Період Руїни- причини, суть, наслідки

Реферат на тему

 

Виконав студент групи РПЗ -2

Іськів Олег

 

 

Золочів 2012

Після смерті Б. Хмельницького значно ускладнилася зовнішньо- і внутрішньополітична ситуація в Україні. Відчутними стали болючі соціально-економічні проблеми, породжені тривалою війною. Проливши море крові, щоб позбутися польського гніту, селяни і рядовікозаки потрапили в ще страшнішу залежність власних можновладців, стали іграшкою в їхніх руках. А ті прагнули влади і багатства, не гребуючи будь-якими засобами, і, що особливо небезпечно для долі України намагалися при цьому спертися на збройні сили інших держав.

Усе це породжувало суспільний розбрат, інтриги, чвари, безліч гетьманів і гетьманчиків, які нерідко перетворювалися на справжніх маріонеток своїх чужоземних володарів, і призвело до загострення соціальних антагонізмів, послаблення єдності, до жорстокої міжусобної боротьби між окремими гетьманами за гетьманську булаву. Цим уміло скористалися Росія, Польща, Туреччина, Кримське ханство, у них своїх володарів не було щоб підкорити Україну своїй владі. Унаслідок цього було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення, започатковану повстанням Б. Хмельницького, і тривало подальше спустошення вже сплюндрованого краю.

 

Недарма трагічний період в історії України, пов'язаний з третьою чвертю XVII ст., дістав назву Руїна. Термін Руїна історики взяли із численних народних переказів та дум, у яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни".Ось що пише про ці роки історик Олександра Єфименко: "Через якісь чверть віку, які минули з дня смерті Богдана, "руїна" Правобережної України досягла свого апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства — ці перлинипольської корони — перетворилися на пустелю... Далі в глибину краю пустеля робилась зовсім безлюдною. Розкішні ниви заростали бур'яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими ще так недавно славилася Україна; здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками... Припинився торговельний рух, заросли дороги..." В українській історії то був один із найчорніших і найстрашніших періодів.

 

Для наступників Б. Хмельницького, які не мали його по-пулярності й престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку народних мас. Уже перше питання про гетьманського наступника не вдалося розв'язати без ускладнень. Прагнучи заснувати вУкраїні власну династію, Б. Хмельницький заповів спадкоємство шістнадцятирічному синові Юрію. Проте козацька старшина, прагнучи влади, не бажала запровадження олігархічної форми правління. У 1657 р. спочатку регентом недосвідченому і хворобливому юнаку,а незабаром і гетьманом України Старшинська Рада обрала сподвижника Богдана, генерального писаря Івана Виговського. Головним своїм завданням він вважав побудову незалежної й територіально об'єднаної України. Не пориваючи з Москвою, старався відвеститатар від орієнтації на Польщу й особливо шукав тісного зв'язку зі Швецією. У жовтні 1657 р. в Корсуні було укладено союз із Швецією, підготовлений ще за Б. Хмельницького. На його основі незалежна Українська держава мала сягати від Вісли до Березини. Причому шведський король обіцяв припинити воєнні дії проти Польщі лише в тому разі, якщо та визнає українців за вільний народ. Початок воєнних дій між Швецією і Данією, складна внутрішньополітична ситуація в Україні не дозволили реалізувати умови Корсунського договору.

 

Зазначимо: московський уряд довго зволікав з визнанням гетьманства І. Виговського, вимагаючи від нього чималих поступок, спрямованих на ліквідацію української держави. Прагнучи послабити владу гетьмана і сильніше прив'язати Україну до Росії, царський уряд підтримав внутрішню опозицію проти І. Виговського, яку очолили кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. У червні 1658 р. І. Виговський придушив цей виступ, але тодішня братовбивча війна коштувала Україні 50 тис. життів.

 

Саме ці обставини змусили Виговського, частину старшини і шляхти, навіть православного митрополита Діонісія Балабана, активізувати зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У вересні 1658 р. в м. Гадячі було підписано трактат, за яким Київщина,Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Велике Князівство Руське, котре, поряд із Польщею та Литвою, ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої з повним збереженням гетьманського правління, прав і звичаїв українського народу.

