Поняття екологічного права в широкому і вузькому змісті: сучасні концепції екологічного права: однорідність і комплексність норм екологічного законодавства.

Екологічне право — це комплексна галузь права, якою регулюються суспільні відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки в інтересах теперішнього і прийдешніх поколінь. Назва галузі походить від терміна «екологія» (грецьк. oicos — будинок, житло, місце мешкання, logos — наука) і буквально означає «наука про місце і умови У науковий вжиток слово «екологія» вперше увів німецький учений-біолог Е. Геккель у 1866 році. Тоді воно мало вузьку сферу застосування, головним чином у межах біології. Ширшого змісту термін «екологія» набув у другій половині XX ст. у зв'язку з посиленням впливу людини на природу. Поступово екологія набуває значения наукової основи організації раціонального природокористування. Нині вона визначається як вчення про взаємодію живих організмів з навколишнім середовищем (довкіллям). У 70-х роках XX ст. із загальної екології виділилася соціальна екологія (екологія людини) — наука про взаємодію суспільства з навколишнім природным середовищем. Вона є теоретичною базою для розв'язання практичних проблем охорони навколишнього природно­го середовища й організації раціонального природокористування. Назва «екологічне право» усталилась у 70-80-х роках XX ст. у резуль­тат «екологізації» природоохоронного права. Поряд з нею під впливом Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища 1972 р. набули поширення й інші назви — «право навколишнього се­редовища» та «право охорони навколишнього природного середовища». А в Україні був прийнятий Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991). За змістовної близькості понять «навколишнє середовище» і «навколишнє природне середовище» перше з них точніше відображає об'єкт правової охорони. Природне середовище — це фактично при­рода, проте її у чистому вигляді вже практично не існує. Понад 90 % екосистем у світі є штучними. Під впливом науково-технічного прогресу в останні півстоліття утворилося нове антропогенно-природне середовище, яке й отримало назву навколишнього середовища (англ. — environment). Концепція права навколишнього середовища є офіційною концепцією ООН, її органів і установ, зокрема Програми ООН з навко­лишнього середовища (ЮНЕП). Вона сприйнята європейським співтовариством і багатьма країнами світу (США, Канада, Велика Британія, Японія та ін.). На позицію цієї концепції останнім часом перейшов і російський законодавець. Замість Закону «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» 1991 р. у Російській Федерації з 2002 р. діє Федеральний закон «Про охорону навколишнього середовища». Певний рух у цьому напрямі є і в Україні. Чинна Конституція вве­ла в екологічний вжиток термін «довкілля» (ст. 50). Звідси походить «право охорони довкілля». Проблема майбутнього у взаємовідносинах суспільства і природи та пошуки шляхів подолання глобальної екологічної кризи приводять до вироблення нових стратегічних концепцій розвитку, більшість яких мають глибокий соціально-екологічний зміст. В працях вітчизняних класиків екологічної науки кінця XIX – початку XX століть панує екоцентричний підхід: В.В. Докучаєв (теорія еталонів природи), М.Ф. Федоров (філософія спільної справи), В.І Вернадський (біосферно-ноосферне вчення), О.І. Чижевський та К.Е. Ціолковський (космічна філософія), що взагалі був притаманний представникам школи “російського космізму”. В їх працях майбутнє взаємодії суспільства і природи пов’язується з вільною, творчою працею людини, яка завершиться створенням умовного “екологічного раю” на планеті. Водночас як один із засобів вирішення екологічних проблем розглядається моральне вдосконалення людини, що ґрунтується на принципах екоетики, екогуманізму та поглиблення екосвідомості. Подібний екооптимізм не поділяють представники західних екологічних течій, що розглядають розвиток суспільства з антропоцентричних позицій. Весь спектр футурологічних концепцій екологічного напрямку можна розділити на дві течії: екопесимістична (екоалармізм), технооптимістична (техноапологізм).
