Основні анатомічні терміни.

ВСТУП

АНАТОМІЯ(грецькою. anatome - розсічення, розчленування) - наука про будову та форми організму, ор­ганів і тканин людини. Термін «анатомія» походить від назви одного з мето­дів вивчення, однак не є лише аналі­тичною наукою. Вана вивчає тіло людини та тварин, системи орга­нів та тканин у їх функціональній взаємодії, в процесі становлення і розвитку. В анатомії, як в будь-якій науці, аналіз поєднується з синтезом, за детальним описом будови лежить розкриття його причинної обумов­леності і досліджуються об’єк­тивні закони організації живих систем.

Анатомія людини дає систематизо­ваний опис форми, будови, положення і топографічних взає­мовідносин частин тіла і органів з урахуванням їх вікових змін, статевих відмін та індивідуаль­них особливостей. Виявляє взаємозв’язок між формою і будовою ор­ганів і їх функціями, будовою тіла людини в цілому стосовно до умов існування, підтверджує одно з основних по­ложень – взаємозв’язок між формою і функцією. Анатомія вивчає особливості тіла людини в цілому, внут­рішню архітектоніку та просторове положення органів в їх виникненні, становленні і роз­витку. Анатомія вивчає ево­люцію розвитку систем і органів у тварин (порівняльна анатомія), досліджує будову органів у людини у філогенезі (антропогенез), а також в онтогенезі (ембріологія, геронтологія). Такий всебічний підхід потрібен для виявлення внутрішніх і зовнішніх причин, що обумовлюють анатомічні осо­бливості людини порівнянне з тваринами, функціональні пристосування форми і будови органів, вікові закономір­ності їх розвитку, статеві відміни та індивідуальні особливості. Форма і будова тіла людини вивчаються як наслідок тривалої еволюції хребетних тварин і одночасно як резуль­тат його індивідуального розвитку.

Анатомія вивчає інди­відуальну мінливість форм і будови тіла людини та всіх складових його частин і органів. Встановлюються крайні фор­ми індивідуальних відмінностей та найбільш типові ін­дивідуальні анатомічні осо­бливості, виявляються кореляції, закономірності взаємовідносин ін­дивідуальної мінливості окремих органів або частин тіла та типу будови тіла в цілому під впливом багато чисельних внутрішніх факторів і впливу зовнішнього середовища. Вив­чивши будову тіла людини і правиль­но зрозумівши, як впливає на організм зовнішнє середовище, мож­на розробити крите­рії здорового фізи­чного розвитку.

Анатомія разом із фізіо­логією відноситься до фундаментальних для медицини дисциплі­н. Детальне знання будови тіла надзвичайно важливо для пізнання загальних біологічних закономірностей, які є основою наукового розуміння властивостей здоров’я та хвороби, без чого неможливо проведе­ння лікування і профі­лактики. Значення анатомії для медицини так розуміли лікарі та анатоми. Везалій писав о том, що анато­мія «призначена для збереження людського здоров’я». Без анатомії ме­дицина не змогла б стати науковою. На початку 19 ст. вчи­тель М.І.Пирогова російський лікар Е.О. Myхін підкреслив: «Лікар не може виконувати посаду свою, не знаючи анатомії». Видатний московський акушер А.П. Губарев відмічав:«Без анатомії немає ні хірургії, ні терапії, а є лише прикмети і забобони».

Анатомія знаходиться в щільних взаємовід­ношеннях з рядом інших наук. Вона є частиною морфології, як розділу біології.

Професор П.П. Шапаренко

Короткий нарис з історії анатомії

У стародавні часи, ще до нашої ери анатомія представляла собою уривчасті відомості, що ґрунтувалися в основному на спостереженнях над тваринами. Одним із перших дослідників у Стародавній Греції був Алкмеон Кротонський, який розтинав трупи тварин з науковою метою.

