1. За жанром "Мандри Гулівера" - це сатиричний філософсько-політичний роман, що посідає вагоме місце в розвитку мистецтва доби Просвітництва. Своєрідність жанрової природи твору полягає в поєднанні романної та памфлетної форм, що підкреслює специфічну особливість свіфтовського роману - виразно відчутні публіцистичні засади. Головною темою "Мандрів" є мінливість зовнішнього вигляду світу природи та людини, зображена у вигляді фантастичного та казкового середовища, до якого потрапляє Гулівер під час своїх мандрів. Роман складається з чотирьох частин, у кожній з яких розповідається про перебування героя в тій чи іншій країні (у ліліпутів, велетнів, у Лапуті, у країні гуінгмів). Твір має яскраво виражені риси роману-подорожі пригодницько-фантастичного характеру. Це приваблює перш за все дітей. Вводячи казкові та фантастичні мотиви в їх особливій художній функції, Свіфт не обмежується нею, розширює її значущість за допомогою пародії, на основі якої будується сатиричний гротеск. Текст "Мандрів" пронизаний алюзіями, ремінісценціями, натяками, прихованими й явними цитатами.
Зображуючи Ліліпутію, Свіфт висміює все те, що його не задовольняє в сучасній Англії. Закони, звичаї, устрій Ліліпутії - це гігантська карикатура на монархічну Британію. Країна велетнів Бробдингнег змальовується автором як ідеальна монархія, яка протистоїть недосконалій Англії, а її король - як мудрий правитель, який засуджує війни й у своїх діях користується принципами вищої моралі.
Подорож Гулівера до Лапути з відвідуванням Великої Академії - це в'їдлива сатира письменника на псевдонауку його часів з її відірваністю від реального життя. Заключна частина роману знайомить читача з останньою мандрівкою Гулівера - до країни з розумними кіньми й здичавілими представниками людства - йеху. Все це результат глибокого розчарування автора в можливостях позитивного розвитку людського суспільства.
Подвійна художня функція фантастики - наочність та гротескна пародія - опрацьовується Свіфтом у руслі античної і гуманістичної традиції. З описів морських подорожей XVII століття Свіфт запозичує мандрівний колорит, який дає фантастиці ілюзію зримої реальності. Ця ілюзія збільшується ще й завдяки тому, що в зовнішньому вигляді між ліліпутами та велетнями, з одного боку, і самим Гулівером та його світом - з другого, існує співвідношення величин. Кількісні співвідношення підтримуються якісними різностями, які встановлює Свіфт між розумовим і моральним рівнем Гулівера, його свідомістю і відповідно свідомістю ліліпутів, бробдингнежців, йеху, гуігнгнмів. Кут зору, під яким Гулівер бачить чергову країну своїх мандрів, заздалегідь точно встановлений; він визначається тим, наскільки її мешканці більші чи менші за Гулівера в розумовому та моральному відношенні. Ілюзія правдоподібності, яка охоплює гротескний світ "Мандрів", з одного боку, наближує його до читача, з другого - маскує памфлетну основу твору. Казкова фабула разом з правдоподібним пригодницьким колоритом морської мандрівки становить конструктивну основу "Мандрів". Сюди можна включити й автобіографічний елемент - сімейні розповіді та особисті враження Свіфта про незвичайну пригоду його раннього дитинства.
Протест проти відсутності свободи належить до головних тем "Мандрів". Тим більш значущим є те, що зачарований інтелектом гуігнгнмів Гулівер відчуває тільки відразу до істот, подібних до себе, яких він бачить "прив'язаними за шию до колоди". Так Свіфт випробовує сміхом раціоналізм просвітників і там, де вони шукали безмежну перспективу для розвитку особистості, бачить можливості її виродження.
Величезний літературний спадок Д. Свіфта, його прозові і віршовані сатири, памфлети, проповіді, відкриті листи, трактати з питань церковної політики, журнальні огляди внутрішнього і міжнародного життя країни і т.д., становить і нині велику цінність для істориків Великобританії. Він проливає світло на суспільно-політичний розвиток, побут і звичаї Англії на межі ХУІІ-ХУІІІ ст., характеризує розвиток культури і літератури Нового часу, зокрема виникнення і становлення просвітницької думки. Крім істориків, творчість Світа цікава для філософів, адже в його творах вони знаходять відповіді на важливі питання доби, зокрема про «природну людину», роль науки в прогресі суспільства і моральному розвиткові людства, сенс буття людини, саморозкриття особистості.
