Монополістичний капіталізм – основні ознаки, типи монополістичних об’єднань.

Під час індустріалізації відбувається концентрація виробництва і серйозні зміни в самій структурі економіки, організації та управлінні виробництвом – виникають монополії, акціонерні товариства. Це свідчило про завершення недовготривалого періоду вільної конкуренції та початок практикування несумлінної конкуренції, в основі якої лежала боротьба за ринки сировинних та трудових ресурсів, ринки збуту, кредити тощо. Кількість дрібних підприємств у світовому господарстві у кінці ХІХ ст. різко зменшувалася з 50 до 30 %. Структура ринку перейшла в новий стан монополістичної конкуренції.

До основних ознак монополістичної конкуренції необхідно віднести:

– злиття банківського капіталу з промисловим;

– вихід монополій за національні межі;

– неможливість індивідуального входження в галузь виробництва;

– нерівномірний доступ до інформації;

– неоднорідність товару та наявність т. з. брендів (товарних марок, знаків, патентів);

– контроль 3–5 % частки ринку даної галузі у невеликої кількості виробників (продавців).

Важливою закономірністю зростаючої концентрації виробництва і капіталу стало створення різних форм монополій. У першу чергу монополістичні об’єднання виникали в тих галузях промисловості, де концентрація виробництва була найвищою і де підприємці мали шукати нові шляхи підвищення норм прибутку. Це гірничодобувна, металургійна, суднобудівна, електротехнічна галузі промисловості.

Монополії – це великі господарські об’єднання, що перебувають у приватній власності (індивідуальній, акціонерній чи груповій) і здійснюють контроль над ринками за допомогою концентрації матеріальних та фінансових ресурсів, науково-технічного потенціалу з метою отримання монопольного прибутку.

Складалися різні форми монополістичних об’єднань. Найпростіші з них – це конвенції, корнери, пули, ринги. В їх основі лежали короткотермінові угоди про ціни. Такі угоди мали тимчасовий характер, вони розпадалися при зміні умов на ринку. Вищими основними формами монополістичних об’єднань стали – картелі, синдикати, трести, концерни, конгломерати та консорціуми.

Картель (від франц. союз) – це форма монополістичного об’єднання, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, вироблений продукт, мають виробничу та комерційну самостійність, але складають угоду про регулювання обсягів виробництва, умов збуту продукції (розподіляють ринок збуту) і найму робочої сили (як правило, у межах однієї галузі), визначають єдині монопольно високі ціни, умови обміну патентами на нову техніку з метою отримання монополістичного прибутку.

В окремих випадках картельною угодою для кожного підприємства встановлювалася його частка (квота) участі у виробництві або в обсягах продажу. Відповідно до цієї квоти кожен з учасників картелю не повинен перевищувати обсяги виробництва і збуту. За порушення накладався штраф, що направлявся у загальну касу. Встановлювалася також так звана картельна ціна – різновид монопольної ціни, яка встановлювалася з метою знищення конкурентів та забезпечення умов для отримання монопольного прибутку. Картельна ціна була корисною для розвитку монополій.

Картелі були досить широко розповсюджені в Німеччині. Складалися навіть міжнародні картелі в межах однієї галузі.

На сучасному етапі економічного розвитку світового господарства картелі існують у формі патентних пулів, ліцензійних договорів, консорціумів з проведення науково-дослідних розробок тощо.

Синдикат (від грецьк. згода) – це така форма монополістичного об’єднання, учасники якого створюють спільну збутову контору або інший аналогічний орган з метою розподілу замовлень, придбання сировини та реалізації готової продукції.

Синдикат тісніше пов’язував підприємства, що входили до нього. Ці об’єднання підприємств виробляли, як правило, масову однотипну продукцію. Кожне окреме підприємство не продавало власної продукції самостійно, а здавало її синдикату, який здійснював збут через відповідну контору. Таким чином, учасники синдикату хоча і зберігали виробничу самостійність, але втрачали комерційну. Прибуток розподілявся відповідно до частки кожного підприємства в обсязі продажу.

Найбільш широко синдикати були розповсюдженими в Росії, Франції та Німеччині. У сучасному господарстві ці форми монополістичних об’єднань втратили своє значення і частково існують переважно у сфері торгівлі.

Трест (від англ. довіра) – це така форма монополістичного об’єднання, учасники якого втрачають не тільки комерційну, але й виробничу і навіть юридичну самостійність, підпорядковуючись єдиному контролю. Це повне об’єднання підприємств, які випускають однорідну продукцію з метою спільного виробництва та збуту.

