Версальський договір з Німеччиною. Створення Ліги Націй.

Після суперечок та дискусій 28 червня 1919 року дипломати виїхали до розташованого за 16 км від Парижа Версалю, де і був підписаний договір, що увійшов у історію як Версальський. Документ на 200 сторінок, вирішував долю не лише Німеччини, а частково й майбутнє світу.

Система післявоєнного врегулювання, створена на основі Версальського договору, зумовила потребу у спеціальній міжнародній організації, яка отримала назву Ліги Націй. Ідея її створення виникла у різних країнах наприкінці першої світової війни, коли численні людські жертви, руйнація, зубожіння, що випали на долю народів воюючих держав, викликали широке розповсюдження пацифістських настроїв.

Перші 26 статей договору посвячені створенню Ліги Націй - міжнародну міжурядову організацію, створення якої президент В. Вілсон вважав ключовою задачою конференції. За Статутом Ліги Націй, який був описаний Версальським договором і який підписали 44 держави, її засновниками вважалися країни, що брали участь у війні проти Німеччини та її союзників, а таких було 31, а також новоутворені держави (13). Оскільки конгрес США, відмовився ратифікувати Версальський договір, то країна не стала членом Ліги Націй. Це, стало особистою трагедією президента В. Вілсона, унаслідок якої він невдовзі відійшов від політики і помер. Керівними органами Ліги були Асамблея, Рада та постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ліги Націй. Спочатку Рада Ліги Націй складалася із 4-х постійних членів: Великобританії, Франції, Італії та Японії. На певний термін обиралися чотири непостійні члени Ради Ліги Націй. Усі ухвали Асамблеї і Ради Ліги Націй, за винятком чисто процедурних рішень, приймалися одноголосне.

У структурі Ліги Націй були міжнародні організації, постійні та тимчасові комісії, що мали статус допоміжних органів. Деякі з них, зокрема Міжнародна організація праці (МОП) і Постійна палата міжнародного правосуддя, мали статус автономних органів у структурі Ліги. Новоутворена Ліга, штаб-квартира якої розташовувалась у Женеві (Швейцарія), проіснувала до квітня 1946 року, хоча фактично вона припинила діяльність в 1939 році, напередодні Другої світової війни.

Проти держав-агресорів, у відповідності зі статутом. Ліга Націй мала право застосовувати дипломатичні, політичні та економічні санкції. Вона могла втручатися у суперечки між державами, які не були її членами. Ліга виробила також порядок управління колишніми колоніальними володіннями Німеччини, заселеними арабами, що були у складі колишньої Турецької імперії.

Ліга Націй була ефективним знаряддям підтримки Версальської системи. Разом з тим її фундатори переслідували свої меркантильні інтереси у міжнародних справах. Так, Великобританія і Франція намагалися забезпечити для себе провідні позиції у світовій і європейській політиці.

На конференції були пропозиції від Ж. Клемансо створити армію Ліги Націй, проте американська і британська делегації відразу заперечили проти цього. США у свою чергу змушені були відмовитись від ідеї створення Міжнародного арбітражу і Світового міжнародного суду. 14 лютого 1919 р. В. Вілсон представив Статут Ліги Націй пресі, журналісти відразу ж назвали документ «Євангелієм XX століття».

Від самого початку існування міжнародної організації існували труднощі. Чимало неєвропейських учасників конференції були не задоволені тим, що у керуючій Раді Ліги Націй переважили європейські країни: Британія, Франція й Італія. Уже на першому засіданні Асамблеї неєвропейці, особливо делегати Аргентини, піддали жорсткій критиці Лігу Націй, називаючи її «європейським клубом» і вийшли з її складу. Також Лігу Націй звинуватили японці у расовій дискримінації, проте американці та британці відхилили і ці звинувачення.