Українізація 20-х років та українська культура

Перемога у кривавій громадянській війні дозволила радянській владі перейти до відтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови куль­турної сфери. Розв'язання теоретичних і практичних проблем розвитку культури уск­ладнювалося цілою низкою історичних обставин. На той час набули поширення кон­цепції особливої, відрубної пролетарської культури. Угруповання, що виступали під прапором пролеткульту, відкидали принципи спадкоємності в культурі. Вони вважали, що культура експлуататорських класів з її цінностями за своєю природою глибоко во­рожа робітникам і селянам — переможцям революції. На їх думку, навіть фольклор слід було відкинути як культуру рабів, невільницьку за своєю сутністю. Хибні теоретичні настанови всеросійського пролеткульту український пролеткульт доповнив концеп­цією «двох конкуруючих інтелігенцій: петлюрівської і русотяпської», які, мовляв, уособ­люють головну небезпеку в культурі. Прикриваючись дзвінкою фразою, пролеткультівці практично усувалися від вирішення назрілих національно-культурних проблем. Але така культурна політика не могла стати домінуючою,

9 березня 1919 р. тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв постано­ву «Про обов'язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України», яка не була виконана з огляду на об'єктивні умови. Майже через рік (21 люто­го 1920 р.) ВУЦВК ухвалив постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською», яка теж не була реалізована на практиці. Нарешті, в серпні 1921 р. було прийнято декрет РНК УСРР «Про запровадження української мови у шко­лах та радянських установах», що з великими складнощами втілювався у життя.

У жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У ухвалив директиву з національного питання, в якій повторювалися постанови конференції РКП(б) 1919 р. щодо української культури і мови. Директива стала проголошенням офіційного курсу на розвиток двомовності в республіці і вільний розвиток української мови і культури, але вільний у розумінні класовому. «Напівукраїнізація», і без того досить куца, нейтралізувалася негативним ставленням до національної інтелігенції, яка характеризувалася як «українська контрреволюція».

Надрукована в 1920 р. стаття М.Скрипника «Донбас і Україна» поклала початок широкомасштабному здійсненню українізації. Автор доводив, що російський та зросійщений пролетаріат України може побудувати нове життя, лише привернувши в соціаль­ному відношенні на свій бік решту українського народу (передусім, селянство), і зроби­ти це він зможе тільки тоді, як стане на бік селянства у відношенні національному. Для практичного втілення в життя українізації місцевих органів влади, державного і господарського апарату, розвитку національної преси та мистецтва в республіці було створено спеціальну комісію на чолі з секретарем ЦК(б)У В.Затонським.

Дискусії тривали, а все йшло своїм шляхом. Українська інтелігенція розвивала (як могла) національну культуру. З'являлися наукові видання українською мовою; попри перешкоди, діяли «Просвіти», в школах викладалася українська мова. Неофіційна ук­раїнізація розпочалася значно раніше, ніж офіційна. Рішучий крок до здійснення пол­ітики українізації було зроблено на XII з'їзді РКП(б) (1923 p.). Саме після цього з'їзду вона стала офіційно проголошеним курсом, обов'язковим для всіх членів партії. У червні 1923 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про заходи в справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ», а у вересні того ж року було видано декрет ВУЦВК та РНК, УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Передбачалися остаточне переведення шкіл, дитячих бу­динків та ін. на українську мову (крім установ нацменшостей) протягом двох років і поступова українізація всіх установ професійної освіти. Українська мова і українознав­ство пропонувалися для неукраїнських шкіл як обов'язкові дисципліни. Українізовувалися і деякі військові навчальні заклади. Цей факт загалом був із задоволенням сприй­нятий українською інтеліґенцією, прагнення якої на культурній ниві таким чином збіга­лися з офіційною політикою.

У партійно-державній діяльності виявилися два важливих аспекти українізації: по-перше, підготовка, виховання і висування українських національних кадрів, урахуван­ня національного складу республіки при формуванні кадрового корпусу, організація навчальних закладів українською мовою викладання, закладів культури, національної преси, книговидавництва, сприяння українському мистецтву. По-друге, важливим на­прямом вважалося створення умов для вільного культурного та духовного розвитку на­ціональних меншостей.

