Моделі однолінійного розвитку світу господарства

Ця група моделей отримала свою назву завдяки декларованому в них розумінню розвитку як еволюційного, що відбувається під впливом соціального прогресу, проходячи певні стадії розвитку господарства і суспільства. Під "загальним дахом" однолінійного розвитку об'єднані різні теорії та концепції: марксистська, "дезорганізованого капіталізму", постіндустріального суспільства, конвергенції, постмодернізму, модернізації та ін. Розгляньмо коротко основні з них.

Почнімо з марксистської теорії як найбільш відомої у сучасному пострадянському суспільстві. Марксистська модель розвитку світу господарства може бути представлена в таких основних характеристиках:

Перша: розвиток господарства і суспільства в марксистському тлумаченні виступає як природно-історичний процес, що підлягає дії об'єктивних загальноісторичних законів. Друга: цей процес має прогресивний характер з технічної, економічної, соціальної і політичної точок зору. Кожна наступна стадія розвитку господарства і суспільства виявляється вищою від попередньої. Причому основними критеріями прогресивності є соціально-економічні критерії. І третя: ця прогресивна еволюція однолінійна. Чи то Північно-Західна Африка, чи Південно-Східна Азія - усі народи втягуються в універсальний еволюційний процес і - якнайбільше - можуть "переступати" зі сторонньою допомогою через окремі ступені у своєму розвитку.

Альтернативними щодо розглянутої, були теорії індустріального суспільства, що пропонували виділяти в історії суспільства три послідовні стадії - традиційне, індустріальне і постіндустріальне суспільства. Класичний зразок такої тристадійної концепції подав Д. Белл. До першого - традиційного - типу суспільства, що виник у процесі аграрної революції в епоху неоліту, він відносить усі докапіталістичні системи. Це суспільство, у якому основними виробничими ресурсами є земля і природна сировина, а все господарське життя прив'язане до землі і є своєрідною грою із силами природи. Технологія примітивна, виробництво основане, головним чином, на ручній праці. Працівники найчастіше знаходяться в особистій позаекономічній залежності від суб'єкта, що володіє власністю (передусім на землю).

Друга стадія - індустріальне суспільство - настає з розвитком капіталізму. Вихідним ресурсом тут стають матеріали, вже оброблені людськими руками. На передній план виходить велике машинне виробництво, що витісняє ручну працю і колосально підвищує продуктивність праці. Здійснюється масова пролетаризація населення, у процесі якої працівники одержують особисту волю, перетворюючись у найманих робітників, позбавлених засобів виробництва.

Третя стадія розпочинається зі середини XX ст., коли розвинуті західні суспільства починають переходити до третьої стадії - постіндустріального суспільства. Основними ресурсами в цьому суспільстві стають людське знання й інформація. Бурхливими темпами розвивається виробництво, основане на новітніх мікроелектронних і комп'ютерних технологіях, що дозволяють створювати, зберігати й обробляти гігантські масиви даних. Революція в системі комунікацій призводить до того, що інтернаціоналізація господарських зв'язків переростає в їх глобалізацію.

Зменшується чисельність промислового пролетаріату. Відповідно зростає питома вага фахівців із вищою освітою. Значення власності на матеріально-речовинні фактори помітно знижується, хоча і зберігає визначну роль. Ключові позиції тепер займають групи, що володіють ключовими ресурсами - власністю на інформацію і "людським капіталом", чи освоєним знанням.

Кожній стадії притаманні свої рушійні сили і механізми розвитку. Традиційне суспільство внутрішньо статичне і розвивається за рахунок зовнішніх поштовхів - загрози завоювання чи зміни природних умов. В індустріальному суспільстві починає працювати "внутрішній мотор" З'являються стимули до розвитку, що закладені в надрах самого виробництва. Зароджується особливий підприємницький дух, що підштовхує до безупинного руху. Цей рух продовжується й у постіндустріальному суспільстві, але двигуном тут стає пізнавально-теоретичний процес. На передній план виходять наука і культура, а центром громадського життя стають університети. Колишній природний світ, яким правлять доля і випадок, змінює, за Д. Беллол, технічний світ, зумовлений раціональністю і прогресом, а йому на зміну приходить соціальний світ, де основним способом ідентифікації людей, замість релігії і праці, стає культура.

