Філософський підхід до розуміння людини

ЛЕКЦІЯ

 

1.Філософська думка завжди виявляла особливий інтерес до вивчення проблеми людини і людського. Яка своєрідність людської істоти? Як в ній пов’язані природне і соціальне, індивідуальне і родове? На що націлені думки і дії людини? Чого вона бажає, у що вірить, на що сподівається? До усвідомлення цих та інших питань людського буття незмінно звертається кожне покоління людей, прагнучи виробити нові шляхи, цілісний підхід до осягнення людини.

Феномен людського життя. Людина... Хто вона така? На перший погляд це питання зовсім просте. Хто ж не знає, хто така людина? Адже на рівні здорового глузду кожен з нас впевнено виділяє людину з оточуючого середовища, її відмінність від інших істот здається цілком очевидною. Але в тому й річ, що те, що здається нам найбільш знайомим, насправді є і найбільш складним, як тільки ми робимо спробу заглянути у глибину його сутності, як це прагне робити філософія.

Ще Іммануїл Кант прийшов до висновку, що в філософії існує три питання, на які філософія покликана відповісти: що я можу знати? На що я можу сподіватися? Що я маю робити? І все це покривається, як писав Іммануїл Кант незадовго до смерті, одним питанням: що таке людина?

Одним з найбільш впливових напрямків сучасної західної філософії є філософська антропологія, центром її досліджень стали такі питання:

· про природу і сутність людини;

· про її походження і положення в світі;

· про сенс і цінності людського життя.

Людство завжди прагнуло створити цілісний філософський образ людини. Проявів сутності людини дуже багато – це і розум, і воля, і характер, і емоції, і діяльність, і спілкування. Але яке ж з них є головним?

Сутність людини – це найголовніше, найістотніше, завдяки чому вона залишається собою в різних обставинах.

Філософи різних епох шукали і знаходили кожний свою відповідь на питання «Що таке людина?»:

Людина є мікрокосмосом,схожим на макрокосмос (Демокріт)

Людина — мірило всіх речей (Протагор)

Людина за природою — істота політична (Аристотель)

Людина – це душа, яку вдихнув у неї Бог (Августин Блаженний)

Людина - це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій)

Людина — це тростина, але така, що мислить (Паскаль)

Людина — це канат, натягнутий між твариною та надлюдиною (Ніцше)

Людина — це єдина істота, яка знає, що вона є (Ясперс)

Як бачимо, діапазон визначень дуже широкий. Ці визначення, як і інші,тут не названі(а їх можна нарахувати за 20), складалися поступово. Якщо їх узагальнити, отримаємо чотири основних підходи до розуміння сутності людини:

релігійний підхід розглядає як вищу цінність Бога. Людина є його творінням. Сутність людини зводиться до пізнання Бога і служіння йому;

натуралістичний підхід вважає людину, як і тварину природною істотою. ЇЇ сутність визначають незмінні біологічні або психологічні властивості;

соціоцентричний - ґрунтується на ідеї, що людина – виключно соціальна істота, залежна від суспільства, в якому вона живе;

ідеалістичний – філософи - ідеалісти вважають, що головним у людині є свідомість, розум, і саме цією властивістю людина відрізняється від інших живих істот.

2.Складовою проблеми людини є питання про її походження. Однозначної відповіді на питання про походження людини (антропогенез) немає,тому її вирішення у світоглядній історії має гіпотетичний характер. Основними гіпотезами походження людини є міфологічна, релігійна, космічні, еволюційна, штучного походження людини.