 

Гадяцький договір Москва сприйняла як одверте оголошення війни. Саме тепер московський цар виявив себе противником самостійної України, пішовши на ліквідацію її автономії. Щоб домогтися цього, він спішно посилає в Україну 150-тисячну армію, яка в липні 1658 р. в битві під Конотопом зазнала однієї з найстрашніших у своїй історії поразок. На полі бою полягло від 40 до 50 тис. московського війська, хоча деякі джерела наводять більшу цифру (навіть 130 тис)*. Двоє воєвод потрапили в полон.

 

Зрозумівши, що силою зброї подолати Виговського важко, Москва вирішила організувати проти нього заколоти промосковських старшин, котрі звинуватили гетьмана в тому, що він продає Україну полякам. Унаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви І. Виговського було усунуто від гетьманства. Подавшись до Польщі, він дістав від неї Київське воєводство, а в 1664 р. за доносом полковника Тетері його стратили поляки.

 

Після падіння І. Виговського в Україні продовжували наростати внутрішні суперечності, анархія й руїна. У 1659 p., сподіваючись, що авторитет роду Хмельницьких допоможе подолати ці негативні явища, промосковська старшина обирає гетьманом Юрія Хмельницького (1659—1663 pp.). Слабкий і безвольний політик, він став пішаком у руках старшинських угруповань. Користуючись цим, російські та польські війська, турецько-татарські орди безперешкодно грабували Україну.

 

Переляканий погрозами князя Трубецького, який повернувся в Україну з новим російським військом, молодий Хмельницький повірив підробленому тексту Переяславсько-московської угоди 1654 р. і 27 жовтня 1659 р. підписав новий і дуже невигідний варіант документа — так звані Переяславські статті. За ними не можна було без царської угоди обирати і звільняти гетьмана. У Київ, Ніжин, Переяслав і Умань допускалися московські воєводи з військовими загонами, постачання яких покладалося на населення. Заборонялисядипломатичні зносини з іншими державами, київський митрополит підпорядковувався московському патріархові. Україну було змушено зректися Білорусі.

 

Отже, Переяславсько-Московський договір 1654 р. було фактично перекреслено. Почала знищуватися й українська козацька держава.

 

Але й гетьманування Ю. Хмельницького виявилося не тривалим. Вже на початку 1663 p., відчуваючи свою неспроможність, він удруге склав булаву і пішов у ченці. Гетьманом Правобережної України обрали П. Тетерю (1663— 1665 pp.), якого підтримували поляки. Лівобережжя під впливом Москви обрало гетьманом запорізького кошового І. Брюховецького (1663—1668 pp.), який вороже ставився до Польщі й орієнтувався на союз із Росією.

 

Це був перший поділ України між Польщею і Росією, що започаткував розкол України, поділ її на сфери впливу — польську і московську. Значну провину в цьому поділяють Брюховецький і Тетеря. Саме ці кар'єристи, відкинувши широкі державні плани, велинарод під чужу владу — один під царя, другий під короля. Незабаром між ними почалася війна, яка закінчилася для поляків і Тетері поразкою. Відчувши загальну ненависть до себе, Тетеря 1665 р. зрікся гетьманування і втік до Польщі.

 

Це значно зміцнило становище гетьмана Брюховецького, який мріяв про перехід під його булаву і Правобережжя. Але Москва неохоче надавала йому в цьому допомогу, бо не бажала мати справу з об'єднаною і сильною Україною. Тому, щоб завоювати до себе прихильність московського царя, Брюховецький, перший з українських гетьманів, восени 1665 р. поїхав до Москви "побачити пресвітлі очі государя". За відданість цареві він одержав титул боярина, численні земельні володіння і "московську дівку" за дружину. За цю щедру платню Брюховецький поклав до ніг царя всі права і привілеї України. У 1665 р. він підписав московські угоди, які звели до мінімуму автономію України. За нею всі податки населення тепер надходили до царської скарбниці, вибори гетьмана мали відбуватися при царському делегаті, а обраний гетьман мав приїздити в Москву на поклін до царя. У відносини з іншими державами гетьман міг вступати тільки з дозволу Москви. Під безпосереднє правління московських воєвод було поставлено, окрім Києва, всі важливі міста України. На київську митрополію мав прийти московський ставленець.