2. Предметом сатиричного зображення в "Мандрах" є історія. Свіфт прилучає до неї читача на прикладі сучасної для нього Англії. Перша й третя частини сповнені натяків, і сатира в них має більш конкретний характер, ніж у двох інших частинах. У "Мандрах до Ліліпуті!" натяки органічно вплетені до розгортання подій. Історична алюзія у Свіфта не відмінюється хронологічною послідовністю, вона може належати до окремої особи й вказувати на малі біографічні подробиці. Так, наприклад, у другій частині опис минулих смут в Бробдингнезі має на увазі соціальне потрясіння XVII століття; в третій частині, яка розпадається на окремі епізоди, метою сатири є не тільки вади англійського політичного життя, але й безмірні претензії експериментально-математичного природознавства. До канви фантастичної розповіді цієї частини входять і натяки на злобу дня, і багатопланова алегорія про острів, що літає.
Сатирою на науку, відірвану від життя, є епізод, пов'язаний із перебуванням Гуллівера в Лапуті. Тут він відвідує Велику Академію і стає свідком багатьох наукових «відкриттів»: один учений муж уже восьмий рік працює над проектом отримання сонячної енергії з огірків, інший займається перепалюванням криги на порох, третій винайшов спосіб орати землю за допомогою свиней з тим, щоби відмовитися від витрат на придбання плугів, і т.д. Звісно, Свіфт не сумнівався у можливостях людського розуму, у цьому фрагменті він висміював псевдонаукове розумування, що призводить до казуїстично аргументованої глупоти.
В останній частині роману письменник гнівно засуджує нелюдське суспільство, породженням якого є звіроподібні створіння йєху. Тут також відтворена картина життя патріархальної громади добропорядних коней гуїгнгнмів, які протиставлені йєху. Зовнішній вигляд і внутрішня сутність йєху огидні. Ці істоти, схожі водночас і на мавп, і на людей, вирізняються хитрістю, люттю, віроломністю і мстивістю. «Вони дужі і зухвалі, але разом з тим і боягузливі, і це робить їх нахабними, підлими і жорстокими». Вони зажерливі і хтиві, неохайні і потворні, розбишакуваті й аморальні.
Понад усе вони цінують кольорові блискучі камінці. За них вони ладні вбити кого завгодно, за право володіти цими камінцями можуть пролити кров.
Повернувшись до Англії, Гуллівер зауважив у своїх співвітчизників риси йєху. Спостереження за потворними виявами людської природи викликають у письменника глибокий песимізм. Протиставляючи йєху та гуїгнгнмів і називаючи останніх «досконалістю природи», Свіфт робить це із сумною посмішкою: він розуміє і притаманну гуїгнгнмам обмеженість, і неможливість відродження патріархальних підвалин життя. Завершуючи «Мандри Гуллівера», письменник розчарувався у своєму колишньому політичному ідеалові — державі, яку очолює освічений гуманний монарх, а йому допомагають порядні і розумні радники. Свіфт з гіркотою зазначав, що й незалежне селянство (йоменрі), яке він вважав найбільш здоровою частиною суспільства, істотно змінилося, деградувало внаслідок процесу втрати землі. Згадаймо епізод з роману, коли, опинившись у країні чарівників, Гуллівер порівнює «англійських поселян старого гарту, які колись славилися простотою звичаїв, їжі та вбрання, чесністю у торгівлі, справжньою волелюбністю, хоробрістю і відданістю батьківщині», із сучасним селянством.
Іронія Свіфта захоплює у сферу свого тяжіння не лише безглуздість недосконалого світу, а й його власні сподівання, які виявляються нездійсненними, утопічними. Саме тому остання частина роману про мандри Гуллівера — це водночас і утопія, і пародія на утопію.