Реальна влада в тресті належить правлінню або головній ком­панії. Кожний з власників підприємств отримує певну кількість акцій залежно від величини вкладеного капіталу, тим самим маючи право на участь у правлінні та на відповідну частину прибутку – дивідендів.

У кінці ХІХ ст. класичною країною трестів стали США.

Концерн (від. англ. підприємство, фірма) – це така форма монополістичного об’єднання, в якому формально самостійні під­при­ємства різних галузей виробництва, транспорту, торгівлі, банків та страхових компаній підпорядковані повній фінансовій залежності від власників контрольного пакета акцій.

Ядром концерну є велике промислове підприємство, трест, банк або спеціально створене головне товариство – холдинг. Для концерну характерні децентралізована система управління підприємствами (з основних груп продукції або по регіонах), великий обсяг внутрішньофірмових постачань. Централізованими в ньо­му є, як правило, капіталовкладення та фінанси.

Концерни суттєво поширені в сучасному господарстві, зокрема в Японії.

Розрізняють вертикально-інтегровані концерни, які об’єдну­ють підприємства за ланцюгом випуску готової продукції, та горизонтально-інтегровані, що об’єднують підприємства суміжних галузей.

Конгломерат (від лат. зібраний) – це одна з форм монополістичного об’єднання, в якому під єдиним фінансовим контролем зосереджені компанії, які функціонують у різних технологічно не пов’язаних між собою галузях. Як правило, конгломерати належать одній фірмі і випускають на одній або більше стадіях виробництва різнорідні конкурентні товари або оперують на сегментах ринку, які не перетинаються. Підприємства при цьому мають широку автономію економічної діяльності, лише управління ними централізоване. Структура конгломеративних об’єд­нань нестійка – вони можуть розпадатися або утворювати концерн.

Різниця між багатогалузевим концерном і конгломератом, з погляду самостійного прийняття важливих управлінських рішень, полягає в тому, що у першому лише найсильніші підприємці мають право на участь у спільному фінансовому контролі, який здій­снюють головна фірма або банк; у конгломераті право на участь у спільному управлінні має обмежене коло учасників.

Консорціум – це сучасна форма об’єднання монополій. Консорціум може створюватися для розмежування інтересів монополій, які конкурують у галузі виробництва та збуту певного товару, наприклад нафти. Іноді об’єднуються монополії різних країн для проведення спільних фінансових операцій або надання інвестиційних позик тощо.

Таким чином, організаційні форми монополій різні. Розвиток продуктивних сил, загострення конкурентної боротьби між монополіями викликають до життя нові або змінюють старі форми. Але якою б не була організаційна форма монополістичного об’єд­нан­ня, вона у будь-якому випадку має одну і ту саму мету – забезпечити власникам монополії одержання найбільших прибутків.

Активна підтримка монополій з боку держави свідчила, що у кінці ХІХ ст. капіталізм вступив у вищу фазу свого розвитку – державно-монополістичного капіталізму або імперіалізму.

Імперіалізм має такі основні економічні ознаки, як:

– концентрація виробництва та робочої сили на великих монополістичних об’єднаннях;

– концентрація банківського капіталу;

– злиття банківського та промислового капіталу і створення на цій основі фінансової олігархії;

– вивіз капіталу переважає над вивозом товарів;

– формування міжнародних монополістичних об’єднань;

– завершення територіального та економічного поділу світу.

Особливості процесу індустріалізації у провідних країнах світу (США, Німеччина, Англія, Франція, Японія)

Із завершенням промислового перевороту розпочався етап індустріального розвитку суспільства. Основним його змістом був процес створення великого машинного виробництва в усіх галузях господарства. Індустріалізація забезпечила перевагу промисловості над сільським господарством, важкої індустрії над легкою. Збільшується частка промислових підприємств у виробництві ВНП та національного доходу. Індустріалізація характеризується структурними змінами в господарстві окремих країн. На основі науково-технічних та технологічних винаходів виникають нові галузі виробництва, відбувається вдосконалення і модернізація старих. Характер та терміни індустріалізації залежали від вихідного рівня промислового перевороту, економічних умов кожної країни.

Склалося 3 типи промислово розвинених країн:

– американський – високорозвинений;

– німецький – середньорозвинений;

– англійський – низькорозвинений.