Великим вченим того періоду був грецький лікар-філософ і реформатор античної медицини Гіппократ (460 – 377 рр. до н.е.). Основу його вчення складали матеріалістичні погляди на етіологію виникнення хвороб, негативне ставлення до теорій про втручання надприродних сил. У розвитку хвороб Гіппократ надавав вагомого значення чинникам зовнішнього середовища в поєднанні з особливостями самого організму. Учений створив “рідинну” теорію, за якою до складу організму людини у відповідних пропорціях входять різні рідини (кров, жовч, слиз і чорна жовч). Згідно з теорією Гіппократа, конституція і темперамент людини (холерик, сангвінік, флегматик і меланхолік) визначаються різними співвідношеннями цих рідин. Таким чином описовий, систематичний і функціональний аспекти у вивченні будови тіла людини були закладені ще в стародавні часи, започатковані великим ученим і філософом, якого вважають патріархом медицини.

Ідеалістичні погляди на природу людини представляв Платон (427 – 347 рр. до н. е.). На його думку, організмом людини керують три види душі, три стани, три “пневми”, розташовані в головних органах - мозку, серці та печінці.

Учень Платона, знаменитий грецький лікар Арістотель (384 – 322 рр. до н. е.) визнавав наявність душі, вважав, що вона складає одне ціле з тілом і вмирає разом з ним. Арістотель вважається засновником порівняльної анатомії та ембріології, оскільки вивчав анатомію тіла тварин та їх зародків.

Гален (130 –201 рр. н. е.) ознаменував початок нашої ери з’явою важливих медичних праць - “Анатомічні дослідження”, “Про призначення частин тіла” та ін. Клавдій Гален – видатний лікар, біолог, анатом і фізіолог свого часу, за його працями навчались медичні фахівці протягом наступних 14 віків. У наукових працях ученого поєднувались як матеріалістичні, так й ідеалістичні погляди. Сверджуючи, що організм можна вивчити, лише шляхом спостереження за хворим, або розтину трупів, Гален водночас визнавав наявність життєвої, фізичної та психічної “пневми” в печінці, серці і мозку.

Великий вклад у медичну науку вніс видатний лікар і філософ (Авіценна) Абу Алі Ібн-Сина (близько 980 –1037 рр.), який написав “Канон медицини” – збірник науково-медичних добірок того часу. Це були медичні твори, за якими вчилися лікарі Сходу і Заходу до XVII ст. включно.

В епоху Відродження були закладені підвалини нової анатомії. Це пов’язано з іменами Леонардо да Вінчі, А. Везалія, М. Сервета, В. Гарвея.

Леонардо да Вінчі (1452 – 1519), зацікавившись анатомією як художник, у подальшому захопився нею як наукою. Він одним із перших почав розтинати трупи людей і став справжнім новатором у дослідженні будови тіла. На своїх малюнках Леонардо правильно зображував різні органи людського тіла, завдяки чому вніс значний вклад у розвиток анатомії людини і тварин, а також став засновником пластичної художньої анатомії.

Андрій Везалій (1514 – 1564) справжній революціонер в анатомії. Він підійшов до вивчення організму людини з матеріалістичних позицій, користувався об’єктивним методом дослідження – виконуючи розтин трупів. В основу його вчення було покладено системний аналітичний метод, який дозволив відкрити велику кількість нових наукових фактів. Везалій вперше систематизував будову тіла людини. При цьому він викривав і відхиляв численні помилки Галена (він назвав близько 200 таких помилок). Так розпочався аналітичний період у розвитку анатомії, впродовж якого було зроблено безліч відкрить описового характеру. Везалій ‑ автор ілюстрованого посібника “Про будову тіла людини в семи книгах”, які І.П. Павлов характеризував такими словами: “Праця Везалія – це перша анатомія людини в новітній історії людства, яка не повторює тільки вказівки і думки древніх авторитетів, а спирається на роботу вільного дослідницького розуму. Опублікування книги Везалія викликало, з одного боку, переворот, а з іншого ‑ шалений опір реакційних анатомів-галеністів, котрі намагалися зберегти авторитет Галена. У цій боротьбі Везалій загинув, але справу його продовжили учні і послідовники вченого. Учень Везалія Реальт Коломбо (1516 - 1559) показав, що кров з правого серця в ліве серце потрапляє не через отвір, який ніби існує в міжшлуночковій перегородці, а через легені по легеневих судинах. Про це писав також іспанський лікар і богослов Мігуель Сервет (1509 – 1553) у своїй праці “Встановлення християнства”. Однак, ще до Коломбо і Сервета мале коло кровообігу було відкрите арабом Ібн-ан-Нафісом.

