Консервативні сили в радянському керівництві, щоб не допустити перемоги антикомуністичної, демократичної революції, спробували використати тяжке соціально-економічне становище в країні, незадоволення народних мас і повернути радянське суспільство до старих, доперебудовних порядків. Із цією метою була здійснена спроба державного перевороту.
О шостій годині ранку 19 серпня 1991 р. засоби масової інформації сповістили громадян країни про утворення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). До складу цього органу ввійшли: віце-президент СРСР Г. Янаєв, перший заступник голови Ради оборони СРСР О. Бакланов, голова КДБ СРСР В. Крючков, Прем’єр-міністр СРСР В. Павлов, міністр внутрішніх справ СРСР Б. Пуго, міністр оборони СРСР Д. Язов та ін. Вони заявили, що Президент СРСР М. Горбачов буцімто хворий і обов'язки Президента переходять до Г. Янаєва, а країною буде керувати ДКНС.
ДКНС оголосив про введення на півроку надзвичайного стану в окремих районах СРСР. Призупинялася діяльність всіх політичних партій (окрім КПРС), громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків, встановлювалася жорстка цензура над засобами масової інформації, заборонявся вихід газет, окрім кількох лояльних до ДКНС видань. У Москві, де відбувалися головні події, було введено комендантську годину, а на центральних вулицях та майданах столиці з'явилися війська, танки та інша бронетехніка.
Уранці 19 серпня 1991 р. у Києві представник ДКНС генерал В. Варенников разом із командуючим Київським військовим округом генерал-полковником В. Чичеватовим зібрали командирів військових частин гарнізону столиці і наказали виконувати всі розпорядження ДКНС. В. Варенников у розмові з Головою Верховної Ради УРСР Л. Кравчуком та Першим секретарем ЦК Компартії України С. Гуренком в ультимативній формі зажадав підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки.
Дії ДКНС знайшли підтримку з боку керівництва Компартії України. 19 серпня 1991 р. секретаріат ЦК КПУ направив на місця шифротелеграму, де було поставлене завдання партійним комітетам усіляко сприяти діям ДКНС. Запевнили ДКНС у своїй лояльності більшість облвиконкомів республіки та керівництво Кримської АРСР.
Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук у своєму виступі по республіканському радіо і телебаченню 19 серпня 1991 р. уникнув оцінки дій ДКНС. Він закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на розв'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, а відповідні оцінки і висновки зробить Президія і Верховна Рада України.
Президія Верховної Ради УРСР зайняла вичікувальну позицію і лише ввечері 20 серпня прийняла текст заяви, у якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Рада, не мають юридичної сили на території УРСР.
Заколотники розпочали путч у країні, яка була охоплена антикомуністичною, демократичною революцією, і якщо реакція керівництва республіки на події в Москві була в цілому стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли тверду і принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС.
19 серпня 1991 р. Народний Рух України виступив із заявою, де закликав співвітчизників не підкорятися волі путчистів, створювати організаційні структури активного опору, та закликав до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада – організована опозиція в республіканському Парламенті – засудила державний переворот і закликала підтримати керівництво Росії у його протистоянні заколотникам.
19-22 серпня 1991 р. масові мітинги - протести проти дій путчистів відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку та інших містах України.
Головні події розгорнулися в Москві. Центром опору став „Білий дім”, де розміщувалася Верховна Рада РРФСР. Навколо нього зібралися тисячі захисників демократії, були збудовані барикади. Опір ДКНС очолив Президент Російської Федерації Б. Єльцин. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці і перекрили хід бронетехніки і військ до „Білого дому”. Штурм будинку Верховної Ради РРФСР став для заколотників неможливим. Серед захисників демократії в Москві було чимало українців. Над барикадами поруч з іншими майорів і український синьо-жовтий прапор.
Рішучий опір заколотникам з боку тисяч простих громадян, що заполонили центр Москви, рішучі дії керівництва РРФСР на чолі з Єльциним, нерішучість і вагання військ, перехід частини з них на бік демократичних сил, гнівні протести громадськості всередині країни і поза її межами, нерішучість самого ДКНС призвели до ганебного провалу путчу. 22 серпня 1991 р. ДКНС було розгромлено. Антикомуністична, демократична революція в країні перемогла.
Невдача спроби державного перевороту продемонструвала нечуване зростання громадської свідомості і політичної зрілості народних мас. З радянським періодом в історії країни було покінчено.
Провал путчу мав катастрофічні наслідки для КПРС, реакційні кола якої і підняли заколот. КПРС перестала існувати. 30 серпня Президія Верховної Ради України заборонила діяльність Компартії України – складової частини КПРС.
Президент СРСР М. Горбачов, звільнений із його резиденції у Форосі на південному березі Криму, де його утримували під час заколоту, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася роль керівництва Російської Федерації, яке відіграло ключову роль у придушенні путчу. Союзні структури влади були паралізовані. Склалися винятково сприятливі обставини для здобуття свободи і незалежності всіма союзними радянськими республіками, серед них і Україною.