Закінчився період Євроцентризму. Головну роль у світовому господарстві почали відігравати США. Змінюється співвідношення частки світового промислового виробництва між Європою та США:

	США	Європа
1860 р.	23 %	72 %
1913 р.	42 %	53 %

Індустріалізацію як світовий економічний процес зумовив другий етап науково-технічної революції, що розпочався у остан­ній третині ХІХ ст. Темпи технічного прогресу були вражаючими, їхні результати важко переоцінити. Технічні та технологічні відкриття різко підвищили ефективність праці, почалося масове виробництво товарів, знизилася їхня собівартість. Обсяг світового промислового виробництва збільшився в 3 рази, сукупна протяжність залізниць зросла у 3,5 разу, середні темпи зростання економіки провідних країн перевищували 3,5 % річних упродовж 30 років, що було найвищим показником за останні 200 років.

Так, у 1870–1913 рр. промислове виробництво у провідних країнах зросло:

1) Англії – 1,75 разу;

2) Франції – 3 рази;

3) Німеччини – 4 рази;

4) США – 6 разів.

Науково-технічний прогрес відбувався у кількох основних напрямах, які визначали ступінь механізації виробництва, зв’язку та побутової сфери. Електрична революція розпочалася після серії винаходів у Німеччині та США. 1867 року німецький інженер В. Сіменс винайшов динамомашину. 1883 року американець Т. Едісон створив генератор електричного струму, у 1897 році – трансформатор для передачі електроенергії на відстань та електричний двигун. У 1896 р. на Ніагарській гідроелектростанції було встановлено перший турбогенератор, який винайшов англійський інженер Ч. Парсонсон. Були винайдені електрична плавильна піч (1877), електричне зварювання металів (1887), трамвай (1879), електрична лампа (1886) тощо. Відбувся прорив у освоєнні нових видів енергії. 1887 року в Німеччині Н. Отто сконструював карбюраторний двигун внутрішнього згорання, у 1893 році Р. Дизель створив двигун внутрішнього згорання, який працював на солярці. Таким чином, у 1885 році на основі цих винаходів Г. Даймлер та К. Бенц започатковують автомобільну промисловість. Створення двигуна внутрішнього згорання сприяло революційному перевороту у транспорті, військовій техніці, механізації сільського господарства (1906 р. у США з’явилися трактори), збільшило економічну значимість нафти, яка перетворюється у стратегічну сировину (у 1870 р. видобуто 0,8 млн т, у 1890 р. – майже 20 млн т). 1876 року Белл винайшов телефонний зв’язок, Морзе – спосіб передачі інформації на відстань – телеграф, Попов та Марконі – радіо (1895 р.). Ці винаходи лягли в основу індустріалізації сфери зв’язку та створення радіотехнічної галузі промислового виробництва. Відкриття в галузі виробництва хімічної продукції (синтетичні фарбники, пластмаси, кислоти, нові лікарські та парфумерні вироби) дали поштовх для прискореного розвитку хімічної промисловості. Промислового впровадження набули винаходи Д.І. Менделєєва в галузі технології видобутку нафти та кольорової металургії (також винайдення дюралюмінію А. Вільмом), яка забезпечила розвиток авіаційної промисловості (Можайський, брати Райт). Велике економічне значення мали технічні вдосконалення в металургії – конверторний спосіб виробництва сталі (Бесемер – 1856 р. та Томас – 1878 р.), упровадження мартенівських печей, які значно підвищували продуктивність праці. У США був винайдений токарний автоматичний револьверний верстат, створено фрезерний та шліфувальнийверстати, що підвищило якість металообробки. Модернізації зазнала і сфера легкої промисловості (автоматичний ткацький верстат), поліграфії (лінотип), з’явився автомат для виробництва пляшок.

Науково-технічний прогрес та потреба у створенні масового поточного виробництва для задоволення зростаючих потреб ринку зумовили розвиток наукової організації праці як вищого рівня технологічної думки. Гаррінгтон Емерсон (США) пропонує підвищувати ефективність виробництва за рахунок раціоналізації витрат, виробничих операцій, підбору та навчання робітничих та інженерно-технічних кадрів, Фредерік Уінслоу (США) пропонує конвеєрний спосіб організації виробництва на основі хронометражу та відповідної організації робочого місця.

В умовах зростання мілітаризації окремих національних економік з’являються і нові засоби ведення війни – кулемети (Максим), динаміт (Нобель), отруйні гази – іприт та фосген.

