Еволюція антропології в “нову онтологію”.

Еволюція антропології в “нову онтологію”.

Філософія життя”.

Феноменологія та герменевтика – методології філософії і науки.

Фундаментальна онтологія й екзистенціалізм.

Філософська антропологія – концепція, у відповідності до якої головною світоглядною категорією є людина. Лише ця категорія дозволяє по-справжньому розробляти систему уявлень про природу, суспільство, мислення. Вчення про людину як таку, як універсальну істоту, про її внутрішній світ, соціокультурний простір буття. Людська суб’єктивність значно складніше, ніж інтелектуально-розумова її діяльність. Наука сама по собі безсила схопити суб’єктивність: людина губиться, топиться в розумі. Звідси почався шлях до відтворення думкою повноти людини. Розпочала філософія життя, але поштовх був і раніше...

Еволюція антропології в “нову онтологію”.

Поштовх: 1.неокантіанці, 2.волюнтативна філософія (Шопенгауер). 3.“Філософія життя” – натуралістичний символізм людського духу. 4.Інтуїтивізм Бергсона.

5. Прагматичні тенденції єднання буття і людини на засадах суб’єктивності, але на підставі самоцінності результатів, а не самого суб’єкта діяльності.

6. Релігійнаантропологія неотомізм, неосхоластика. Персоналізм.

7. Аналітичнаантропологія (методології: феноменологія, герменевтика, психоаналіз).

8. Аксіологія. Екзистенціалізм.

9. Сучасна філософська антропологія.

Для еволюції антропології особливе значення мав неокантіанський поділ наук на науки про природу і культуру і виділення в зв’язку з ним особливої реальності – ціннісного буття. Акти історичної творчості ототожнилися з актами культури. Гіпертрофія активності суб’єкта зробила його джерелом сутнісних визначеностей буття. Ця активність виглядала здібною до конструювання культури в цілому.

Неокантіанство – філософська течія у Німеччині, яка розвивала вчення Канта в дусі послідовного проведення в життя основних принципів його трансцендентально-критичної методології. Виникло в 60-і роки ХІХ ст. в обставинах глибокої кризи ідеалістичних систем Шеллінга і Гегеля, а також вульгарного матеріалізму, які виявилися безпомічними в філософському осмисленні результатів науки того часу. У пошуках більш ґрунтовної і надійної філософської розробки логіко-гносеологічних і методологічних проблем вчені і філософи звертаються до Канта, філософія якого була орієнтована на математичне природознавство свого часу й у якості головної своєї мети вважала обґрунтування наукового знання і пошуки можливих умов його існування.

Гасло "Назад до Канта!" було сформульоване у 1865 О. Лібманом у книзі "Кант і епігони". Значну роль у виникненні неокантіанства зіграли також новітні дослідження з фізіології зовнішніх почуттів, представлені працями И. Мюллера і Г. Гельмгольця. Ф.А. Ланге – один з перших неокантіанців, – формулюючи програмні задачі, вважав центральною – протиставити матеріалізмові критичний ідеалізм Канта, відповідним чином перероблений і доповнений результатами фізіологічних досліджень. Починається ретельна і кропітка робота з вивчення кантівської спадщини, з'являються нові видання його творів, пишуться докладні коментарі до його головної праці "Критика чистого розуму", а з 1897 починає видаватися спеціальний журнал "Kant Studien".

Поступово неокантіанство стає одним з пануючих філософських вчень в університетах Німеччини і Франції, а відтіля попадає й у Росію (О.Введенський, С.Гессен, І.Лапшин), але воно ніколи не було однорідним філософським напрямком. І хоча усі кантіанці ставили за мету обґрунтування наукового знання і культури в цілому за допомогою реформованої кантівської гносеології, існувало декілька принципово відмінних інтерпретацій ортодоксального Канта. Чітко вирізнилися Марбургська і Баденська (Фрейбургська) школи.

Марбургзька школа – напрямок у руслі неокантіанства, що почав нову інтерпретацію вчення Канта. Свою назву одержала від імені міста, в університеті якого почав свою діяльність засновник школи –Герман Коген (1842-1918), що згуртував навколо себе групу послідовників і однодумців: Пауль Наторп (1854-1924), Ернст Кассірер (1874-1945). Їх не влаштовує широко розповсюджена в той час психофізіологічна інтерпретація кантівського трансцендентального суб'єкта, яка виходила з його специфічної структурної організації, що обумовлювала загальнозначимість наукової картини світу. Школа ставить наголос на саме наукове знання, що існує у формі математичного природознавства, а як вирішальну задачу філософії проголошує пошук логічних підстав і передумов цього знання.

Вважаючи трансцендентальний метод найбільш сильною стороною ортодоксального кантіанства, марбуржці прагнуть очистити його від психологічного і метафізичного моментів і затвердити в чисто логічній формі, прагнуть знайти апріорні логічні підстави всієї людської культури. Інша справа, що всі області культури вони жорстко пов'язують з певними науками, тому і самі логічні підстави культури виявляються у кінцевому рахунку зведені знов-таки до підстав науки, а філософія стає логікою всієї культурної творчості людства, у самій же цій логіці домінуючий вплив здобуває "логіка чистого пізнання", що досліджує підстави істинної об’єктивованої науки, її логічну структуру. Передбачається, що як би не відрізнялися наукові дисципліни, їхня логічна структура в принципі повинна бути тотожною, бо це є виразом систематичної єдності науки.

Думка сама створює свій матеріал, а не обробляє матеріал, даний почуттями ззовні, усе має свій початок і кінець у думці. Залишається, таким чином, чисте мислення, що у процесі пізнання конструює свій предмет: знання і предмет пізнання стають тут тотожні. Сутність мислення складається в побудові предмета; мислення конструює предмети. Так „річ в собі” (проблематичне „щось”) стає заданістю в суб’єкті, а культура – символічним Всесвітом, у якому живе людина (Кассірер).

Марбуржці зуміли виявити цілий ряд істотних закономірностей функціонування наукового знання, пояснити його систематичну зв'язаність, цілісність, і тим самим вплинути на подальший розвиток науки і філософії, хоча орієнтація філософії тільки на факт науки виявилася недостатньою для обґрунтування істинності наукового знання при акцентуванні чисто формального боку справи і повному забутті змістовного моменту. Роботи основних представників показують їхню власну незадоволеність досягнутими результатами, свідченням чому служать більш пізні спроби Когена і Наторпа відшукати певний безумовний принцип виправдання науки. Це переносить їх з області теоретичної філософії і гносеології в область моралі (регулятивної ідеї блага) і до сфери надприродного, метафізичного абсолюту.

Баденська школа склалася на межі 19 — 20 століть і ґрунтувалась на психологічній інтерпретації вчення Канта. Основні її представники: Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) і Генріх Ріккерт (1863-1936) ставили в якості першорядного завдання обґрунтування загального і необхідного характеру знання, але на відміну від попередників переносять акцент на з'ясування логіко-методологічних особливостей історичної науки й історичного пізнання в цілому. Така переорієнтація дослідницьких пошуків виявилася тісно зв'язаною зі специфічним трактуванням предмету філософії. В основу його розуміння школа кладе "світову проблему" – проблему відношення "Я" до "світу" (в гносеологічному плані це відношення суб'єкта (S) до об'єкта (О). Задача філософії – показати „як S і О поєднуються в єдиному понятті про світ, показати місце, займане нами у світовому цілому".

