Інституційно-правове забезпечення управління державним боргом в Україні

Інституційне забезпечення державного боргу можна назвати інфраструктурою всієї системи управління державним боргом.

Інститутами, які забезпечують розвиток державного боргу в Україні є:

— органи державної влади (Кабінет Міністрів України, зокрема Міністерство фінансів України, Міністерство економіки; Верховна Рада України; Національний банк України; Державна казначейська служба; та ін.);

— органи місцевого самоврядування;

— агенти держави на ринках державних цінних паперів;

— фінансові консультанти;

— контролюючі та регулюючі органи (Державна фінансова інспекція України, Рахункова палата);

— реєстратори і депозитарії.

Представником інтересів держави при державному запозиченні виступає Кабінет Міністрів України. Відповідно до чинного зако­нодавства Кабінет Міністрів України забезпечує проведення еко­номічної, грошово-кредитної політики уряду. За його дорученням і відповідно до бюджетної резолюції Міністерство фінансів розроб­ляє державний бюджет на наступний рік із затвердженням розмірів зовнішнього державного боргу на початок наступного року, визна­чає розміри бюджетного дефіциту/профіциту (з деталізацією дже­рел фінансування бюджетного дефіциту та напрямів використання коштів за умов бюджетного профіциту), визначає порядок та умови залучення і використання іноземних кредитів, повернення яких га­рантується Кабінетом Міністрів України.

Кабінет Міністрів України виступає від імені держави гарантом кредитів, які надаються Україні урядами іноземних держав, міжна­роднимифінансово-кредитними організаціями, іноземними банка­ми; визначає банки — агенти Кабінету Міністрів України із залу­чення і повернення отриманих кредитів; приймає рішення про випуски облігацій внутрішніх і зовнішніх державних позик, їхні обсяги, строки, порядок повернення тощо.

Правовою основою управління державним боргом є Конститу­ція України, в якій передбачено, що виключно законами України встановлюються порядок утворення і погашення державного боргу, порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види та ти­пи. Усю правову базу, яка забезпечує дієздатність системи управ­ління державним кредитом в Україні, можна умовно поділити на такі групи:

1. Група законодавчо-правових актів, які визначають загальні тенденції формування державної заборгованості, її критичні розмі­ри відповідно до економічного розвитку країни.

2. Закони, постанови, які регулюють сутність, структуру, поря­док, умови, строки, види, прибутковість, емісію державних внутрі­шніх боргових зобов’язань, тобто визначають порядок формування і функціонування ринку внутрішніх боргових зобов’язань.

3. Правові акти, які регулюють питання залучення кредитних ресурсів із зовнішніх фінансових ринків для стимулювання і розви­тку виробничо-господарської діяльності, що надаються суб’єктам господарювання під гарантію Кабінету Міністрів України, Мініс­терства фінансів та Національного банку України.

4. Правові акти, що регулюють обіг зовнішніх боргових зо­бов’язань, а також правові акти, які визначають і регулюють пи­тання отримання кредитних ресурсів зі світового ринку позикових капіталів для фінансування державних програм. Значна частина правової бази, яка стосується цієї проблеми, охоплює безпосеред­ньо угоди між урядами іноземних держав, міжнародними фінансо­во-кредитними інституціями та Україною щодо надання позик. Ця складова містить правову базу, яка регулює питання, пов’язані з отриманням, використанням ресурсів, сплатою доходів та пога­шенням заборгованості, і визначається відповідно до законодавчої бази країни-кредитора.

2.Боргове планування у механізмі управління боргом

Борговий механізм представляє собою сукупність форм, методів, прийомів і процедур цілеспрямованого впливу держави на об’єкти управління державним боргом, спрямованих на забезпечення потреб у додаткових фінансових ресурсах та ефективного використання залу­чених коштів, на здійснення своєчасного, в повному обсягу обслуго­вування державного боргу Боргове планування – складова фінансового планування розвитку держави, яка спрямована на розробку та визначення перспективних джерел та обсягів державних запозичень для фінансування державних потреб. Планування портфеля державних цінних паперів, з урахуванням можливих ризиків, пов’язаних з мінливістю кон’юнктури фінансового ринку, коливанням реальних відсоткових ставок та ризикової надбавки, нерівномірністю наповнення державного бюджету, буде сприяти мінімізації вартості запозичень, дозволить коригувати емісії державних цінних паперів, формувати оптимальну, за строками погашення, структуру державного боргу.

Процедура боргового планування має реалізовуватися послідовно у декількох етапах:

1. Аналіз тенденцій розвитку національної та світової економіки щодо можливості додаткового фінансування державних потреб, що включає в себе аналіз: очікуваних експортних надходжень, наявних валютних резервів та можливих змін їх величини та структури, очікуваних державних доходів.

2. Вивчення стану та структури державного боргу з метою визначення можливостей своєчасного виконання існуючих зобов’язань. Основними напрямами даного етапу є аналіз боргового портфелю та графіку погашення зобов’язань протягом визначеного інтервалу планування.

3. Планування витрат на погашення і обслуговування державного боргу - направлене на уникнення ситуації „пікових” платежів і недопущення кризи неплатежів. Основною метою планування погашення і обслуговування існуючих зобов’язань є верифікація можливості їх виконання.

4. Планування майбутніх позик, з розробкою сценаріїв запозичень розробка сценарію поведінки боргових зобов’язань по загальній сумі боргу, планових позиках, фактичних позиках або окремому частковому запозиченню. На даному етапі мають узгоджуватися основні параметри боргу з процентними ставками і курсами валют. Основою планування нових запозичень є співвідношення потреб у нових позиках і можливостей держави задоволення цих потреб.

5. Визначення оптимального боргового портфеля.

Одним із перспективних напрямів удосконалення фінансово-економічного механізму регулювання державного боргу є перехід до багатолітнього планування з одночасним підвищенням якості прогнозів. Необхідно подовжити інтервал планування до 10 років і розширити процедуру планування, що має включати потреби в запозиченнях не тільки одного запланованого року. Подібне довгострокове планування дозволить оцінити наслідки діючої бюджетної політики (наприклад, прийняття дефіцитних чи профіцитних бюджетів), інвестиційної політики (реалізація інвестиційних проектів у запланований термін з урахуванням економічних вигід від їх реалізації), дозволить здійснювати додаткову деталізацію прогнозів усередині обраного інтервалу планування.

Довгострокове планування доцільно здійснювати після реалізації процедури середньострокового планування і довгострокового планування доходної і витратної частини бюджету, адже просте розширення інтервалу планування може призвести до погіршення якості прогнозів.