Реакція інтелігенції і службовців на заходи щодо українізації була неоднозначною. Національна українська інтелігенція схвально сприйняла офіційний курс. На одному з засідань Політбюро ЦК КП(б)У говорилося, що значна частина інтелігенції відгукнула­ся на заклик працювати на справу українізації безкоштовно. В Академії наук розгорну­лася робота над словником української мови, згодом було утворено Інститут українсь­кої наукової мови. Для розробки термінології в різних галузях науки вчителі і науковці викладали на курсах українізації та ін. – важко охопити всі напрями діяльності на цьо­му терені. В 1923 р. в Україну з еміграції повернулася частина інтелігенції на чолі з М.Грушевським, яка теж включилася в процес національно-культурного відродження. Багато хто, особливо із службовців державного апарату, поставився до нової політики або негативно, або байдуже, вважаючи її штучним заходом. Практично не сприймали ідею українізації інженерно-технічні працівники, серед яких більшість була росіяни, до того ж вони працювали в робітничому середовищі, майже цілком російському або руси­фікованому. Професорсько-викладацький склад ВНЗ (усі вони до революції були ро­сійськомовними) також негативно ставився до українізації.

Політика українізації давала певні позитивні наслідки. Існували національна преса, книговидавництво. Тільки в Києві протягом 20-х р. було відкрито інститути єврейсь­кої культури, польської, Польський педагогічний інститут, технікум. На середину 20-х р. українці в педагогічних ВНЗ становили більше половини всіх студентів.

Але з великими складнощами відбувалася українізація державних установ. Всюди спостерігався опір українізації з боку спеціалістів, що служили в державних установах, їхнє небажання відвідувати курси української мови. Такі ж настрої панували і в апараті ЦК КП(б)У, в нижчих ланках партапарату.

Деякі з перешкод поступово відпадали — з'являлася розроблена співробітниками ВУАН наукова і ділова термінологія, продовжувалися терміни українізації, кількість видань спеціальної україномовної літератури зростала. Залишалася основна і найсклад­ніша – небажання службовців, фахівців, викладачів та ін. вивчати українську мову і здійснювати українізацію. Вона сприймалася як кампанія, як тимчасовий захід, маневр. Таке ставлення побутувало і в партійному керівництві.

Офіційна адміністративно-апаратна українізація прискорилася з приїздом на Україну Л.Кагановича, який був «обраний» на посаду генерального секретаря ЦККП(б)У, а точніше, призначений Сталіним. Людина енергійна і жорстка, схильна до адміністру­вання, Л. Каганович зумів швидко перевести українізацію на рейки адміністративного тиску. При Раднаркомі УРСР була утворена Центральна Всеукраїнська комісія з українізації (голова – В.Чубар, члени — М.Скрипник, О.Шумський, В.Пайко, Д.Лебідь, І.Булатта ін.), на місцях створювалися відповідні губернські та округові комісії.

У липні 1925 р. Раднарком УРСР прийняв постанову «Про практичні заходи по ук­раїнізації радянського апарату». Згідно з нею проводились облік службовців та їх атеста­ція на знання української мови. Вони ділилися на три категорії: перша — ті, що знали мову добре, друга — з посередніми знаннями, третя — ті, що не знали взагалі. Залежно від категорії працівники зобов'язувалися відвідувати курси української мови. Праців­ники, які саботували українізацію, звільнялися з роботи. Вся робота була поставлена під жорсткий контроль. Відповідні заходи здійснювалися в інших установах – культурних, освітніх та ін.

Втім такі заходи викликали опір серед кваліфікованої інтелігенції. Вивчаючи стан українізації ВНЗ на початку 1925 p., комісія Наркомату РСІ (Робітничо-селянська інспекція) УРСР відзначила, що професори ставляться до необхідності вивчати україн­ську мову вельми негативно.

Українізація, запропонована офіційними владними структурами, була придатна апарату управління. Безпосереднього впливу на загальне національно-культурне відрод­ження України вона не справляла, але давала свободу дій тим партійцям, які були заці­кавлені в піднесенні національної культури (О.Шумський, М.Скрипник, Ю.Озерський та ін.), а також інтелігенції, яка і без офіційної політики працювала на ниві україн­ської культури. Українізація, що відбувалася під контролем партійних структур, ставала частиною загального процесу розвитку української культури.