Осмислюючи єдність "Я" і світу, представники школи критикували об'єктивізм (матеріалізм і позитивізм, які перетворюють світ в байдуже буття поза культурою, сенсожиттєвими питаннями, на які не в змозі відповісти наука з її об'єктивуючими методами) і суб'єктивізм (поширює категорію суб'єкта на все дійсне буття, розглянуте як світ волі і діяльності).Світ виявляється в обох випадках незрозумілим і позбавленим будь-якого сенсу, тому що невідомі цінності ні всеосяжного зовнішнього світу, ні "Я". Головна їхня помилка у тім, що їх поняття про світ є занадто вузьким, не виходить за межі дійсного буття, яке є лише частиною світу, що містить у собі ще і цінності. Цінності – ось справжнє центральне поняття і єдина проблема всякої філософії. Єдність "Я" і світу виявляється тільки як єдність дійсності і цінності. Умовою з'єднання дійсності і цінності стає особлива форма буття цінностей — їхня значимість, яка виявляється у світі як "сенс".

У пошуках цього сенсу Ріккерт пропонував відвернутися від цінностей, які вже викристалізувалися у вигляді благ (цінних об'єктів дійсності) і звернутися до самого акту оцінки, що, на його думку, і надає цінність дійсності, перетворюючи її в блага. Лише сама оцінка, у якій сенс виявляється, є реальний психічний акт; сенс же сам по собі виходить за межі психічного буття. Сенс не є ні буття, ні цінність, а є приховане в акті переживання значення цінності; те, що вказує на цінність. Тим самим сенс здобуває роль свого роду посередника між буттям і цінностями і складає окреме "царство сенсу".

Наступним етапом досліджень стали спроби теоретичного обґрунтування існування цінності в дійсності. Ретельний аналіз привів до висновку – суб'єктові завжди даний у пізнанні не трансцендентний, а іманентний (внутрішньо даний) об'єкт. Це спонукало баденців відмовитися від традиційного рішення проблеми кантівської "речі в собі" (буття лише у свідомості) і спробувати обґрунтувати можливості переходу трансцендентного в іманентне (дійсність буття). Проблема з'єднання іманентного і трансцендентного, дійсності та цінності залишилася нерозв'язаною, хоча не можна заперечувати факт існування цієї єдності, яка залишається загадкою.

Заключним розділом філософії баденців стала розробка теорії культури і вчення про метод. Визначаючи філософію як "вчення про загальнозначущі цінності", і Віндельбанд (філософія – „вчення про ідеали людства”) і Ріккерт („цінності винні володіти значимістю, щоб відповіді на питання про буття мали сенс”) вважали, що для виявлення їхньої різноманітності в культурі, теорія культури повинна звернутися до історії, тому що остання являє собою процес усвідомлення і втілення цінностей. При цьому особливе значення надавали питанню про специфіку методу історичних наук, які є «органоном філософії".

Принципи класифікації наук Ріккерта були добірно розроблені на їх розрізнені не за предметом (як це було у Дільтея з його "науками про природу" і "науками про дух"), а за методом: "номотетичні" природничі науки розглядають дійсність з погляду загального (за допомогою природних законів), а " ідеографічні " науки — з погляду одиничного в його історичній неповторності. Це розходження випливає з застосування ними різних принципів добору й упорядкування емпіричних даних.. Кожна з наук володіє деякими апріорними процедурами при доборі свого матеріалу з багатоякісної дійсності і перетворенні його в поняття. Утворення понять може здійснюватися двома способами:

1) "генералізуючий" метод – шляхом орієнтації на загальне, коли з усієї різноманітності вибираються лише ті моменти, що повторюються;

2) „індивідуалізуючий” метод – шляхом орієнтації на індивідуальне, коли відбираються неповторні моменти розглянутого явища. Перший спосіб відповідає природничим наукам, а другий — історії (її предметом є культура як особлива сфера досвіду: в ній індивідуальність історичного є індивідуальністю цінності, а остання визначає істотне унікальне в історико-культурному процесі). А тому що історію цікавлять винятково індивідуальні явища, вона свідомо позбавлена будь-яких законів. Дотримуючись спочатку винятково формально-логічного розмежування історичних і природничих наук, Ріккерт намітив згодом іншу лінію — змістовну: історія зайнята головним чином духовним життям, отже лише вона одна має установку на цінності. Однак Ріккерт усе-таки не назвав історію "наукою про дух".

Прагматизм (грец. pragma – справа, дія) – філософське вчення, що розглядає дію, доцільну діяльність як найбільш яскраву властивість людської сутності. Народження прагматизмутрадиційно зв'язується з зусиллями групи співробітників Кембриджу в 70-х роках ХІХ століття ("метафізичного клубу"). Розвивався і був найпопулярніший переважно у США. У 30-ті роки ХХ ст. затухає, але аж до Другої світової війни займав провідні позиції в інтелектуальній і освітній традиціях і назавжди увійшов у плоть і кров сучасної цивілізації.

Як і філософія життя почав зі звинувачення попередників у відірваності від життя. Справжня реальність (іншої й не існує) – людський досвід (спочатку як потік свідомості, потім як пізнавальний – завдяки вирішенню життєвих завдань). Сутність речей у собі не пізнається. Мислення – засіб пристосування організму до навколишнього середовища з метою успішної дії. Зміст знання визначається його практичними наслідками. Цінність мислення обумовлюється його дієвістю, ефективністю як засобу для досягнення життєвого успіху. „Гіпотеза про Бога істинна, якщо вона служить задовільно” (Джемс).

Представниками були: Чарлз Пірс (1839-1914, автор терміну прагматизм) – трансформував дискусії про знання в проблематику віри: готовності до дії певним способом. Акцент процесу світоосягнення переміщався від моделі "незнання – знання" до схеми "сумнів – колективна або соціальна віра". Якщо дослідник знає, які практичні наслідки в стані продукувати об'єкт поняття, то поняття про них всіх і стане повним поняттям об'єкта. Філософські суперечки розв'язуються через зіставлення практичних наслідків тієї або іншої теорії.

Вільям Джемс: функція філософії – у з'ясуванні того, яка різниця для мене і для вас, якщо та, а не інша модель світу є істинною. "Реконструкція філософії" у дусі прагматизму припускала відмову від вивчення основ буття і пізнання на користь відпрацьовування арсеналу методів вирішення різноманітних „проблемних ситуацій” життя. Згідно Джемсу, "як істину, що може бути прийнята, прагматизм визнає лише одне те, що найкраще керує нами, що найкраще пристосоване до будь-якої частини життя і дозволяє найкраще злитися з усією сукупністю досвіду". Таким чином, істина виявляється не окремою категорією, а однієї з різновидів добра. Етика прагматизму припускала поступове поліпшення суспільного устрою (принцип "меліоризму").

