Іоанн Росцелін(*1050-1120) – комп’єнський канонік. Від нього й ідея номіналізму. Беренгар Турський (988-1088), у пізній період – Вільям Оккам, Жан Буридан.

Концептуалізм – виділився поряд з реалізмом і номіналізмом (як екстремальними позиціями в суперечці про універсалії) як більш поміркована інтерпретація даного питання. Звинувачення номіналізму у „струсах повітря”: якщо поняття лише слова, то де ж тоді природа? універсалії – апріорні мислені утворення, концепи (позначають клас преметів певної природи). Поняття – форма узагальнення, своєрідна інтерпретаціязагальних ознак.

П’єр Абеляр (1079-1142) займає своєрідне місце в історії схоластики. Розробляючи діалектику як мистецтво розрізнення істини від неправди, Абеляр намагався обійти крайності як реалізму, так і номіналізму. Його власна позиція з цього питання одержала назву концептуалізму: загальне не існує інакше, як через одиничні речі. „Так і ні” – характерна сама назва його твору, в якому він співставляє суперечливі тексти. Розум – критерій у пошуку істини.

Діалектика Абеляра також зробила внесок у розробку діалектичного методу. Значне місце відводить він і проблемам етики. Тут у центрі його розгляду – сутність гріха. Абеляр розрізнив схильність до дурного та свідому згоду волі до зла. Гріх тільки в останньому. Тим самим виправдується можливість прощення язичників, які не відають, що діють зло.

Основним каменем спотикання в суперечці реалізму, номіналізму і концептуалізму виступала проблема індивідуації, тобто прояву буття як безлічі подібних в основі, але не тотожних індивідів (як індивідуальних предметів, так і людських індивідуальностей). Генетично ідея індивідуації походить ще від стоїків, але в рамках схоластики здобуває критеріальну гостроту: реалізм бачив основу якісної індивідуації у формі як джерелі "визначеності" і "відокремленості" речі; концептуалізм ґрунтувався на тезі, що типологічні розходження речей створює форма, а індивідуальні – матерія; номіналізм же все суще (маюче онтологічний статус існування) мислить одиничним й індивідуальним.

2 період. Зріла схоластика. (13 ст.)

Якщо оформлення ранньої схоластики пов'язане з виникненнями міських шкіл як центрів освіченості, то зріла зв'язана з університетською освітою (насамперед, Паризьким і Оксфордським університетами). Схоластика це одночасно і приналежність до еліти інтелектуалів ("ученість"), і приналежність до певної інтелектуальної традиції ("виучка"). Тому майбутні схоласти проходили спеціальну підготовку (школу), перш ніж самостійно займатися теологією, а саме – вивчали "сім вільних мистецтв".

Паризький університет – центр обертання схоластики. Слідом за Абеляром у критиці офіційної ортодоксії пішла плеяда мислителів Шартрської школи. Давид Динанський (викладач Паризького університету), Бернар Шартрський і особливо його учень – Жильбер де ля Порре (Порретанус) (1080-1154), який заклав початок концепції "двоїстої істини". Реаліст з потягом до концептуалізму (вважав, що в Абеляра недостає раціонально-понятійної форми). Розвиток зрілої схоластики здійснювався на основі й у рамках цієї концепції, яка припускає несуперечливе і незалежне співіснування істини знання й істини віри при незаперечному приматі віри. У них і метод різний: істини теології – з дедукції, істини філософії – з індукції.

Теорія двоїстої істини – розповсюджене в середні віки філософське припущення про принципову можливість інтелектуальної ситуації, у межах якої наукове положення (теза) може одночасно виступати як істинне і як помилкове (у залежності від власного світоглядного, концептуального, парадигмального й ідейного контекстів). Склалася в руслі обґрунтування процедур раціонального тлумачення релігійних догматів. Передбачалося, що філософські істини не обов'язково є такими з теологічної точки зору. Остання ж по визначенню є пануючою.

Відверто й послідовно на позиції двоїстої істини став Сігер з Брабанту (*1235-*1282) – індивідуальна душа нереальна: є Єдина безособова Душа („єретичний аверроїзм” – широко розповсюдився у Паризькому університеті, де Сігер був головним його пропагандистом).