Серед найбільш відомих представників екопесимізму слід згадати прізвища американців О. Тофлера з його працею “Шок від майбутнього”; Г. Кана автора книги “Наступні 200 років”; французького футуролога Е. Мюреза та його “Заповіт для майбутнього світу”. Прогнози екоалармістів отримали обґрунтування в роботах Дж. Форрестера та Д. Медоуза, які були авторами доповідей Римського клубу (“Межі росту”).
Технооптимістична течія представлена такими відомими світовій громадськості вченими як Р. Арон, З. Бжезинський, Б. Гаврилишин, Дж. Гелбрейт, У. Ростоу, ідеї яких також підкріплювались модельним прогнозуванням Р. Бойда, а пізніше М. Месаровича та Е. Пестеля (“Людство на переломі”). Таким чином в науку прийшли концепції “нульового росту” та “обмеженого росту”.
Теорія “нульового росту” дала поштовх до розв’язання певних екологічних проблем в індустріально розвинутих країнах через впровадження енерго- і матеріалозберігаючих технологій, закриття екологічно шкідливих виробництв, часткове обмеження споживання продукції, розвиток інформаційних технологій. Але домінуюча в цій теорії ідея відмови від прогресу прирікала країни, що розвиваються на низький рівень життя, бідність і голод. Тому ця теорія гостро критикувалась як хибна і була модернізована Пестелем і Месаровичем в концепцію “обмеженого росту”. Ця наукова розробка робить спробу узгодити інтереси всіх країн та верств населення заради збереження природних умов існування людини як біологічної істоти. Вона передбачала також розробку і прийняття програми глобальних дій по оптимізації взаємодії суспільства і природи в масштабах всієї планети на основі добровільної коаліції націй.
Суперечки, які спалахнули довкола цих концепцій розвитку суспільства призвели до виникнення і розвитку певного компромісного варіанту, який отримав назву концепція “сталого розвитку”. По суті це яскраво виражена антропоцентрична концепція, що передбачає такий економічний розвиток який не впливає руйнівно на довкілля. Недаремно перший принцип Декларації проголошує: “Люди являються центром сталого розвитку. Вони мають право на здорове і продуктивне життя в гармонії з природою”.
Офіційний статус поняття “сталого розвитку” отримало на конференції ООН “Навколишнє середовище і розвиток” (Ріо-де-Жанейро, 1992). В окремих працях це поняття перекладається з англійської мови як “стійкий розвиток”, але “стійкість” і “розвиток” до деякої міри виключають одне одного. Заради справедливості, слід зазначити, що термін “сталий” також не зовсім вдалий, а англійський варіант не є такий суперечливий як його українські аналоги.
В останні роки концепція переходу суспільства до моделі сталого розвитку набула рис важливого пріоритету, який в багатьох країнах світу отримав законодавче закріплення. Тому ми маємо повне право вважати, що реалізація ідей сталого розвитку, що гарантують людині водночас екологічну безпеку та необхідну якість життя і благополуччя населення, дозволить в майбутньому вирішити проблему глобальної екологічної кризи і збалансування розвитку виробничої та природоохоронної сфер.
Концепція сталого розвитку передбачає, що певні параметри повинні зберігати постійне значення, а саме: фізичні константи, генофонд, ділянки незмінених людиною екосистем, здоров’я населення.
Вона враховує необхідні обмеження, в першу чергу в галузі природокористування, з метою забезпечення нинішньому та прийдешнім поколінням здорового середовища існування і достатню забезпеченість природними ресурсами. З цією метою вироблені глобальні та національні індикатори розвитку, як у виробничій та соціальній сферах, так і в сфері природокористування і охорони довкілля.
Отже ця концепція, яка виробляє нову стратегію розвитку необхідну для збереження біосфери Землі та виживання людства, має повне право розглядатись як провідна сучасна основа досягнення стабільності у взаємовідносинах між суспільством і природою. Вона водночас дозволяє поєднати біологічне поняття еволюції та екорозвитку і суспільне – соціально-економічного розвитку. Як теоретична схема концепція сталого розвитку представляє собою методологічний підхід або спосіб гармонізації стосунків між людиною і довкіллям, суспільством і природою. Вона відкриває перед людством перспективу переходу до екологічно стійкого суспільства.