Кларенс Ірвінг Л’юїс (1883-1964) – американський філософ, викладав у Гарварді; прихильник "концептуального прагматизму". Філософія являє собою "задачу для всіх". Вона орієнтує людину на збагнення того, що таке цінність, справедливість, добро, зло, благо; виявляє співвідношення засобів і цілей. Любій оцінці будь-якого фахівця, що пропонує нам якийсь набір поведінкових рішень, завжди передує наш особистий цільовий вибір. Філософія ж сприяє його більш ясному усвідомленню.

Антропологічний прагматизм: Шиллер Ф.К.С. (Англія), Плеснер, Гелен, Ротхакер, Хук.

Функціоналізм: Ганс Файхінгер (1852-1933).

Інструменталізм (версія прагматизму) Д’юї (1859-1920) і його послідовників: С. Хук, Дж. Тафті, А. Мур, А. Мерфі.

Операціоналізм: П. Бріджмен.

Біхевіоризм: крайня форма і максимальне спрощення прагматизму. Перрі Р.Б. – загальна теорія цінностей. ”Мої інтереси – це я сам у найглибшому сенсі”. Поза моїми інтересами не існує ніяких цінностей (щастя, хвилювання, комізму чи трагізму). Цінності – об’єкт будь-якого інтересу: дурного чи доброго. Скіннер Б.Ф. – прославився дослідами з крисами у лабіринті, поведінку яких уподібнював до людської. "Соціальний біхевіоризм" Дж. Г. Міда. Семіотична концепція Морріса.

Неотомізм – сучасна (новітня, вже третя) версія томізму, початок якої відноситься до 1879, коли папа Лев XII проголосив енцикліку "Aeterni Patris", де проголошувалася необхідність "відновлення в католицьких школах християнської філософії у дусі св. Фоми Аквінського". Це було офіційне визнання Ватикану. А незабаром у ряді освітніх центрів були затверджені кафедри томізму: у самому Ватикані – академія св. Фоми (Бохеньський. Фабро); університет у Мілані (У. Падовані, Ф. Ольджеті). Є уВатикані й „Російський інститут”, а у Фрибурі (Швейцарія) є інститут Східної Європи.

Паризький Католицький інститут: Жильсон (1884-1978); Марітен (1882-1973); А.Сертійянж. Не зовсім ортодоксальними новаторами були: Марсель, П’єр Тейяр де Шарден (еволюційно-спіритуалістичне вчення, з кінця 60-х розчиняється в феноменології, але й сьогодні лишається авторитетним у Західній Європі).

Місто Лувен (Бельгія) вищийінститутфілософії при Лувенському університеті. Д. Мерс’є, А. Дондейн.

Місто Пулах поблизу Мюнхена – інститут. В. Бруггер, Демпф, Й. Лоц, Грабман.

Необхідність реставрації томізму була аргументована появою безлічі філософських шкіл, що, вільно розвиваючись, значно впливали на свідомість католиків, вносячи в нього настрої, противні християнству. Програмним документом неотомізму є "24 тези", опубліковані в 1914 папою Пієм X, де були викладені основні ідеї-догмати по всіх головних розділах філософії (онтологія, антропологія, гносеологія й ін.). Це привело до неісторичної абсолютизації вчення Фоми, яке прославилося невідповідністю природничо-науковим даним, та до вимоги звертатися частіше до класиків схоластики й не допускати ніяких змістовних інновацій у теології. На зразок того, як колись в християнській філософії була переосмислена спадщина античності, так тепер була почата спроба переосмислити з погляду вчення Церкви філософію Нового часу й сучасності з метою виявлення протиріч,а потім з наміром модернізувати томізм відповідно до змін типів філософської раціональності й у зв'язку з виникненням нової наукової картини світу.

Метою повернення до томізму була також спроба протидії соціальним безладдям, війнам і революціям, укоріненим не тільки в соціальних протиріччях, але і в занепаді духовності. До сьогоднішнього дня філософське тлумачення вчення Фоми переважає над його богословським переосмисленням. Неотомізм, будучи видом томізму, успадкував усі його родові риси (гносеологічний дуалізм, ієрархічність світу, креаціонізм, свобода волі, теодицея, провіденціалізм), додавши до них ідеї, запозичені в екзистенціалізмі, структуралізмі, феноменології, герменевтиці, діалектичній теології протестантизму. Це обумовило деяке зрушення проблематики від метафізичних конструкцій до теми особистісного існування, структурного аналізу, "герменевтики Святого Тексту" тощо.

Велика увага в неотомізмі приділяється розвиткові соціального богослов'я, що вивчає проблеми майнової диференціації суспільства, шлюбу, родини, статі, освіти, культури й ін.; політична теологія, у якій християнство трактується як "велика соціальна надія" (У. Ассман, Р. Бланкар, Ж. Комблен, В. Боровий, И. Метц), включаючи "теологію революції"; "теологію звільнення" і "теологію прогресу", які є християнською інтерпретацією сучасних визвольних рухів (Г. Гутьєррес, Л. Бофф, М. Воніно, Е. Дюссель, Х.Л. Сегундо, П. Ричард).

Проблема людини. істини теології незапеочні, але їх треба раціонально розкрити. Мотиви солідаризму як істинного типу зв’язку особи й суспільства: коллективізм й індивідуалізм – помилкові крайнощі. Лише християнська любов до ближнього через любов до Бога досягає солідаризму. Людина як музичний інструмент об’єктивного духу. „Гра” – це спосіб спілкування з Богом. Сенс і призначення людської свідомості – осягати трансцендентне й чуттєве. Гілеморфізм: матерія пасивна, духовна форма активізує й створює багато типів її існування. Форма існування людини – нематеріальна безсмертна душа. Вища форма – форма форм – Бог. Наука сягає лише вторинних причин, зовнішніх зв’язків. Свідком і учасником буття Бога є всяка річ, процес, явище. Аналогія – спосіб пізнання Бога. Сутнісне розкривається при сполученні людсього й Божественного інтелекту.

М. Бердяєв був дещо іншої думки в оцінці неотомізму: 1..надмірний пафос релігійного реалізму, об’єктивізму, онтологізму. 2..різке протиставлення природного й надприродного, творця і тварного, Світу й Бога. Фома обумовив неможливість філософії бути релігійною. 3...об’єднання в цілісність умосяжного й емпіричного, споглядального й практицистського, індивідуального й соборного. 4..майже правилом стала формула „Ancila est teologia” щодо філософії.

Неотомізм неоднорідний, має різні й специфічні включення: „зрілий марксизм” („міфологічний”, Ф. Таккер); „філософська антропологія” (М. Ландман та близькі до антропології: Рінтелен, Г. Мейєр, А. Венцль, А. Демпф); Як внутрікатолицька реакція на неотомізм може бути розглянутий католицький модернізм, заснований на принципах еволюціонізму й історизму й орієнтований на синтез теології з філософією, насамперед інтуїтивізмом, прагматизмом (А. Луазі, М. Блондель, Р. Муррі, Ф. фон Хюгель).

