Державна казна за часів Київської Русі

Утворення Київської Русі як держави відбулося 882 року, коли новгородський князь Олег об’єднав Новгородське, Смоленське і Київське князівства. Він переніс столицю в Київ і проголосив себе Великим київським князем. З кінця IX і до другої половини XI століть Київська Русь перетворилась в одну з найбільших і наймогутніших держав середньовічної Європи.

Володарем у державі був князь, який уособлював і законодавчу, і виконавчу, і судову владу. Князь особисто видавав усі закони й розпорядження, призначав урядовців, розпоряджався державним скарбом, керував військовими силами, вів закордонну політику. Від здібностей, розуму і умілості князя повністю залежав добробут і розвиток держави.

Великокняжий двір, за свідченням літописців, являв собою справжню державну казну (скарбницю). Нагляд за князівським двором, княжими маєтками та завідування князівською скарбницею здійснював дворецький. Розпоряджався ж скарбницею мав право тільки сам князь.

У Київській Русі в період раннього феодалізму (ІХ-ХІІ ст.) основним джерелом доходів скарбниці (казни) була данина від населення. Головною особливістю такого виду платежу була його обов’язковість. Збирали данину з усього, з чого тільки можна було: з кожної душі податного стану (подушне), із землі, з диму (де проживала людина), з рала (плуга) тощо. Залюбки брали натурою: пшеницею, медом, воском, шкурами худоби, хутром дикого звіра.

Ще одним джерелом наповнення державної скарбниці були судові збори (вири): 40 грн. за вбивство простолюдина, 80 грн. за вбивство «княжого мужа»; менші штрафи за дрібніші злочини.

Цілком зрозуміло, що прямого податку (данини) на всі державні потреби звичайно не вистачало. Тому, щоб поповнити князівську скарбницю, на населення накладалися різні додаткові повинності – прямі та непрямі податки (рис. 2). (слайд 11).

Рис. 2. Форми данини в Київській Русі

Історія свідчить, що в далекі часи народ ніс на собі важке ярмо данини.

Данина до Києва надходила двома шляхами: або підвладні племена привозили їх до Києва, або князі самі їздили по данину до племен, князь об’їжджав свої володіння по кордонах кругом.

Перші українські князі Олег та Ігор, а також княгиня Ольга, об’їжджаючи підвладні землі, запроваджували устави данини, якими було необхідно керуватися під час збору данини й проведення суду. Величина податків залежала від різних умов. В окремих випадках князі призначали нові види данини, щоб покарати населення за провини. Такі заходи були не популярні серед простого люду й зустрічалися відчайдушній опір.

Історія залишила чимало прикладів непокори платників данини, коли її розміри виходили за межі здорового глузду. Саме порушення князем Ігорем традиційної норми данини викликало в 945 р. повстання у Древлянській землі. Князь Ігор, зібравши звичайну данину, вирішив, повернутися і зібрати додаткову данину. У результаті спалахнуло повстання і князя Ігоря було вбито. Вдова Ігоря, Ольга, жорстоко придушила повстання, а Древлянську землю було обкладено новою важкою даниною. Повстання древлян стало поштовхом до певної регламентації феодальних повинностей у державі. Княгиня Ольга встановила першу податкову реформу, яка встановлювала норми данини, час і місце її збору.

Прообразом казначейства можна вважати князівську скарбницю Ярослава Мудрого і його спадкоємців, яка слугувала сховищем матеріальних цінностей, а також була місцем, де приймали укази, складали грамоти вели поточне листування. Правління князя Ярослава Мудрого лишило на русі пам’ятку, гідну великого монарха, - збірку норм давньоруського законодавства, відому під назвою «Руська правда», або «Закони Ярослава». Цей документ захищав право на власність і князів і простого народу.

«Руська правда» вмістила низку законів:

- Закон про грошову пеню за вбивство;

- Закон про пеню за удари;

- Закон про межові знаки (з того, хто переоре межу, зрубає дерево або стовп, які слугували межею, брали в скарбницю 12 грн.);

- Закон про право спадкоємця;

- Статут церковний;

- Закон про борги;

- Закони про міжнародну торгівлю;

Проте, майже всі прибутки державної (князівської) скарбниці «поїдали» княжий двір і передусім військо. За кошти казни велося будівництво палаців, культових споруд, міст, укріплень, мостів, греблів, доріг. Значних витрат потребувало й ведення воєн, а також спорядження флоту для торгівельних відносин з морськими державами.

З 1349 року відбувається занепад державних фінансів України періоду княжої доби, коли польський король Казимир Великий завоював Галичину і частину Волині. З того часу Україна почала втрачати свою самостійність, а разом з нею – і свої державні фінанси.