-х років та українська культура в 30-ті роки.

Українська культура 40-х – першої половини 50-х років.

Українська культура другої половини 50-х – 80-х років.

Українська культура 90-х років.

Основні тенденції сучасного культурного розвитку України.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ДОБИ РЕВОЛЮЦІЙ

ТА ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Історія української культури XX ст. — це доба складного та суперечливого розвитку, який, з одного боку, все тісніше та глибше включав Україну до загальносвітового куль­турного процесу, а з іншого — у воєнних та суспільно-політичних колізіях ламав фун­даментальні засади національно-народного буття, нищив витвори культури й самих її носіїв — як творців матеріального добробуту, так і представників духовної сфери: митців, учених, педагогів, релігійних діячів тощо. XX ст. являє нам «коливання маятника» від всебічного розвитку культури доби національного відродження 10-20-х pp. до занепаду, виродження, асиміляційних процесів.

Історія української культури XX ст. — це свідчення незламного духу народу, який, незважаючи на скрутні обставини існування, постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів та до витворення нових культур­них цінностей, які б несли в собі неповторний національний образ світу.

Початок століття був періодом, коли закладалися головні, фундаментальні засади, із яких виходив розвиток культури України в подальші часи. Саме тоді виявилися прин­ципово нові важелі культурного процесу, які набувають дедалі більшого значення в сучасних умовах.

Розвиток промисловості, нові наукові відкриття спричинювали прискорення технічного прогресу, впливали на повсякденне життя українського народу. Суттєвою особливістю суспільного побуту став загальний потяг народу до знань, освіти, мистецт­ва; підвищується національна свідомість людей, збільшується зацікавленість власною історією та культурою. У цей час виникають нові недільні школи й курси, народні бібліотеки, робітничі просвітницькі товариства, народні університети, театри, самодіяльні гуртки. Радикальні верстви інтелігенції боролися за демократизацію освіти, намагалися поліпшити організацію шкільної справи.

Формувалася мережа професійно-технічних закладів та курсів. Вища освіта зали­шалася під всебічним контролем та наглядом російського й австро-угорського урядів, викладання українською мовою практично не велося. Незадовільний стан освіти і потяг народу до культури активізували діяльність громадських організацій та закладів поза­шкільної освіти. Великим впливом користувалися Харківське та Київське товариства грамотності. Вони відкривали недільні школи, народні бібліотеки-читальні, проводили читання, науково-популярні лекції, концерти й театралізовані вистави, займалися видавничою справою.

У Західній Україні поширювалася діяльність «просвіт». На східноукраїнських зем­лях «просвіти» виникли під час революції 1905-1907 pp. у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам'янці-Подільському, Чернігові, Житомирі (всього 9 «просвіт» із 30 філіями). Тут діяльність «просвіт» була тісно пов'язана з революційною, національно-визвольною боротьбою, що зумовило активну участь у цих організаціях опозиційних до царату діячів культури. Так, чернігівську «просвіту» очолював М.Коцюбинський. Головна відмінність між східно-галицькими та наддніпрянськими «просвітами» полягала в тому, що перші були централізованими, а другі працювали автономно. Крім того, західноукраїнські «просвіти» намагалися стояти осторонь політики, тоді як в Російській імперії в них виявлялася тенденція до політизації.

Своїм головним завданням «просвіти» вважали друкування книжок для народу, чи­тання лекцій, здійснення театральних постановок, боротьбу за викладання українсь­кою мовою в школах, відкриття бібліотек тощо. Більшість східноукраїнських «просвіт» після столипінського циркуляра 1910р. було закрито.

На початку XX ст. у Західній Україні виник ще один напрям національно-культур­ної роботи – січовий рух. «Січовики» відроджували традиції запорізької військової справи, пропагували українську національну символіку (малинові козацькі корогви, жовто-синій прапор) і козацьку пісню, відкривали читальні, проводили спортивні змагання. В 1908 p. засновник січового руху К.Трильовський організував Крайовий Січо­вий Комітет, реорганізований у 1912 р. в Український Січовий Союз. Так культурно-освітня діяльність набувала певного політичного забарвлення.

Досить розбіжною залишалась ситуація з українським книгодрукарством і періо­дичними виданнями на Сході й Заході України. В Галичині виходила значна кількість газет та часописів українською мовою – журнали «Літературно-науковий вісник» (1898-1914 pp.), «Молода Україна» (1900-1903 pp.), «Артистичний вісник» (1905 p.), га­зети «Діло», «Воля» та ін. Деякі видання навіть одержували державні грошові субсидії. Львів кінця XIX – початку XX ст. був найпотужнішим у світі центром українського книговидавництва. На Сході України, де друкування українською мовою залишалося під забороною до 1905 p., лише під час революції виникло багато україномовних видань: «Хлібороб», «Рада», «Нова громада». З наступом реакції переважна більшість цих видань припинила існування. Але в Києві почалося видання «Літературно-наукового вісника» під редакцією М.Грушевського. Національно-культурну проблематику розкривав на своїх шпальтах журнал «Українська хата». В Москві в 1912-1917 pp. існував часопис «Украинская жизнь», редагований С.Петлюрою та О.Саліковським. Нелегально роз­повсюджувалися видання різних заборонених політичних партій.