Англія

Індустріалізація відбувалася в ході промислового перевороту. На початку 60-х рр. ХІХ ст. у Англії налічувалося 639 акціонерних корпорацій. Монополії формувалися пізніше ніж у США і Німеччині, в основному – у хімічній, трубопрокатній, воєнній промисловості. Банківський капітал переважав над промисловим. У 1913 р. у 12 банках було розміщено 70 % світового капіталу. Хоча промисловий переворот тут розпочався рано, нові галузі розвивалися повільно із-за консерватизму національної буржуазії та вивезення капіталу (4 млрд ф. с. із прибутком 260 млн ф. с.) за кордон у колонії та залежні країни, де наявність дешевої робочої сили забезпечувала їм високі прибутки. Вивезення капіталу забезпечувало зростаючі потреби в колоніальній сировині – нафті, залізній руді, кольорових металах, каучуку. В англійській економіці також відбувалися структурні зміни, починають розвиватися галузі важкої промисловості – особливо сталеплавильна, електротехнічна, хімічна.

З останньої чверті ХІХ ст. Англія починає поступово і неухильно втрачати роль економічного центру світу. Скорочується її частка у світовому промисловому виробництві з 32 % у 1870 р. до 14 % у 1913 р., хоча саме виробництво за цей період виросло в 2,3 разу, водночас коли у Німеччині зростання виробництва збільшилося у 6 разів, частка у світовому виробництві зросла з 9 до 16 %, а у США збільшення відбулося у 9 разів, а частка у світовому виробництві становила 38 %. Втрата світової гегемонії відбувалася повільно та практично непомітно, тим більше, що прибутки всіх прошарків англійського населення впевнено зростали. Національний дохід виріс у три рази, а прибутки від капіталовкладень за кордоном – у 9 разів. Англія ще залишалася найбільшою торгівельною морською державою, на що направлялося половину витрат державного бюджету.

США

У кінці ХІХ ст. процес індустріалізації зумовив прискорені темпи розвитку економіки США. За обсягами виробництва промислової продукції країна вийшла на перше місце у світі.

Цьому сприяли такі економічні та політичні фактори:

– радикальний характер Громадянської війни 1861 – 1865 рр.;

– науково-технічний процес розвивався на власній науково-винахідницькій базі;

– протекціоністська політика для власного виробника та низькі митні тарифи для ввезення іноземного капіталу (згідно із законом Маккінлі–Олдріча ввізні мита з 1861 до 1890 рр. зросли з 10 до 57 %);

– різке зростання промислового виробництва в сукупному суспільному продукті (75 %), національного доходу (у 5 разів до 1913 р.) та національного багатства (у 7 разів);

– розширення колоніальних володінь (Аляска, Гаваї, Куба, Гуам, Філіппіни, Самоа, Пуерто-Ріко, Панамський канал);

– промислове та сільськогосподарське освоєння Заходу;

– 1864 року було ухвалено закон про сприяння імміграції (з 1870 до 1914 рр. до США прибуло 30 млн осіб);

– США стали першою індустріальною державою світу; до 1900 року питома вага галузей важкої промисловості перевищила половину загального обсягу промислової продукції;

– з 1882 року розпочалася електрична революція; до 1913 року потужність американських електростанцій переважала всі світові на 2 млн кВт та становила 5 млн кВт;

– у 1912–1913 рр. на заводах Г. Форда запроваджено стандартизоване масове поточне виробництво з використанням конвеєра.

Активно формуються монополістичні об’єднання та фінансова олігархія (400 капіталістів володіють багатством, яке оцінюється у 20 млрд дол). США стають класичною країною трестів. На 1914 рік корпорації та акціонерні фірми становили 28,3 % від загальної кількості підприємств США і виробляли 83,2 % вартості всієї продукції. На корпоративних підприємствах працювало 80 % робітників, зайнятих у промисловості країни. З 1904 до 1914 рр. прибутки монополістичних об’єднань виросли від 4,5 млрд до 8 млрд дол.

Промислове піднесення країни відбувалося також за рахунок:

– капіталів Англії – 3,4 млрд дол.;

– еміґрацї – 2,5 млн ос.;

– різкого зростання населення у зв’язку з колоніальними завоюваннями, об’єднанням Півночі та Півдня (із 31,4 млн ос. та 90 млн ос.).