Вільям Гарвей (1578 – 1657), англійський лікар, фізіолог і анатом, у своїх дослідженнях не обмежувався описуванням, а широко використовував дані порівняльної анатомії, ембріології і фізіології. Відома праця Гарвея “Анатомічні дослідження про рухи серця і крові у тварин” (1628), де стверджував, що кров рухається по замкнутому колу судин, проходячи від артерій у вени через маленькі трубочки. Гарвей, таким чином, не передбачав існування між такими трубочками анастомозів. Вперше про їх існування було повідомлено італійським ученим Марчело Мальпігі (1628 – 1694), коли було винайдено мікроскоп. Замкнуті кровоносної системи була доведена і А.М. Шумлянським (1748 – 1795), який вивчав будову нирок та їх судин.

Розвитку анатомії в Росії сприяли такі вчені, як А.П. Протасов (1724 – 1796), учень і послідовник М.В. Ломоносова, який був першим російським академіком-анатомом, та П.А. Загорський (1764 – 1846), котрий написав перший підручник з анатомії російською мовою: “Сокращенная анатомия или руководство к познанию строения человеческого тела в пользу обучающихся врачебной науки” (1802) і створив першу в Росії анатомічну школу вчених. Видатним його учнем був І.В. Буяльський (1889 – 1866) – анатом і хірург.

Видатним вченим-медиком був Микола Іванович Пирогов (1810–1881), який створив топографічну анатомію, ввів новий метод в анатомічного дослідження – метод послідовного розтину заморожених трупів. Пирогов створив хірургічну, або топографічну анатомію, його перу належать праці “Хірургічна анатомія судинних стовбурів і фасцій”, “Повний курс прикладної анатомії”, атлас “Топографічна анатомія по розтинах через заморожені трупи”. Діяльність М.І. Пирогова ‑ ціла епоха в розвитку медицини.

Велике значення для розвитку анатомії мали наукові праці відомих вчених В.Л. Грубера, П.Ф. Лесгафта, Д.М. Зернова.

В.Л. Грубер (1814-1890) - автор численних робіт із описової анатомії. Він створив один із найкращих у Росії анатомічних музеїв, був ініціатором створення вищої медичної жіночої освіти в Росії.

П.Ф. Лесгафт (1937 – 1909) учень В.Л. Грубера, вперше використав в анатомічних дослідженнях рентгенівські промені. Його наукові праці ґрунтуються на єдності організму і середовища, форми і функції. Лесгафт є засновником і організатором створення та розвитку функціональної анатомії.

Д.М. Зернов (1843 – 1917) відомий московський анатом, йому належать численні роботи з вивчення центральної нервової системи, анатомії черевної порожнини.

До найвизначніших анатомів часів Радянського Союзу належать Г.М. Йосіфов, В.П. Воробйов, В.М. Шевкуненко, В.М. Тонков, Б.А. Долго-Сабуров, Д.А. Жданов, Р.Д. Синельников, М.С. Спіров.

Г.М. Йосіфов (1870 –1933) своїми дослідженнями значно розширив знання з анатомії лімфатичної системи. Послідовником Г.М. Йосіфова став Д.А. Жданов (1902 – 1972). Його монографія “Хирургическая анатомия грудного лимфатического протока” було відзначено Державною премією СРСР.

В.М. Шевкуненко (1871 –1957) продовжив прикладний напрямок анатомії, започаткований М.І. Пироговим. Великого значення він надавав вивченню типової анатомії, а також різноманітних форм індивідуальної мінливості судин, нервів і органів та необхідності цих знань для медичної практики.

В.М. Тонков (1872 – 1954) – засновник великої школи анатомів. Продовжуючи традиції М.І. Пирогова і П.Ф. Лесгафта, він розвивав експериментальний напрям у функціональній анатомії. Вивчав разом з учнями судинну систему, розробив учення про кобічний кровообіг. В.М. Тонков – автор підручника з анатомії, що витримав численні видання.