Явища, які не піддавалися контролеві держави і партії або протягом національно-культурного відродження виходили з-під контролю, ставали об'єктами репресивної політики. Ця репресивна політика спрямовувалася не лише проти старої інтелігенції, над якою майорів жупел націоналізму, а й проти її нової генерації. Вже почалася бороть­ба проти «ідеології Хвильового», вже розгорався конфлікт щодо шляхів і темпів україні­зації між О.Шумським і Л.Кагановичем.

Почалися спекуляції на українізації; в складнощах проведення українізації були звинувачені «шовіністично настроєні спеціалісти і службовці державного апарату», з одного боку, і «українські націоналістично-інтеліґентські кола», – з іншого.

Під час літературної дискусії 1925-1928 pp. з надр агітпропвідділу ЦК КП(б)У, очолюваного А.Хвилею, виринув так званий «хвильовізм». Полемічні вислови і думки М. Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури були зведені в систему і отримали назву «ідеології хвильовізму», що характеризувалася як прояв впливу україн­ської буржуазної культури на пролетарську. Літературна дискусія стала гострою супе­речкою в середовищі української творчої інтелігенції про шляхи розвитку літератури і мистецтва в умовах НЕПу. Будучи виявом плюралізму поглядів, який ще допускався радянською владою у 20-х p., дискусія відбила широкий спектр підходів до розуміння національної специфіки мистецтва, практики культурного будівництва на Україні, про­блем українізації. Оскільки в її фокусі опинилося питання про те, якій орієнтації віддати перевагу — на власні народні, російські чи європейські традиції, вона не могла не пере­рости літературні рамки і стала подією політичного значення.

Передісторія цієї дискусії була такою. Створене в Харкові в 1922 р. під керівницт­вом С.Пилипенка одне з перших в Україні літературних об'єднань під назвою «Плуг» обстоювано орієнтацію на масовість і народну традицію в мистецтві. В об'єднаних ним гуртках працювали близько 200 письменників, які залучали до роботи в них сількорів, сільських учителів. Орієнтуючись на селян, група «Плуг» ставила своїм завданням дати доступну літературу, а водночас, кажучи словами одного із «плужан», знизити рівень мистецтва, «повернути його на землю із свого п'єдесталу і зробити необхідним та зрозумілим усім людям». Через рік В.Еллан (Блакитний) організував «Гарт» – літературну групу, яка також прагнула до створення нової, пролетарської літератури в Україні. Про­те «Гарт» дуже обережно ставився до ідеї «масовості» в літературі, побоюючись знижен­ня рівня всіх видів мистецтва.

У1924 р. у Києві виникла літературна організація «Ланка», в якій плідно працювали Б.Антоненко-Давидович, Г.Косинка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Т.Осьмачка, Д.Фальківський та ін. Платформу цієї групи Б.Антоненко-Давидович сформулював так: «...література УРСР позбавлена халтури, просвітянщини і хохлацької макулатури». У факті утворення багатьох літературно-мистецьких організацій із своїми платформами нічого поганого не було. Але багатьом літераторам розмаїття стилів і підходів здавалося тривожним. Д.Загул у доповіді «Криза сучасної української лірики» обстоював не­обхідність суворої уніфікації, регламентації у виборі ідей, художніх засобів. Так наміти­лася конфронтація, яка, за словами відомого літературознавця В.Брюховецького, «тра­гічно відіб'ється на розвитку української літератури в недалекому майбутньому».

Після смерті В.Еллана в 1925 р. «Гарт» розпався. Однак багато його членів, зокрема, драматург М.Куліш, поети П.Тичина, М.Бажан, прозаїки П.Панч і Ю.Яновський, створили нову літературну організацію — ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Її очолив М.Хвильовий (Фітільов), талановитий поет, новеліст і публіцист. Члени ВАПЛІТЕ різко критикували педагогічно-просвітницький напрям діяльності «Плуга», вважаючи, що така «масовість» лише підживлює український провінціалізм. Ставлячи питання про необхідність виходу української літератури на високий рівень літературної майстерності, його колеги закликали орієнтуватися не на Москву, а на ци­вілізовану Європу.