Помітний внесок у розвиток науки, популяризацію позитивних знань робили нау­кові товариства. При Харківському університеті діяло 8 таких товариств. Пропагандою технічних знань займалися філії Російського технічного товариства в Києві, Одесі, Хар­кові та інших містах. У1910 р. засноване київське товариство охорони пам'яток старо­вини та мистецтва, яке проводило археологічні розкопки, вивчало архівні документи тощо. У 1907 р. у Києві існувало Українське наукове товариство, що опікувалося роз­робкою та популяризацією українською мовою різних галузей науки.

На початку XX ст. церква в Україні продовжувала відігравати велику роль у побуті та культурному житті, в поширенні освіти, підтримці фундаментальних засад суспільного устрою. Церковне життя Східної України було повністю підпорядковане Російській («Руській») православній церкві – державній церкві імперії. Але заклики до національ­ного оновлення, демократизації релігійного життя, повернення до історичних традицій української церкви постійно лунали зі сторінок ліберальних видань.

У Галичині уніатське духовенство продовжувало відігравати важливу роль у куль­турному та національному житті народу, обстоюючи культурну вартість української мови, народних звичаїв, необхідність поширення освіти. Непересічне значення для За­хідної України мала діяльність митрополита Андрія Шептицького, який активно підтри­мував ідею державності й намагався її здійснити.

Мистецьке життя України розвивалося бурхливо, закладаючи підвалини нового на­ціонально-культурного відродження. Період 1905-1914 рр. був часом піднесення укра­їнського мистецтва, добою загального зростання художньої майстерності, плідного за­вершення творчої діяльності таких корифеїв національної культури, як І.Франко, Л.Українка, М.Коцюбинський, М.Лисенко. Зростала нова генерація митців: визнач­них письменників В.Стефаника, В.Винниченка, Л.Мартовича, О.Олеся та ін., худож­ників М.Самокиша, О.Мурашка, Г.Нарбута, композиторів К.Стеценка, С.Людкевича. Постійні творчі зв'язки єднали в культурному відношенні політично та економічно розірвані Схід і Захід України. Нові мистецькі течії, тяжіння до формального пошуку, характерні загалом для початку XX ст., виявлялися на Україні в специфічних формах, пов'язаних з поглибленим вивченням та застосуванням фольклорних традицій. Ста­новлення мистецьких угруповань, які конкурували між собою, було передумовою вільного творчого розвитку, плюралізму стилів і течій, без якого немає плідного худож­нього життя.

Центральна Рада проводила свою політику на ниві культури. Система шкільної ос­віти, яка дісталася у спадок від Російської імперії, в 1917 р. була досить складною. Нижчі початкові навчальні заклади охоплювали парафіяльні школи, сільські двокласні шко­ли. Далі освіта продовжувалася у вищих початкових та середніх навчальних закладах: реальних школах (6 класів), духовних семінаріях, кадетських корпусах, комерційних, єпархіальних школах, жіночих гімназіях, дівочих інститутах, середніх чоловічих шко­лах, вчительських семінаріях, церковно-учительських школах. Ці та інші просвітні ус­танови були підпорядковані різним відомствам, а музичні, театральні, мистецтвознавчі навчальні заклади – секретарству внутрішніх справ.

У перші післяреволюційні дні тимчасовий уряд у первинному пориві демократизації схвалив діяльність у напрямі українізації школи. Центр дозволив у повітах і волостях, де мешкає переважно українське населення, відкривати українські школи із забезпечен­ням прав меншин. Російська мова мала викладатися з другого року навчання як обов'язковий предмет. У вищій школі Петроград пропонував створити кафедри української мови, української історії, української літератури та українського права, а в учительсь­ких семінаріях та інститутах ввести предмети української мови, літератури, історії і гео­графії. За рішенням міської думи в Києві розпочалося навчання українською мовою в школі ім. М.Грушевського, а для подальшої українізації київських шкіл міська шкільна комісія утворила спеціальну підкомісію, до якої ввійшли М.Грушевський та І.Стешенко. Активізувало роботу створене ще до революції Товариство шкільної освіти, яке роз­почало підготовку Всеукраїнського педагогічного з'їзду. 18 березня в Києві відкрилась перша українська гімназія. Її директором став відомий педагог П.Холодний.

Велику роль в українізації школи і освіти взагалі відіграли І Всеукраїнський педаго­гічний з'їзд (квітень 1917 р.) та II Всеукраїнський вчительський з'їзд (серпень 1917 p.). Організацію їх проведення взяли на себе Товариство шкільної освіти на чолі з П.Холодним, а потім Генеральне секретарство освіти на чолі з І.Стешенком. Згідно з рішенням першого з'їзду при УЦР почала працювати шкільна рада, а при Комітеті УЦР – шкільна комісія. У губерніях та повітах передбачалось організовувати українознавчі бібліотеки, відкрити курси для підготовки лекторів та літні вчительські курси, а також повітові курси з українознавства для народних вчителів майже в усіх повітових містах, підгото­вити підручники для народної школи, видрукувати українську термінологію з арифме­тики, географії та граматики. Повна свобода вчителю надавалась у справі вибору підруч­ників або методу навчання. Українізація початкових шкіл розпочиналась з вересня 1917 р. Учні першого року мали вивчати всі предмети за підручниками, пристосованими до діалекту тієї чи іншої місцевості, а другого — за підручниками, написаними літературною українською мовою. Російська мова як один із предметів вводилась з третього року навчання. Але навряд чи можна вважати демократичним рішення першого з'їзду про звільнення зі шкіл осіб, які не були прихильниками українізації.

