Одну з перших світських державно-правових концепцій у XVI ст. розробив італійський політичний мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Він у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія." заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі).
З цього приводу Макіавеллі зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу. На його думку, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі. Форми держави залежать від кількості правителів. Це, за вченням ученого, держави, що управляються "єдиновладно" - монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї, або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.
Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою із застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.
Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії - адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату.
Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники. Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всілякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і зовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці згодом отримав назву макіавеллізму.
У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:
1) відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;
2) заклав основи політичної науки;
3) виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Пали;
4) увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у сучасному їх розумінні;
5) сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".
Ідеологія гуманізму епохи відродження.
Гуманізм попервах виникає як світське вільнодумство епохи Відродження. Започаткований у середині XIV ст. передовими мислителями Італії, він швидко поширюється по всій католицькій Європі й стає головною течією в тогочасному духовному житті.
Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.
Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти не просто дуже багато робили для збереження, вивчення древніх рукописів, пам'ятників мистецтва, вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя.
Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея "гріховності” людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм ("антропос” грецькою - людина). Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Один з італійських гуманістів того часу Піко делла Мірандолла услід за античним автором вигукував: "Велике чудо є людина!”. У своєму трактаті "Про достоїнство людини” він писав: "Бог створив людину, щоб вона пізнавала закони Всесвіту, любила його красу, дивувалася його величчю. Людина може рости, удосконалюватися вільно. У ній знаходяться начала найрізноманітнішого життя”.
Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації - общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення.
Однак гуманісти схилялися насамперед перед "сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.
Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інш.). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало.