Як бачимо, представлена модель постіндустріального суспільства виглядає досить безконфліктно. Але нею не вичерпуються моделі постіндустріального суспільства.

Більш конфліктною виглядає модель А. Турена. На його думку, цей конфлікт виростає вже не з економічної експлуатації, як раніше, а з відчуження, яка викликає технократизм цього суспільства, - відчуження, виробленого сучасними техніками соцгокультурного маніпулювання свідомістю людей. А. Турен вважає, що основна риса сучасного (особливо тоталітарного) суспільства полягає в централізованому контролі за інформацією. Ті, хто здатний маніпулювати інформацією, нав'язувати свої ідеі, здійснює і своє панування над масами, у тому числі й у процесі виробництва. Розвертається не "класова боротьба" у традиційному змісті, а боротьба між групами за особливе розуміння соціальних і економічних процесів, за найкращу інтерпретацію значення того, що відбувається.

Від некритичного сприйняття теорій постіндустріального суспільства застерігає Е. Гіденс. Він звертає увагу на недооцінку у цих моделях міри зв'язку сфери послуг та систем електронних комунікацій у суспільстві. Сьогодні ці системи не витісняють промислове виробництво, а, радше, інтегруються в нього. Очевидно, що такі технології й надалі відзначатимуться високими темпами інновацій і проникатимуть до нових і нових сфер суспільного життя. Але досі незрозуміло, якого ступеня розвитку суспільства, з кодифікованим знанням як головним ресурсом, ми досягли. Крім того, автори тези про постіндустріальне суспільство, як правило, перебільшують важливість економічних факторів у реалізації соціальних змін. Таке суспільство змальовують як результат економічних здобутків, що викликають зміни в інших інституціях. Більшість авторів постіндустріальної гіпотези мало читали Маркса або відверто критикували його вчення; однак вони зайняли квазімарксистські позиції, стверджуючи, що економічні чинники превалюють над соціальними змінами.

Теорії постмодернізму пропонують свої моделі розвитку світу господарств. Прихильники ідеї постмодернізму твердять, що люди в сучасних країнах вірять у наявність в історії певного порядку, тобто вона "кудись прямує" і веде до прогресу, але нині такі уявлення зазнали краху. Вже не існує "величних оповідей", загальних уявлень про історію, які б мали якийсь сенс. Відсутнє не тільки загальне поняття прогресу, яке можна обстоювати, а й таке явище, як історія. Тож сучасний світ надзвичайно множинний і розмаїтий. Образи численних фільмів, відео- і телепрограм мандрують по світу.

Ми знайомимося з багатьма ідеями й цінностями, однак вони мають незначний зв'язок з історією країн, де ми живемо, або з нашими особистими історіями. Звісно, усе перебуває в постійному русі.

Як стверджують постмодерністи, історія закінчується із сучасністю, оскільки вже не існує способу описати новонароджений множинний всесвіт у цілому.

Одна з постмодерністських моделей розвитку представлена концепцією " дезорганізованого капіталізму " у працях С. Леша та Дж. Уррі. За їхньою версією, ліберальний капіталізм", що змінює традиційне суспільство у процесі еволюції, у свою чергу, переростає в "організоване капіталістичне суспільство". Відбувається великомасштабна концентрація і централізація капіталу. Виникають великі корпорації зі складними бюрократичними ієрархіями. Ці корпорації виходять на транснаціональний і міжнаціональний рівні, організовуючи світогосподарчий простір.

Етап концентрації і централізації капіталу завершується в провідних західних країнах у середині XX століття. Поступово починається перехід до стадії дезорганізованого капіталізму ("disorganized capitalism") із поступовим розмиванням усіляких структурних рамок. Спостерігається розукрупнення капіталу, зменшуються середні розміри підприємств. Скорочується чисельність робітничого класу. Суспільство класової боротьби змінюється на ще складнішу стратифікаційну систему, де головну роль відіграє рівень освіти і зростає значення індивідуальних досягнень людини. Знижується роль великих міст.

Послаблюється контроль національних держав за національними ринками. Спостерігається криза структур держави добробуту.

У країн, що були безперечними економічними лідерами, з'являються активні конкуренти з країн "третього світу". Господарсько-політична гегемонія заміщається складним балансом множинних сил.