Щодо гімназій і середніх шкіл, то в них могли спільно навчатися хлопці та дівчата, переважно за гроші державної казни. Тут українізація поширювалась лише на гімназії, які працювали в регіонах, населених «цілком українською людністю», але повне їх пе­реведення на українську мову навчання було передбачене через два роки. Вивчення ук­раїнської мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх середніх школах і гімна­зіях. Не забороняли відкривати в них за вимогою батьків-неукраїнців класи з російською мовою навчання, а в російських гімназіях, де українці складали меншість, – класи з українською мовою викладання. На шкільну раду при УЦР покладався обов'язок по­вернути в Україну з Росії українських вчителів, забезпечивши їм відповідні посади.

Дуже важливими рішеннями повноважних представників учительства були вимоги перевезення в Україну національних документів з інших архівів і зосередження їх у єдиному архіві, а також про зібрання у Національному музеї предметів української ста­ровини, які були вивезені за кордон. Гасла створення єдиної національно-демократичної школи переважали і на серпневому вчительському з'їзді. Одностайно були підтри­мані пропозиції про право всіх громадян на безкоштовну освіту із забезпеченням учнів підручниками, одягом та харчуванням, про обов'язковість і світський характер освіти. Єдина школа утворювалась як семирічна народна загальноосвітня школа, методологіч­но побудована на спостереженнях та уявленнях з навколишнього життя. По закінченні семирічної школи юнаки та дівчата могли продовжити навчання у гімназії або технічній школі. Передбачали відкрити з осені 1917 р. Український народний університет у Києві з фундаментальною бібліотекою та іншим належним оснащенням для підготовки нових наукових сил у справі українізації освіти. З цією метою закладали організації «Про­світи» у селах, засновували вчительські спілки в повітах, готували кадри лекторів та інструкторів з освітніх справ, для чого в Києві мала бути організована науково-педаго­гічна академія. Влітку в повітах організовували півторамісячні педагогічні курси.

З появою Генерального секретарства народної освіти вдосконалювалося управління школою. При багатьох школах створювали українські дитячі народні садки. Вчительсь­ка громадськість протистояла русифікаторській активності деяких земств і урядових інституцій, відкривала книгарні, читальні, організовувала інтернати для дітей селян, гуртки самоосвіти, клуби, каси товариської допомоги. Подекуди земства і міські управи засновували стипендії для талановитих дітей бідних батьків.

Після жовтневих подій у Росії генеральний секретар освіти І.Стешенко звернувся до всіх педагогів-українців, що мешкали поза Україною, з проханням повернутися на батьківщину для роботи в українізованих гімназіях та школах. Багато таких вчителів повернулося в Україну. Секретарство також почало створювати вечірні курси для не­письменних дорослих. Участь у цій справі брали місцеві органи самоврядування, просвітні установи, меценати, які організовували навчальний процес.

Всеукраїнська вчительська спілка почала видавати загальнопедагогічний журнал «Вільна українська школа». На його шпальтах мали висвітлюватися найновіші течії в європейській педагогіці, діяльність секретарства освіти з організації нової школи, її стосунки з учителями, учнями, батьками, питання дошкільного виховання, проблеми нижчої, середньої та вищої шкіл, програми і розклади предметів, методики викладання в гімназіях та російських школах, організація позашкільної освіти тощо. Цінним було й те, що більшість просвітницького керівництва УЦР розуміла, що «громадянами вільної Української республіки не можна керувати згори, категоричними веліннями; так само й нова школа повинна керуватися самою громадою, в інтересах якої вона виховує май­бутніх громадян». Шкільне самоуправління будувалося на найдемократичніших заса­дах і повинно було відповідати обсягу компетенції громадської освітньої самоуправи.

У грудні в Києві було проведено нараду з питань організації шкільної справи. В центрі уваги були проблеми організації управління народною освітою на місцях, форми і умови участі центральної влади в ній, націоналізація школи, проведення в життя принципів її єдності і автономії. На нараді жваво обговорювали питання компетенції земств, стосунків між земством і містом щодо школи, роль у цій справі учительських органі­зацій, відділів народної освіти, шкільних рад, інститутів інструкторів, порядок надання учительських посад, підготовка працівників народної освіти для земської та міської служби. Багато цікавих пропозицій було висловлено щодо посилення впливу на освіту з боку музеїв, видавництв, інформаційних бюро. Найважливіше місце при обговоренні посідали питання мови викладання, ролі національних організацій та національних мен­шин у керівництві школами, компетенції педагогічних колегій.

Секретарство освіти зосереджувало у себе всі відомості щодо кожної української гімназії, зокрема, на чиї кошти існує, чи має повні права, в якому приміщенні розташо­вується, скільки відкрито класів і скільки в них дітей, хто і з яким освітнім рівнем працює, який розклад предметів, які з них не забезпечені вчителями. В той тривожний час такі «дрібниці» конче потрібні були Генеральному секретарству для вироблення правильної освітньої політики.

Демократичний характер мала українізація вищої школи. Зазвичай, у вищих на­вчальних закладах вводилася мішана мова викладання. Вчительство звернулося до УЦР з проханням заохочувати професорів до читання курсів українською мовою. У вищих школах дозволялось відкривати кафедру історії України, української літератури, мови та українського права. Передбачалося також заснування кафедри історії української ет­нографії та історії української науки.