„Діалектична теологія” – зовнішня протестантська реакція на неотомізм: Карл Барт (1886-1968) – швейцарський теолог; Рудольф Бультман (1884-1976) – німецький теолог, історик; Пауль Тілліх (1886-1965) – німецько-американський теолог.

ПЕРСОНАЛІЗМ (лат. persona – особистість) – концепція людини в сучасній християнській філософії з характерною для теїзму персоніфікацією Бога, що й загострює акцентування неповторності і максимальної цінності особистості як такої. Розвивається мислителями як католицької, так і частково протестантської орієнтації, в одиничних випадках оформляються на базі православ'я або як поза конфесіональна.

Перше вживання терміну "персоналізм" відноситься до "Промови про релігію до освічених людей, які її зневажають" Шлейєрмахера (1799). Основи персоналістського трактування особистості закладені в історико-філософській традиції антифізикалістськими й антинатуралістичними інтерпретаціями людини: "філософія почуття і віри" Ф. Якобі, "теологічна етика" X. Тілліке, антропологічні ідеї Б. Олкотта, "соціальне християнство" Ш. Пегі, "етичний персоналізм", концепція надвітального призначення людини Шелера і традиція екзистенціалізму.

Виділяють:

Американська гілка персоналізму. Виникла як досить абстрактне і академічне вчення наприкінці ХІХ: Борден Паркер Боун (1847-1910) – засновник; Дж. Ройс, Дж. X. Хауїсон; Ральф Флюеллінг (1871-1960), Едгар Шеффілд Брайтмен (1884-1954) – дещо прагматистська реакція на французький ідеал підкорення безособовому космічному ладу: розвинули положення про „світ особи” як арену буття у всій його повноті; У. Хокінг. Друкований орган – журнал "Personalist" (з 1920).

Французька гілка від 1930-х років. Емануель Муньє (1905-1950) – найяскравіша постать. Теза 1949 р.:”З початків історії дні війни були набагато чисельніші, ніж дні миру. Життя суспільства – постійна громадянська війна. Коли затихає ворожнеча, розповсюджується байдужість”. В Росії людина-маса: особа протиставлена суспільству, яке намагається підкорити все її життя. Але ж особа – це свобода ствердження себе черз власний волевияв.

Ж. Лакруа, М. Недонсель, П.-Л. Ландсберг, Г. Мадине, Д. де Ружмон, Ж.-М. Доменак, у певний період своєї творчості – Рикьор і М. Дюфрен); друкований орган – журнал "Esprit" ("Дух", з 1932видавці – Муньє, Лакруа).

Англійська філософська традиція представлена: Б. Коутс, Х.У. Керр. Німецька філософська традиція – В. Штерн. Росіяни мали й свою філософську традицію: Бердяєв, Шестов, частково – М. Лосський.

"Особистісний метод", що надає вираз самій суті мислення теїзму, знаходить у персоналізмі інструментальний статус, не тільки задаючи трактування людини як унікальної суб'єктивності, але й визначаючи парадигмальні настанови його концепції в цілому. Фундаментальний для теїзму принцип діалогічності співіснування людини і Бога, що найбільш наочно виявляє себе в містичній концепції, виступає основою філософської концепції персоналізму як у сфері морально-етичної проблематики, так і в рамках соціально-філософської доктрини. Базовою для персоналізму є комунікативна теорія особистості з ідеями трансцендентності цілей її існування. Будучи тварною, особистість характеризується "втягнутим існуванням", тобто укоріненістю в земний контекст. Однак, поряд з "речовим", у ній виявляє себе і "неречовий" початок – божественне духовне "світло Творця". У силу цієї амбівалентності для особистості характерні три вектори її існування:

1.. Екстеріоризація, тобто самоздійснення назовні, у світі ("діяльність людини – це її звершення, тканина її життя"); зовнішній самовираз може приймати будь-які творчі форми (наприклад, мистецтво – дозволяє за допомогою "непрямих знаків" виразити трансцендентне, котре "живе серед нас" і тому "піддається деякій характеристиці"). Автохтонною сферою екстеріоризації особистості є особисте спілкування, комунікація, де "зустріч Я з Ти", пережита як цінність, задає в земному контексті особливі форми існування (пряме, не має зовнішньої мети зіткнення двох Я, "незацікавлена діяльність, яка безпосередньо не передбачає організації зовнішніх відносин", живе спілкування "по той бік слів і систем").

Обрій комунікативної сфери задається через перспективу трансценденції: "щоб бути собою, варто бути, щонайменше, удвох; для того, щоб бути повною мірою собою, необхідно, щоб іншим був Бог". Саме в цьому сенсі особистість представлена в персоналізмі як творчо-дієва ("creative personality").

2.. Інтеріоризація – духовна самозаглибленість, можливість реалізувати себе у внутрішньому душевному світі. "Найбільш неминущий, перманентний предмет потреби – це потреба людської душі у свободі".

3.. Трансценденція. Рух, що створює особистість, не замикається на собі самому, він вказує на трансценденцію, яка виводить персональну свідомість на надіндивідуальний рівень, але при цьому не перестає бути персонально артикульованою. Можлива ціла "безодня особистісної трансценденції" (Муньє) – тобто орієнтації на вищу самореалізацію, можливу в акті духовного єднання (комунікації) з Богом. Трансцендування людини до Бога в акті віри одержує цікаве обґрунтування: "вірування в Бога закладене в найелементарнішому і найглибшому виді людського поводження – факті довіри" (Лакруа). "Людина – це вимога сенсу, Бог – це сенс світу, світ – це мова Бога" (Лакруа).

Зовнішній об'єктивізм, тобто сприйняття світу поза його внутрішнім змістом, "визнання матерії як первинного початку є дивно простим і привабливим поясненням світу, але в той же час самим небезпечним і помилковим" (Флюеллінг). Комунікативний потенціал особистості у взаємодії з зовнішнім світом виявляє себе як досвід: "все існуюче є досвід і прояв енергії особистості, яка більша, ніж природа" (Брайтмен). У цьому контексті проблема об'єктивності "може бути вирішена тільки з допущенням існування творчого космічного розуму", у якості якого виступає "дух персональний, всеосяжний і верховний" (Флюеллінг). Відповідно до цього вся історія людства у своєму глибинному сенсі є історія саморозвитку персонального духу", який асимптотично "прагне до досягнення царства Божого.. У цьому відношенні буття особистості знаходить свій центральний сенс за допомогою детермінації майбутнім (історія виступає не як іманентна собі, а як "динаміка особистого існування").