Дослідження В.М. Тонкова продовжив його учень Б.А. Долго-Сабуров (1900 – 1960) та ін.

Академік, професор анатомії В.П. Воробйов (1876 –1937) очолював кафедру анатомії в Харківському медичному інституті. Він розглядав організм людини у зв’язку з його соціальним становищем. Учений розробив макро- та мікроскопічний методи дослідження з використанням стереоморфологічної методики і заклав основи вивчення периферійної нервової системи, яку продовжили його численні учні (Ф.А. Волинський, В.М. Бобін, А.А. Отелін). А Р.Д. Синельников став його послідовником на кафедрі.

В.П. Воробйов написав чимало підручників з анатомії і видав перший в Україні атлас анатомії людини в п’яти томах, розробив особливий метод бальзамування трупів.

В останні роки наукові дослідження про будову судинного русла були поглиблені сучасними вченими В.В. Купріяновим, М.Р. Сапіним, Ю.І. Бородіним, В.В. Баніним, І.І. Бобриком.

До відомих вчених анатомів, які працювали в Україні і створили регіональні школи науковців і викладачів анатомії належать професори М.К. Лисенков, М.С. Кондратьєв, Ф.А. Волинський (Одеса), М.Д. Довгялло (Донецьк), А.П. Любомудров (Львів), В.М. Бобін (Сімферополь), В.Г. Український (Вінниця), М.С. Спіров (Київ), К.Д. Філатова, С.Е. Стебельський (Дніпропетровськ), Ю.П. Мельман (Івано-Франківськ), В.Г. Терентьєв, Б.Й. Коган (Вінниця), К.І. Кульчицький (Київ).

Нині плідно працюють наукові школи професорів В.В.Бобіна (Харків), І.І. Бобрика (Київ), В.Г. Ковєшникова (Луганськ), М.С. Скрипникова (Полтава).

Загальні питання анатомії

Основні методи дослідження в анатомії

Вивчення медицини починають з анатомiї людини - найголовнішого предмета, який забезпечує теоретичну i практичну підготовку лікаря. Головна мета цієї науки - розкрити матеріальну природу людського організму.

Найкоротше визначення анатомiї таке: це наука, яка вивчає розвиток, форму, будову i функції людського тіла, його органів та систем. Термін “анатомія” запозичений зі старогрецької мови, anatemnо означає розсікати; anatomia - розділення тіла на частини.

Анатомію поділяють на описову, типову, систематичну, хірургічну (топографічну), вікову, динамічну, функціональну, пластичну, патологічну, порівняльну.

Систематична анатомія розглядає форму, будову органів за системами, топографічна, або клінічна, анатомія вивчає взаємовідношення органів i ділянок тіла людини, патологічна анатомія (pathos - хвороба, страждання, logos - вчення) вивчає будову організму, зміненого під впливом захворювань та ушкоджень. Анатомiя тісно пов’язана з гiстологiєю - морфологiчною наукою, яка вивчає закономiрностi будови тканин, їх структуру та функцiю. З гiстологiї видiлилася наука цитологiя (cytos - клiтина), яка за допомогою свiтлової та електронної мiкроскопiї вивчає структуру і функцiю клiтини. До складу гiстології входить також ембрiологiя, яка займається дослiдженням розвитку людського зародка.

Анатомія як складова морфології використовує різні методи та методики дослідження особливостей будови тіла людини, його окремих органів та їх систем. Методи досліджень змінювались, удосконалювались і доповнювались відповідно до успіхів та досягнень суміжних наук, загального технічного прогресу. Вивчаючи курс анатомії, ви опануєте окремими простими методиками досліджень, будете користуватись препаратами і наочними посібниками, виготовленими з застосуванням дуже складних методик.

Методи досліджень в анатомії та їх призначення.

Порівняльно-анатомічний метод існує з стародавніх часів, коли люди на побутовому рівні порівнювали подібність добутих на полюванні тварин і людини. Метод дає можливість скласти уяву про становлення, зміну будови гомологічних органів та їх систем.