За рішенням Генерального секретаріату 5 жовтня 1917 р. був відкритий Київський український народний університет з історико-філологічним, фізико-математичним і правовим факультетами. До нього приймали осіб обох статей, будь-якої національності, які представляли атестати або свідоцтва зрілості. На урочистому відкритті університету І.Огієнко виголосив славнозвісну промову «Українська культура».

У добу діяльності УЦР відбулося також відкриття Київського географічного інсти­туту, Київського юридичного інституту, Херсонського педагогічного інституту та дея­ких інших вищих навчальних закладів. У жовтні 1917 р. було вирішено створити Кам'янець-Подільський український народний університет. Але подальші події склалися так, що університет було відкрито лише за часів гетьманату.

5 грудня рішенням УЦР у Києві було засновано Українську Академію мистецтв, яка давала вищу художню освіту спеціалістам малярства, різьбярства, будівництва, гравю­ри, художніх промислів, а також мала сприяти заснуванню і підтриманню художніх шкіл в Україні. Вищий мистецький курс могли освоювати чоловіки і жінки, незалежно від національності, віри і віку. Особи, що закінчили середні мистецькі школи, зарахову­валися у дійсні студенти без іспитів. У цю категорію могли потрапити і випускники вищих спеціальних шкіл за фахом «будівництво», але після складання іспитів з малю­вання і з історії та теорії мистецтва. Незаможним студентам призначалися стипендії. Навчання проводилось в майстернях професорів за їх власними методами.

Управління Академією здійснювала рада на чолі з ректором, до складу якої входили професори, академіки і по одному представникові від кожних 50 студентів. Останнім було надано право утворювати власні товариства. Ректора обирали на три роки, профе­сорів — на п'ять. Перший професорський склад підлягав затвердженню Генерального секретаріату, а в подальшому ці питання мали вирішуватися цілком автономно. Профе­сори не мали права викладання в інших школах. Рада могла обирати почесних академіків зі свого складу. Бібліотека і галерея Академії одержували книжки, картини, креслення, малюнки без мита, а українські друкарі зобов'язані були забезпечувати їх виданими примірниками з фаху навчання студентів. Першим ректором Академії став видатний український живописець Ф.Кричевський, який на той час викладав у Київському художньому училищі. Серед професорів Академії були такі відомі митці, як М.Бойчук, М.Жук, В.Кричевський, О.Мурашко, Г.Нарбут, Л.Крамаренко та ін. Багато з числа перших студентів (Т.Бойчук, І.Падалка, В.Седляр, О.Павленко) стали в подальшому відомими майстрами.

Розвивалися українізаційні процеси також у галузі науки. Вже в березні 1917 р. М.Грушевський на засіданні Українського наукового товариства (УНТ) поставив питання про створення Академії наук України. 29 березня було створено комісію з розробки її статуту, а саме наукове товариство ставало не формальною, а реальною Академією наук республіки.

УНТ як дітище голови Центральної Ради вважало своїм головним завданням украї­нізацію науки. Тут за доби УНТ виникли історична, філологічна, природничо-технічна, медична, статистико-економічна і етнографічна комісії. В УНТ активно співпрацювали Д.Багалій, М.Біленківський, М.Возняк, О.Єфименко, В.Іконніков, М.Команін, О.Левицький, С.Маслов, В. Перетц та інші видатні українські науковці.

Наприкінці квітня 1917 р. міністерство внутрішніх справ звернулося до всіх губернсь­ких, повітових, народних і міських управ України з повідомленням про заснування Ук­раїнської національної бібліотеки та Українського архіву із закликом надіслати для них по 5 примірників всіх книг, брошур, відозв, оголошень, плакатів тощо. Ініціатором ство­рення цих закладів було Міністерство освіти, зокрема його бібліотечно-архівний відділ.

За час існування УЦР в Україні були видані твори П.Гулака-Артемовського, при­казки Є.Гребінки, праці Б.Грінченка, Г.Коваленка, А.Кащенка, І.Франка, І.Нечуя-Левицького, переклади українською мовою творів М.Гоголя, І.Тургенева тощо.

У складі Міністерства освіти було створено театральний відділ, музичний відділ, відділ охорони пам'яток старовини і мистецтва, архівно-бібліотечний відділ. Останній дуже ретельно збирав брошури, газети, плакати, афіші, інші друковані матеріали та докумен­ти. Театральний відділ у середині січня в Києві відкрив режисерські курси для народних театрів. Повний курс було розраховано на два семестри. За ініціативою відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва, уряд УHP відразу після видання 3 Універсалу закликав всіх губернських і повітових комісарів вжити рішучих заходів до припинення вандаліз­му. Волосним управам та сільським комітетам було доручено взяти під свою опіку всі пам'ятки старовини і мистецтва, які проголошувалися віднині власністю українського народу. Місцева влада повинна була переслати або перевезти такі пам'ятки з маєтків, де вони підлягали загрозі винищення, до великих міст, що мало б забезпечити їх охорону. Міністерство надавало посильну допомогу Житомирському, Кам'янець-Подільському, Єлізаветградському, Катеринославському, Одеському, Полтавському та іншим краєзнавчим та історичним музеям. Свіжий подих у театральне життя за доби Централь­ної ради вносили як досвідчені колективи (театр «Соловцов», театр М.Садовського, театр «Студіо», Одеська, Київська, Харківська опери, Харківський міський, Маріу­польський драматичний та ін. театри), так, скажімо, і Молодий театр у Києві. Він виник за ініціативи актора театру М.Садовського Леся Курбаса. Цей колектив разом з театром М.Садовського в квітні 1917 р. з метою підвищення художнього рівня українського театру створив товариство «Національний театр», до якого увійшли П.Саксаганський, М.Садовський, М.Старицька, Л. Курбас, І.Мар'яненко, С.Васильченко, О.Олесь, В.Кричевський, М.Жук та інші видатні українські актори, режисери, письменники, драматурги, художники і композитори.