Процес індустріалізації в США супроводжувався рядом буржуазних ліберальних реформ, пов’язаних із збільшенням регулювальної ролі держави в промисловості та банківській сфері. Період “прогресивної ери” розпочала т. з. “політика чесного курсу” президента Т. Рузвельта (контроль діяльності корпорацій, контроль тарифів на перевезення грузів, контроль за виробниками харчових продуктів та медикаментів, заходи щодо консервації та охорони природних ресурсів, розробка рекомендацій стосовно розвитку фінансової системи), продовжила “політика нової демократії” президента В. Вільсона (регулювання конкуренції, розвиток дрібного та середнього бізнесу, біль про тарифи, створення Федеральної резервної системи з випуску облігацій, створення Федеральної промислової комісії з виявлення нечесної економічної діяльності). Ці заходи свідчили про зародження державно-монополістичного регулювання економічного життя країни та посилення ролі виконавчої влади в її політичній системі.

До 1913 року США, застосовуючи “дипломатію долара”, установили контроль над олов’яною промисловістю Болівії, мідною – Чілі та Перу, м’ясоконсервною – у Чилі і Парагваї. Американські монополії та фінансові магнати підпорядкували собі Чилійсько-Андську залізницю, торгівлю фруктами в регіоні Центральної і Латинської Америки, річковий транспорт Колумбії, Аргентини, Бразилії, Перу; потіснили британський торговельний капітал у Бразилії, Колумбії, Венесуелі та конкурували з ним в Перу і Еквадорі.

Франція

Економічний розвиток Франції в останній третині ХІХ ст. характеризується кількома особливостями – уповільненим промисловим розвитком, парцелярністю сільського господарства та швидкою концентрацією банківського капіталу.

Уповільнений процес концентрації виробництва зумовлювався наявністю великої кількості дрібних підприємств (30 % – 5 роб.). Монополії формуються у вигляді картелів, синдикатів та концернів. За 1892–1913 рр. кількість металургійних підприємств зменшилася більш як у два рази, значне скорочення відбулося в гір­ничодобувній, паперовій та інших галузях промисловості. 1876 р. виник металургійний синдикат “Коміте де форж”, що об’єд­нав 13 найбільших заводів. Основні підприємства військової про­мисловості об’єдналися в концерн “Шнейдер Крезо”, в автомобілебудівництві найбільшими монополістичними об’єднаннями ста­ли компанії “Рено” та “Пежо”.

У французькій промисловості необхідно було здійснювати структурні зміни та модернізацію фабрично-заводського обладнання. Це вимагало значних фінансових витрат. Сировинна база була недостатньою, тому собівартість французьких металовиробів була високою, зменшувалася їхня конкурентоспроможність. У промисловому виробництві було зайнято у 2 рази менше продуктивних сил, ніж у сільському господарстві та торговельно-фінан­совій сфері. Нерозвиненість внутрішнього ринку, низький приріст населення затримували у землеробстві потенціальну вивільнену робочу силу. На початку ХХ ст. у Франції нараховувалося близько 77 тис. підприємств капіталістичного типу, але із них – майже 68 тис. мануфактур.

Франко-прусська війна підірвала економічні можливостіФранції. Втрачено найрозвиненіші, багаті на стратегічну сировину Ельзас і Лотарингію, загинуло 1,5 млн осіб (3,5 % населення). Загальні матеріальні втрати оцінювалися у 10 млрд франків. Контрибуційні виплати становили 5 млрд франків.

Втрати у промисловості компенсовувалися активним вивезенням капіталів. Франція забезпечила 30 % світових інвестицій: Фінансові вклади 1908 р. – 9,5 млрд у національну економіку, 104,4 млрд за кордон.

На початку ХХ ст. у Франції при 40-мільйонному населенні, 2 млн становили рантьє (15 % населення). На зовнішній ринок країна, як правило, виходила з предметами розкоші, парфумами та косметикою, дорогим одягом.

Німеччина

В останню третину ХІХ ст. населення Німеччини зросло з 35 до 50 млн осіб. Загальна чисельність промислових робітників зросла на третину. Цьому сприяло об’єднання Німеччини. Ліквідовувалися митні бар’єри, формувалося єдине господарське право, фінансова система – це єдиний внутрішній економічний ринок. Велике значення для інвестицій у промисловість мала 5-міль­ярдна контрибуція із Франції. Інженерно-технічна думка за якістю впроваджень поступалася лише американській. Як і у США, грандіозне залізничне будівництво стимулювало прискорені темпи розвитку гірничо-добувної та металургійної галузей промисловості. Держава здійснює структурну перебудову – розвивається електротехнічна, автомобілебудівна, хімічна галузі, кольорова металургія. Німеччина за короткий термін перетворилася в індустріально-аграрну державу (50 % становили промислові робітники). Темпи економічного зростання були найвищими серед країн Європи, товари були конкурентоспроможними. До початку ХІХ ст. Німеччина вийшла на друге місце у світі за обсягами промислового виробництва (її питома вага становила 16,5 %) та на третє місце – з вивезення капіталу.