У міфологічному світогляді походження людини пояснюється породженням людей тваринами або ж їх виникнення з якоїсь частини тіла тварин. Найтиповішим тут є тотемізм (тотем – його рід ”): це птах, рідко – рослина, найчастіше – тварина, від якої походить рід, це реальний предок, від якого залежить життя і добробут роду в цілому і кожного його члена зокрема. Тут відобразилось господарське життя первісних людей, основою якого було збиральництво, мисливство, рибальство. З переходом до землеробства у міфології з’являється вже інший мотив: велика Праматір-Земля у її шлюбі з Батьком-Небом породжує все живе, у тому числі і людину. Подальший розвиток виробництва зумовлює зміну поглядів людини на своє походження, що відображається у міфах: людина виникає або з глини, змішаної з кров’ю бога Абзу (Вавилон), або ж титан Прометей створює людину з глини, змішаної зі сльозами, дарує їй вогонь, навчає ремеслам та мистецтву (Стародавня Греція).

У релігійному світогляді походження людини ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. У Біблії, наприклад, так говориться про шостий день творіння: “І створив Господь Бог людину з пороху земного, і дихання життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею”. Аналогічне вирішення питання про походження людини і в священній книзі мусульман – Корані, але там людина створюється не з “пороху земного”, а з глини.

Космічні гіпотези походження людини мають прадавню історію, вони досить популярні й сьогодні, коли людина почала освоювати ближній Космос і проникати у далекий Космос. Їх можна звести до наступних:– у Космосі знаходиться “Насіння життя”, яке космічним пилом, метеоритами, кометами заноситься на планети. Витоки такого підходу належать це до V ст. до н.е. – до вчення давньогрецького мислителя Анаксагора з його ідеєю панспермії. Тепер же, коли у метеоритах знайдені всі амінокислоти, що складають живе, до цього припущення наука повертається знову, на якісно нових засадах;– космічні прибульці залишили на Землі своїх представників. З цього погляду життя людини є суто космічним явищем;– життя людини є реалізацією особливої космічної енергії, тому воно унікальне за своєю природою.У сучасній космології існує антропологічний принцип, за яким увесь осяжний Всесвіт, Метагалактика розвивалися у напрямку створення мислячої істоти на Землі (а, можливо, й на інших планетах у інших зоряних системах), тобто людини, через яку матерія усвідомлює сама себе і свідомо регулює свій подальший розвиток.

Еволюційна гіпотеза ґрунтується на тому, що людина має природну, земну передісторію. Думки про це з’явилися ще в Стародавній Греції (наприклад, Анаксімандр вважав, що люди, як і всі живі істоти, зародилися спочатку у воді, потім почали заселяти й землю; на думку Демокріта, всі речі і живі істоти складаються, як і душі, з атомів – різноманітних найдрібніших і неподільних частинок). Але лише через понад дві тисячі років наукою було доведено походження людини від тваринних предків. Такі видатні вчені, як К.Лінней, Ж.-Б.Ламарк і особливо Ч.Дарвін переконливо довели, що людина є останньою, найдосконалішою ланкою у ланцюзі розвитку живих істот і має спільних предків з людиноподібними мавпами. Ця спільність проявляється у спільних рисах будови тіла, подібності у розвитку зародків людини і тварин та інші.

В рамках еволюційної теорії Ч.Дарвіна виникає трудова гіпотеза походження людини. Наріжним каменем цієї гіпотези є положення, що саме праця, яка почалася з виготовлення знарядь праці, використання вогню, створила людину. В процесі трудової діяльності рука стає все більш гнучкою і вільною. Одночасно розвивається мозок, спостерігається більш тісний зв'язок між людьми і виникає потреба сказати щось один одному. Отже, праця за допомогою певних знарядь, згуртування у суспільство, мова та мислення, використання вогню є вирішальними факторами походження людини.

Останнім часом привертають до себе увагу припущення про штучне походження людини. Вони певною мірою відображають сучасні науково-технічні досягнення людства, зокрема освоєння космічного простору, створення роботів, вирощування зародків людини “у пробірках” тощо. В їх основі – думка про створення людини високорозвиненими представниками позаземних цивілізацій, про “великого експериментатора”. І якими б неймовірними, навіть фантастичними на перший погляд не здавалися нам ці припущення, їх не можна відкидати, виходячи з уже сумнозвісного людству принципу: “Цього не може бути, тому що не може бути ніколи”.