Дилеми «Європа чи Просвіта», «Європа чи Росія» опинилися в центрі суперечок, що стали, по суті, політичною дискусією про національну політику на Україні. Початок їй поклала стаття Г.Яковенка «Про критику і критиків в літературі» і темпераментна відповідь на неї з боку М.Хвильового «Про «сатану в бочці», або про графоманів, спеку­лянтів та інших просвітян». Хвильовий різко критикував «червоне просвітянство», твер­див, що неприпустимо ототожнювати сількора з письменником. Спроби керманича «Плуга» С.Пилипенка захистити творчі принципи своєї літературної організації вияви­лися малопереконливими. Хвильовий під час дискусії заявив про пріоритет українсь­кої культури, доводив, що українській літературі слід рішуче звільнятися залежності від російської. Вважаючи, що запозичення канонів російської літератури привчає психіку українського літератора до рабського наслідування, Хвильовий пропагував орієн­тацію на західноєвропейські стандарти. Ця позиція вилилася в нього у форму закликів: «Геть від Москви!», «Даєш психологічну Європу!».

Пристрасний протест Хвильового проти «хуторянства» і провінціалізму, породже­ного віками пригнобленого становища української культури, було витлумачено як на­магання відірвати Україну від Росії. Почався другий етап «літературної дискусії», в який включилися партійні діячі. Після схвальних відгуків Д.Донцова на виступи Хвильово­го його почали звинувачувати у намаганні «підірвати добровільний союз націй». На червневому (1926 р.) пленумі ЦКВ Затонський говорив про те, що Хвильовий «схо­диться з буржуазією, навіть з фашистами».

Під пресом несправедливих звинувачень ВАПЛІТЕ М.Хвильовий, М.Яловий та О.Досвітний виступили в пресі з визнанням своїх «ідейних помилок». Проте вміщення у п'ятому номері журналу першої частини роману Хвильового «Вальдшнепи» виявилося для організації фатальним. Під впливом далеких від літератури чинників дискусія дедалі більше перетворювалася на політичну, причому керівники КП(б)У виступали в ній за жорстку регламентацію і партійний контроль, створення єдиної, спільної для всіх письменницької організації. Тим, хто обстоював «свій власний розум», інкримінували «сповзання з класових позицій», «поетизацію селянської стихії», «відступ від пар­тійності». Звинувачення, що посипалися на Хвильового за памфлет «Україна чи Мало­росія» і роман «Вальдшнепи», не обминули й інших «ваплітян» — О.Досвітнього, М.Куліша, О.Слісаренка, М.Йогансена. Від навішування ярликів не утримувався і сам Хвиль­овий. У таких умовах дискусія не могла не стати ареною зведення рахунків, шельмування інакодумців. Письменники не втрималися від амбітності, взаємних образ, звинувачень, а офіційні ідеологи надали дискусії виразного присмаку цькування всякого інакодум­ства. У практику літературної критики міцно входила система навішування ярликів, необгрунтованих звинувачень, наклепів і доносів. Тенденція до монополізації істини, вульгарна політизація проблем художньої творчості, помножені на намагання «знищи­ти» ідейного противника, не тільки завели дискусію в глухий кут, але й спричинили багато трагедій і жертв. М. Хвильовий покінчив життя самогубством. Згодом майже всі письменницькі сили були поставлені під суворий партійний контроль, «хвиЛьовізм» було розгромлено, ВАПЛ ІТЕ — розпущено.

У постанові Політбюро ЦККП(б)У (липень 1927 р.) зазначалося: «Останнім часом буржуазні елементи в літературі виявляють себе не тільки в ідеологічній праці, розрахо­ваній якраз на задоволення потреб української буржуазії, що зростає… Прояви цього виявляються і в літературі на Радянській Україні («Убивство» Могилянського та ін.). Ці антипролетарські течії відбилися в роботі українських буржуазних літераторів типу «неокласиків», не зустрівши опору, їх навіть підтримали деякі попутники та ВАПЛІТЕ на чолі з Хвильовим та його групою». Одночасно в партії почалася боротьба з «націонал-ухильництвом», яке нібито очолював нарком освіти О.Шумський. У 1927 р. його було усунуто з посади наркома освіти, а в другій половині 1927 р. у КП(б)У спалахнула бо­ротьба з «шумськізмом».