Історичний метод – це еволюційне вчення, що розглядає зміну будови окремих органів, їх систем у представників різних тваринних організмів залежно від умов їх існування.

Метод препарування – вивчення будови тіла із застосуванням розтинів та відповідних прийомів вилучення окремих органів і їх систем з грудної, черевної, черепної порожнин. Під час вивчення топографічної анатомії застосовується запропонований М.І. Пироговим метод розпилювання замороженого трупа в необхідних напрямках і площинах. Метод препарування дозволяє визначити відношення між органами, взаємовідношення артерій, вен, нервів; вивчити структуру органів на макроскопічному рівні.

Описовий метод (соматоскопія) – зовнішній огляд тіла (трупа) людини, визначення його розмірів, форми ділянок тіла, біологічних ознак зрілості організму; при цьому методі є змога проводити антропометричні вимірювання.

Антропометричний метод ґрунтується на вимірюванні за визначеними правилами окремих частин тіла, вивченні їх пропорційних відношень із статистичним обробленням отриманих результатів та визначенням типу конституції досліджуваного.

Ін’єкційний метод – порожнини тіла, кровоносні і лімфатичні судини, бронхи, жовчні шляхи, сечові шляхи заповнюють забарвленими контрастними масами, що робить ці утворення чітко контурованими і зручними для препарування.

Метод просвітлення – спеціальне оброблення тканин і органів хімічними реактивами, яке дає змогу робити прозорими їх судини, нерви та ядра скостеніння кісток, попередньо забарвлених шляхом ін’єкції метиленовим синім чи препаратами срібла.

Мацерація – метод виготовлення препаратів кісток, який передбачає гниття у воді, землі та відділення м’яких тканин від кісток: виділені таким чином кістки знежирюють (виварюванням або застосуванням розчинників жирів) і відбілюють (сонячними променями, розчином перекису водню, хлорним вапном).

Корозійний метод застосовується для вивчення форми порожнистих органів, розгалуження судин, бронхів, сечових шляхів, інших трубчастих систем в органах за формою їх зліпків. Під час дослідження порожнину органа чи судини заповнюють масою, яка через деякий час твердіє і зберігає їх форму у вигляді зліпка. Тканини, що оточують зліпок, відділяють шляхом мацерації, або дії концентрованих розчинів кислот, лугів.

Рентгенологічні методи дослідження (рентгенографія, вазографія, бронхографія, рентгеноскопія ) дають змогу під час обстеження живих людей вивчити положення, будову органів, розгалуження судин, аномалії розвитку, виявити захворювання. Під час дослідження трупів рентгенологічні методи часто застосовують у поєднанні з ін’єкційним методом.

Ембріологічний, гістологічний та гістохімічний методи досить часто застосовують в анатомічних дослідженнях, проте вони є додатковими.

Макро-мікроскопічний метод – дослідження (за В.П.Воробйовим) під невеликим збільшенням (у 5 – 40 разів), переважно тотальних об’єктів, які препарують за допомогою голок під “падаючою краплею”.

Експериментальний метод – відтворення на піддослідних тваринах патологічних станів, чи створення відповідних умов, що призводять до виникнення уражень, прояви яких зустрічаються у людей. Метод застосовують, якщо необхідно підтвердити, заперечити, спростувати чи перевірити певні факти, узагальнення, теорії.

Трансмісійна електронна і сканувальна мікроскопія, голографія, комп’ютерна і магнітно-резонансна томографія, ультразвукове дослідження – це сучасні методи прижиттєвого вивчення форми, внутрішньої будови і топографії органів.

Ендоскопічні методи – прижиттєве візуальне дослідження стану слизових оболонок порожнистих органів за допомогою введення в них ендоскопів з оптичними системами.

Органи і системи органів

Організм людини як ціле складається з органів. Орган – це окрема частина організму, побудована з різних тканин, яка виконує певну функцію. Система органів – це комплекс органів, які топографічно зв’язані між собою, виконують одну функцію, мають однакове походження в філогенезі й ембріогенезі.

Система органів опори і руху, яка складається з кісток (система скелета – systema skeletale), м’язів (м’язова система – systema musculare), зв’язок і суглобів (система з’єднань – systema articulare), утворює опору для органів, стінки порожнин, виконує рухи і забезпечує переміщення в просторі.