Комунікативні цінності лежать і в основі соціально-політичної концепції персоналізму з його комунікативною цивілізацією ("суспільством особистостей"). Свою індивідуальність кожний конституює за допомогою причетності до загального. "Вічна Божественна Республіка" базується на "прокладці мостів між класами усупереч усім протистоянням матеріальних інтересів" (Хокінг). У цій сфері, віддавши данину марксизмові, що сформував "трансісторичний ідеал" "прозорості" відносин між людьми, прозорості особистих свідмостей для інших, персоналізм виступає з критикою сучасного суспільства як безособового. Персоналізм вище інтересів приватної особистості, але й комунізм як "безособове щастя" відкидає як суспільство з домаганням визначати все життя особистості. І сама демократія може виявитися формою "тиранії над особистістю" (Муньє). Ще згубнішим для духовного світу особистості є внутрішнє прийняття "міражів" масової свідомості в персональну свідомість: "звичка збиратися в юрби і належати юрбі стала погрозою цивілізації". Гуманістична теза про свободу особи як критерій демократичності суспільства: особистість є вища сутність демократії. Персоналізм у широкому розумінні – це вираз загальної ціннісної настанови на домінування "людини" над "людством" як абстракцією.

Антропологізм (філософська антропологія) — філософська течія, що розглядає поняття "людини" як базисну категорію, яка є підставою системи уявлень про буття, природу, суспільство, культуру, істину, добро, благо, обов’язок, свободу, Бога тощо. У цих концепціях людина — вихідний пункт і кінцева мета філософії. Антропологізм відправним пунктом аналізу вважає біологічну (не соціальну) природу людини. Своїми попередниками вважав: софіста Протагора (духовний предтеча), Сократа (моральною визнавав особу, а не натовп), Платона (право на публічне життя мають правителі, мудреці, вояки, але не плебс – йому досить права на приватне життя), Аристотеля (форма душевної активності), Аврелія Августина (людина — відбиток Бога, що носить істину назовні, а не в середині себе), І.С. Еріугену (людина як „четверта природа”, що примирює теологію з філософією), Фому Аквіната (гармонія віри і розуму).

Концепції антропологізму можуть носити як матеріалістичний, так й ідеалістичний характер. Найбільші представники матеріалістичного антропологізму Нового часу — К. Гельвецій (реальний філософський антрополог) і Л. Фейєрбах (розробив антропологізм як методологічний філософський принцип, який орієнтував дослідників на вивчення єдності людської сутності та постулював відносність розподілу людини на "тіло" і "душу". Значний внесок в антропологію зробив М.Г. Чернишевський.

Починаючи з ХІХ ст. розробляються ідеалістичні варіанти: німецька класика (особливо Шеллінг); значний вплив філософії життя (Ніцше, Дільтей, Зіммель у другій половині 19 ст.), російського антропокосмізму, феноменології Гуссерля (методологічна опора), психоаналізу Фрейда. Вальтер Брюнінг закликав зберігати будь-який натяк на „індивідуалізм” від давніх часів: душа – форма субстанційна, тому вона і є активною силою, що рухає людину як „реальне буття”. У сучасній західній філософії найповніше філософську антропологію обгрунтували(спочатку досить біологічно) німецькі філософи:

Макс Шелер (1874-1928) – один із засновників філософської антропології, аксіології і соціології знання. Вчення про ціннісне буття. Основні твори: "Трансцендентальний і психологічний метод" (1900), "Геній війни і німецька війна" (1915), "Війна і будівництво" (1916), "Формалізм в етиці і матеріальній етиці цінностей" (1913-1916), "Про вічне у людині" (1921), "Сутність і форми симпатії" (1923), "Форми знання і суспільство" (1926), "Положення людини в космосі" (1928). На його філософські погляди значний вплив мали феноменологія Гуссерля, філософія життя, католицька релігійна філософія. Шелер критично проаналізував основні підходи до пізнання людини в європейській культурі і поставив перед філософською антропологією задачу збагнення людини у всій повноті її буття. Філософська антропологія покликана з'єднати в собі конкретно-наукове, предметне вивчення різних сфер людського буття з цілісним філософським розумінням сутності людини і критичним переосмисленням філософських традицій. В людині природа приходить до концентрованого утілення, поєднуючи всі свої сутнісні ступені наявного буття взагалі. Визначити людину в одній дефініції принципово неможливо, тому що це означало б заперечення різноманітності та волі людини. Ключовими поняттями для виразу людської сутності виступають поняття могутнього, але сліпого життєвого "поривання" та "духу", який все осягає, але позбавлений самостійної енергії. Дух являється як щось, протилежне життю, як здатність до споглядання вічних, абсолютних цінностей. Тільки життя здатне пустити в хід і здійснити "дух".

Шелер трактує дух як принцип, що виражає надвітальне призначення людини. Він включає в поняття духу поряд зі спогляданням ідей і вбачанням сутності, різноманітні емоційні і вольові акти: доброту, любов, каяття, благовоління, розпач, вільне рішення і т.д. Самобутність людини виражає співвіднесеність поривання і духу. При цьому, хоча людина здатна вільно відкинути життя, вона покликана випробовувати преклоніння перед життям, зберігати і розвивати всяке життя. Шелер прагнув побудувати ієрархію об'єктивних цінностей і обґрунтувати ідею Бога як вищу цінність. Переживання людиною цінностей (любові до Бога, життя, іншої особистості тощо) трактує не як психічний, а як космічний акт.

У роботах з соціології пізнання розглядав різноманітність історичних умов, що перешкоджають або сприяють здійсненню різних "життєвих", "духовних" і релігійних цінностей. Проблема співвідношення світу цінностей і наявного реального буття вирішується з позицій дуалізму. У прагненні людини до споглядання і збагнення абсолютних цінностей Шелер бачив прояв акту божественної любові. Людські духовні сили розглядав як частину або продовження актів усеосяжного духовного суб'єкта. Бог – гарант єдності світу і комунікативності особистісних людських світів. За допомогою самореалізації особистість забезпечує реалізацію духу і свого надвітального призначення, виходячи за межі початкових вітальних потягів (голод, інстинкти сексу і влади, що задають, відповідно, соціальні структури господарства, родини і держави). Однак, саме укорінення духу у вітальній сфері,, опора на могутні імпульси життя, забезпечують йому можливість подолання енергетичної "немочі": дух „знімає в собі” вітальні потяги як "міць", ізоморфну до "божественного в людині", здібної створювати унікальну реальність. Шелер уплинув як на розвиток філософської антропології, так і соціології.

Плеснер Гельмут (1892-1985) – один з родоначальників філософської антропології. Основні твори: "Ступені органічного і людина. Вступ у філософську антропологію" (1928), "Єдність почуттів" (1923), "Сміх і плач" (1941). Плеснер вбачав задачу філософської антропології як спеціальної науково-філософської дисципліни у виявленні тієї базисної структури людського буття, що була б здатна пояснити всі специфічні властивості і характеристики людини. Методологічним засобом виявлення такої структури вважав феноменологічний опис природної сфери людини. Виступав проти метафізичної зневаги біологічною стороною людського існування, намагаючись зрозуміти людину в єдності її біофізичних і духовних моментів, які знайшли вираз у досягненнях культури.