Отже, на тлі боротьби з націоналізмом і націонал-ухильництвом відбувалося посту­пове усунення сил, які вбачали в українізації шлях до національно культурного відродження України. Тільки завдяки особистій позиції М.Скрипника та його тактич­ним здібностям політика українізації тривала далі і була перенесена саме в галузь освіти, науки і культури. Це дало можливість зробити процес відтворення національних кадрів інтелігенції неминучим, хоча в наступні роки, коли українізацію було згорнуто, почала­ся русифікація.

Українізація мала неоціненне значення для розвитку національної культури. Ос­кільки завдяки їй вперше після століть колоніального та напівколоніального існування українська культура дістала державної підтримки, набула можливості виходити на ви­щий рівень не лише завдяки подвижницьким пориванням іноді більшого, іноді меншо­го прошарку інтелігенції, але й загальнонародним зусиллям. Одночасно процес українізації ніс на собі відбиток притаманної пореволюційній епосі політизації та ідеологізації культурної сфери, применшення значення самостійності, автономії духовного життя. Широкомасштабне втручання партійного керівництва та державних органів у процеси культурного розвитку призводило до підкорення культурної творчості короткочасним, політичним гаслам до приниження суспільної ролі інтелігенції. Авторитарність твер­джень, вульгарна соціологізація естетичних оцінок об'єктивно заперечували елемен­тарні митецькі свободи. Всі ці негативні явища особливо посилилися після літературної (а фактично — політичної) дискусії 1925-1928 pp., яку було використано як засіб бо­ротьби проти творчої інтелігенції. Після обрання на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича політику українізації штучно активізували, але реальні українізаційні процеси почали згортати. В лютому 1927 р. О.Шумського було звільнено з посади, звинувачено в «націоналістичному ухилі», а пізніше — репресовано.

Але було б неправильним зводити весь культурний процес 20-х pp. до негативних явищ. Слід підкреслити, що в цей час в Україні досить послідовно йшла боротьба за підвищення загального культурного рівня трудящих, забезпечення народові реальних можливостей прилучатися до багатств культури. Було зроблено спробу здійснити куль­турну революцію, яка мислилася як докорінна перебудова цілої системи духовного жит­тя суспільства, залучення трудящих до активного культуротворення.

Важливим чинником поступової демократизації культури стала ліквідація непись­менності (лікнеп). Протягом 1921-1923 pp. у республіці було навчено грамоті близько 1 млн чоловік. На грудень 1925 р. в УРСР було більше 13 тис. шкіл і пунктів лікнепу де навчалося ще півмільйона неписьменних. Спеціальною постановою ВУЦВК і РНК УРСР (1929) оволодіння Грамотою проголошувалося обов'язком громадянина перед держа­вою. Вихід населення України з пітьми соціального гноблення давав можливість ширше розгортати культурне будівництво, чільне місце в якому належало загальноосвітній школі. УРСР здійснювала заходи з демократизації школи, відкривала доступ до всіх форм освіти робітникам та селянам, звільнила школу від церковного впливу. Втілюва­лася в життя ідея спільного навчання хлопців та дівчат. Вперше в історії України діти здобули можливість одержувати повну освіту рідною мовою. Наприкінці 20-хpp. розпочалася поступова інтеграція культурного життя в СРСР, зосередження керівних функцій в центрі. Утворилися загальнодержавні органи керівництва окремими галузя­ми культури: Кінокомітет при РНК СРСР, Центральне архівне управління при ЦВК СРСР та ін. В 1927-1928 pp. Наркомос України перебудовано на зразок Наркомосу РРФСР, уніфікуються структура та форми управління освітою. Але до кінця 20-х рр. Україна зберігала особливості організації шкільної справи.

Головним науковим осередком республіки залишалася Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Зберігаючи структуру, закладену під час свого заснування, Академія об'єдну­вала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких працювали 37 дійсних членів ВУАН, 111 штатних та 275 позаштатних наукових співробітників. Академія наук працювала в Києві, на деякій відстані від політичної боротьби в столиці — Харкові, і це на якийсь недовгий час дозволяло зберегти традиційний академічний дух, продовжувати украї­нознавчі студії, уникати політизації. До 1921 р. ВУАН очолював В.Вернадський, у 1922-1928 pp. — визначний природознавець В.Липський, а в 1928-1930 pp. — академік Д.Заболотний.