Травна система (systema digistorium) здійснює розщеплення травними соками їжі, всмоктування поживних речовин й виділення непереварених залишків.

Дихальна система (systema respiratorium) забезпечує насичення організму киснем, виділення вуглекислого газу і води.

Серцево-судинна система (systema cardiovasculare), рухаючи кров великими і малими судинами, забезпечує обмін речовин між кров’ю, органами і тканинами, гуморальну регуляцію функцій систем органів та виділення метаболітів через нирки.

Сечова система (systema urinarium), утворюючи сечу, здійснює виділення з крові метаболітів, регулює хімічний склад крові.

Статеві системи (systemata genitale) здійснюють функцію розмноження, забезпечують розвиток чоловічих і жіночих статевих клітин, синтез статевих гормонів, визначаючи статевий диморфізм організмів.

Нервова система (systema nervorum) забезпечує цілісність організму і його зв’язок із зовнішнім середовищем.

Сенсорні органи - це органи чуття (organa sensum), зокрема, орган нюху (organum olfactorium), орган зору - око (oculus), орган слуху – вухо (auris), орган смаку (organum gustatorium), загальний покрив (integumentum commune); за участю розташованих в органах чуття рецепторів організм сприймає зовнішні подразники.

Залози внутрішньої секреції (glandule endocrine) виділяють гормони, що надходять у кров, і беруть участь у гуморальній регуляції функцій різних систем організму людини.

Основні анатомічні терміни.

У давнину мовою науки була латинська, рiзнi морфологiчнi структури дiстали латинськi найменування. Однак поряд з латинськими термiнами використовуються й грецькi. Перший список анатомiчних термiнiв було затверджено в Базелi у 1895 р. під назвою Базельська анатомічна номенклатура (Baseler Nomina Anatomica -‑ ВNА). З розвитком морфології латинські терміни потребували уточнень і доповнень. Тому анатомічна номенклатура кілька разів переглядалася. У даному підручнику використано останню міжнародну анатомічну номенклатуру, що була прийнята в Сан-Пауло (Бразилія) 1997 року. Всі офіційні терміни виділені шрифтом, частина термінів, що на є офіційними виділяються лише курсивом. Українські еквіваленти термінів даються за виданням: “Міжнародна анатомічна номенклатура” (К.: Здоров’я, 2001).

Елементи гістології та цитології

Будова клітини

Елементи гістології та цитології широко використовують не тільки під час вивчення нормальної будови тіла людини, а й при різних патологічних станах.

Основними структурами клітини є оболонка, цитоплазма та ядро (мал. 1).

Клітинна оболонка або зовнішня клітинна мембрана (cytolemma), відокремлює вміст клітини від позаклітинного середовища.

Мал. 1. Схема будови клітини:

1 - оболонка клітини (цитолема);

2,4 - цитоплазма;

3 - сітка ендоплазматична;

5 - ядро;

6 - ядерце;

7 - мітохондрія;

8, 9 - лізосома;

10 - піноцитозний пухирець з включенням;

11 - піноцитозний пухирець

 

Клітинна оболонка є бар’єром, що визначає, які речовини можуть виходити з клітини, чи проникати в неї із зовні. Відомо, що специфічні функції клітини часто пов’язані з особливостями її оболонки. Під клітинною оболонкою міститься дрібнозерниста речовина – цитоплазма (cytoplasma), яку поділяють на гіалоплазму (hyaloplasma), ектоплазму (exoplasma) та ендоплазму (endoplasma). Під гіалоплазмою розуміють головну речовину цитоплазми, майже безструктурну, до неї входять білки, жири, вуглеводи, вода та інші органічні й неорганічні речовини. Гіалоплазма бере участь в обмінних процесах клітини. Екзоплазмою називають зовнішній щільний шар цитоплазми, що прилягає до оболонки клітини, а ендоплазмою – внутрішній шар, розташований навколо ядра.

У цитоплазмі крім основної речовини розміщені загальні та спеціальні органели і численні цитоплазматичні включення.