Загальною базисною структурою будь-якого живого тіла, включаючи людину, є позиціональність – здатність організму у взаємодії з навколишнім середовищем ("позиціональним полем") підтримувати і зберігати свою єдність як цілісність і одночасно перебувати в становленні і розвитку. Позиціональність реалізується різним чином: у рослин – простим "зчленуванням" у середовище; у тварин – проявом певної самостійності стосовно середовища і здатністю відрізняти себе від "чужого"; у людини – "ексцентричністю". Людина на відміну від тварини, здатна зайняти дистанцію стосовно власного "життєвого середовища", усвідомити себе як "тіло", як "я в тілі" і як "я". У той же час "я" не дане саме собі як предмет, "я" знаходиться поза центром свого переживання", своєї позиціональності, що й виражається поняттям "ексцентричності" людини. Ексцентричності він надає універсального значення визначальної риси, яка виявляється у моральній, інтелектуальній, поведінковій і емоційно-поведінковій сферах. З ексцентричною позиціональністю Плеснер пов'язує також звертання людини до Бога як Абсолюту (противазі випадковості, у якій людина може знайти рівновагу й опору своєму існуванню). Проте в силу закону "утопічного місця" людина мучиться сумнівами в існуванні Бога. Людина не сумнівається тільки у своєму власному існуванні в силу своєї ексцентричності; прагне до нескінченної зміни самої себе, залишаючись у той же час завжди таємницею для самої себе. Філософія покликана постійно вказувати людині на велич і убогість її людяності, доводити до свідомості кардинальні питання її буття, навколо яких він обертається і які він повинний постійно вирішувати.

Обидва(Шелер і Плеснер) розглядали суттєві аспекти відношення людини до рослинного й тваринного світу в космологічній перспективі. Їх підхопили:

Гелен Арнольд (1904-1976) – один із фундаторів філософської антропології. Головне дослідження – "Людина. Її природа і положення у світі" (1944). Завдання: дати опис людини як цілісної й єдиної істоти, яка не розпадається на дві субстанції – "тіло" і "душу". Визначає людину в морфологічному аспекті як неспеціалізовану, незавершену і "біологічно недостатню істоту", яка живе не в навколишньому світі, а в культурному середовищі, що є для неї "полем несподіванок". Будучи незавершеною істотою, людина повинна відвойовувати умови свого існування у світу і при цьому осягати саму себе як задачу і проблему. Людина (як єдиний вид і як цілісний індивід) розкриває свою сутність у діях з планованого перетворення наявних обставин у щось придатне для життя, в актах самовизначення, взаємного контролю й управління, у створенні ціннісних орієнтацій у світі. Тим самим природа як би визначає не тільки відкритість людини світові, але і його творчу здатність до створення культури. Він відносить культуру до корінних умов існування людини. Найважливішим культурним засобом самотворення людини і регуляції людських відносин у співтоваристві вважає дисципліну і пропонує замінити поняттям дисципліни поняття моралі. Історія, суспільство, соціальні інститути і норми виступають у концепції Гелена як форми, що заповнюють біологічну недостатність людини й оптимально реалізують його вітальні потяги.

Еріх Ротхакер, Е. Хенгстенберг, Міхаель Ландман (людина як продукт певного стилю життя, „об’єктивного духу” культури, але не зсереднюючого соціуму). А. Портман прагне затвердити єдність філософського і конкретно-наукового підходу і звільнити розуміння людини від крайностей як екзистенціалістського антисцієнтизму, так і сцієнтистськи-раціоналістичного її тлумачення. Людина починає розглядатися на широкому тлі наук про дух і наук про культуру (етнографії, мовознавства, соціології, історії релігії, мистецтва тощо).

Однак антропологізм, незважаючи на деякі наукові й теоретичні положення, сформульовані в його руслі, не зміг стати цілісним вченням про людину. Однобічність виявилася в його абстрагованості від соціальної сутності людини, особливостей її життєдіяльності як суспільно-історичної істоти. Як методологічний принцип антропологізм одержав поширення в соціології, етиці, естетиці. Цілісного вчення не склалося, звідси багато різновидів антропології: біологічна, „психологічна”, „релігійна”, „культурна” (емпірична, аксіологічна, семіотична). За критерієм „розуму” виділяють:

Раціоналістична” антропологія.Персоналізм (Штерн, Муньє). Неогегельянський трансценденталізм (Е. Шпрангер, Фрайєр). Антропологія дії (А. Гален, Ландман).Неоавгустинізм (Вуст, Гессен). Р. Літт.

„Релігійна” (реалістична) антропологія. Неотомізм (Дезіре Мерсьє, Е. Жильсон). Неосхоластика (Жак Марітен).

Після ІІ-ї Світової війни філософська антропологія витиснена екзистенціалізмом (ірраціоналістична антропологія), а у 60-70-ті вилилась у широкий ідейний рух осмислення проблем людини.

Філософська антропологія в США: Ф.Боас і його учениці Р. Бенедикт і М. Мід, А.Кребер і Ф. Клакхон, М. Герсковіц, М.Маргарет, Р. Редфілд, Г.Мердок, Леслі Уайт (1900-1973) – президент антропологічного товариства США. Д. Белл – констатація розходження економіки (виробництва) та культури (гедонізму).

Антропоаналіз — одне з найменувань психотерапевтичного методу Л. Бінсвангера і його послідовників, заснованого на антропологічному аналізі природи й особливостей властивій людині (індивідові) форм і способів "буття-в-світі". Створений у 30-х 20 в. у рамках екзистенціального психоаналізу. У теоретичному і методологічному планах базується на сукупності ідей і концепцій антропологічного, феноменологічного, психологічного і екзистенціалістського гатунку.

Філософія життя”.

Шляхи подолання “безперсональності” буття першою торувала “ Філософія життя ”. Концепція життя – поворот від класично-раціоналістичного та механістичного пояснення явищ до органістичного, реакція, головним пафосом якої стало протиставлення розумові сил самого життя з її ірраціональністю, безпосередністю і принциповою неприступністю для всякого раціонального осмислення. Значний вплив на філософію життя мала волюнтативна філософія Артура Шопенгауера (1788-1860): все існуюче – це вияв волі до життя, всяка сила природи – воля, всяка тілесність – „об’єктивована” воля; інстинкти тварин і людей – дія волі. Розум – вторинне, похідне від волі, її хвороба, неміч. Все прикуте до колеса Абсолютної Волі. Світ – воля і уява! Різко й дотепно виступив проти гегелівського „балету саморухомих понять”. Іншим значним волюнтативним філософом був Едуард Гартман (1842-1906). Головний твір – „Філософія безсвідомого”: панпсихічне розуміння життя як творчості.

Філософія життя виникла в епоху, коли європейський капіталізм починає виявляти перші симптоми своєї кризи, коли наростала ірраціональність громадського життя, почастішали конфлікти між особистістю і суспільством через поглинання тотальністю соціуму людської індивідуальності. Усвідомлення сумного майбутнього вимагало серйозної внутрі філософської переорієнтації. Настає смуга сильних у своєму пафосі умонастроїв, коли ірраціональність суспільства намагалися нейтралізувати через аналогічні властивості людської природи, яка має глибинні й вічні, "як саме життя", корені. Звідси різкий протест проти панлогічного усікання світобудови, проти гіпертрофії безпристрасності абстракцій раціоналізму. Парадоксальною у філософії життя виглядає натуралізація людського буття: органічне супроти механічного, вітальне супроти раціонального.