Акціонерна власність починає формуватися із залізничного транспорту у 70-х р. ХІХ ст. У 80-х рр. існувало 418 акціонерних товариств, монополізація охопила всі галузі у вигляді картелів і синдикатів (300 – 1900 р., 600 – 1913 р.), у тому числі і військову галузь, 9 банків контролювали 85 % усіх капіталів. Тільки Німецький банк, активи якого оцінювалися у 3 млрд марок, був представлений у 200 промислових підприємствах.

Промислове піднесення в умовах, обмежених стратегічними сировинними ресурсами та територією, швидким зростанням населення та мілітаризацією економіки, підштовхувало монополістичні та уря­дові кола Німеччини до військової інтервенції, боротьби за перерозподіл світової колоніальної системи. У кінці ХІХ ст. Німеччина захопила Того, Камерун, Північно-Західну Африку, Каролінські, Маріанські та Маршаллові острови.

Японія

До останньої третини ХІХ ст. Японія перебувала у стані самоізоляції від зовнішнього світу. Сьогунат (військові правителі) Токугава-Миновара з XVІІ ст., по суті, законсервували економічне та політичне життя країни. 80 % населення становили селяни. Японія була типовою аграрною країною, у якій панували феодальні дзайбацу (клани) та відповідна система господарства. Панівне становище посідали самураї (7 % населення).

1868 року імператор Мацухито започатковує процес модернізації суспільства, що отримав назву “революція Мейдзі” (Мейдзі – освічене правління). Революція здійснювалася одразу у кількох напрямах:

– адміністративна реформа передбачала централізацію імператорської влади через підпорядкування його уряду відповідних префектур;

– соціальна реформа передбачала ліквідацію феодальних привілеїв та створення трьох основних станів;

– освітня реформа передбачала реалізацію урядової програми розвитку системи загальної освіти;

– аграрна реформа передбачала викуп земель, формування державного фонду та надання частки землі селянам;

– упроваджувалося право приватної власності та свободи торгівлі, закріплені в буржуазно-монархічній Конституції 1889 року.

Реформи Мейдзі у ході буржуазної революції 1869 р. забезпечили розвиток індустріалізації. У Японії співпали одразу три економічні процеси – промисловий переворот, індустріалізація та монополізація.

За 10 років (1867–1877 рр.) збудовано більше 500 промислових підприємств. Згодом уряд передав ці взірцеві підприємства у приватну власність за низькими цінами. У ділову етику нових під­приємців впліталися традиції самурайського кодексу честі. Розгортається приватне підприємництво, формуються картелі і синдикати. Промислове піднесення мало вражаючі темпи і продовжувалося 20 років. Було побудовано тисячі підприємств, протяжність залізниць зросла в 20 разів, обсяги сільськогосподарського виробництва зросли у 3,5 раза. З 1900 по 1913 роки темпи щорічного приросту японської економіки становили 12 %, у той час як у США вони становили 7 %, 4 % – у Німеччині та Франції, 2 % – у Великобританії. Зовнішня торгівля з 1870 до 1913 рр. зросла у 28 разів, зокрема експорт у 46,3 раза (600 млн ієн), імпорт, особливо сировини, – у 21,6 раза. З 1905 до 1913 рр. загальні капітальні вкладення в національну економіку досягли 4 млрд ієн, більш як половину із них становили інвестиції в розвиток промисловості та транспорту. Але промисловість давала лише 40 % національного прибутку. Частка робітничого класу становила усього 1,5–2 % від загальної кількості зайнятих.

Поступова мілітаризація економіки країни та посилення поліцейського режиму зумовили зростання військових витрат (40 % від усіх підприємств). На початку ХХ ст. Японія стала на шлях колоніальної агресії. 1894 року – війна з Китаєм, 1904–1905 рр. відбулася російсько-японська війна, 1910 року анексовано Корею.

Напередодні Першої світової війни Японія залишалася аграрно-індустріальною країною, 60 % населення концентрувалося в сільському господарстві.