 

Московський договір Брюховецького виявився важким ударом для української державності. Ілюзорними ставала адміністративна і фінансова самостійність України. Чинними залишалися лише козацькі станові права і привілеї. Тому в Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою Брюховецького і московськими порядками. Гетьман відразу втратив популярність серед народних мас. На нього чекав вибух народної бурі, який позбавив його гетьманської булави і життя. 7 червня 1668 р. в с. Будищі на Полтавщині Брюховецького вбив розгніваний натовп.

 

Після Тетері гетьманами Правобережної України були Степан Опара (1665 p.), Петро Дорошенко (1665—1676 pp.), Михайло Ханенко (1669—1674 pp.) та ін., які боролися за Україну то під прапором Туреччини, то під штандартами Польщі і які, однак, не змогли довести свої наміри до кінця. Серед них виділявся гетьман П. Дорошенко, котрий поставив громадські інтереси над особистими й героїчно йшов до високої мети: звільнити Правобережну Україну з-під влади Польщі, укласти союз з Кримом і Туреччиною і йти на Лівобережжя, щоб об'єднати всю Україну і зробити її незалежною.

 

Проте Польща, виснажена тривалою війною, змушена була терміново укласти мир з Росією, що й було зроблено в Андрусові у січні 1667 р. Без українських представників Україну поділили на дві частини. Лівобережна Україна залишалася під Росією, Правобережна переходила до Польщі. Запорізька Січ потрапила в спільне володіння двох держав. Із цього часу суспільно-політичний розвиток цих частин України протікав окремо. Це спричинило величезні труднощі на шляху консолідації українських земель у межах незалежноїнаціональної держави. На тривалий час загальмувався й деформувався процес розвитку української нації, її свідомості, мови, культури.

 

Установивши своє панування над Правобережною Україною, Польща посилила тут тяжкий соціальний і національний гніт. Особливо жорстокого визиску зазнавало селянство, котре змушене було вести непримиренну боротьбу проти польського поневолення і піднімалося на повстання. Одним з таких було селянсько-козацьке повстання 1702 р. під проводом Семена Палія, яке тривало майже два роки. Його нещадно придушили польські війська. Правобережна Україна перетворювалась на згарища і руїни, повністю занепадаючи, стаючимайже безлюдною. Населення масово втікало за лівий берег Дніпра. Багаті та людні колись міста Умань, Брацлав, Черкаси, Корсунь, Канів за три-чотири роки стали пустелею.

 

На Лівобережжі України, яка перебувала в орбіті впливу Москви, після І. Брюховецького гетьманами були Дем'ян Многогрішний (1668—1672), Іван Самойлович (1672—1687 pp.). За їхнього правління Лівобережжя зазнало як відносної автономії, так і чималоруйнівних конфліктів, причиною яких були, головним чином, сутички між старшинською верхівкою. Пристосовуючись до обставин і не змінюючи їх, старшина намагалась підтримати задовільні стосунки із царем і зміцнити свої соціально-економічні привілеї за рахунок простого козацтва та селян. Окремі дипломатичні та воєнні успіхи, досягнуті за гетьманства І. Виговського і П. Дорошенка, не було розвинуто через чвари серед старшини, яка свої інтереси ставила вище за державні. Розчарувавшись у пропольській і протурецькій політиці, вона шукала зв'язків з Москвою. Згоди царя на автономію України намагалися досягти гетьмани Д. Многогрішний та І. Саймойлович. Другий мріяв навіть про досягнення якнайбільшої самостійності України. Проте обидва гетьмана та їхні родинистали жертвами московської політики, їх було арештовано і заслано до Сибіру.

 

І як підсумок, за доби Руїни новонароджена в Україні козацька держава значно послабла. З могутньої войовничої сили при Б. Хмельницькому через 20 років після його смерті вона перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. На кінець 1686 р. Україна виявилася поділеною між сусідніми державами, надзвичайно спустошеною. "Через незгоду тодішню, — писав український козацький літописець С. Величко, — козаки всі пропали, самі себе звоювали." За приблизними підрахунками, на середину 60-х років XVII ст. лише Правобережна Україна втратила 65—70 % свого населення.

 

Українському народу не судилося домогтися створення незалежної соборної держави. Вдалося лише зберегти державні інституції на терені Лівобережжя. Проте в 1687 р. доля подарувала Україні ще одного гетьмана, який намагався відновити її державницьке існування. Це був Іван Мазепа. Саме він після великого Богдана вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря. Недарма в народі побутувала приказка: "Від Богдана до Івана не було гетьмана".