Стосовно до зрілої схоластики можна виділити дві пари парадигмальних опозицій: августинізм – аристотелізм", потім, після встановлення домінанти останнього, опозиція аверроїстського і томістського його тлумачень. Формування опозиції "августинізм – аристотелізм" пов'язане з діяльністю соборної школи в Шартрі (зрілий період), мислителі якої, орієнтуючись (з позицій реалізму) на онтологічно дане загальне, прагнули відродити платонівську концепцію в її вихідному, нехристианізованому вигляді.

Роберт Гросетест (1175-1253) – теолог-августиніанець (воля), філософ, вчений-універсал (астрономія, метерорлогія, оптика, лінгвістика). Провідна роль математики й емпіричної методології. Світло – тонка матерія. Навколо нього склався гурт в Оксфордському університеті, який продовжив розробку натуралістичних ідей Шартрської школи.

У цьому контексті Шартрською школою (насамперед, Т’єррі і Гійомом із Конша (*1060 - *1154) була актуалізована платонівська ідея про самосуще буття аморфної матерії, пластичне перетворення якої Деміургом забезпечує космізацію й оформлення світу (класична антична формула); шартрська ідентифікація Духа Святого з платонівською "світовою душею" деформувала розуміння триєдності божественних іпостасей і увійшла в суперечність із християнським Символом Віри, задавши пантеїстичну й натуралістичну спрямованість схоластиці.

Боротьба з пантеїзмом і натуралізмом відбудувалася як боротьба з платонізмом, а, отже, з августинізмом. Платформою, з яким велася ця боротьба, виступив аристотелізм, який спочатку сам був сприйнятий ортодоксією в багнети (боротьба з ідеями Давида Динанського і Сігера Брабантського), однак після його фундаментальної християнської переробки Альбертом фон Больштедтом і особливо Фомою Аквінським, аристотелізм не тільки був асимільований, але і витиснув августино-платонівську парадигму.

Запекла боротьба з мислителями Шартрской школи (вимога Бернара Клервоського публічного осуду Гійома з Конша змусила останнього відректися від своїх поглядів) привела до практично тотальної переорієнтації схоластики з неоплатонічної на аристотелівську платформу. Однак, становлення її завершилося розвитком двох протилежних один одному її інтерпретацій: версій аверроїзму і томізму.

Аверроїзм сприйняв від арабського перекладу і коментарів Ібн Рушдом Аристотеля ідею вічності (отже, нестворення) світу; розуміння душі не як індивідуальної, але як єдиної безособової інтелектуальної. Сігер Брабантський, інтерпретуючи з позиції аверроїзму індивідуальну душу як функцію тіла, витлумачив її в якості смертної, а людство як нестворене.

Розвиток аверроїзму викликало різку критику з боку ортодоксальної церкви. У 1270 р. паризький єпископ Там’є піддав анафемі 12 аверроїстських тез, у 1277 р. за вказівкою папи Іоанна XXI рада теологів на чолі з тим же Там’є засудив ще 219 тез, велика частина яких носила аверроїстський характер. Сігер Брабантський був відданий судові інквізиції; викликаний для слідства до папського двору, був убитий своїм секретарем. Прагнучи протиставити аверроїстському віддаленню Бога від світу і людини реанімований канон, Фома Аквінський розробляє своє вчення про Бога як першопричину, що діє за допомогою вторинних причин у світі.

Ортодоксальна схоластика: антиаверроїсти, аристотелівська онтологія, визнання особистісного бога, створення світу, особистої душі.

Франциск Ассізький (1182-1226).– італійський чернець, засновник названого його ім'ям жебрачого Францисканського ордену. Прилічений до лику святих папою Григорієм IX у 1228. Своєю діяльністю обумовив настання нетрадиційного етапу в еволюції чернецтва Західної Європи: колишня чернеча модель зречення від світу припускала індивідуальну бідність з одночасним допущенням величезних багатств у монастирів і абатств. Франциск надав бідності ранг позитивного життєстверджуючого ідеалу в контексті прикладу долі бідного Ісуса Христа.

