Поняття, види та форма правочинів

Цивільні права та обов’язки виникають в учасників правовідносин на підставі юридичних фактів — дій або подій. Найпоширенішим юридичним фактом, який породжує цивільні права та обов’язки, змінює чи припиняє їх, є правочин. Саме в правочинах проявляється така характерна риса цивільних правовідносин і метод цивільного права, як ініціативність. Адже щоб укласти правочин, необхідна ініціатива (бажання, вияв волі) учасників правовідносин.

Поняття «правочини» вводиться в дію новим Цивільним кодексом України, в якому їм відведено окрему главу. До його прий-
няття в цивільному праві вживався термін «угода», під яким розуміли вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Відповідно до положень ЦКУ правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочину притаманні певні ознаки: 1) правомірність — правочин завжди має бути правомірною дією, не може суперечити закону, інакше він не буде дійсним; законодавець встановив презумпцію (припущення), що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний недійсним у судовому порядку; 2) він завжди спрямований на досягнення певного правового результату (перехід права власності від продавця до покупця, передача права користування майном орендарю і т. ін.); 3) він є вольовою дією — для його вчинення необхідно виявити волю (ініціативу) учасника.

Як юридичний факт, що зумовлює виникнення, зміну чи припинення прав та обов’язків, правочин повинен задовольняти певним вимогам, які встановлюються законом. Правочин породжуватиме належні юридичні наслідки (ті, яких справді прагнули досягти сторони) лише у тому разі, якщо відповідатиме умовам дійсності. Умовами дійсності є загальні вимоги, визначені законом, додержання яких необхідні для чинності правочину. Такі вимоги закріплені у відповідних статтях ЦКУ. По-перше, зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. За змістом правочин повинен відповідати нормам закону і не передбачати дій, якими б порушувалися права та інтереси інших осіб, або ж загальноприйняті в суспільстві норми поведінки. Так, не може бути укладено правочин, спрямований на заподіяння шкоди іншій особі чи її майну, приниження її честі чи гідності, чи інше порушення публічного порядку.

По-друге, особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Правочин як юридичний факт породжує цивільні права та обов’язки, тому особа, яка його укладає, повинна усвідомлювати значення дій, які вона вчиняє, та їх наслідки. Відповідно фізична особа правомочна укладати правочини в межах того обсягу дієздатності, яким вона наділена. Неповнолітні віком до 14 років, як відомо, не укладають самостійно угод, які виходять за межі дрібних побутових; неповнолітні у віці від 14 до 18 років укладають такі угоди за згодою законних представників і т. ін.

По-третє, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Бажання учасника укласти правочин має бути справжнім і відповідно відображатися в його зовнішніх діях (волевиявленні), тобто бажання і зовнішня поведінка повин­ні збігатися. Якщо зовнішня поведінка начебто свідчить про намір
укласти угоду (громадянин підписує договір дарування), але внутрішньої волі, справжнього бажання на вчинення таких дій немає (вони вчиняються під впливом насильства, погрози, обману, помилки тощо), то такий правочин може бути в подальшому оспорений в суді і визнаний недійсним. У такому разі сторони будуть зобов’язані повернути все, що вони одержували за таким правочином, а в деяких випадках ще й відшкодовувати збитки.

По-четверте, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Якщо законом визначена конкретна форма, в якій обов’яз­ково має вчинятися даний вид правочину, то її слід дотримуватися, інакше настають певні негативні наслідки. Зокрема, якщо правочин про неустойку не буде відображено в письмовому документі, то він буде недійсним; якщо договір про купівлю-продаж житлового будинку чи квартири не буде укладено у письмовій формі із засвідчувальним написом нотаріуса, то він буде недійсним, і т. д.

Взагалі, форма правочинів — цеспосіб зовнішнього виявлення волі учасника на їх вчинення, відповідно до якої їх поділяють на усні та письмові. Усна форма правочину означає, що умови його вчинення сторони погоджують у процесі безпосереднього спілкування без відображення у відповідних документах. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення, за винятком правочинів, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину, іншою стороною має бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів.

Письмова форма правочину означає, що його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у розписці, листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або воля сторін виражена за допомогою телеграфного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку тощо. Письмовий правочин має бути підписаний його учасниками. Якщо фізична особа у зв’язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину в її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відпо­відною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це законом, іншими нормативно-правовими актами або установчими документами, та скріплюється печаткою.

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами або письмовою згодою сторін, яка містить зразки відповідного аналога власноручного підпису.

У визначених законом випадках або якщо на цьому наполягає один з учасників правочину, на письмовому документі, що відображає його зміст, може вчинятися посвідчувальний напис нотаріуса. Такі правочини є письмовими нотаріальними. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на здійснення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, також посвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, через які текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

Відповідно до нового ЦКУ у письмовій формі належить вчиняти: 1) правочин між юридичними особами; 2) правочин між фізичною та юридичною особою, за винятком правочинів, які можуть вчинятися усно; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує не менш як у 20 разів розмір неоподаткованого мінімуму доходу громадян, за винятком правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент його вчинення; 4) інші правочини, щодо яких актами цивільного законодавства вимагається письмова форма.

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.

Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов’язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

І, нарешті, по-п’яте, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Тобто, сторони, які укладають правочин, повинні насправді прагнути досягнення саме того правового результату, який завжди виникає при укладенні правочину даного виду. Так, внаслідок укладення договору купівлі-продажу право власності на певну річ переходить від продавця до покупця, для чого зустрічно передаються сторонами річ та певна грошова сума. Якщо ж правочин укладено, але таких дій не вчинено і сторони не мали наміру їх вчиняти, і насправді не прагнули до створення правових наслідків, то такий правочин є фіктивним і недійсним.

