Відновлення УНР. Державне будівництво

19 грудня 1918 р. було вирішено відновити Українську Народну Республіку, але Центральну Раду не відновлювати, а зберегти верховну владу до скликання Конгресу трудового народу в руках Директорії. Директорія прийшла до влади та діяла в дуже складних і тяжких умовах – із заходу Україні загрожували польські війська, з півночі і сходу в Україну рухалися більшовицькі загони, на південному кордоні скупчувалися білогвардійські війська Денікіна, на півдні причорноморську смугу зайняли війська Антанти. У самій Україні багаточисленні повстанські загони, що повалили гетьманщину, з кожним днем танули, оскільки селяни, які складали їхню основну масу, розходилися по домівках, поспішаючи ділити поміщицькі землі. До того ж деякі з повстанських загонів повертали зброю проти Директорії і приставали до радянських військ. Директорія не мала готового адміністративного апарату, на місцях фактичною владою були отамани військових частин, панували анархія і хаос. 26 грудня Директорія опублікувала першу декларацію, у якій виклала свою програму дій. Вона заявила, що поміщицькі, монастирські, церковні землі перейдуть у користування безземельних і малоземельних селян, буде встановлено 8-годинний робочий день, влада належатиме лише класам працюючим – робітництву й селянству. Директорія пропонувала трудовому селянству, міському робітництву і трудовій інтелігенції обрати своїх представників на Конгрес трудового народу України, який матиме всі верховні права і повноваження вирішувати питання соціального, економічного і політичного життя республіки. Конгрес мав вирішити також форми влади як на місцях, так і в центрі. “У сфері міжнародних відносин, - говорилось у декларації, - Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету й бажання мирного співжиття з народами всіх держав…”. 26 грудня 1918 р. Директорія створила свій перший уряд – Раду Народних Міністрів на чолі з українським соціал-демократом В.Чехівським. З 18 членів уряду українських соціал-демократів було 6, есерів – 4, соціалістів-самостійників – 4, соціалістів-федералістів – 3 і 1 представник єврейської соціал-демократичної партії “Поалей-ціон”, тобто всі міністри були соціалістами. У губернії та повіти були призначені комісари і коменданти. Перші представляли цивільну, а другі – військову владу. У губерніях, повітах і волостях Директорія відновлювала старі земські установи, у містах – міські думи. Замість гетьманської Державної варти формувалася “народна міліція”. Але у самій Директорії, її уряді і партіях, представлених у ньому, не було єдності щодо питання про характер відновлюваної УНР та її перспективи. В.Винниченко, В.Чехівський, А.Макаренко та деякі інші керівні діячі стояли за прийняття радянської системи і досягнення угоди з більшовиками. С.Петлюра, П.Андрієвський та їхні прихильники – за союз з Антантою і спільні з нею дії проти більшовиків. У січні 1919 р. відбувся VІ конгрес УСДРП, на якому більшість делегатів висловилися за демократичний, парламентський лад, про­ти встановлення робітничої диктатури у формі рад. Але окрема група, яка назвала себе фракцією незалежників, стала на радянську платформу і виділилася з УСДРП, створивши незабаром окрему партію. Лідерами незалежників були М.Ткаченко, А.Річицький, А.Драгомирецький, Ю.Мазуренко та ін. Ліві українські есери-боротьбисти ще в час німецької окупації утворили Головний революційний комітет, до якого ввійшли М.Шинкар, Г.Михайличенко, О.Шумський та ін. Він брав участь в ор­ганізації селянських повстань проти гетьманщини, а зі встановленням влади Директорії став виступати і проти неї, підтримуючи ідею влади рад і зближаючись із більшовиками. Безпорадність і розбіжність поглядів на характер влади та держави особливо засвідчила державна нарада 16 січня 1919 р. у Києві, на яку зібралися члени Директорії, уряду, керівники полі­тичних партій і корпусу Січових стрільців. Представники січових стрільців О.Назарук і Ю.Чайківський запропонували замість Дирек­торії встановити військову диктатуру - тріумвірат у складі С.Пет­люри, командира корпусу січових стрільців Є.Коновальця і його заступника А.Мельника. Один з лідерів УСДРП М.Порш відстоював парламентський шлях розвитку, представник есерів М.Шаповал виступив за встановлення влади рад. При такій полярності думок і пропозицій нарада не змогла схвалити конкретного рішення, і керівниц­тво УНР не мало певної визначеної лінії в державному будівництві.

Злука ЗУНР з УНР

Визначною подією за часів Директорії було проголошення соборності України. У час розпаду Австро-Угорської імперії Україн­ська Національна Рада Західної України 19 жовтня 1918 р. проголосила на західноукраїнських землях Австро-Угорщини Українську Державу, яка 13 листопада дістала назву – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). 1 грудня у Фастові представники ЗУНР і Директорії підписали попередній договір про злуку обох держав в одну державу. 3 січня 1919 р. Українська Національна Рада як найвищий законодавчий орган ЗУНР на своєму урочистому засіданні в Станіславі, куди через окупацію Львова поляками вона була змушена переїхати, прийняла “Ухвалу Української Національної Ради про злуку ЗУНР з УНР”. “Українська Національна Рада, - говорилося в цій ухвалі, - виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує урочисто з’єднання з нинішнього дня ЗУНР з УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку”.Президія Української Національної Ради і уряду ЗУНР – Державний Секретаріат – направили до Києва для юридичного оформлення злуки повноважну делегацію на чолі з Л.Бачинським. 22 січня на Софійській площі в Києві був зачитаний “Універсал Соборності” Директорії, у якому говорилося: “Однині на всіх землях України, розділених віками, - Галичині, Буковині, Закарпатській Русі і Наддніпрянській Україні – буде одна, велика Україна. Мрії, для яких найкращі сини України жили і вмирали, стали дійсністю. Однині повіки буде одна, самостійна Українська Народна Республіка". Після злуки західноукраїнські землі дістали назву Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР). Проголошення соборності українських земель поклало кінець роз’єднанню українського народу і відкривало нову епоху в його житті. Але в ті часи, через надто складні умови та численні перешкоди, втілити в життя об’єднання розірваних на частини українських зе­мель в єдину соборну Українську Державу не вдалося.