За переказом, Франциск, подібно Пифагору, вимовляв проповіді перед тваринами. Відчував у собі обов’язок стосовно прокажених заради них, а не заради себе. Про нього говорили, що він був більше, ніж святим серед святих; він був своїм і серед грішників. "Господь призвав нас не стільки для нашого порятунку, скільки для порятунку багатьох", - стверджував Франциск. Аскетичний ідеал середньовіччя придбав в його особі новий, гуманістичний, культурний вимір. Місто Ассізи дотепер вважається духовним центром прихильників християнської ідеї про справжнє загальне братерство людей. У церкві святого Франциска слово "мир" написано практично на всіх мовах людства.

Альберт Великий (1193/1207-1280) — німецький філософ, домініканський теолог, натураліст, граф фон Больштедт, відзначений званням "Doctor Universalis" ("усеосяжний доктор"). У домініканський орден вступив близько 1223. Викладав у Паризькому університеті з 1245. У 1931 канонізований католицькою церквою. Викладав у домініканському університеті в Кельні, був вчителем Фоми Аквінського.

Фома Аквінський (1225-1274). Великий мислитель-теолог, що дав „завершену” картину світу. Найбільш значною фігурою в схоластиці варто визнати творця томізму, який у своїх величезних трактатах "Сума теології" і "Сума проти язичників" запропонував свою версію "примирення" Аристотеля з християнством. Томізм стає для Схоластики абсолютно домінуючою парадигмальною установкою, витиснувши аверроїзм, оккамізм й інші течії за межі легітимності й презентуючи відтепер одноосібно позицію ортодоксальної церкви; Фома Аквінський одержує титул "Ангельського Доктора" й офіційно визнається "князем схоластів", а в 1322 році канонізується.

Усяке суще є певна єдність есенції й екзистенції. Сутність Фома Аквінський трактує як те, завдяки чому річ стає тим, що вона є. Але тільки в Богові сутність й існування тотожні; отже, тільки Бог є абсолютно простою істотою. Це акт чистого Буття. Всі інші істоти є складними і створеними, тобто залежними по своєму буттю. Будь-який індивідуум "складається" з матерії і форми. Матерія містить у собі як заперечення усякої визначеності, так і потенцію до визначеності. Що стосується форми, то Аквінат розрізняє субстанціальну (через неї субстанція як така затверджується у своєму бутті) і матеріальну форму (має буття лише в матерії). В іншому аспекті це розходження акцідентальних (запозичених) і субсістентних форм. Духовні істоти (ангели, людські душі) є субсістентними формами, тобто маючими власне буття і діяльними без усякої матерії. Однак, хоча людські душі не мають потреби в матерії для свого існування, вона потрібна їм для завершенности специфічного для них роду буття. Тому людина – це подвійно складна істота, що припускає об'єднання не тільки сутності й існування, але також форми і матерії.

Основні твори: "Сума філософії, про істинність католицької віри проти язичників" (1261-1264) і "Сума теології" (не закінчена, 1265-1273). Теологічно осмислюючи аристотелівську філософію, намагався обґрунтувати католицьке віровчення, примирити віру і знання, що, на його думку, не суперечать один одному. Якщо ж висновки науки вступають у протиріччя з вірою, то це свідчить про неправильний хід міркувань. Мету людини бачив у досягненні загробного блаженства, а засобом його досягнення вважав доброчесне життя. Однак досягти блаженства не можна без божественної благодаті. Фома вважав, що усі види влади – від Бога, але віддавав перевагу монархії, допускаючи можливість скинення несправедливого правителя. У той же час церковну владу ставив вище світської, вважаючи, що всі правителі повинні підкорятися папі римському, тому що він одержав владу "від Христа". Основний принцип філософії Фоми – гармонія віри і розуму. З 1879 (Енцикліка Лева XIII "Етерні патрис") філософська система Фоми була визнана "єдино істинною філософією католицизму", ставши основою неотомізму.

Данте Аліг’єрі (1265-1321) в „Комедії” дає художній еквівалент завершеній картині світу Аквіната.