А. Засновником філософії життя вважається Фрідріх Ніцше (1844-1900) – розробник концепції надлюдини з її життєвою “ волею до влади ”. Організмічний натуралізм і неіндивідуальна душа культури – також внесок Ніцше. Як і значимість оргіастичних (вакханалія) культів. Спираючись на дуалізм діонісійського та аполлонійського початків вітальних сил, він розробляє імморалістську етику сили, робить універсальну переоцінку цінностей. Чим далі від природи, тим значніше згасають імпульси до життя, а людина стає все хворобливішою. Треба виховувати сильних, здатних вести слабку волею некритичну масу. Гасло Ніцше: „Живи небезпечно”. Воля до істини самої по собі – вираз безсилої „волі до творчості”. Пропонує замінити сумнівне поняття істини „інтерпретацією” (у ній є оцінка). Проти хвороб „малокрів’я”: демократії, моралі добра і зла для всіх, християнства, соціалізму, науки. Мораль і релігія інстинктів – ось справжня воля до влади. Все що має печатку сили – добре, все народжене слабкістю – погане. Художня символіка філософії Ніцше (адекватною органічному пізнанню формою він уважав художній символ) також надала йому надзвичайного авторитету.

У філософській еволюції виділяють такі основні етапи: 1. Романтизм молодого Ніцше, коли він цілком знаходиться під впливом ідей Шопенгауера і Р. Вагнера. Головною роботою є його перша книга за назвою "Народження трагедії з духу музики, або еллінство і песимізм" (1872), яка продемонструвала вищий клас філологічного професіоналізму, ерудицію і майстерність роботи з класичними джерелами. Однак філологічні досягнення автора були лише ідеальним засобом, за допомогою якого він йде від тлумачення класичних текстів до герменевтики сучасної йому епохи. Зовнішньою канвою роботи стає протилежність аполлонійського (як оптимістично-радісного, прекрасного) і діонісійського (як трагічно-оргіастичного, п’янкого для життя) начал, через розвиток якого простежується вся історія людства. Є в книзі, однак, й інший ракурс: "проблема рогатої" (так він назвав науку, розум, які уже тут розглядаються як небезпечні, підкопуючі й підмінюючі життя). Тільки мистецтво, яке на ранніх етапах людської цивілізації відігравало провідну в порівнянні з наукою роль у житті суспільства, є повнокровним втіленням і проявом життя.

2. Т.з. позитивізм: розчарування у Вагнері й різкий розрив з ідеалом художника. Звертається до "позитивних" наук – природознавства, математики, хімії, історії, економіки.

3. Зрілість або власне ніцшеанський період, перейнятий пафосною ідеєю "волі до влади". Творчість зрілого Ніцше з огляду розглянутих ним проблем може бути представлена: а) створення стверджуючої частини вчення шляхом розробки культурно-етичного ідеалу у вигляді ідеї про "надлюдину" і про "вічне повернення"; б) негативна частина вчення (ідеї "переоцінки всіх цінностей").

Б. Вільгельм Дільтей (1833-1911) основні зусилля зосередив на концепції “ переживання ” і розуміючої психології, зробив внесок у герменевтику як метод пізнання живої (безпосередньо суб’єктивної) реальності, нерозчленованої цілісності. Його можна уявити в двох іпостасях: психолога і творця герменевтичного методу. Саме герменевтическая методологія зробила його, як і Гуссерля, творцем могутньої оригінальної традиції у філософії ХХ ст. Його культурно-історичні дослідження були цілком сполучені з герменевтичним тлумаченням культури. Психологізм вплинув на представників різних психологічних концепцій, на Ясперса і Шпрангера. Осмислення кризи сучасного філософського світогляду привело його до думки: суть кризи у віддаленні від конкретної людини, в абсолютизації однієї з її пізнавальних здібностей – розуму. Призвав до виробки активного світогляду, який би сприяв орієнтації людини в цьому світі; переформулював питання про предмет філософії, яка не повинна залишатися умосяжною, абстрактною, відірваною від людини метафізикою. Не може бути вона і простим узагальненням даних природничих наук, втрачаючи в них свою споконвічну світоглядну проблематику. Єдиним її об'єктом повинне залишатися життя (центральне поняття його філософії, яке розуміється як спосіб буття людини в культурно-історичній реальності і сама ця реальність.

У своїй головній праці ("Вступ у науки про дух") писав про необхідність покласти в основу пояснення пізнання і його понять "уявлення про людину в усій різноманітності її сил, про людину як істоту, яка хоче, почуває, уявляє", тобто розуміння конкретного життя в його цілісності та повноті. Основу філософського знання покликаний скласти "життєвий досвід". "Усяке пізнання виростає з внутрішнього досвіду і не може вийти за його межі; він – вихідна точка для логіки і теорії пізнання. Ми уявляємо й осмислюємо світ лише остільки, оскільки він переживається нами, стає нашим безпосереднім переживанням". "Життя" – це насамперед безпосереднє переживання, і це завжди людське життя. Філософія повинна бути спрямована не на зовнішній предметний, а на духовний світ людини, на життя, акцентуючи історичність, духовність людини, і протиставляючи її всьому природному. Філософія повинна стати вченням про світогляд, основним моментом якого є не пізнавальний, а ціннісний аспект, та методологією всіх "наук про дух". "Науки про дух" орієнтовані на життєвий досвід, а свою емпіричну реальність вони сприймають безпосередньо як тотальність життєво важливих зв'язків і значень. Природничі ж науки за допомогою розуму лише упорядковують дані органів почуттів.

Георг Зіммель (1858-1918) – представник пізньої філософії життя (“ інтуїтивне осягнення життя ”). Засновник формальної школи в соціології. При житті одержали популярність насамперед його соціологічні ідеї, але незабаром і вони багато в чому забуті. Усвідомлення значимості Зіммеля як філософа відбулося значно пізніше. Останнім часом спостерігається ренесанс його і соціологічних, і культурологічних ідей. Можливим став і цілісний погляд на його спадщину, пронизану наскрізними темами: форми, життя і культури; відзначене переплетенням філософського, соціологічного і культурологічного ракурсів підходу до більшості аналізованих проблем.

