Землі козацьких вільностей були визнані за запорожцями ще в XVI ст. польськими королями Сигізмундом І і Стефаном Баторієм. Пізніше автономний статус цих земель підтвердив гетьманським універсалом Богдан Хмельницький. У 1711 р. російський цар Петро І змушений був визнати цю територію Областю Війська Запорозького, а після повернення запорожців під протекторат Росії і заснування Нової Січі в 1734 р. їхні «вольності» були підкріплені указом імператриці Анни Іоанівни.
Центр січових земель розташовувався в області Великого Лугу (нинішній Нікопольський район Дніпропетровської області).
На протязі сторіч Січ із різних причин змінювала місця свого розташування. Перша Січ була розташована на острові Мала Хортиця, з кінця 60-х рр. XVI ст. вона була перенесена на острів Томаківка, з 1593 р. - на острів у гирлі ріки Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитинському Розі (сучасний Нікополь), а в 1652-1709 рр. - у гирлі ріки Чортомлик. Нова Січ у 1734-1775 рр. розташовувалася на ріці Підпільній. У XVIII ст. Область Війська Запорозького охоплювала понад третину сучасної території України, доходячи на заході до Побужжя, на півночі — до р. Орель, на сході упираючись у землі Області Війська Донського, а на півдні — у татарські землі. Ця територія поділялася на вісім основних округів - паланок (три правобережних - Бугогардівська, Кодацька та Інгульська, чотири лівобережних - Протовчанська, Орільська, Самарська та Кальміуська, і одна в гирлі Дніпра - Прогноївська). Сама Січ була укріпленим центром цих земель, населення якого у своїй основі не було постійним - улітку козаки збиралися на Січ, узимку поверталися в села і міста («на волость») та на хутори-зимівники. Постійно на Січі проживало декілька тисяч козаків. Тут можна було зустріти людей різних національностей, серед яких безумовно переважали українці. Жінки і діти на Січ не допускалися. Завдяки своєму демократичному устрою Запорозьке козацтво досить довго уникало гострих соціальних конфліктів в своєму середовищі (вони проявилися пізніше, у другій половині XVII ст. і значно послабили Січ).
Основним заняттям козацтва була оборона українських земель від турецько-татарської агресії (з 1479 року Кримське ханство стало васалом Оттоманської Порти - Туреччини), а також захист українського населення від католицької експансі ї, допомога братствам. Важливу роль у житті козацтва грали військові походи - у першу чергу морські. Запорізький флот складався з чайок - великих човнів довжиною до 20 м. і місткістю 50-70 чол., на яких козаки спускалися по Дніпру виходили в Чорне море. Чайки ходили як під вітрилами, так і на веслах, оснащувалися гарматами - фальконетами. Основу козацького війська складала піхота. Запорозька артилерія була на той час однією з кращих у Європі. Кінних загонів практично не було, козацька кавалерія як рід військ з'явилася лише за Богдана Хмельницького.
Козаки займалися землеробством і тваринництвом. Важливе місце в господарській діяльності належало відхідництву і посередницькій торгівлі (у тому числі кримською сіллю).
Кріпосного права на новоосвоюваних землях Запорожжя не було. Кожен козак мав право брати участь у раді, користуватися землею, ловити рибу, полювати на спільних землях, які належали Війську. Однак, козацтво з самого початку не було однорідним, оскільки воно поповнювалося не тільки за рахунок селян, але і міщан, дрібних священнослужителів, зубожілої шляхти. Тому були козаки бідні (голота), заможні і багаті (дуки). Багаті експлуатували голоту, надаючи їй зброю, спорядження, знаряддя праці і забирали за це половину військової здобичі, частину продукції відхідництва або зібраного врожаю. Бідняки також наймитували в господарствах багатих козаків. Переважним типом землеволодіння на запорізьких землях було фермерське. Однак, наприкінці існування Запорозької Січі соціальне розшарування серед козацтва різко посилилося, що стало основною причиною загибелі козацької державності.