Роджер Бекон (*1214-після 1294) – філософ і натураліст, представник оксфордської школи (з гурту Гросетеста), що відрізнявся енциклопедичним пізнанням і широтою наукових інтересів. Покладав, що існують три способи пізнання: авторитет, що спирається на міркування, і досвід, на якому ґрунтується всяке знання. Приділяючи велику увагу "досвідній науці" ("володарці умосяжних наук"), він виявився набагато ближче до арабських мислителів (Ібн Сіна, Аль-Фарабі), ніж до схоластиків у постановці питання про призначення знання, за допомогою якого людина зможе полегшити своє життя в боротьбі з природою. Прагнучи створити енциклопедію наук, він об'єднав у рамках філософії математику, фізику (оптика, астрономія, алхімія, медицина) і етику.

Математика як "природна" логіка (вроджена людському розумові) протиставляється ним "шкільній" – схоластичній – логіці, яку він ототожнює з граматикою. Дедуктивна побудова і доказовість математичного знання роблять його зразком для інших наук.

У питанні про універсалії Р. Бекон займав позицію поміркованого реалізму, вважаючи, що загальне (сфера філософії) утримується в одиничних речах, які об'єктивно існують і пізнавані в досвіді. Р. Бекон виступав за реформу теології, суть якої полягає в тому, що "священики знання" (теологи) повинні прагнути до відновлення справжнього канонічного змісту Божественного Одкровення, яке утримується в Євангелії; виступав з різкою критикою авторитаризму схоластичної філософії, неуцтва схоластичних теологів і не вважав негожим використовувати знання, накопичені язичниками. Проти двоїстої істини (за єдність філософії і теології). Схилявся до номіналізму, був проти аверроїзму як гріховного. Вчення Р. Бекона було засуджено орденом францисканців, однак його ідеї про "досвідну науку", досягнення в області природознавства зіграли свою роль у становленні науки та філософії Нового часу.

Основні твори: "Великий твір" ("Opus Majus"), "Малий твір" ("Opus Minus"), "Третій твір" ("Opus Tertium"), "Компендій філософії" ("Compendium Studii Philosophiae").

3 період. Пізня схоластика. (14-15 ст.).

Незважаючи на зовнішню заданість незмінно канонічної проблематики, усередині схоластики оформляються варіативні і найчастіше глибоко оригінальні і яскраві моделі бачення останньої, породжуючи досить гострі протистояння різних вчень. Обговорення проблеми: чи відбуваються діяння божі на основі його свободної волі, чи на основі божественного розуму, що підкоряє божественну волю. Остання точка зору при удаваній ортодоксальності містить неочевидну інтенцію на тлумачення божественних діянь як суто раціональних, а тому цілком доступних людському розумінню. Супроти інтелектуалізму Фоми. Знову опорою стає августинізм. Онтологічна систематика відсутня: тенденція розпилення провідної ідеї Єдиного Бога – рух до пантеїзму (Бог у всьому).

Раймун Луллій (1235-1315) – формальна систеиатизація – ідея „мислячої машини” (логічної).

Глибоко оригінальний вираз ідеї волюнтаризму знайшли в концепції Іоанна Дунса Скотта, побудованої у формі традиційно схоластичної системи.

Іоанн Дунс Скотт (1265-1308) – великий опонент вчення Фоми Аквінського – відкидав можливість повної гармонії між вірою і розумом і, повертаючи до августиніанського примату божественної волі, розробив концепцію онтологічного індивідуалізму. Відповідно одна з ключових у нього – проблема індивідуації. З одного боку (за Фомою), субстанціальна форма визначає істотні властивості безлічі індивідів. З іншого боку – сутність кожного з них. Як же це можливо?

За Дунсом Скоттом, матерія сама невизначена і нерозрізнена, а тому не може бути причиною і початком індивідуалізації. Вона також поєднує окремі форми не внутрішньо, а лише зовні. Індивід же має більш значну єдність, ніж вид, оскільки вид поділяємо за його обсягом. Тому треба визнати, що річ (індивід) "складається" з матерії, форми (загальної природи) і ще особливого початку, що робить її відмінною від всього іншого. Подібні початки індивідуалізації Дунс Скотт і назвав "цейністю", надаючи їй фундаментальне значення. Значно просунувся він і в інтерпретації загального як того, що має основу в одиничних речах (концептуалізм). Бог – не інтелект, Бог – воля! (проти Ансельма).

