Феноменологія та герменевтика – методології філософії і науки.

Феноменологія.

Феноменологія – впливова течія західної філософії 20 ст. Хоча сам термін феноменологія використовувався ще Кантом і Гегелем, широке поширення він одержав як вчення про феномени завдяки Едмунду Гуссерлю (1859-1938) – класику філософії ХХ ст., що створив масштабний проект феноменологічної філософії. Цей проект зіграв важливу роль як для німецької, так і для французької філософії першої половини – середини 20 ст.

“Феномен” – явище, що осягається в чуттєвому досвіді. Гуссерль виходив з єдності наукової та світоглядної філософії задля подолання кризи європейських наук і людності. Подоланням однобічності натуралізму і психологізму стало вчення про процес чисто інтенціонального свідомого життя суб’єкта. Логіка супроти психології, інтуїція супроти індукції: засади споглядання сутностей (ейдосів).

Такі філософські твори, як "Формалізм в етиці і матеріальній етиці цінностей" Шелера (1915), "Буття і час" Гайдеггера (1927), "Буття і ніщо" Сартра (1943), "Феноменологія сприйняття" Мерло-Понті (1945) є програмними феноменологічними дослідженнями. Феноменологічні мотиви діють й у межах не феноменологічне орієнтованої філософії, в ряді наук (літературознавстві, соціальних науках і насамперед у психології і психіатрії). Про це свідчать дослідження як сучасників і учнів Гуссерля, так і нині живих філософів. До найбільш цікавих феноменологів або так орієнтованих філософів можна віднести:

Гайдеггера – учня Гуссерля, який використовував феноменологічний метод як "спосіб підходу до теми і спосіб визначення того, що покликано стати темою онтології", тобто людського Dasein (тут-буття), для опису і розуміння якого феноменологія повинна звернутися за допомогою до герменевтики;

"Геттінгенську школу феноменології", спочатку орієнтовану на феноменологічну онтологію (А. Райнах, Шелер), представники якої, разом з "Мюнхенською школою" (М. Гайгер, А. Пфендер) і під керівництвом Гуссерля заснували в 1913 "Щорічник з феноменології і феноменологічного дослідження", відкритий програмним твором Гуссерля "Ідеї до чистої феноменології і феноменологічної філософії", у якому виходили вже названі твори Шелера і Гайдеггера;

Е. Штайна, Л. Ландгребе і Е. Фінка – асистентів Гуссерля; Р. Інгардена – польського феноменолога естетики; Ж. Паточку – чеського феноменолога, борця за права людини; Гурвича і Шюца – американських соціологічне орієнтованих феноменологів; Г.Шпета і О. Лосєва – російських філософів.

Ситуація Німеччини напередодні і під час Другої світової війни виключила Гуссерля – єврея за національністю – з філософських дискусій аж до середини 1950-х. Першими його читачами виявилися чернець-францисканець і філософ Ван Маренні – засновник першого Архіву Гуссерля в Левені (1939), а також Мерло-Понті, Сартр, Рикьор, Левінас, Дерріда. Ці філософи знаходилися під сильним впливом феноменології, а окремі періоди їхньої творчості можуть бути названі феноменологічними. Інтерес до феноменології сьогодні охоплює не тільки західну і східну Європу, але і Латинську Америку, і Японію. Перший всесвітній конгрес відбувся в Іспанії в 1988. До найбільш цікавих сучасних феноменологів у Німеччині можна віднести Вальденфельса і К. Хельда.