Загалом же сучасна наука дає нам підтвердження лише природного походження людського життя. Адже тіло людини, його склад, клітинна будова (як і всього живого на Землі), багато органів, їх систем, будова тіла дуже подібні до тваринних – відмінність лише у їх складності, високоорганізованості. У людини як живої істоти біохімічні, біофізичні процеси, обмін речовиною, енергією, інформацією спільні з вищими тваринами.

3.Але ж повернемося знову до питання про найістотніші ознаки людини. Уже мислителі Давньої Греції підкреслювали наявність в людині двох начал: тваринного(біологічного) і соціального. Так, Арістотель називав людину «політичною твариною». Існує історико-філософський жарт про те, яке визначення людини дав Платон. Якось його запитали: «Що таке людина?» «Це тварина, що ходить на двох ногах», - відповів філософ. Тоді йому заперечили: «Тож птахи теж ходять на двох ногах?» Обміркувавши це заперечення, Платон уточнив визначення:«Людина – це істота, що ходить на двох ногах, але без піp‘я». Тоді жартівники підкинули вчителеві обскубаного півня, на шиї якого висіла дощечка зі словами: «Людина за Платоном». Дуже влучно французький філософ Б.Паскаль зауважив, що людина не втрачає своєї людської сутності, втрачаючи дві ноги, півень не набуває людських властивостей, коли він втрачає пір’я.

На думку філософів, людина – це жива система, що є суперечливою єдністю природного і соціального,тілесного і духовного, вродженого і набутого за життя. Вчені вважають, що біологічне в людині перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює із соціальним діалектичну єдність. Генетично зумовлені, передаються по спадковості анатомофізіологічні характеристики, в тому числі структура нервової системи, мозку, органів чуття. В новонародженої дитини вони від початку є людськими. Природжена можливість, здатність оволодіти мовою, мисленням, стати особистістю, реалізується лише в людському, соціальному оточенні, у світі культури. Біологічно зумовлений ряд параметрів людського життя, наприклад, вікові етапи, тривалість життя. Але і тут вплив соціальних умов досить виразний. Природжені певні особливості нервово-психічних реакцій, темперамент, тип вищої нервової діяльності; можливо, й деякі обдарування, наприклад, музичні, математичні, - але знов-таки їх прояв, розвиток або, навпаки, гальмування залежать від соціальних умов, від навчання й виховання. Свідомість та мислення людини виникають лише в суспільстві. Отже, визначальним у людині є соціальне.

Діяльність — це специфічно людська форма активного ставлення до світу, спосіб буття людин. Тварина теж активна, але змістом її дій і поведінки є пристосування до природних умов життя, її дії визначені успадкованими біологічними особливостями, видовими ознаками тварини. Поведінка тварини регулюється в основному інстинктами, а також набутими умовними рефлексами. Людина не тільки й не просто пристосовується до природи, але й пристосовує природу до себе, перетворює її предмети так, щоб вони служили людським потребам.

Людське мислення підносить людину над усім сущим, дозволяючи судити про нього, оцінювати, подумки переробляти, проникати у глибинні закономірності світу.

Нарешті, воля наділяє людину унікальними у світі живого здатностями зосереджувати свої сили, енергію, задуми на певній меті.

Засновник антропологічного матеріалізму Л.Фейєрбах так визначив сутність людини:«Якими постають відмінні ознаки істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття».

4.Поняття «людина – індивід - особа – особистість – індивідуальність» характеризують якісні прояви людини.

Людина – це біологічний вид, що має характерні тілесні ознаки (прямоходіння, руки, пристосовані до праці, високорозвинений мозок, свідомість як здатність до пізнання.)

Індивід – жива істота, що належить до людського роду. Індивідом можна вважати і немовля, і дорослого, і мислителя, і ідіота, і представника племені, що знаходиться в стадії дикості, та високоосвіченого жителя цивілізованої країни. Але якщо індивідом народжуються, то особистістю можна стати лише у суспільстві та під впливом суспільства. Якщо такі умови не створюються, потенційні можливості людини залишаються не реалізованими, вона не може перетворитися з біологічної істоти на соціальну.