Вільям Оккам (*1285-1349) – англійський філософ, логік і теолог, чернець-францисканець. Праці: філософські трактати, твори з логіки і коментарі до "Сентенцій" Петра Ломбардского; "Сума логіки"; політичні трактати. Суперечливі інтерпретації Оккама як видного представника схоластичної традиції, з одного боку, і як її руйнівника – з іншої, обумовлені тим, що в його вченні знайшли свою логічну завершенность майже всі основні проблеми схоластики.

Оккам приділив увагу розробці концепції "двох істин": сфера розуму й область віри повинні бути розмежовані. Теологічні істини (їхнім джерелом є Священне писання) неможливо довести за допомогою філософських аргументів, і навпаки – наукові істини не залежать від богослов'я, тому що вони спираються на розум і досвід, а не на віру. Отже, він противник томістської гармонії віри і розуму.

Ірраціоналізація теології здійснюється Оккамом на основі критики схоластичного реалізму. Існування Бога як нескінченної актуальності недовідно поза теологією, так само, як й існування загальних ідей усього сущого в Божественному розумі (наприклад, ідея створення світу, яка повинна була існувати в розумі Бога до самого створення). Сфера ж людського пізнання завжди має справу з одиничними речами і додержується принципу universale post rem (якщо загального немає в Божественному розумі, то немає його й у речах). Радикально раціональні допущення одержують не менш радикальні містичні висновки: очевидна недовідність релігійних догматів – з погляду звичайного розуму - тільки зміцнює віру. Послідовне прагнення Оккама відокремити розум від віри, а логіку та теорію пізнання – від метафізики і теології забезпечують раціональний характер і логічну обґрунтованість його номіналізму.

Суперечка про універсалії виходить за рамки теології, а замість умосяжно-онтологічної картини світу ранніх номіналістів Оккам пропонує аналітично-гносеологічне її трактування. Насамперед Оккам розрізняє два різновиди знання (з розходження між душею, яка відчуває і душею розумною): інтуїтивне знання засноване на зовнішньому сприйнятті одиничних речей і його переживанні, і абстрактне знання, яке можна безпосередньо осягти в розумі (також інтуїтивно), його сутнісною характеристикою є здатність відволікатися від одиничних речей (існуючих або неіснуючих).

У будь-якому випадку абстрактне пізнання завжди базується на пізнанні інтуїтивному – у такому ключі інтерпретується знаменита "бритва Оккама" (спирається на принцип економії мислення). В узагальненому формулюванні вона виглядає так – "Сутностей не слід примножати без необхідності" (достатніх підстав). Цей принцип постулює пріоритетність понять, виведених з інтуїтивного пізнання. Емпіричний пафос вчення Оккама базується на визнанні реально існуючими тільки одиничних речей. Однак речі пізнаються за допомогою понять, або термінів, утворення яких обумовлене інтенцією – спрямуванням людської душі на предмет пізнання. „Лише у мислячий душі виникають загальні поняття”.

Термін – це найпростіший елемент знання, завжди виражений словом. У. Оккам розглядає "природні" поняття (відносяться до самих речей – "терміни першої інтенції") і штучні, умовні поняття (мають значення, які відносяться не до однієї конкретної речі, а до багатьох речей і відношень між ними, – "терміни другої інтенції"). Наука має справу з речами і тому користується термінами як знаряддями знання. "Терміни другої інтенції" стають об'єктом рефлексії в логіці, яка цікавиться значенням слів (формою), а не фізичними станами речей (зміст термінів). Універсалії ж являють собою поняття про поняття, тому що вони стверджують щось про багато інших термінів і не можуть позначати речі. Універсалії є просто знаками речей в результаті діяльності розуму. Вчення Оккама про поняття ("термінізм") відрізняється високим ступенем абстракції, і воно істотно вплинуло на розвиток логіки і семіотики (теорії знаків).

