Основні поняття та принципи функціонування мережі Інтернет, визначені національним законодавством.

Розглядаючи правовий режим інформаційних ресурсів і доступу до них, варто зважити на те, що нині найскладнішою є проблема правового регулювання відповідних аспектів функціонування глобальної світової мережі Інтернет. Труднощі починалися навіть від того, що протягом тривалого часу не було чіткого визначення суті цього явища, що для права взагалі є критичним фактором. Адже брак чітко окресленого предмета регулювання стає неефективним або взагалі неможливим саме це регулювання. Спроби сформулювати його були спрямовані, насамперед, на групування певних функціональних ознак мережі Інтернет. Наприклад, мережу Інтернет визначали як універсальну систему об’єднаних мереж, які уможливлюють забезпечення включення будь-яких масивів інформації для надання її користувачам, надання довідкових і інших інформаційних послуг, а також здійснення різних цивільно-правових угод на основі комбінації інформаційно-комунікаційних технологій». Проте подібні йому формулювання не передбачали головного – можливості чітко окреслити правовий статус цієї системи та суб’єктів, діяльність яких пов’язана з нею. В українському законодавстві правове визначення поняття мережі Інтернет міститься в нормах ст. 1 Закону України «Про телекомунікації», згідно з яким мережа Інтернет – це всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно пов’язана глобальним адресним простором і базується на Інтернет-протоколі, визначеному міжнародними стандартами.

На основі цього визначення можна сформулювати низку ключових ознак мережіІнтернет, що виражають особливості правового регулювання окремих її функцій.

1. Мережа Інтернет – це інформаційна система, тобто сукупність телекомунікаційних мереж і засобів для накопичення, опрацювання, зберігання та передавання даних. Інформаційна система Інтернет має ще дві додаткові ознаки, якими вона відрізняється від різних спеціалізованих, закритих, або локальних, інформаційних систем (наприклад, військових, банківських, локальних комп’ютерних систем і мереж різних установ, підприємств і організацій).

2. Додатковими ознаками є всесвітній характер доступу, тобто відкритість мережі Інтернет для доступу з будь-якої можливої точки світу, де є необхідне обладнання, та загальний характер доступу, тобто можливість будь-якої особи без додаткових обмежень або дозволів отримати доступ та користуватися основними послугами мережі.

3. Невід’ємною характеристикою цієї мережі є глобальний адресний простір, тобто сукупність адрес мережі Інтернет, за допомогою яких впорядковуються та пов’язуються між собою окремі інформаційні ресурси (Інтернет-сторінки) та користувач дістає можливість переходити від одного інформаційного ресурсу до іншого.

4. Згідно із Законом України «Про телекомунікації», адреса мережі Інтернет – це визначений чинним у мережі міжнародними стандартами цифровий та (або) символьний ідентифікатор доменних імен в ієрархічній системі доменних назв. Фактично це назва, яка присвоюється окремому електронному інформаційному ресурсу – Інтернет-сторінці. Наприклад, адресою Інтернет-сторінки Верховної Ради України є http://www.rada.gov.ua/.

5. Використання так званого Інтернет-протоколу, який визначається міжнародними стандартами. Це її певний технічний стандарт, використання якого забезпечує можливість окремим ПК з’єднуватися між собою, використовуючи дротові й бездротові телекомунікаційні мережі. Міжнародний характер цього технічного стандарту зумовлений глобальним характером мережі Інтернет, за якого окремі держави не здатні вводити національні стандарти, що відрізняються від нього, оскільки це виключило б інформаційні мережі такої держави з загальної мережі. Слід також виділити такий термін, як національний сегмент мережі Інтернет, який використовують у національних і міжнародних актах. Цей термін означає сукупність адрес мережі Інтернет, яким присвоєно код країни, визначений міжнародними стандартами. Кожна держава має право визначати певні нормативно-правові стандарти та правила реєстрації, використання й адміністрування подібних адрес. Український сегмент мережі Інтернет охоплює сукупність електронних інформаційних ресурсів, яким присвоєні адреси, побудовані на домені.UA.

На основі зазначеного вище тлумачення сутності поняття «Інтернет» можна визначити основні підходи до правових аспектів цього явища.

1. Мережа Інтернет в цілому не є суб’єктом права. Це є сукупність інформаційного обладнання й інформаційних ресурсів. Але він не є ні міжнародною організацією, ні юридичною особою, ні будь-якою іншою організованою структурою, яка може вступати в правовідносини.

2. Інтернет у цілому не є об’єктом права. У мережі Інтернет немає єдиного конкретного власника, як і немає такого суб’єкта, який би управляв або контролював досить значну частину цієї мережі. Понад те, через технічні особливості жодна складова не є критичною для функціонування всієї системи.

Для правильного аналізу видів інформаційної діяльності, що проводиться за допомогою мережі Інтернет, слід також визначити два основні способи поширення інформації за допомогою цієї мережі; активне – через електронну пошту і пасивне – розміщення інформації на електронних сторінках, до яких користувач звертається самостійно. Ці види поширення інформації мають принципово різні основи правового регулювання. Так, активне може здійснюватися проти волі її адресата. Масові розсилання рекламної або іншої інформації, яку користувач не замовляв, дістали назву «спам». Через це спочатку провайдерами мережі, а в деяких країнах і на законодавчому рівні застосовують певні обмеження таких дій. Ключовим мотивом у цьому є те, що користувач змушений оплачувати прийняття електронних листів, які йому не потрібні.

Іншим важливим аспектом є те, що розміщення інформації на електронних сторінках є пасивним способом поширення інформації. Користувач самостійно, на власний розсуд, звертається до такої сторінки. Саме ця особливість поширення інформації у мережі Інтернет уможливлює визначення, що мережа в цілому не є ЗМІ. Адже законодавство однозначно відносить мережу Інтернет до одного з видів телекомунікацій, тобто до засобів передавання і приймання інформації в електронному вигляді. Власник інформаційного ресурсу не робить ніяких активних дій щодо доставки інформації до користувача. Натомість і друковані, й електронні ЗМІ (телебачення та радіомовлення) передбачають певні способи доставки інформації до користувача (поширення через передплату, роздрібну торгівлю, трансляцію тощо).

Зазначимо, що спроби визначити мережу Інтернет як якесь специфічне середовище, тобто як певну віртуальну субстанцію, може стати спробою вивести цей засіб комунікації з правового поля, що гарантує свободу слова, конфіденційність кореспонденції тощо. Подібні спроби вже робили у деяких державах і були припинені лише завдяки ефективній роботі правозахисних механізмів. Так, у червні 1997 р. Верховний Суд США відкинув положення закону «Про пристойність у засобах зв’язку», згідно з якими поширення матеріалів непристойного змісту, до яких може отримати доступ неповнолітня особа, кваліфікується як злочин, оскільки це було б порушенням захищеною конституцією права свободи слова. В аспекті визначення правового статусу інформаційних ресурсів мережі Інтернет і пов’язаних із цим питань захисту прав фізичних і юридичних осіб варто згадати також Постанову Вищого арбітражного суду України «Про питання захисту авторських прав в Інтернеті». Яка визнає, то розміщення творів у мережі у вигляді, доступному для публічного використання, є їх відтворенням у розумінні ст. 4 Закону України «Про авторське право і суміжні права», у зв’язку з чим на розміщення творів у мережі Інтернет поширюється дія цього Закону»