20-ті pp. відзначалися пожвавленням національного релігійного життя. На шляху його, однак, постійно виникали все міцніші політичні перешкоди. Передумовою діяль­ності релігійних організацій став декрет уряду радянської України «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви» (1919 р.), в основу якого було покладено ленінський декрет 1918 р. Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності українсь­кої православної церкви від російської на Всеукраїнському православному церковному соборі в Києві (жовтень 1921) проголосили створення Української автокефальної (тоб­то самоврядної) православної церкви (УАПЦ).

Автокефалісти утворили власну церковну ієрархію, використавши неканонічний длятрадиційного православ'я спосіб висвячення єпископів (хіротонії): покладання віру­ючими рук на голови один одному, а, врешті-решт, на голову тому, кого висвячували. Це було зроблено тому, що російські православні єпископи не стали б висвячувати ієрархів нової церкви. Хіротонія відбулася в Софійському соборі наприкінці 1921 p.; першим єпископом УАПЦ став колишній протоієрей Василь Липківський. Інших єпис­копів висвячував уже він сам, одержавши від собору повноваження. Порушення автокефалістами традиції архієрейського рукоположення зазнало різкої критики з боку слу­жителів та віруючих інших церков, передусім, Російської православної. Прихильників УАПЦ нерідко називали «самосвятами», а їхню ієрархію — «лжеієрархією». Самі автокефалісти, навпаки, вбачають у цьому способі хіротонії свою перевагу, розуміють його як «всенародну посвяту», демократичний акт передачі віруючими «благодаті Духу Свя­того» своєму єпископові.

Найбільших успіхів УАПЦ домоглася на початку 20-х рр.До середини десятиріччя на Україні існувало 1250-1300 автокефальних парафій. Районами найбільшого впливу церкви були Київщина, Поділля, Полтавщина та Волинь. Загальна чисельність вірую­чих цієї конфесії наближалась до 3 млн. Більшість віруючих приводило в лоно УАПЦ бажання «слухати службу Божу та молитися на рідній мові». Деяким віруючим також імпонувало те, що УАПЦ першою серед інших конфесій в радянській Україні визнала офіційне законодавство про культи, регулярно робила публічні заяви про лояльність до влади. На завоювання громадського визнання була спрямована автокефалістська про­паганда радянських свят. Не залишалися без уваги традиційні сфери докладання сил – культурно-освітня робота, благодійництво.

Але з середини 20-х pp. приріст кількості прихильників УАПЦ та її вага почали зменшуватися. Це було пов'язано з масованою атеїстичною пропагандою, ідеологічним тиском з боку влади. Водночас, панівні кола побоювались, що УАПЦ зможе стати чинником загальнонаціональної консолідації на антибільшовицьких засадах. Лідери УАПЦ були оголошені «петлюрівцями в рясах». Прокотилася хвиля арештів ієрархів цієї церк­ви, серед яких був і митрополит В.Липківський. Ці події стали початком кінця автоке­фальної церкви в УРСР.

Ще до початку радянської з’явилися нові, оригінальні явища в літера­турі (неокласики, М.Хвильовий), театрі (Л.Курбас), мистецтві (М.Бойчук, Г.Нарбут та ін.). Українізація як офіційна політика багато в чому створила сприятливі умови для більш-менш вільного розвитку цих явищ. Вона ж сприяла деяким зрушенням у складі творчої інтелігенції на користь корінної національності. В еволюції мистецтва змагали­ся й суперечливо поєднувалися традиції дожовтневої пори та досвід свіжих культурних сил, покликаних до життя революційними зрушеннями. Про бурхливі процеси мис­тецької еволюції свідчило утворення різноманітних творчих угруповань — гуртків, студій, об'єднань.

Історичні обставини пожовтневої України склалися так, що молодим письменни­кам, здебільшого учасникам революції та громадянської війни, довелося закладати підвалини нової української літератури. Багатьох майстрів пера не стало ще до 1917 р., деякі емігрували (В.Винниченко, О.Олесь, В.Самійленко та ін.). Ще писали С.Васильченко, Г.Хоткевич, Дніпрова Чайка, але їх творчість вже не визначала духовного клімату епохи. Тож молоді літератори – запальні першопроходці та максималісти – намагалися створити мистецтво, співзвучне пролетарській революції. Часто вони пе­реоцінювали власне значення, протиставляючи свій доробок світовій класиці. Один з ідеологів «нового» мистецтва С.Пилипенко писав: «Венера Мілоська в сучасний мо­мент значить у культурному розвиткові… менше ніж казна-які з художнього боку бюсти тов. Леніна».