Незалежність його мислення проявилася так само і насамперед у його політичних трактатах, відкритій полеміці з папою, у критиці будь-яких авторитетів. Він примикав до радикального крила францисканського ордена ("спіритуали") і відстоював ідеал євангельської бідності, виступав проти претензій папи на світську владу, за пріоритет думки громади самих віруючих перед авторитетом папи в питаннях віри, пропонував цілком "демократичну" систему обрання Всесвітнього собору. Папа Климент VI називав Оккама "єресіархом, князем єретиків". Етико-соціальна доктрина Оккама являла собою індивідуалістичну концепцію суспільства і моралі людини: благо всього суспільства ще не означає блага його членів – окремих індивідів. Реформація використовувала ідеї Оккама у боротьбі з католицькою церквою, на нього посилався Лютер, його праці з логіки і філософії вплинули на Ф. Бекона, Локка, Юма. Поширення його ідей у середньовічних університетах Європи сприяло оформленню такого напрямку як термінізм ("оккамізм").

Жан Буридан (*1300-1358) – французький філософ і логік, представник номіналізму (термінізму). Позиція подвійної істини. З 1328 – викладач факультету мистецтв Паризького університету; професор і ректор цього ж університету. Основні твори: "Посібник з логіки" і коментарі ("Питання") до космологічних і фізичних творів Аристотеля. Висловив ряд фундаментальних природничонаукових ідей, що передбачають засади новоєвропейської наукової парадигми; увів поняття імпульсу (impetus), зв'язавши його з поняттями швидкості й маси; сформулював ідею про те, що якщо тілу наданий імпульс, то воно буде рухатися доти, доки імпульс перевищує опір середовища. сформулював гіпотезу про збереження небесними тілами імпульсу, початково наданого їм Богом у творчому акті тощо. Можливості опису руху у формалізмі земної механіки – певні передбачення відкриттів Галілея і Ньютона, самого принципу деїзма, сформульованому три століття пізніше просвітниками.

Свобода волі, на його думку, не є виключно логічною і не може бути дозволена логічними засобами. Скорочена версія цієї ідеї втілена у відомій постаті так званого "буриданова віслюка", реально йому не приналежної. Осел вмирає голодною смертю між двома ідентичними оберемками сіна через відсутність імпульсу вибору (парадокс абсолютного детермінізму).

Орем Микола (1320-1382) – Позиція подвійної істини: близько до Оккама, але мислитель значно поміркованіший.

Схоластика у цілому: нерозривний зв'язок схоластичного знання зі словесною формою. Схоласт звертає рівну увагу на зміст, значення і на саме слово. Не випадково склалася стійка думка, що світ схоластичної філософії – це світ, побачений крізь призму мови. Утім, це чи не загальна риса середньовічного мислення. Адже, з погляду середньовічного символізму, увесь світ був наповнений якимись таємничими знаками; які не досліджувалися, а "читалися". Ця "екзегетична настанова" просякала скрізь і всюди. Культура Середньовіччя надзвичайно шанувала Текст, але при цьому була не стільки авторською як "анонімною". Однак, ця "анонімність" парадоксально сполучалася з сповідництвом. У силу напруженого переживання трансцендентності Буття і неостаточної реальності цього світу, народжувалося не тільки почуття священного страху, але і його корелята – сміхової культури Середньовіччя; із граничного зближення страху і сміху, можливо, і виникає специфічно середньовічний гротеск і містеріальність. Народжувалося так зване "вертикальне мислення", що цікавилося не побутовим оточенням і навіть не причинно-наслідковими зв'язками, а крайніми межами буття, "координатами" абсолютного верху й низу. Здається тут усе побудовано архітектонічно й ієрархічно - однак, ця культура вміла сполучати символічний формалізм усього нею створеного з його ж чуттєво-візуальною, тілесною представленістю.

Містика.

Особливе місце в структурі середньовічої філософії займала містика. Якщо схоласт мислить про Бога, то містик "мислить" Бога. Вони, таким чином, протистоять. Не випадково, тому, Ортега-и-Гассет, характеризуючи містика як "губку, що усмоктує Бога", далі писав: містики "прихильні до всього живого саме тому, що в глибині душі до усього байдужі. Вони транзитом поспішають – до свого". Вітгенштейн же відносив до області містичного невимовне; те, що ми якимсь чином даємо зрозуміти, але що не може бути висловлене. Як би там не було, містики дійсно спираются на необ'єктивований духовний досвід; їх загальним девізом варто було б визнати слова, приписувані умираючому Плотіну: прагну звести божественне в мені до божественного в усьому. Проте, містика дає нам досить багату розмаїтість своїх типів. Це і гнозис; і індивідуальний особистий шлях душі до Бога; і пророчо-месіанський, надісторично-есхатологічний містицизм; і специфічний містицизм Каббали; і різного роду софіологічні побудови.