Влітку 1917 р. члени названого товариства створили Національний зразковий театр, який працював у Троїцькому народному домі і ставив українську та світову класику за участю І.Мар'яненка, Д.Антоновича, Г.Борисоглібської, Ф.Левицького, тобто цілої плеяди блискучих майстрів української сцени.

На заході України продовжували свої культурні починання українські січові стрільці та Союз визволення України. Навесні 1917 р. група українських полонених була відряд­жена в зону німецької окупації для ведення культурно-національної роботи. Протягом літа й осені 1918 р. січові стрільці організували близько ста народних шкіл, видали кілька підручників, заснували тижневик «Рідне слово».

Після Жовтневої революції та розгону Всеросійських Установчих зборів у Петро­граді й втрати можливості утворення коаліційного центрального уряду Центральна Рада видає 4 Універсал 9 (22) січня 1918 p., яким проголошує повну державну незалежність УНР. Одночасно відозва Народного Секретаріату закликала робітників і селян до бо­ротьби проти Центральної Ради та білогвардійців. В Україні почалася громадянська війна. Ця ситуація зумовила падіння Центральної Ради, а у квітні колишній царський генерал П.Скоропадський був проголошений гетьманом України.

Реставруючи старий соціально-економічний лад, гетьманський уряд, водночас, на­магався засвідчити свою відданість «українській справі», широко залучаючи зовнішні форми часів старої гетьманщини — назви установ, національну символіку, козацькі елементи у військових строях та ін. Все це надавало гетьманщині в 1918 р. своєрідного забарвлення. Гетьманський уряд проводив у життя досить значну кількість починань на ниві культури, але дещо з того було започатковано іншими суспільними силами в інших політичних умовах. Так, Г.Нарбут продовжував розробку української державної ембле­матики, розпочату в добу Центральної Ради, але при цьому глибоко зневажив новий уряд: він називав гетьманські «лжеклейноди» «гидкою блевотою». Навіть посада ректо­ра Академії мистецтв не завадила йому стати автором глузливого сатиричного образу старосвітського українського хуторянина Луки Гарбузова і карикатури «Пес Мочащий», спрямованих проти гетьмана і Петлюри.

У жовтні 1918 р. Київський український народний університет був перетворений на Київський державний український університет. 27 жовтня відбулося відкриття пам'ят­ника Т. Шевченку в повітовому місті Ромни на Полтавщині (скульптор І.Кавалерідзе). У листопаді 1918 р. було офіційно оголошено утворення Української академії наук. Пре­зидентом-головою УАН обрано визначного вченого В.Вернадського, секретарем став видатний науковець і діяч культури А.Кримський.

Державно-правове регулювання розвитку культури того періоду здійснювало міністерство народної освіти, яке з 21 червня 1918 р. стало називатися міністерством народної освіти та мистецтва, і головне управління мистецтва та національної культури при ньому. До його складу входили відділ охорони пам'яток старовини і мистецтва, театральний і музичний відділи. Однією з найважливіших ділянок відділу охорони па­м'яток старовини і мистецтва було керівництво музейною справою. За доби Української держави тут діяли всі 36 музеїв, які виникли до лютневої революції. Коріння багатьох з них сягає у XIX ст. Це – Житомирський краєзнавчий, Катеринославський історичний, Полтавський краєзнавчий, Кам'янець-Подільський історичний, Єлисаветградський краєзнавчий, Миколаївський природничо-краєзнавчий та інші музеї.

Відділ тісно співпрацював з товариствами охорони пам'яток старовини і мистецтва. Серед них — Київське товариство, де важливу роль відіграв відомий український колекціонер-меценат і археолог Б.Ханенко, і Одеське товариство історії і старожитностей, засноване в 1839 p., яке було першим в Україні науковим товариством. Воно вивчало археологічні та історичні пам'ятки Північного Причорномор'я, здійснювало розкопки Пантикапею, Тіри, Херсонеса, Ольвії і видало 33 томи «Записок» (останні з них — у 1918-1919 pp.). За часів гетьманату це товариство тісно співпрацювало з Одеським бібліографічним товариством. У підпорядкуванні відділу охорони пам'яток старовини і мистецтва перебували Одеський міський музей красних мистецтв, Миколаївський, Катеринославський та інші художні музеї. Працювали за часів гетьманату і унікальні за своїм призначенням музеї. Зокрема — Анатомічний театр у Києві, що з 1853 р. демонстрував досягнення української медичної науки, а також Музей товарознавства при Київ­ському комерційному інституті. За доби Української держави були відкриті Черкась­кий краєзнавчий музей з відділами природи, історії та образотворчого мистецтва і Му­зей церковно-історичної й археологічної громади, де було зібрано 30 тис. експонатів: пам'яток скульптури, живопису, графіки, стародруку, грамоти, рукописи.

