Економічні погляди на принципи оподаткування

Дж. С. Міля і А. Вагнера.

Жан Батист Сей.

На межі XVІІІ–ХІХ ст. формується “нова хвиля ” у класичній школі. Провідними представниками цієї економічної течії були: англійці – Д. Мак-Куллох, Д. Міль, Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. С. Міль; французи – Ж.-Б. Сей, Ф. Бастіа та американець – Г. Ч. Кері. Великої уваги вони надавали вивченню категорій – вартості, ціни, капіталу, прибутку, заробітної плати, ренти. Зокрема, Дж. С. Міль у праці “Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії” (1848 р.) вивів кілька важливих визначень:

– капітал – це раніше нагромаджений матеріальний продукт праці, що авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили. Мілль розрізняє основний та оборотний капітал;

– заробітна плата – це частина капіталу, що витрачається безпосередньо на купівлю робочої сили, або як плата за працю;

– прибуток – це винагорода за стримування від споживання. Прибуток зростає тоді, коли зменшується вартість праці і навпаки;

– ціна – це завжди ціна обміну, вона визначає вартість речей відносно грошей, тобто ту кількість грошей, які можна обміняти на річ.

Дж. С. Міль в “Основах політичної економії... ” основні принципи оподаткування узагальнив у таких положеннях:

– рівність податків за ознакою рівновеликих тягарів, тобто прогресивність оподаткування;

– не оподатковувати прожитковий мінімум;

– не оподатковувати суми заощаджень та інвестицій;

– шкоду національному капіталу завдає не сама податкова система, а надмірний сумарний тягар податків.

На відміну від своїх попередників, Адольф Вагнер у своєму став­ленні до оподаткування вперше поєднав індивідуальні та державні інтереси. А. Вагнер відкинув твердження, що податки – “не­об­хід­не зло”, чи “велике зло”. Він сформулював вісім принципів опо­даткування: дохідність та еластичність (фінансові прин­ципи); раціональний вибір джерел та видів оподаткуван­ня (економічні прин­ципи); універсальність та рівність опо­даткування (економіч­ні принципи), визначеність, зручність та малозатратність.

З огляду на зазначене необхідно зауважити, що впродовж трьох із половиною століть зміст та вибір принципів оподаткування істотно не змінився, але на перший план виходять принципи економічної ефективності, дешевизни, гнучкості (еластичності), транспарентності (прозорості), справедливості.

Жан Батист Сей

Сей є автором популярного в Європі “ Трактату з полі­тичної економії”, який уперше побачив світ 1803 p., а потім бага­то разів перевидавався, і капітального підручника “Повний курс політичної економії” (1830 p.).

Ж. Б. Сей за основу бере багатство. Багатство — все те, що становить цінність. Цінність визначається корисністю (спожив­чою цінністю). Виробляти предмети, які мають якусь корисність, значить виробляти багатство, оскільки корисність предметів — це першооснова їхньої цінності, а цінність є багатство. Сей ствер­джує, що створюється не матерія, а корисність маси матеріалів, з яких складається світ; вона не може бути ані зменшена, ані збі­льшена. Чим більша корисність, тим більша цінність, тим більше ба­гатство нації. Тому праця продуктивна й у виробництві, й у сфері послуг.

Так завдається удар по фізіократах, які стверджували, що джерело багатства — у сільськогосподарському виробництві. Так корегується А. Сміт, який вважав, що цінність не створює вартості, а отже, і багатства: “...це і государ зі своїми чинов­никами й офіцерами, а також сюди мають бути віднесені як де­які з найсерйозніших і поважних, так і деякі з легковажних про­фесій: священики, музиканти, юристи, лікарі, письменники будь-якого напряму, актори, паяци, музиканти, оперні співаки, танцівники тощо” [58].

Ж. Б. Сей виходить на сучасний підхід до нарахування націо­нального доходу і в цьому його заслуга, яка визначила його місце в історії економічних концепцій.

Цей концептуальний підхід виводить його й на основний ви­сновок, що панує в політекономії, — про три фактори виробництва: працю, капітал та землю.