Прикладом цього є так звані феральні люди – істоти, що були виховані в ізоляції від нормального соціального середовища.

Найбільше число дітей – вовків, дітей - пантер, дітей – леопардів дала світу Індія. Найвідомішими стали дівчата – вовки Камала і Амала, яких у 1920 році знайшов священик доктор Сингх. Разом з мисливцями він у джунглях побачив сімейство вовків, серед них бігли два «чудиська», яких доктор не зміг класифікувати. Згодом з’ясувалося, що це були дівчатка, молодшій на вигляд було півтора року, старшій – близько восьми. Голі, покриті болячками, синцями, мозолями, вони пересувалися на чотирьох кінцівках, дряпалися, кусалися, ричали як звірі. Доктор забрав їх до себе, почав виховувати їх, як людей. Але діти ще довго лякалися світлого приміщення, вночі вили, спали дуже мало, їли сире м'ясо, полювали на курчат та інших домашніх тварин. Молодша дівчинка, Амала, прожила в неволі не більше року, а Камала – близько дев яти. Поступово вона навчилася ходити, умиватися,користуватися посудом, навіть вивчила декілька слів, але продовжувала їсти сире м'ясо і потрохи, уникала собак. Ця історія підтверджує, що феральні люди не можуть стати повноцінними членами суспільства, бо процес соціалізації у них почався дуже пізно. Соціалізація має розпочатися в ранньому дитинстві, коли на 70% формується особистість людини.

Поняття «особистість» допомагає охарактеризувати в людині соціальну основу її життєдіяльності. Конкретна людина,індивід, у даному випадку особистість, має величезну кількість взаємопов’язаних суспільно цінних рис. Серед них розум, мудрість, емоції, воля, рішучість, навички, вміння, установки, переконання, самооцінки, любов, ненависть, пристрасть, імпульсивність тощо. Ці якості мають як природні, так і соціально значущі риси. Із численних моральних якостей можна виділити гуманність, людяність, доброту, милосердя, совісність, терпеливість, ввічливість, працелюбність, благородство, чесність, справедливість, відповідальність та багато інших. Звичайно, тим чи іншим індивідам властиві і багато негативних, аморальних якостей: егоїзм, користолюбство, недоброзичливість, боягузтво, цинізм, наклепництво, злостивість, зазнайкуватість тощо. Усі ці властивості є продуктом впливу суспільства, соціальних спільностей, окремих людей на дану особистість, також продуктом самовиховання. Особистість характеризується унікальним поєднанням природних, соціальних і духовних складових: тілесної організації людини, її соціальних ролей в різних формах спілкування і спрямованості до певних духовних цінностей і ідеалів.

Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. Індивідуальність виявляється в рисах темпераменту, характеру, в інтересах, якостях інтелекту, потребах, здібностях індивіда.

Для людської індивідуальності велике значення мають ціннісні орієнтири, тому що відповідно до них вона будує свою діяльність.