Феноменологія у розумінні Гуссерля – це опис значеннєвих структур свідомості та предметності, що здійснюється в процесі "винесення за дужки" як факту існування або буття предмету, так і психологічної діяльності спрямованої на нього свідомості. У результаті такого "винесення за дужки", або здійснення феноменологічного епохе, предметом дослідження феноменолога стає свідомість, розглянута з погляду її інтенціональної природи. Інтенціональність свідомості виявляється в спрямованості актів свідомості на предмет. Поняття інтенціональності, запозичене Гуссерлем з філософії свого вчителя Брентано і переосмислене в ході "Логічних досліджень. Частина 2", є одним із ключових понять феноменології Гуссерля. У дослідженні інтенціональної свідомості акцент перенесений із що ("буття предмета, що виноситься за дужки") на його як, або різноманітність способів даності предмета. Предмет з погляду на нього не як заданого, а виявленого або виявляючого себе (erscheint) у свідомості. Такого роду явище Гуссерль і називає феноменом (грец. phainomenon – являюче себе). Феноменологія тоді – це наука про феномени свідомості. Її гаслом стає гасло "Назад до самих речей!", що у результаті феноменологічної роботи повинні безпосереднім чином виявити себе свідомості. Інтенціональний акт, спрямований на предмет, повинний бути наповненим буттям цього предмету. Наповнення інтенції буттєвим змістом Гуссерль називає істиною, а її переживання в судженні – очевидністю.

Герменевтика.

Склалася стійка тенденція "життєвого пояснення" усього і вся, котра поступово виходить за рамки природничих наук, охоплюючи психологію, культурологію, історію, етику, релігієзнавство тощо. Пізніше її концентрованим виразом і став герменевтичний метод у філософії і науці. Буття розглядається як діяння та досвід осягнення одиничностей, ідеальним засобом чого є мистецтво. Розуміння як принцип філософствування через процедури співставлень й отримання істин факту.

Герменевтика (грец. hermeneia – тлумачення) – методологічний напрямок у філософії і гуманітарних науках, у якому розуміння розглядається як умова осмислення соціального буття. У вузькому сенсі – сукупність правил і технік тлумачення тексту в ряді областей знання – філології, юриспруденції, богослов'ї й ін. Умовою тлумачення є мовна комунікація “розуміння”. Філософська герменевтика розглядає процес розуміння як нескінченний, що втілюється в принципі герменевтичного кола (ціле розуміється з частин, частини – з цілого). “Герменевтичне коло” здійснюється через продуктивний діалог.

Історичні різновиди герменевтики: переклад (досвід іншого перенесенням його сенсу у свою мову), реконструкція (відтворення істинного сенсу або ситуації виникнення сенсу) і діалог (формування нового сенсу і суб'єктивності у співвідношенні з існуючим). Перший етап – мистецтво тлумачення волі богів або божественного наміру. Античність (тлумачення знамень) і середні віки (екзегетика – тлумачення Священного Писання). Розуміння як реконструкція починається з епохи Відродження.

Герменевтика “свідомості” (Шлейєрмахер, Дільтей). Техніки реконструкції найбільш розвинуті Шлейєрмахером. Метою роботи герменевта, згідно йому, є „вживляння ” у внутрішній світ автора – через процедури фіксації змістовного і граматичного плану тексту необхідно створити умови для емпатії (відчування суб'єктивності автора „з середини” його і відтворення його творчої думки). Дільтей наполягав на доповненні цього методу історичною реконструкцією ситуації виникнення тексту (як виразу події життя). Крім того, Дільтей висуває ідею розуміння як переживання (метод наук про дух), на відміну від властивим наукам про природу поясненням. Він розглядає як базис герменевтики описову психологію, а пріоритетною наукою – історію.

Герменевтика “буття” (Х.-Г. Гадамер) – розуміння герменевтики як породження нових сенсів у діалозі традицій і з традицією – переважає у філософії двадцятого століття, де стався "герменевтичний бум". Гадамер, інтерпретуючи Гайдеггера, говорить про те, що буття саме себе розуміє через конкретних людей і події – таке буття є мова, традиція. Мета роботи герменевта – найбільш повно виявити механізми формування властивостей досвіду (також і забобонів), якими наділяє його традиція. Виявлення відбувається через практику роботи з текстами – через співвіднесення їхнього змісту з досвідом "сучасності". Це – діалог, за допомогою якого народжується новий сенс – етапів життя традиції і самого тексту.