Відбувається відмова від наукової раціоналізації і віри в прогрес. Постмодернізм стверджує кінець раціоналістичної науки і традиційного мистецтва, кінець всіх ідеологій і класової боротьби, кінець держави добробуту і т. ін. Наростають плюралізація і фрагментація культури, розпадаються її традиційні напрямки, відбувається змішування елітної і масової культури. Так що мова йде про дезорганізацію не тільки капіталізму, але і узагалі всього культурного середовища, що не може не впливати і на характер виробництва.

Сучасний етап розвитку світу господарства оцінюють як " кінець історії " не тільки представники постмодернізму, але й адепти теорії конвергенції, хоча й з інших причин.

Теорії конвергенції мають дві основні течії. Представники однієї з них прогнозують уніфікацію матеріальних умов існування (Дж. Гелбрейт), на основі чого наступить панування корпоративного планування у всіх господарчих системах.

Представники іншої течії прогнозують конвергенцію як результат втілення абсолютної ідеї (Ф. Фукуяма). При цьому історія розуміється перш за все як зміна ідеологій, що пронизують все громадське життя. Вершиною творіння він проголошує ліберальну ідеологію, поява якої, на його думку, і стає кінцем історії, тому що нічого досконалішого створити вже неможливо. Справа полегшується крахом єдиного сильного супротивника лібералізму - комуністичної ідеології, що провалилася, як стверджує Ф. Фукуяма, цілком і остаточно на усіх фронтах. Грядуть, таким чином, тотальна ідеологічна конвергенція і загальна перемога лібералізму на земній кулі.

Як бачимо, обидві моделі демонструють однолінійний розвиток незалежно від механізмів конвергенції, що вони декларують.

Ще одним різновидом універсально-лінійного бачення історії є теорії модернізації. На сучасному пострадянському соціологічному і політологічному просторі вони набули поширення і продовжують відтворюватися у вигляді концепції " запізнілої " або " наздоганяючої" модернізації.

Відповідно до їхньої логіки прогресивнішою є західна індустріальна (а зараз постіндустріальна) цивілізація, її досягнення поширюються на менш розвинуті народи, що поступово прилучаються до її більш високих зразків. Досягається це в результаті силового тиску й експансії, а також шляхом масового експорту торгових, політичних, культурних форм, природно чи добровільно, коли менш розвинуті народи самі легко піддаються такому впливу просто через привабливість "плодів" зрілих цивілізацій. Останньому сприяє загальна глобалізація зв'язків, досягнута за допомогою засобів масової комунікації. Телебачення, радіо і газети, проникнувши у найвіддаленіші куточки, дозволяють, не виходячи з будинку, дізнаватися про те, що відбувається у всіх частинах світу. У результаті спостерігається процес загальної еволюції в лоно світової західної цивілізації.

У соціологічній літературі теорії модернізації зазнавали ґрунтовної критики за ігнорування специфіки країн, що розвиваються (вже в самому терміні "ті, що розвиваються" закладений специфічний зміст: вони знаходяться нижче на шкалі розвитку, але прагнуть піднятися нагору). Виявлено чимало прикладів того, як плоди цивілізації освоювалися без корінної зміни внутрішніх структур суспільства і розвитку за західним шляхом (приклад Японії та інших). Зверталася увага на дуже поверхове засвоєння господарських і культурних зразків, на так звану модернізацію без розвитку. По суті, теорії модернізації змальовують глобальний потік, в який затягується все навколишнє, і це поглинання - питання лише часу і співставимих втрат.

Представлені моделі розвитку світу господарства, незважаючи на свою належність до різних теорій, мають деякі принципово важливі спільні характеристики. Серед них основними, на думку В. В. Радаєва, є такі.

По-перше, перед нами виражена стадійність розвитку господарства і суспільства, як у теоріях десяти епох Ж. Кондорсе чи п'яти формацій К. Маркса, трьох стадій У. Ростоу чи трьох суспільств Д. Белла. По-друге, за стадіальною еволюцією, явно чи неявно, стоїть ідея загального прогресу (навіть кінець прогресу у випадку з постмодернізмом теж є своєрідним прогресом, "надмодернізацією сучасності"). По-третє, чи то в марксизмі, в постмарксизмі чи антимарксизмі, еволюційному процесу надаються риси універсальності.

Разом з тим, моделі однолінійного розвитку світу господарств не вичерпують діапазон їх (моделей) пошуку в інших теоретичних напрямах. Про це йтиметься в наступному підрозділі.