5.Не хлібом єдиним живе людина", – вчить народна мудрість. Як відомо, плебеї і раби Стародавнього Риму вимагали хліба і видовищ. Навіщо видовища голодному?Виявляється, одного задоволення біологічних потреб людині недостатньо. У цьому одна з найважливіших відмінностей людини від тварини. Тварина орієнтується на навколишнє середовище лише з точки зору використання її природних властивостей для задоволення своїх же природних потреб. Діапазон людського ставлення до дійсності значно ширше. Цінність – це значущість чогось для людини. Розділ філософського знання, в якому осмислюється природа, сутність та роль значущих для людини явищ, речей і процесів, називається аксіологією. Цінності — це позитивні зразки поводження, світоуста- новки, стани, взяті «у чистому вигляді», це те, що притягує людину, пробуджує її прагнення, те, перед чим схиляються й чому служать. Людина засвоює цінності у процесі свого 46 дорослішання, сприймає їх, наслідуючи поведінку й суджен- ня батьків, засвоює цінності через долучення до різних видів діяльності й ритуалів, запозичує ціннісні зразки з найближчого оточення, черпає їх з розповідей і повчань. Зазвичай ціннісні переконання, зокрема й ті, що відповідають на пи- тання «навіщо жити?», складаються в дитинстві та юності нерефлексивно: людина сприймає їх на віру, робить внут- рішнім надбанням, не піддаючи аналізу й критиці. Згодом вона може переглянути ціннісне надбання, в ранньому віці вона спаяна з ним. Цінностей безліч і вони різноманітні, тому кожна культу- ра пропонує суспільству насамперед вищі цінності, у світлі яких розглядаються всі інші. Філософи подають ціннісну структуру у вигляді зрізаної піраміди, біля широкого під- ніжжя якої розташовані різні «вторинні» й «третинні» цін- ності, а нагорі концентруються головні. Вищими вважаються ті цінності, заради яких у ситуації вибору людина готова (і зобов’язана!) пожертвувати цінностями нижчого порядку. Вищих цінностей завжди небагато й вони охоплюють основні сфери людського життя: сферу діяльності (праця, творчість); соціальну сферу (економічні цінності, цінності патріотизму, політичні, етнокультурні та ін.); сферу родини (цінність ма- теринства й батьківства, цінність шлюбу); сферу особистих відносин (любов, дружба); сферу ідей (релігійні й атеїстичні цінності, наукові переконання), а також усі цінності, що стосуються особистості (життя, здоров’я, воля, самореаліза- ція, розваги, відпочинок тощо). Якщо у людини на вершині піраміди залишається одна або дві цінності, то перед нами, очевидно, закінчений фанатик. Звичайно культура, навіть динамічна, досить жорстко закріплює в суспільній свідомості набір основних соціально- політичних вищих цінностей і нерідко навіть формулює їх у документах — кодексах і конституціях. Різні типи сус- пільства задають дещо різні набори вищих цінностей. Ска- жімо, суспільства ринкового типу на вершину піраміди, як правило, поміщають індивідуальні цінності: індивідуальне 47 життя, приватну власність, права людини, волю. А сус- пільства традиційного типу пропонують своїм громадянам суспільно-колективістські цінності: патріотизм, служіння спільним інтересам, соціальну захищеність, жертовність заради загальних цілей та ідеалів. Коли будь-який соціум переживає небезпеку, у ньому, як правило, висуваються на перший план суспільні цінності. Якщо ж цього не відбу- вається, конкретне суспільство гине й відходить в історію

В залежності від того, що виступає предметом потреб та інтересів людини, виділяють матеріальні та духовні цінності. Класифікують цінності за рівнем: індивідуальні, групові, національні, загальнолюдські. До базових людських цінностей належать цінності добра(блага), свободи, користі, істини, правди, творчості, краси, віри. Підсумковою цінністю є благо як єдність істини, добра і краси. Які цінності можуть стати вищими для людини, залежить від багатьох обставин. Вищими цінностями можуть бути: здоров’я, сім’я, кохання, мир, держава,праця, честь, споглядання, творчість. Цінності визначають ціннісні орієнтації особистості.

Ціннісні орієнтації – це світоглядні, моральні, політичні переконання, принципи поведінки, глибокі і постійні прихильності людини. Сукупність сталих ціннісних орієнтацій утворює своєрідний стрижень свідомості. Саме тому ціннісні орієнтації є дуже важливими регуляторами поведінки індивідів.

В історії людства було багато систем ціннісних орієнтацій. Загальновизнаними є такі:етико – релігійна, образно – естетична, утилітарна, науково - теоретична, політична орієнтації.