3. «Історія Тома Джонса, знайди» (1749) вважається найкращим романом Філдінга. Структура твору складна. У ньому автор синтезував існуючі на той час різновиди романного жанру - сімейний, побутовий, пригодницький, любовно-психологічний, “роман великої дороги” - і створив новий різновид - соціально-побутовий роман. Цей різновид відповідав прагненню Філдінга створити епічну структуру, що охоплює життя суспільства в строкатості його проявів і розмаїтті людських типів та характерів. Дія твору відбувається в 1745 р., в період реакційного повстання якобитів на підтримку чергового претендента з роду Стюартів на престол Англії. Тож події розгортаються на широкому соціальному й історичному тлі.Але в центрі роману - не соціальна боротьба, а питання про розум і почуття людини. Треба вказати на три основні чинники, що надають роману художньої цінності: це бурхлива історія кохання Софії Вестерн і Тома Джонса, протистояння Тома і Блайфіла - поєдинок лицемірства й щирості, на якому засновується морально-етична концепція роману, та присутність у творі автора, який бере активну участь у спілкуванні з читачами, є їхнім діяльним провідником.Роман приваблює спокійним і широким поглядом на життя, вірою автора в те, що люди можуть розв’язувати найскладніші проблеми, керуючись розумними та гуманними почуттями. Філдінґ вважається засновником англійського сучасного роману. Сам він позначав цей жанр як «комічний епос у прозі». Відмовившись від епістолярної прози Річардсона, Філдінґ проторував свій оригінальний шлях, створивши дивовижно яскраві життєві характери. Називаючи свої романи наслідуванням М. де Сервантеса, він розкриває багатий внутрішній світ своїх персонажів, зображає динаміку розвитку характеру, змальовуючи звичаї та колорит епохи. Філдінґ називав свої романи історіями. Вже в самому визначенні підкреслювалися еволюція, розвиток, зміна, процес становлення характерів героїв, різних за своїми природними схильностями, проте здебільшого не надто прямодушних, відвертих та щирих. У цих творах немає вдаваності і надуманості, лицемірства і показної красивості. Для Філдінга дійсно велике значення мала романна традиція, закладена Сервантесом. Він намагався одночасно створити новий, особливий тип роману, названий письменником "комічним епосом". У такому жанрі головне, за письменником, — зображення природного характеру людини. Для цього комічна оповідь не повинна бути карикатурною; іронічна інтонація автора, його гострий погляд на людські слабкості та недоліки мали поєднуватися з оптимістичною вірою в добрі паростки в людині, із переконанням, що в природі не існувала не тільки абсолютно ідеальних, а й абсолютно поганих людей. У своєму найкращому романі— "Історії Тома Джонса, знайди" (1749)— Філдінг розповів читачам саме про таких людей. Обравши форму роману "великого шляху", він змальовував широку життєву панораму. Проводячи свого головного героя крізь різноманітні верстви англійського суспільства XVIII ст., насичуючи його життя смішними та гіркими пригодами, легковажними вчинками та добрими поривами, романіст врешті-решт закінчив історію щасливою розв'язкою, тому що впевнений: його Том Джонс, хоча й помилявся, однак за свої прямолінійність, доброту та природність заслуговує на кращу життєву долю. Своїм романом Філдінг не лише досяг популярності, а й заслужив честі бути названим В. Скоттом "батьком роману в Англії".
4.Лоренс Стерн (1713-1768) - центральна фігура в літературі англійського сентименталізму. Ніхто з англійських письменників цього напрямку не був так широко відомий і високо цінуємо на континенті Європи, як творець «Тристрама Шенді» і «Сентиментального подорожі». Остання книга, власне, і ввела в міжнародний ужиток слово «сентиментальний», або «чутливий», як позначення певного душевного ладу і ставлення до світу.
Однак у самій Англії Стерн не став визнаним главою школи. Навіть ті письменники, яких історія літератури об'єднує з ним під загальною рубрикою сентименталізму, ставилися до нього насторожено (Грей), а то і різко вороже (Голдсміт). Річардсон був обурений «непристойністю» «Тристрама Шенді». Семюель Джонсон - незаперечний авторитет тодішньої літературної критики - стверджував, що Стерн пише «не по- англійськи».
Повна назва першого твору Стерна - «Життя і думки Тристрама Шенді, есквайра» - вже проголошувало щось принципово відмінне від романів Філдінга, Смоллета, що будувалися за принципом «життя і пригод» або «історії» героя. Роблячи акцент на думках, а не на дії і події, Стерн-оповідач, який виступає під маскою балакучого Тристрама, привласнює собі необмежену свободу розмірковувати про все на світі.
Олівер Голдсміт – син священика. У 1749 закінчив Дублінський університет, намагався продовжити медичну освіту в Единбурзі. Не отримавши диплома, самопроголошений «доктор Голдсміт» відправився в подорож по Європі, звідки в 1756 р. прибув до Лондона без гроша за душею і влаштувався помічником аптекаря. Його публіцистичні нариси у великій кількості друкувалися в лондонській пресі, проте серед безлічі початківців авторів Голдсміта вигідно виділяли витонченість і легкість стилю.Соціально-побутові нариси з сатиричним підтекстом «Громадянин світу, або Листи китайського філософа, що проживає в Лондоні, своїм друзям на Сході принесли йому славу і дозволили увійти в гурток інтелектуалів на чолі з Семюелом Джонсоном, Едмундом Берком і Джошуа Рейнольдсом. У 1764 р. компанія заснувала власний клуб, серед дев'яти членів -засновників якого значився і Голдсміт. У тому ж році великий резонанс отримала його поема «Мандрівник», що зіставляє національні звичаї і ступінь задоволеності життям в різних куточках Європи.