Театральний відділ надавав посильну державну підтримку театральним установам, трупам, окремим акторам, що працювали у великих містах України, особливо в Києві. Зокрема, йдеться про засновану ще до виникнення Української держави Київську ро­сійську оперу (Міський театр), до трупи якої входили такі відомі співаки, якЮ.Кипаренко-Доманський, М.Литвиненко-Вольгемут, М.Микиша, Л.Собінов, І.Стешенко, соліст балету М.Мордкін, балетмейстер І.Чистяков, диригенти А.Маргулян, А.Штейнберг, художник А.Петрицький. За доби Української держави кияни і гості столиці мог­ли подивитися балети «Копелія», «Жизель», «Горбоконик», «Марна пересторога», по­слухати опери «Садко», «Золотий півник», «Борис Годунов» та ін.

На сцені театру «Соловцов», який працював вже майже 20 років, ставилися п'єси Л.Толстого, О.Толстого, А.Чехова, У.Шекспіра, в яких були зайняті видатні актори і режисери – М.Глєбов, К.Марджанішвілі та ін. У Троїцькому народному домі тривала плідна діяльність першого стаціонарного театру під керівництвом М.Садовського, в репертуарі якого залишилися п'єси Т.Шевченка, І.Карпенка-Карого, П.Мирного, І.Франка, М.Старицького, М.Кропивницького, Лесі Українки та інших відомих ав­торів. Вже у травні уряд Української держави надав матеріальну підтримку товариству «Молодий театр у Києві», де під безпосереднім керівництвом Л.Курбаса об'єдналися С.Бондарчук, П.Самійленко, В.Василько, В.Чистяков, Г.Юра та багато іншої талано­витої молоді. В їх репертуарі була світова («Цар Едип», «Горе брехунові», «Тартюф») і вітчизняна класика («У пущі», «Шевченківська вистава», «Етюди», «Лікар Керженцев»). Навіть у тяжких умовах окупації театр зумів створити ще й драматичну студію, де навча­лася плеяда майбутніх відомих акторів і режисерів. Більше того, саме за доби гетьманату театр отримав, нарешті, власне приміщення на Прорізній і 14 листопада розпочав там свою діяльність трагедією Софокла «Цар Едип». Колектив, очолюваний Л.Курбасом, являв собою приклад молодого ентузіазму, творчої дисципліни, впровадження передо­вої технології акторського мистецтва, пошуку нових засобів сценічних форм.

Наприкінці 1917 р. при товаристві виник Національний зразковий театр (режисер І.Мар'яненко, завідуючий літературною частиною М.Вороний, завідуючий музичною частиною В.Верховинець). Театр і за часів Центральної Ради, і за доби гетьманату пра­цював у Троїцькому народному домі, мав власний хор та власний оркестр. У репертуарі Зразкового театру були як твори українських драматургів М.Старицького, В.Самійленка, С.Черкасенка, так і світова класика. Саме на 1918 р. припадає розквіт діяльності Театру «Студіо», Театру мініатюр, Театру «Конюшня». Театральне життя за доби гетьманату не обмежувалося столицею. Продовжували діяльність Одеська російська опера, Маріупольський російський драматичний театр, Харківський міський театр, Полтавсь­ке українське драматичне товариство тощо.

Та незліченні проблеми театрального життя дедалі ускладнювалися. Це і акторське безробіття, і повна залежність репертуару від каси, і послаблення, а то і втрата зв'язку з глядачем. Навіть прославлені театри заповнювали сцену вульгарними антихудожніми творами типу «Голодний Дон Жуан», «Навколо любові», низькопробними фарсами, оперетками, буфонадами, непристойними мініатюрами типу «Доброчесна Сусанна»,

«Любовні еківоки», не кажучи вже про велику кількість кафешантанів з порнографіч­ним репертуаром, розрахованим на обивателя.

Уряд П.Скоропадського намагався вирішувати деякі з цих проблем створенням си­стеми державних театральних закладів. Так, було прийнято закон про утворення Дер­жавного драматичного театру, якому надавалися пільги отримувати без сплати мита з-за кордону літературу, матеріали, приладдя і знаряддя, мати власну печатку з державним гербом, мати підтримку з коштів Державної скарбниці. Посади директора, завідуючого господарською частиною, режисерів, акторів і рахівника були віднесені до урядових посад. Колектив театру очолювали Б.Крживецький (директор) та О.Загаров (головний режисер). У складі акторів були І.Мар'яненко, Ф.Левицький, Л.Замичковський та ін. Театр прославився постановками «Лісової пісні» Лесі Українки, п'єс Гауптмана, Ібсена, Мольєра, Гольдоні.

У жовтні на основі Національного зразкового театру уряд утворив Державний на­родний театр під керівництвом П.Саксаганського. У репертуарі Державного народного театру переважала українська класика: «Запорожець за Дунаєм», «Назар Стодоля», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Сава Чалий», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Працював колектив у Троїцькому народному домі. Відкриття його діяльності відбулося 1 вересня п'єсою «Наталка Полтавка» з М.Заньковецькою (Терпелиха) і П.Саксаганським (Виборний).

На базі трупи І.Сагатовського виник Херсонський український драматичний театр, де, окрім самого І.Сагатовського, працювали В. Барецька, К.Лучицька, О.Петрусенко, Ю.Шумський. У репертуарі театру були драматичні й оперні вистави за творами українських авторів. У приміщенні Народної аудиторії в Києві викладач Музично-дра­матичної школи М.Лисенка Л. Лук’янова (згодом режисер Московського камерного театру) організувала Молодіжний драматичний театр. Цей новий колектив здійснив постановки «Марії Тюдор», «Дванадцятої ночі» та ін. За ініціативою театрального відділу в серпні уряд прийняв рішення про створення в Києві Державної драматичної школи для підготовки працівників народних театрів, а в листопаді — про організацію режи­серсько-інструкторських курсів. На зміну журналові «Театральні вісті», шість номерів якого під редакцією Л.Курбаса вийшли в квітні-жовтні 1917 p., з березня по листопад 1918 р. було видано 18 номерів тижневика «Театральная жизнь».