6.Особа неможлива без самостійності, свободи. Вибір особистого шляху і поля діяльності — це результат вільного волевиявлення людини. В різні періоди історії людства філософи свободу визначали по-різному. Філософ-кінік Діоген, який жив в IV сторіччі до н.е., вважав, що не будь-яка людина вільна, а лише та, яка кожний день готова померти. Народившись майже п'ять століть згодом, римський стоїк Епіктет вважав вільною тільки таку особу, яка бажає лише те, то може отримати. В XVII ст. англійський філософ Джон Локк назвав вільною людину, що уміє управляти своїми пристрастями. Визначали свободу і як добровільні підпорядкування необхідності(Б.Спіноза), і як можливість нікому не підкорятися, інші свободу ставили в залежність від умов, що дозволяють або не дозволяють задовольняти бажання. Екзистенціалісти вважають свободу безумовним становищем духу людини, що не залежить від зовнішніх умов. Свобода, як усвідомлений вибір людиною варіанта певної поведінки в даній ситуації, залежить не тільки від зовнішніх обставин, але й від стану духовного світу людини, від міри її внутрішньої установки на істину, добро, красу, справедливість. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, та ін.

Проблема відповідальності людей за свою свободу і дії завжди пов’язана з розумінням меж цієї свободи, меж втручання в природні і суспільні процеси, в життя інших людей і своє власне життя. Дії людини, яка не звертає уваги на необхідність, стають не свободою, а сваволею, яка може мати згубні наслідки для людини, суспільства, культури. Виділяють основні позиції розуміння свободи: волюнтаризм, фаталізм, детермінізм.

Волюнтаризм – наполягання на необмежених можливостях людських дій, на їх залежності виключно від бажання та волі.

Фаталізм - заперечення будь – якої свободи, віра в те що, в людському житті все наперед та однозначно визначено.

Детермінізм - визнання внутрішнього зв’язку свободи із необхідністю.

7.Утвердження вищих цінностей і цінностей власного життя становить сенс індивідуального існування. Потреба в сенсі фіксує потребу людини зрозуміти своє місце в світі. Ще Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п'є тощо для того, щоб жити.Епікурейці проголосили гедоністичне розуміння сенсу життя.

Гедонізм – вчення,згідно з яким добром визначається те, що приносить насолоду, а злом те, що несе страждання. Епікур вважав вищим благом для людини насолоду, але не фізичну, а духовну (дружбу, знання). Згодом гедоністичне розуміння життя все більше стали тлумачити як отримання насолоди від матеріальних благ, чуттєвого задоволення.

Інакше в античному світі ставилися до сенсу життя представники стоїцизму (Сенека, Марк Аврелій). На їх думку все у світі визначено, людина нічого не може змінити у своїй долі. Тому вона має мужньо зустрічати життєві випробування і протистояти спокусам.

Сенс життя кожної людини унікальний та неповторний, як і її життя. Говорити про це поняття безвідносно до конкретної людини безглуздо, оскільки завжди існує індивідуально усвідомлений сенс життя. Одні вбачають його у праці, інші– в коханні, треті – у самовдосконаленні, пізнанні, четверті – у боротьбі, п’яті – у служінні Богу тощо. Доки людина живе, вона має можливість реалізовувати певні цінності.

Проблема сенсу життя виникає перед конкретною людиною або тоді, коли вона, відхиляючись від повсякденних справ, усвідомлює свою кінцевість, або тоді, коли за різними причинами вона втрачає віру у цілі та ідеали, якими жила. В підсумку, на перший план виходить фундаментальне питання: “Чи варто жити і навіщо жити?” Поняття сенсу життя відображує суттєві характеристики людського буття і тому пов’язано з такими поняттями як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям людини. Припиниться пошук — урветься людське життя.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Як розглядається проблема людини в історії філософії?

2. Охарактеризувати основні гіпотези походження людини.

3. В чому полягає сутність людини?

4. Як взаємопов’язані поняття «людина», «індивід», «особистість», Індивідуальність»?

5. Окреслити підходи до розуміння сенсу життя людини.

6. Як філософія розглядає проблему цінностей людського буття.

7. Як взаємопов’язані свобода і відповідальність людини?