Тема 2. П. Бомарше. Трилогія про Фігаро.
1. Життя і творчість Бомарше можна вважати громадянським подвигом: його діяльність була протестом проти соціальних підвалин «старого ладу». Син ремісника-годинникаря і сам годинникар, він розпочав із того, що винайшов анкерний спуск у годинниковому механізмі (що свідчило про його талант механіка) і зміг захистити свій винахід, привласнений одним королівським годинникарем. Таким чином він, підмайстер, виграв свій перший процес, замірившись на існуючу систему та порушивши встановлений порядок. Його замовниками стали королівська сім'я, знать, багаті фінансисти. Поступово Бомарше посів високе суспільне становище, отримав важливі посади. Він прилучився до фінансових, банківських, комерційних операцій. Бомарше був підприємливим і йому часто таланило.
У 1764 р. він уперше відправився за кордон — спочатку в Іспанію, де виконував доручення французького уряду, пов'язане з делікатними політичними та економічними обставинами: у 70-х pp. він декілька разів відвідав Англію, Голландію, Австрію. Метою його поїздок було виконання різноманітних дипломатичних доручень. Бомарше переконав французький уряд надати допомогу Північній Америці у її боротьбі з метрополією. Маючи рідкісне дипломатичне обдарування, Бомарше вів таємні переговори з американськими агентами, уклав угоду між Францією та Америкою і постачав повстанців зброєю.
У 1773—1778 pp. Бомарше вів тривалий судовий процес із приводу спадщини зі своїм супротивником графом де Лаблашем. Цей процес, виграний ним урешті-решт, перетворився у боротьбу з королівським правосуддям і самим королем. Окрім того, в 1777 р. Бомарше заснував товариство драматургів, які в ті часи цілком залежали від книговидавців та акторів, і домігся визнання авторського права. Він віддавав усі свої сили та всі статки для того, щоб видати твори Вольтера, дві третини з яких були забороненими. У 1783—1790 pp. йому справді вдалося видати зібрання творів Вольтера у 70 і 92 томах. Вважаючи забобони «найстрашнішим лихом роду людського», Бомарше жваво цікавився новими науковими відкриттями. Кмітливість, мужність, активність, непохитність духу проявив драматург і в роки революції. Він постачав революційні війська зброєю. У 1792 р. Бомарше заарештували, він дивом уник смерті, емігрував, а в 1793 р. повернувся на батьківщину, домігшись зняття із себе звинувачень. Під час якобінської диктатури та з часи Директорії він був у заслуженій пошанія. Помер 19 травня 1799.
3.«Севільський цирульник» («Le barbier de Seville, ou La precaution inutile», 1775) спочатку мав форму «параду», згодом — опери, і лише потім комедія набула форми, відомої багатьом поколінням глядачів. Найголовнішим для Бомарше було висловити свою відданість інтересам третього стану. Недарма граф Альмавіва з допомогою свого слуги Фігаро одружується з дівчиною із буржуазної сім'ї Розіною, яка, люблячи його, не бажає бути його утриманкою. Глядача вражають динамічність дії, чудова словесна гра, бездоганний механізм інтриги. Персонажі традиційної комедії зажили в Бомарше новим життям. Опікун Розіни — лікар Бартоло, ретроград і мракобіс, не намагається приховати свого неприйняття нової епохи: «Що вона нам дала такого, що ми мусимо її вихваляти? Всілякі дурниці: вільнодумство, всесвітнє тяжіння, електрику, віротерпимість, віспощеплення, хіну, енциклопедію та міщанські драми». Але Бартоло аж ніяк не дурень; як людина хитра та підозрілива, він — небезпечний супротивник, до того ж, проникливий психолог: він розкриває всі хитрощі і Фігаро, і Альмавіви, і Розіни. Це гранично достовірний персонаж: будучи кмітливим, Бартоло не втрачає гідності, навіть зазнавши невдачі.