У строкатому калейдоскопі літературних угруповань («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Авангард», «Аспанфут», «Нова генерація» та ін.) з галасливими, часом «надреволюційними» деклараціями, в атмосфері «дитячої хвороби лівизни» важко було зорієнтуватися навіть досвідченим митцям, а творчому молоднякові «від плуга та верстата» — й поготів. Але в цій полярності вловлювалися точки дотику художніх прагнень: заперечення про­вінційності, хуторянства, пошук шляхів піднесення мистецтва, розуміння конечності його виходу на світовий рівень.

У літературі 20-х pp. сформувалася яскрава революційно-романтична течія, представниками якої були П.Тичина, В.Блакитний (Еллан), В.Чумак, В.Сосюра. В 1921 р. у Києві утворилося об'єднання неокласиків (М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Филипович), які прагнули засвоїти досвід світового письменства, тяжіли до гармо­нійності й прозорості поетичної форми, Інші творчі засади обстоювали представники авангардових течій — українські імажиністи, футуристи та ін. Значний внесок у розви­ток письменства доби національно-культурного відродження зробили памфлети М.Хви­льового, новели Г.Косинки, сатира й гумор О.Вишні, драматургія й проза М. Куліша, M.Ірчана, А. Головка, І.Микитенка, Ю. Яновського.

Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. В новому українському театрі продовжували працювати корифеї сцени – П.Саксаганський і М.Старицький. На зміну їм ішла плеяда майстрів середнього та молодшого по­колінь – О.Сердюк, Н.Ужвій, А.Бучма та ін., оперні співаки М.Литвиненко-Вольгемут, Г.Паторжинський, О.Петрусенко. Найвизначнішим діячем, справжнім реформа­тором театру був Олександр (Лесь) Курбас. У 1922 р. він заснував у Києві унікальний колектив «Березіль» (з 1926 р. у Харкові) — експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Л. Курбас полемізував як з прихильни­ками дореволюційних «малоросійських» смаків, так і з ультрареволюційними експери­ментаторами, що руйнували театр як такий. Через свою непокірливість Л.Курбас, як і М.Хвильовий, як і його друг і співавтор, драматург М.Куліш, був приречений на заги­бель — спочатку політичну, а згодом і фізичну. Представником принципово іншого підходу до театрального жанру був один із засновників і незмінний керівник Київсько­го драматичного театру ім. І.Франка Гнат Юра.

Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті pp. також українська музика. В 1922 р. виникло перше на Україні музично-творче об'єднання — Товариство ім. М.Леонтовича, ядро якого складали композитори М.Вериківський, Г.Верьовка, Л.Ревуцький, фольклористи П.Демуцький, К.Квітка, музикознавець М.Грінченко. В 1923 р. у Хар­кові відкрито перший Державний симфонічний оркестр, а в 1925 р. – Державний опер­ний театр. У цей час з'являються яскраві симфонічні твори: поема-кантата «Хустина» Л.Ревуцького на слова Шевченка, ораторія «Дума про дівку-бранку Марусю Богуславку» М.Вериківського, 1 симфонія Б.Лятошинського. Масовою стає концертна діяльність, у ній беруть участь якпрофесійні, так і самодіяльні колективи.

Серед художніх угруповань в образотворчому мистецтві виділялися Товариство ху­дожників ім. К.Костанді в Одесі, Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Асоціа­ція художників Червоної України (АХЧУ). До складу останньої входили І.Їжакевич, К.Трохименко, Ф.Кричевський та ін. Плідно працювали в цей час М.Бойчук та його школа, М.Самокиш, О.Петрицький. Традиції книжкової графіки, закладені творцем оригінального художнього стилю 20-х pp. Г.Нарбутом, яскраво продовжували його послідовники: Л. Лозівський, М. Кирнарський, А.Середа та ін.

Так, у 20-ті pp. завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культура в УРСР зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу «малоросійства», органічно включалася у світовий художній процес, витворювала значні художні цінності. Але нова культура, яка опиралася на комуністичні ідеали, утверджувала себе як єдино можлива, заперечу­вала інші духовні цінності, і це призводило до трагічних явищ у культурному житті.