Ж. Б. Сей висловлює ідею професійних знань, які є складни­ком нагромадженого досвіду, такого необхідного для ефектив­ності виробництва або торгівлі; до них він включає і знання управління. Сей не тільки і не стільки теоретик, він практик-підприємець, який посилено використовує англійський досвід організації як технічного, так і економічного менеджменту і мар­кетингу.

Поєднання трьох факторів виробництва — капіталу, праці й землі в їх єдності — це кредо Ж. Б. Сея. До речі, найманий пра­цівник має капітал — знання та досвід. Проблему збуту Сей ви­суває на одне з основних місць і в бізнесі, і в теорії. Говорячи про значення політекономії, підкреслюється її важливість у справі управління державою і домашнім господарством. Сей говорить, що теорія обміну та збуту змінить усю політику світу. При цьому в освіті, пізнанні законів, що управляють людськими суспільст­вами, провідна роль належить середньому класу. “… саме в цьому класі суспільства, кажу я, і наро­джується просвіта. Звідси вона поширюється як на сильних світу сього, так і на простий народ” [58].

В історії економічної думки відомий закон Сея, який виво­диться з теорії збуту. Потреби людини — двигун виробництва. Цінність продуктів визначається їхньою корисністю. Виробля­ється корисність і реалізується в обміні. Обмінюються корисніс­тю на підставі її цінності. Виробництво породжує свого спожива­ча, покупця як у продажу, так і в купівлі. Гроші виступають тільки як посередники; слідом за А. Смітом у Ж. Б. Сея вони — колесо обігу.

За цією ознакою недовиробництва бути не може, а можливий тільки вияв диспропорцій. Тобто виробництво в окремих галузях недовиробило. Пропонування автоматично породжує попит — такий висновок Сея, так говорять його учні. Практично форму­люється ідея рівноваги попиту і пропонування, яку обмірковують економісти кінця XIX ст. і XX століття.

І як підприємець, і як теоретик Сей розглядає індустріальну технологічну революцію — застосування машин. Вигода від за­стосування машин подвійна. Збільшується маса продуктів, змен­шуються витрати виробництва. Примноження продукту викликає зниження ціни на нього. А це в інтересах споживача і насамперед найманих працівників.

Історична школа Німеччини

Період ХІХ – початок ХХ ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму в умовах промислового перевороту, індустріалізації та формування монополістичних об’єднань. Нові економічні процеси, соціально-економічні зміни відображалися в розмаїтті економічної думки. Формується т. з. критичний напрям політичної економії, різні економічні школи: історична, нова історична, маржиналізм (австрійська, кембриджська, американська, шведська, математична школи).

До критичного напряму політичної економії належать С. Сісмонді, П.Прудон, К. Родбертус, Ф. Ласаль. У 1819 році С. Сісмонді опублікував свою працю “Нові засади політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення”, у якій пропонує в основу економічних досліджень поставити добробут та матеріальне становище людини. Критикуючи капіталізм, є прихильником державного втручання в економіку та запровадження робітничого законодавства. Пропонуючи теорію від­творення та криз, Сісмонді вбачає основну суперечність капіталізму в суперечності між виробництвом та споживанням, що виявляється в труднощах збуту та кризах.

1840 року П. Прудон у Парижі видав наукову працю “Що таке власність”, де було проголошено гасло “власність – це крадіжка”. Система дрібнобуржуазних соціалістичних поглядів викладена ним у праці “Злиденність філософії”. Конституйована або синтетична цінність відображає, на його думку, усунення суперечності між міновою та споживчою вартістю, між товаром і грошима. Досягнути рівності та спра­ведливості Прудон пропонував через створення товарообмінного трудового банку, де б товари обмінювалися на талони (робочі гроші), а ті, у свою чергу, обмінювалися на необхідні виробнику товари.

Німецький соціаліст К. Родбертус стає основоположником теорії “державного соціалізму“. Реформування суспільства він сподівається здійснити за допомогою зрівняльного розподілу, покладаючи цей обов’язок на державу.

Ф. Ласаль висунув ідею існування т. з. “залізного закону заробітної плати”. Зміст закону полягає в тому, що робітник завжди отримує лише мінімум засобів існу­вання, неповний продукт своєї праці. Його можна нейтралізувати, на думку Ласаля, через створення за допомогою держави добровільних асоціацій, де робітники одночасно були б підприємцями.