Падіння гетьманського режиму. Прихід до влади Директорії

Восени 1918 р. німецько-австрійська окупація в Україні - основна опора гетьманщини - захиталась, гетьман зробив спробу залучити до свого уряду представників Українського національного союзу і цим розширити свою соціальну базу. 19 жовтня було сформовано новий Кабінет Міністрів на чолі з Ф.Лизогубом, до якого, поряд із більшістю проросійськи настроє­них міністрів-кадетів, увійшли й п'ять членів Українського націо­нального союзу (4 члени партії соціалістів-федералістів – А.В'язлов, О.Лотоцький, П.Стебницький і М.Славинський та один безпар­тійний - М.Леонтович). Але цей коаліційний кабінет проіснував не­довго - до 15 листопада. Неймовірно сильний натиск народних мас, революція в Німеч­чині, утрата опори в особі німецько-австрійських військ змусили гетьманців шукати виходу з критичного становища. Передусім вони оголосили в усіх губерніях воєнний стан, посилювали формування своїх корпусів, почали створювати офіцерські добровольчі дружини і зро­били ставку на всеросійські антибільшовицькі сили та допомогу країн Антанти. 14 листопада гетьман своєю грамотою замість Кабінету Мініс­трів Ф.Лизогуба створив новий Кабінет, який очолив колишній цар­ський міністр землеробства монархіст С.Гербель. Була проголошена мета – “утворення Всеросійської федерації, кінцевою метою якої буде відновлення Великої Росії”. Коли гетьман видав грамоту про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією, Український національний союз, щоб зберегти незалежність України, вирішив відкри­то виступити проти гетьманщини. У ніч з 13 на 14 листопада в Києві таємно зібралися представники Українського національного союзу, політичних партій, Селянської спілки, Спілки залізничників і Українських Січових стрільців. Засідання вирішило підняти повстання проти гетьмана і для керівництва ним створило верховний орган - Директорію Української Народної Республіки. Головою Директорії було обрано В.Винниченка, соціал-демократа. С.Петлюра, соціал-демократ (звільнений за два дні до того з тюрми, у той час перебував у Білій Церкві), став членом Директорії і головним отаманом військ УНР (обраний заочно). Членами Директорії також стали: Ф.Швець - український есер, професор геології, проректор Київського державного українського університету, представляв Селянську спілку; П.Андрієвський – соціаліст-самостійник, адвокат, і А.Макаренко - український есер, керівник профспілки залізнични­ків. У ніч з 14 на 15 листопада підпільники розклеїли по Києву відозву Директорії до населення, у якій генерал Скоропадський оголошувався насильником і узурпатором народної влади, а його уряд як протинародний і протинаціональний - недійсним, а також закликалося всіх чесних громадян, як українців, так і неукраїнців, стати "збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу і тоді всі соціальні й політичні здобутки революційної диктатури будуть повернені... До зброї, громадяне, й до порядку". 15 листопада Директорія таємно перебралася до Білої Церкви, до табору січових стрільців, а в Києві вона залишила своїм вищим "револю­ційним органом боротьби" Український військовий революційний комітет, до якого тоді входили М.Авдієнко, В.Чехівський, А.Пісоцький, З.Висоцький, П.Галаган, І.Завгородній, М.Марченко. Вирішальне значення для долі повстання мала поведінка німецьких військ. Унаслідок переговорів між Директорією і представника­ми Великої Ради німецьких солдатів 17 листопада 1918 р. було підписано угоду. Німецькі війська зобов'язувались дотримуватись "суворого нейтралітета" у боротьбі Директорії проти гетьмана. Директорія, у свою чергу, обіцяла всіма силами сприяти німецьким військам в їхній евакуації та охороні їхнього майна. Повстання почалось з виступу січових стрільців у Білій Церкві. 16 листопада було зайнято Фастів. Розгорнувся наступ у напрямку на Київ. 18 листопада внаслідок запеклого бою січовики зайняли Мотовилівку. У цьому бою загинуло близько 600 гетьманців, переважно офіцерів. Гетьманці відступили. Полки гетьманської Сердюцької дивізії перейшли на бік Директорії. 20 листопада повстанські війська, які незабаром були об'єд­нані в так званий Осадний корпус під командою Є.Коновальця, почали облогу Києва. Уже в перші дні повстання на бік Директорії перейшла більшість гетьманських військових частин: корпус січових стріль­ців, що стояв у районі Білої Церкви, дивізія сірожупанників, що перебувала на Чернігівщині, Запорізька дивізія, яка стояла на Харківщині, Чорноморський козацький кіш, що формувався у Бердичеві та ін. На Лівобережжі проти гетьмана виступили Запорізька дивізія й дивізія сірожупанників. Головнокомандуючим республіканських військ на Лівобережжі Директорія призначила командира 2-го Запо­різького полку полковника П.Балбачана. У ніч з 16 на 17 листопада в Конотопі вла­ду захопив полковник Палій, який очолив 3-й полк сірожупанників. Вони поширили свою владу на Бахмач, Ніжин, Чернігів. У ніч з 17 на 18 листопада Балбачан проголосив владу Директорії в Харкові, 29 листопада – в Полтаві. На середину грудня повстанський рух проти гетьманщини, до якого приєдналися широкі народні, передусім селянські, маси, набув небаченого розмаху. 14 грудня січові стрільці з боєм увійшли до Києва. Того ж дня, 14 грудня, гетьман Скоропадський на ім’я міського голови Києва надіслав таку телеграму: “Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців усі сили свої клав для того, щоб вивести країну з того важкого становища, у якому вона перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням. Нині, з огляду на умови, що склалися, керуючись виключно добром України, я від влади зрікаюсь”. П.Скоропадський виїхав до Німеччини, а гетьманська Рада Міністрів ухвалила: “Обговоривши вимогу Директорії, Рада Міністрів постановила скласти повноваження і передати владу Директорії”. 18 грудня до Києва прибула Директорія.