Значна увага з боку Української держави приділялась організації Народних будинків, що існували в українських губерніях з початку XX ст. і мали при собі бібліотеки, чи­тальні, книжкові магазини, курси, гуртки. Особлива роль належить Лук'янівському народному домові в Києві, де виступали «Молодий театр», студенти Музично-драма­тичної школи ім. М.Лисенка, «Гурток українських артистів» під керівництвом М.Старицького, вперше виходили на сцену нові театральні колективи. Справжнім центром національного театрального життя став Троїцький народний дім. Ще за доби Централь­ної Ради тут відбулося зібрання української театральної громадськості, яка вирішила створити Українську театральну громаду та скликати Всеукраїнський з'їзд акторів, про­ходили дискусії Товариства «Національний театр», працював Національний зразковий театр. Під час існування Української держави в Троїцькому народному домі йшла більшість вистав найславетнішого тоді колективу — Державного народного театру на чолі з П.Саксаганським, працювала велика бібліотека, влаштовувались лекції, музичні вечори, концерти, освітні заходи.

У віданні театрального відділу перебував і український кінематограф. Але тут державні засади, на відміну від театрального життя, майже не впроваджувалися. З 1910 р. на Сирці функціонувала приватна кіностудія «Світотінь» та «Художній екран», а також кіностудія «Експрес», яка спеціалізувалася на виробництві хронікально-документаль­них фільмів. Проте український кінематограф у 1918 р, значними досягненнями похва­литися не міг, а у заснованих ще до Лютневої революції стаціонарних кінотеатрах Києва («Експрес», «Новий світ», «Корсо») та ін. міст демонструвалися старі фільми, далекі від ідеалів українізації культури.

Найвидатнішим результатом спільної роботи театрального і музичного відділів міністерства народної освіти і мистецтва стала реорганізація Музично-драматичної школи М. Лисенка, випускники якої складали творчу основу колективів названих нових те­атрів, у Музично-драматичний інститут ім. М.Лисенка. Саме за доби гетьманату в інсти­туті навчалися І.Козловський та багато майбутніх відомих діячів українського мистец­тва.

До активу спільної роботи музичного і театрального відділів можна віднести ство­рення Першої народної опери та Першої дитячої опери, де працювали: режисер В.Манзій, диригенти А.Маргулян і В.Пірадов, співаки М.Донець, М.Рейзен, М.Романовський, П.Цесевич. А композитора Я.Степового і співаків М.Донця та М.Микишу можна вважати співзасновниками Першої опери. Зусиллями музичного відділу було створено Перший український національний хор у Києві під керівництвом О.Кошиця. Маючи на увазі багатство української національної пісні, її різноманітний характер, підвище­ний інтерес людей до хорового співу, в червні музичний відділ приступив до організації Другого національного хору. В Києві за доби гетьманату виникла Державна капела бан­дуристів Г.Хоткевича, який став автором кількох підручників гри на бандурі. Ці колек­тиви популяризували українські народні думи та історичні пісні, побутові, ліричні та жартівливі мелодії.

За два тижні до від'їзду з України уряд прийняв постанову про заснування в Києві Державного симфонічного оркестру ім. М.Лисенка. Далеким попередником цього ко­лективу був симфонічний оркестр Російської опери, заснований ще у 1867 р. Навесні 1918 р. він вийшов зі складу опери і став іменуватися «Союзом оркестрантів» під керів­ництвом Р.Глієра. Очолив Державний оркестр, створений Радою міністрів, А.Горєлов. Не послаблювали свою плідну діяльність Київська, Одеська і Харківська консерваторії. Зберігали набуті традиції київські музичні школи М.Тутковськогота Г.Любомирського, музично-драматичні курси А.Тальковського з власною кіностудією на Хреща­тику, Харківська, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Полтавська та Житомирська музичні школи.

Українську академію мистецтв очолив в Українській державі відомий художник-графік, співавтор Державного герба і Державної печатки гетьманату, кліше українських грошових знаків, Г.Нарбут. Як і раніше, Академія готувала спеціалістів з живопису, різьбярства, будівництва, гравюри і художніх промислів. Плідно працювали художні училища і студії Києва, Харкова, Одеси і Чернігова. Включалися у творчість молоді митці Л.Лозовський, Г.Нерода, І.Падалка, А.Петрицький, А.Страхов,які працювали пліч-о-пліч з досвідченими фахівцями Ф.Кричевським, М.Бурачеком, М.Жуком, О.Мурашком, Л.Крамаренком, М.Самокишем, І.Селезньовим, І.Трушем тощо.

Одним з провідних центрів художнього мистецтва була в Українській державі Одеса. Тут продовжувало активну діяльність створене у 1900 р. Товариство південноросійських художників, художнє училище, художній музей, Одеське товариство заохочування червоних мистецтв, рисувальна школа при ньому. Мабуть, не випадково саме в Одесі на базі названої рисувальної школи за часів гетьманату виникло Одеське вище художнє училище. Ще один новий художній заклад відкрився в Києві. Йдеться про художню студію О.Екстер, яку відвідували такі митці, як П.Ковжун, Г.Козінцев, А.Петрицький, С.Юткевич та ін.