Органели (organellae) обмежовані мембраною і виконують важливі, специфічні для кожної клітини функції. До органел відносять цитоценр, мітохондрії, внутрішній сітчастий апарат, ендоплазматичну сітку, лізосоми тощо.

Цитоцентр розташований біля ядра і являє собою циліндричне тіло, бере участь у русі клітини та її поділі.

Мітохондрії (mitochondrium) – дуже поширені органели, мають форму ниток, паличок, зерен, беруть участь у внутрішньоклітинному диханні.

Внутрішній сітчастий апарат, або комплекс Гольджі (complexus Golginesis), міститься біля ядра і складається з групи (по 2 – 12) дископодібних сплющених міхурців, що обмежовані мембранами і розміщені один за одним. Дослідження органел показало, що в них утворюються полісахариди, ліпопротеїди, а також нагромаджуються ферменти, гормони.

Ендоплазматична сітка (reticulum endoplasmicum) – складна система трубочок, цистерн, мішечків з численними рибосомами, на яких відбувається синтез білків. У зв’язку з цим зерниста ендоплазматична сітка найбільше розвинена в клітинах, які синтезують та секретують білки.

Дуже важливими є органели лізосоми, які беруть участь в утилізації речовин, що потрапляють з зовні в клітину.

Життєво необхідною частиною клітини є її ядро (nucleus, seu karion). Форма ядра іноді відповідає формі клітини. Розрізняють ядра кільце-подібні, паличкоподібні, кулясті та ін. Ядро складається з каріотеки, каріоплазми та ядерця.

Каріотека (kariotheca) оточує ядро, складається із зовнішньої та внутрішньої ядерних мембран.

Каріоплазма складається з хроматину у вигляді брилок і гранул, а також у вигляді крапок.

Майже у всіх ядрах клітин тварин є ядерця (nucleolus). Ядро перебуває в постійній взаємодії з цитоплазмою і разом з нею бере участь в обміні речовин, поділі та регенерації клітини.

Розмноження клітин, а також заміна відмерлих і пошкоджених тканин, завдяки чому можливий ріст живого організму, є властивістю всіх живих систем. Поділ клітин можливий прямим – амітоз (amitosis cellularis) і непрямим – мітоз (mitosis cellularis) шляхом.

Розмноження статевих клітин називають мейозом (mejosis). При ньому число хромосом зменшується вдвічі. При такому поділі відбувається перебудова генного апарату клітини. Час від одного поділу клітини до другого називають життєвим циклом.

Амітоз починається з поділу ядра, а потім цитоплазми. Це найпростіший спосіб поділу клітин, він характерний для клітин епідермісу, лейкоцитів, нейроцитів автономної нервової системи.

Мітоз (мітотичний цикл, каріокінез) складається з декількох етапів, під час яких у клітині здійснюється складна перебудова.

За допомогою мітозу розмножується більшість клітин тіла (соми) багатоклітинного організму, завдяки чому зберігається певна кількість хромосом у ядрі, постійна для кожного виду.

У тісному зв’язку з розмноженням клітин перебуває здатність їх до синтезу білка. Доскональне з’ясування механізму біологічного синтезу білка має важливе теоретичне і практичне значення, оскільки дає змогу впливати на нього в процесі профілактики і лікування захворювань, пов’язаних з порушенням обміну та утворенням білка.

З’єднання клітин та міжклітинна речовина у високоспеціалізованих багатоклітинних організмах клітини з’єднуються простим або спеціальними міжклітинними з’єднаннями (junctiones cellulares simplex et specialis). У разі простого з’єднання суміжні клітини утворюють пальцеподібні відростки та зубці, які зчіплюються між собою, у разі складного – сусідні клітини утримуються одна з іншою спеціальними структурами, до яких відносять десмосомну пластинку, токофібрилу, токофіламент тощо.

Між цитолемами сусідніх клітин є система вузьких міжклітинних проміжків, заповнених міжклітинною речовиною, яка залежно від структури та функції тканини може бути рідкою, драглистою, волокнистою чи твердою. Ця речовина зв’язує клітину з навколишнім середовищем і виконує захисну, опорну, трофічну та інші функції.