У деяких випадках учасники цивільного обороту укладають удаваний правочин — він вчиняється тільки з метою приховати інший, який відбувається насправді. Наприклад, одна особа видає іншій генеральну довіреність на управління та розпорядження автомобілем, а в обмін на неї одержує гроші. Тобто зовні сторони поводять себе так, начебто видається довіреність, а фактично відбувається купівля-продаж, яка приховується. Удавані угоди також є недійсними. В наведеному прикладі, якщо у подальшому виникне спір між сторонами, то видача довіреності розглядатиметься як недійсна угода і будуть застосовуватися правила, які діють до тієї угоди, яку приховували, тобто правила про купівлю-продаж.

Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не можуть суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей. Батьки (усиновлювачі) є законними представниками неповнолітніх дітей і вони вправі вчиняти правочини від імені малолітніх (до 14 років) чи непрацездатних дітей. При здійсненні таких дій вони повинні виходити виключно з інтересів дітей і вчиняти правочини, вигідні для останніх.

Якщо сторони при вчиненні правочину порушують будь-яку з умов його дійсності, то такий правочин або є недійсним вже з моменту його укладення (нікчемні правочини), або може бути визнаний недійсним у результаті його оспорення в суді (заперечні правочини). Недійсність правочину означає, що він не породжує тих юридичних наслідків, які повинні наставати внаслідок укладення правочину даного виду: не виникає права власності чи права користування майном, яке передається за таким правочином, і т. ін.

Заперечуваність або нікчемність правочинів залежить від того, яка саме умова дійсності порушена сторонами. Так, нікчемними є правочини: вчинені без нотаріального посвідчення, якщо така вимога встановлена законом; укладені малолітніми поза межами їх дієздатності, якщо ці правочини не схвалені їх законними представниками протягом одного місяця; укладені недієздатними і не схвалені їх опікунами; укладені опікунами та піклувальниками без згоди органу опіки та піклування, якщо вона необхідна за законом; які порушують публічний порядок; удавані та фіктивні.

До заперечних, тобто тих, які можуть бути визнані недійсними в результаті оспорення заінтересованими особами їх дійсності в суді, належать правочини: укладені неповнолітніми у віці від 14 до 18 років, а також обмеженими в дієздатності, якщо вони виходять за межі дрібних побутових та оспорюються законними представниками; укладені юридичною особою без спеціального дозволу (ліцензії), якщо він необхідний; укладені під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, під впливом тяжкої обставини.

Сторони, що уклали правочин, який є або визнано недійсним, зобов’язані повернути одна одній все одержане за таким правочином. На сторону, яка діяла недобросовісно, покладається обов’язок компенсувати іншій стороні такого правочину моральну шкоду та заподіяні збитки, які в деяких випадках відшкодовуються навіть у подвійному розмірі.

Правочини класифікують за різними підставами і відповідно виокремлюють такі їх види.

Відповідно до форми укладення, як уже зазначалося, правочини бувають усні, прості письмові та письмові нотаріальні.

Залежно від кількості осіб, які повинні виявити свою волю в правочині (волевиявлення яких достатньо) для того, щоб він був дійсним, розрізняють правочини: односторонні — це дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (складання заповіту, прийняття спадщини, відмова від спадщини, видача довіреності, оголошення конкурсу); двосторонні — необхідна воля (участь) хоча б двох осіб, погоджена дія двох сторін (різноманітні договори: купівлі-продажу, дарування, позички, оренди тощо); багатосторонні — необхідна участь трьох і більше сторін (різноманітні багатосторонні договори, наприклад про спільну діяльність).

Залежно від того, чи мають обидві сторони обов’язок надавати зустрічне матеріальне задоволення, чи тільки одна з них: оплатні (купівля-продаж, поставка, майновий найм, підряд) та безоплатні (дарування, безоплатне користування майном). Деякі правочини можуть бути або оплатними або безоплатними — як погоджують це між собою сторони (договір доручення).

Правочини є строкові (в них визначається момент виникнення та припинення прав і обов’язків або ж хоча б один з них), та безстрокові (не визначається ні початок дії, ні припинення). Як правило, такі правочини вступають у дію негайно і припиняються внаслідок повного виконання, наприклад, негайного (договір купівлі-продажу в роздрібній торгівлі або на вимогу однієї із сторін).

У деяких випадках виникнення чи припинення прав та обов’язків у сторони за правочином пов’язується з настанням певної події. Якщо в момент вчинення правочину про подію не можна з достовірністю стверджувати, що вона обов’язково настане, то правочин вважається укладеним під умовою — умовний правочин.

Відповідно до мети, з якою укладається правочин, розрізняють каузальні (від causa — мета) — в яких визначена мета їх вчинення (видача розписки, а також більшість угод: міна, комісія, схов); абстрактні — в яких не визначається мета їх вчинення (видача векселя).

Залежно від моменту, з якого правочини вважаються дійсними, їх поділяють на консенсуальні — є дійсними з моменту досягнення сторонами згоди по всіх істотних умовах (такими є умови, без яких не може існувати правочин даного виду: наприклад, договори по відчуженню майна не можуть укладатися без погодження предмету та вартості або ціни). Як тільки сторони досягли згоди по всіх цих умовах, правочин є дійсним і у сторін виникають права і обов’язки: купівля-продаж, поставка, оренда; реальні — є дійсними не відразу після досягнення сторонами згоди, а після вчинення фактичної дії — передачі майна (дарування, позика, схов).