4. До одного з найзначніших явищ французької літератури другої половини століття належить театр Бомарше, і перш за все комедія «Одруження Фігаро», створена в 1784 р., тобто за п'ять років до революції. "Одруження Фигаро" - вершина творчості Бомарше. Життєрадісність і розсудливість французького народу з'єдналися в п'єсі з історичним оптимізмом і нещадною дотепністю просвітителей. Постановка цієї комедії, здійснена після трьох років запеклої боротьби, показала, що королівській владі більше не під силу контролювати становище країни. Нехай дія "Одруження Фигаро" нібито відбувалася в Іспанії, усім було ясно, що комедія показувала безглуздість і гнилість усього феодального устрою Франції і з нешанобливим веселим сміхом проводжала його на звалище. У «Весіллі Фігаро» герой стає довіреною особою графа Альмавіви. Він збирається одружитися на служниці графині Розіни - Сюзанні. Але граф, захопившись Сюзанною, хоче зробити її своєю коханою, скориставшись старовинним феодальним правом першої ночі. По ходу п'єси Фігаро веде з графом наполегливу боротьбу за своє право закоханого та людську гідність. У конфлікті «хазяїн - слуга» програє граф. Комедія Бомарше стала свідомим політичним актом: у ній заперечувалися свавілля, закони, прийняті в несправедливо організованому суспільстві. Завдяки великому політичному досвіду, Бомарше зумів правильно оцінити силу, але головне - слабкість абсолютної монархії. Фігаро служив графові, коли вважав, що його справа справедлива (допомагаючи шлюбу з Розіною), але він активно і наполегливо бореться з ним, коли той проявляє жорстокість. Фігаро з тих, хторуйнує встановлений, але нерозумний порядок, змінює усталені несправедливі відносини. Він - молода людина, шо прагне задоволень, заради шматка хліба не гидує ніяким ремеслом, сьогодні - пан, завтра - слуга, залежно від примхи долі, оратор в хвилину небезпеки, поет в хвилину відпочинку, при нагоді - музикант, іноді - шалено закоханий; він все бачив, усім займався, все випробував. Таким був і сам Бомарше. «Одруження Фігаро» - блискуча комедія інтриги; це музична п'єса (згадаємо вокальні номери в сцені суду в третьому акті): в ній відтворена точна і детальна картина вдач Франції (те, що дія відбувається в Іспанії, не обдурило глядача); історія кохання, зображена в п'єсі, майже трагічна; соціальна сатира не знає собі рівних на французькій сцені.
5. Багато нового привніс Бомарше і в характер спритного слуги — Фіґаро. У його монологах, які не мають безпосереднього стосунку до інтриги комедії, звучить авторське «я». Це слуга, який протестує свідомо та всерйоз, він відкрито засуджує свого пана. Слова Фігаро стають звинувачувальним актом і проти всього суспільства.
Фігаро добрий, готовий допомогти що потребує його допомоги, у нього бійцівські якості, відвага, приваблива веселість характеру, життєлюбність. Цля його Бартоло і Базіль — не просто супротивники в складній, але і носії віджилих ідей.
Фігаро веде декілька інтриг одразу, вважаючи себе вродженим царедворцем; він одразу осягає смисл цього важкого ремесла, яке полягає в тому, щоб «отримати, брати і просити». Проте він у жодному випадку не дозволить, щоб його ображали. Він заявляє графові, що з розумом і талантом просунутися службовою драбиною неможливо, що всього може досягти лише запопадлива посередність. Особливе значення має монолог Фігаро у п'ятій дії. Цей монолог порушував усі існуючі тогочасні закони драматургії: протягом тривалого часу на сцені говорить слуга, і не про хід інтриги, а про суспільство, про себе, про те, що сильні світу сього не завжди «сильні» розумом, що вони не доклали жодних зусиль для того, щоб досягти свого благополуччя.
Тема 3. Своєрідність російського класицизму.
1. Культурологічну і метафізичну суть східнослов´янського Бароко точно передав Достоєвський, вклавши у вуста Версило-ва з роману «Підліток» власне розуміння цього феномена. Версилов, який відчув на тлі поширення лібералізму і буржуазних реформ раптову метафізичну тугу, поїхав у Європу. Але незабаром він переконався, що Європа неспроможна духовно воскресити його, оскільки сама вона уже встигла духовно померти разом із мертвим для неї Богом. Усе навкруги роз´єднувалося і відчужувалося, перебувало під владою розрахунків, користі, загальної лайки, воєн і революцій. І тільки він, Версилов, один у всій тодішній Європі сумуючи за Богом, міг сказати європейцям, що їх революції, комуна і спалений палац Тюільрі — це помилки і злочини. Але, будучи носієм вищої ідеї про загальне примирення на основі віри в Бога, він змушений був мандрувати в тузі і мовчанні. «...Я плакав,— згадував Версилов,— за них плакав, плакав за старою ідеєю... Я не міг уявляти собі часом, як буде жити людина без Бога і чи можливо це коли-небудь. Серце моє вирішувало завжди, що неможливо; але певний період, мабуть, можливий...».
Питання існування Бога і безсмертя душі Достоєвський вважав найважливішими і хотів присвятити їм свій головний роман «Атеїзм», що повинен був стати грандіозною теодіцеєю.