З тези про цінності, які знаходяться по той бік причинності, Зіммель продукує ідею діяльності гуманітарія як "трансцендентальної формотворчості", що здійснюється особистістю з її апріорно заданим способом бачення. Форми бачення організують різні можливі "світи" культури (релігія, мистецтво, філософія, наука), зі своєю внутрішньою унікальною "логікою". Він переінтерпретував це коло ідей, виходячи з тези про життя як реалізацію в самообмеженнях нею ж самою створюваних форм. Якщо на вітальному рівні межа життя покладається смертю, то на більш високому рівні життя перемагає саме себе, породжуючи форми культури. Життя, вичленовуючи з себе зміст "більший, ніж життя", стає "більшим життям". Форми, будучи породжені життям, протистоять йому у його мінливості як стійкі утворення, прагнучи до максимальної власної автономії. Згодом породжені життям форми починають, костеніючи, "чавити" життя, яке прагне, незважаючи на інерцію і опір останніх, замінити їх іншими, більш адекватними формами. Таким чином, культура постійно "культивує", прокладаючи "шлях душі до себе самої".

Цей нескінченний процес зміни форм породжує постійні конфлікти. Конфліктність стосунків й ірраціональність долі була реалізована в соціології конфлікту (найзначніше ця ідея підхоплена і розвинута Козером) і в біологічно-утилітаристському обгрунтуванні етики. Невідбутність конфліктів і антиномій породжує "трагедію культури". (Вчення про „трагедію творчості” в Росії розвинув Ф. Степун). Однак конфлікти забезпечують і нові форми єднання людей. Як характеристику сучасного суспільства Зіммель відзначає боротьбу життя проти принципу форми як такої, тобто проти культури взагалі. Тиск форм сучасної культури відчужує людину від життя. Протистояти цьому можна тільки через зрощування індивідуального життя на основі "індивідуального" морального закону.

Анрі Бергсон (1859-1941) — французький філософ. Інтуїтивізм як ірраціональний метод, протилежний позитивізму. Розділяючи засновки філософського спіритуалізму про те, що людина є дух, а духовність — єдиний справді людський вид активності, відстоював ідею безумовної наявності фізичного тіла і матеріального універсуму. Духовне нематеріальне лише в тім розумінні, що воно — постійно відтворювана творча енергія, яка генерується в реальних умовах. Життя свідомості нерозкладне на дискретні складові. Пророкування неможливі в тій області, де явища можуть бути тотожні винятково самі собі. Репертуари нашої активності обумовлюються тільки нами самими, якими ми є, якими ми здійснилися. Воля людей — модус збігу їхніх учинків з їх персональностью, з їхнім особистим початком. Свідомість не може трактуватися як річ у ряді речей. Пам'ять ідентична свідомості, але остання містить у собі міріади того, чого ніколи не зможе адаптувати й осягти наш мозок. Травми мозку руйнують не стільки свідомість, скільки механізми його зчеплення з реальністю. Тіло діє на предмети зовнішнього світу, спираючись на минулий досвід, на "образи об'єктів. Досліджував проблеми динамічної природи часу, "тривалості" сприйняття, "підґрунтя” свідомості, "надсвідомості", несвідомого, пам'яті, інтуїції, сновидінь, співпереживання, розвитку, пізнання, творчості, свободи тощо.

“ Життєве творче поривання ” – концепції "життєвого поривання" ("elan vital") і "творчої еволюції". Життя для власного збереження повинне постійно переростати саме себе, саме воно, а не тільки свідомість повинне розумітися як активний суб'єкт незворотних еволюційних процесів. Матерія в стані лише переживати перманентні явища розпаду і деградації, а "творча еволюція" — багатовекторний, багатомірний процес, на незліченних розгалуженнях і відгалуженнях якого спостерігаємо особливий шлях еволюції живого. Космологічне розуміння життя як розгортання життєвого процесу, потік безперервних якісних змін, творення – цього не може відобразити науковий аналітизм (математична освіта дозволяла бачити недоліки науки з середини її). Висунув ідею про походження інтелекту з потреби практичної дії. "Інстинкт — це здатність використовувати і навіть створювати органічні інструменти. Інтелект — це здатність створювати і застосовувати неорганічні інструменти". Це "два різних, але однаково елегантні рішення однієї і тієї ж проблеми". Інстинкт використовує природні органи, успадковується, відтворює свої прояви, конкретизується, фіксується в звичках. Розум діє через штучні засоби, осягає відносини речей, а не самі речі, здобувається з плином життя. Знання у формах інтелекту відображає реальність завжди односторонньо, оскільки інтелект нерозривно зв'язаний із практикою. Осягнення тривалості, смертності доступне інтуїції (особливому роду інтелектуальної симпатії, безпосереднього знання). Розум стає інтуїцією при своєму поверненні до інстинкту. Інтуїція — це стан безкорисливості інстинкту, здатного до рефлексії з приводу власного об'єкту і невиразного наповнення його. Це — "бачення духу з боку самого духу". І саме в такий спосіб можливе конституювання метафізики. Збагнення сутностей світу доступне інтуїції, здатної розшифрувати накопичення символів навколо природи речей, породжених швидко мінливою активністю інтелекту. Інтуїція – загальна підстава наук і філософії, але остання йде від інтуїції до понять і тому виявляє їх справжнє значення. Філософські знання більше схожі на мистецькі, ніж наукові (рух від інтелекту до інтуїції неможливий).

Його земляк-француз Мен де Біран розробляв концепцію „зусилля волі”.

Освальд Шпенглер (1880-1936) автор однієї з найбільш значних філософсько-історичних концепцій. “ Життєві цикли культури ” – розроблені в знаменитій і дуже гучній за резонансом книзі ”Сутінки Європи” (1918) – зображення кризи, занепаду європейської культури в глобальному аналізі морфології історії. Традиційна періодизація історичного прогресу ("Давній світ – Середні віки – Новий час") не має ніякого значення для неєвропейських суспільств; існуюча концепція "всесвітньої історії" – "птолемеєва система історії" – заснована на європоцентризмі в розумінні інших культур. Єдність такого знівельованого всесвітньо-історичного процесу Шпенглер пропонує замінити більш багатою змістом картиною – історією як виникненням, розквітом і загибеллю окремих самобутніх і неповторних культур. Культурно-історичні типи представлені як живі організми.

Культури – "живі істоти вищого порядку" – виростають з єдиної безначальної стихії життя; життєвим початком будь-якої культури є її "душа", що прагне здійснитися, знайти свій зовнішній вираз у формах культури, створити свій світ. У міру того, як душа вичерпує свої внутрішні можливості, культура мертвіє. До числа "великих культур", що цілком реалізували свої потенції, відносить китайську, вавілонську, єгипетську, індійську, античну, візантійсько-арабську, західну, культуру майя. Також "пробуджується" російсько-сибірська культура. Унікальність кожної культури забезпечується своєрідністю її душі: в основі античної культури лежить "аполлонівська" душа, арабської – "магічна", західної – "фаустівська". Збагнення культурних форм у корені протилежне абстрактному науковому пізнанню і засноване на безпосередньому "відчутті життя". Культури поєднує не тільки загальна хронологічна і географічна віднесеність, але, насамперед – тотожність стилю в мистецтві, політиці, економічному житті, науковому баченні світу. Внутрішня єдність культури як живого організму виявляється через дослідженням її морфології. Ідея цілісності культури, "фізиономічної" єдності всіх її проявів уплинула на філософію культури ХХ ст.