Листопадова революція в Німеччині, виведення німецьких військ поклали край геть­манщині та її культурним домаганням. Скоропадський зрікся влади, в Київ вступили війська Директорії. Поразка австро-угорських військ, розпад імперії спричинили утво­рення на західноукраїнських землях незалежної Західноукраїнської республіки (ЗУНР), яка в січні 1919 р. об'єдналася з УНР. Нетривале об'єднання західних і східних земель в єдиній «соборній» державі стало важливим чинником піднесення національної свідо­мості, яскравим виявом потягу українців до політичної та культурної єдності.

Подальші події громадянської війни — перехід території України з рук у руки, втру­чання до українських справ денікінців, які проводили криваву шовіністичну політику, посилення антинародного напряму в діяльності Директорії – не сприяли збереженню культурних здобутків перших етапів національно-визвольної революції, поглиблювали кризовий стан закладів культури, культурно-просвітніх товариств та державних ус­танов культурної сфери.

Під час денікінщини було здійснено цілу низку антиукраїнських акцій: закривали українські школи, припинили діяльність кілька українських мистецьких закладів, пе­реслідували Державну академію мистецтв. В установах заборонялося вивішувати порт­рети Т. Шевченка, в Києві було повалено погруддя поета.

Радянська влада, відновлена в Україні в кінці 1919 – на початку 1920 pp., почала при­діляти увагу культурній роботі. У новому уряді цією ділянкою опікувався Народний комісаріат освіти, очолюваний В.Затонським. При місцевих ревкомах і радах організо­вувалися відділи народної освіти. Школи, ВНЗ, бібліотеки, театри та інші культурні і мистецькі заклади були націоналізовані. Скасовувалася плата за навчання у школах усіх типів. Радянський уряд підтримав початкові кроки Української академії наук, надав їй приміщення та виділив необхідні кошти. Восени 1919 р. у трьох відділах УАН – історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному – працювали 26 науково-дослідних кафедр, 15 комісій, 3 інститути, кілька комітетів і кабінетів, бібліо­тека.

У роки революції та громадянської війни продовжували існувати та розвиватися фольклорні традиції, які живили професійну творчість. Вони проявлялися в маршових піснях різних ворогуючих політичних таборів, а також у сатиричних частівках, при­слів'ях та приказках, в яких народ висловлював своє ставлення до неймовірної чехарди урядів та можновладців. Ця жвава, гостра фольклорна течія, для якої не було забороне­них тем і недоторканих святинь, мала небагато спільного з напівпрофесійними фальсифікатами та самодіяльними стилізаціями, що передруковувалися пізніше із збірки в збірку під видом народної творчості.

Важливе значення для подальшого розвитку нової української літератури мала творчість В.Сосюри, В.Чумака, В.Блакитного (Еллана) та ін. Шукали своє місце у вирії політичних подій літератори, що вже здобули свою свідомість — П.Тичина, М.Рильсь­кий, С.Васильченко,

Чи не найпопулярнішим видом мистецтва часів війни був театр. У 1920 р. в Україні працювало понад 20 стаціонарних та пересувних театрів. Першим державним драматич­ним театром УРСР став театр ім. Шевченка (березень 1919 р.) Для становлення нового театру велике значення мала діяльність як корифеїв театрального мистецтва — П. Саксаганського, М.Заньковецької, І.Мар'яненка, так і талановитої молоді – Л. Курбаса, Г.Юри, А.Бучми та ін.

У містах і селах України виникло багато оркестрів народних інструментів, хорів, ансамблів. Почали працювати народні консерваторії в Харкові, Києві, Одесі; Київський музично-драматичний інститут ім. М.Лисенка. В 1919 р. було засновано перший республіканський симфонічний оркестр ім. М.Лисенка та Державну хорову капелу «Думка».

Розвивалося, незважаючи на важкі умови, й образотворче мистецтво. Величезної популярності у протилежних політичних таборах набув жанр агітаційного плакату. Спо­руджувалися пам'ятники полеглим бійцям, діячам історії та культури. Тенденція до де­монтажу пам'ятників дореволюційного минулого, започаткована зняттям монумента П.Столипіну в Києві у березні 1917 р., була підхоплена й радянською владою. Розгор­талася монументальна пропаганда революційної, комуністичної ідеології. Яскравою сторінкою історії образотворчого мистецтва стали розписи Луцьких казарм у Києві худож­никами кола М.Бойчука, а також Центрального гарнізонного червоноармійського клу­бу в Харкові (худ. В.Єрмилов).

Таким чином, революція та громадянська війна призвели до політичного розшару­вання і протистояння не тільки різні суспільні організації, але й діячів культури. Значна частина її опинилася в національно орієнтованому таборі.

Провідними діячами Центральної Ради та Директорії були письменник В.Винниченко, історики М.Грушевський та М.Василенко, літературознавець С.Єфремов. Більшовики, визнаючи найважливішими завдання соціально-економічного плану, на першому етапі відштовхнули від себе значну частину української інтелігенції, але пізніше, коли національно орієнтований табір виявив неспроможність вирішувати назрілі со­ціальні проблеми, більшовики України залучили до своїх починань багатьох діячів на­уки, мистецтва, освіти.