У Середні століття містика розпадалася на ортодоксальну, яка допускається Церквою, і безліч єретичних течій. Не буде перебільшенням сказати, що одним із засновників середньовічної християнської містики був Бернар Клервоський. Основа містичного натхнення, по Бернару, – смиренність. У нього ж описуються 12 східців містичного сходження. Любов – кращий плід смиренності. На основі смиренності і любові досягається молитовне споглядання Істини. Вершина його – стан екстазу й обожнення.

Один з найбільших містиків усього Середньовіччя – Джовані Фіданца (Бонавентура) (1221-1274) – учень Франциска з Ассізі. Представляючи августинизм 13 в., Бонавентура розробляв так звану "метафізику світла" і теорію "зародкових доказів". Відповідно до останнього, у кожнім предметі із самого початку схований "логос-зародок", що утримується в божественному розумі і безпосередньо втікає в річ. Бонавентура визнавав матерію не тільки в тілесних, але й у духовних істотах. Тілесна і духовна матерія єдині, але не тотожні. Наприклад, матерія в духовних істотах не підлягає процесові виникнення і знищення, а також принципові кількісності. Проте, сама по собі матерія не вічна, як не вічний і світ, тому що і те, й інше створене. Бонавентура описував шість ступіней споглядання, умовами якого були божственная Благодать, а з боку людини – святе життя і молитва. Починаючи з розсуду "сліду" Бога в тілесному світі, містик переходив до споглядання образу Бога у власній душі і, потім, безпосередньо до Бога. Бонавентуре належить спеціальний трактат "Сходження розуму до Бога". Усі шість ступіней сходження є одночасно і шість ступіней зростаючого здивування перед Богом. На останній ступіні розум цілком не діє, думка мовчить, людина утрачає свою особистісність і цілком зливається розумом і серцем із предметом свого споглядання.

Мейстер Екхарт (1260-1328) – німецький містик, мав величезний вплив на ряд наступних західних мислителів. Його філософія є філософія Єдиного, а не християнська теологія, у центрі якої стоїть іпостасний Бог. Це пантеїстичний неоплатонізм, особливість якого полягає в спробі з'єднати теорію еманації з теорією творення з нічого. Насамперед, містична філософія Екхарта висуває ідею Божества, що народжує саму Святу Трійцю. Божественність є споконвічний Абсолют, що розуміється як повна бездіяльність, незмінність, бездонна глибина, пустеля, вічне мовчання, безіменна і безособова пітьма, що не усвідомлює саму себе.

Принцип переходу від єдиного до іншого – суть принцип пізнання, у процесі якого і виникають іпостасні визначення Божественного. Однак цей перехід від Єдиного до Іпостасей – не створення, тому що бездіяльна вічна Божественність нічого не діє. Творець світу – іпостасний Бог, але цей Бог не може бути самим собою до появи світу. Виходить, що Бог породжує світ по необхідності бути Богом. Суть вчення Екхарта – у тезі про єдність людської душі й Абсолюту. Власне, і саме творення потрібно лише для того, щоб Бог народився в душі людини, а душа – у Ньому. Але для повернення до такого єднання людина повинна відмовитися від самої себе, зануритися в духовну злиденність, внутрішню пустелю й убогість. Людина перетворюється в ніщо, зате душа тепер – якийсь світлий слід, що залишився після зникнення людини.

Це "ніщо" є основна категорія людського буття. Зречення від усього виявляється вищим благом, смиренність і порожнеча людського буття – найбільшою силою. І Бог не може не ввійти в очищену спустошену душу. Однак, і цього, за Екхартом, ще не досить. Людина повинна відректися не тільки від самої себе і світу, але перебороти свій зв'язок також і з іпостасним Богом. Справжня воля є воля від світу, від себе і від Бога. І тільки тоді душа зливається з незреченою Божественністю. Таким чином, у людини зовсім особлива місія. Людина замикає собою коло, початок і кінець якого в Абсолюті. Ступіні "саморуйнування" людини суть ступіні виконання нею місії людського буття.