Особливості реалізації окремих норм нового інформаційного законодавства 1 страница

Преш за все слід звернути увагу на поняття «публічна інформація». Відповідно до статті 1 Закону, публічна інформація — це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством або яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Викладене дає підстави вважати публічною лише ту інформацію, яка: міститься (відображена та задокументована на будь-яких засобах будь-якими носіями): вказане означає, що інформація, не відображена належним чином, до категорії публічної відноситьсь не може, оскільки відсутня як така. Наприклад, не може бути інформацією висловлювання, думка, бачення, якщо воно не зафіксовано та не відображено на якомусь матеріальному носії.

Під владними повноваженнями в широкому сенсі в політиці та праві мають на увазі право здійснювати певні дії включно з правом видавати закони та використовувати всі інші менш важливі права, пов’язані з управлінням. Концепція владних повноважень тривалий час була предметом гарячих і безплідних суперечок, оскільки, з одного боку, вона негайно тягне за собою питання політичного обов’язку, а з іншого – проблеми особистої свободи, особистих прав і автономії індивіда. Але це далеко не єдине значення, яке містить у собі полісемантичне поняття «владні повноваження» навіть у царині політики; за кожної виваженої спроби осягнути його, в центрі уваги опиняється аналіз зумовлених ним стосунків між людьми. Питання про законність отримання та наявності у розпорядника інформації, відносити інформацію до категорії публічної недоцільно, хоча б з огляду на те — що отримана або створена в процесі виконання суб’єктами владних повноважень своїх обов’язків, передбачених чинним законодавством. Вказане означає, що не може бути публічною інформацією та, яка отримана або створена її розпорядником не в процесі виконання владних повноважень. Звичайно, в такому випадку розпорядник не може нести відповідальність за точність інформації, яка знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації.

У римському праві (як і в Цивільному кодексі України) поняття володіння має двояке значення. Володіння:

1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності:

2) одна з правомочностей власника.

У першому значенні мається на увазі саме володіння, а в другому — право володіння. Однак ці поняття іноді ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника від володільця. Разом з тим. такі різні правові категорії змішувати не можна. Слід завжди пам’ятати: володілець — це фактичний володар речі незалежно від наявності права на неї, власник — фактичний володар речі, який має право власності на неї. Будемо розглядати «володіння» як цивільно-правовий інститут, де про право не згадується, тобто йдеться про фактичну наявність речі у майні володільця, яку він вважає своєю.

Володіння слід чітко відрізняти від права власності. Володіння власника, як уже зазначалося, є лише одним із елементів права власності, одна з головних його правомочностей. Якщо в однієї речі поєднується володілець і власник, то володіння є лише істотною частиною цього права. Якщо володілець і власник не збігаються в одній особі, то відповідно є окремий цивільно-правовий інститут, значення якого полягає в юридичних наслідках володіння або держання. Отже, володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

Суб’єктами володіння можуть бути ті ж фізичні й юридичні особи, які можуть бути суб’єктами права власності. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

Об’єктом володіння може бути майно, здатне бути об’єктом права власності.

Для виникнення володіння необхідне поєднання двох елементів — фактичної наявності речі у майні конкретної особи і щоб ця особа вважала цю річ своєю. Для припинення володіння достатньо втратити один із цих двох елементів. Право володіння виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником (наприклад, майно отримане у володіння за договором оренди), а також на інших підставах, встановлених законом. Наприклад, особа добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти майном протягом певного строку (набувальна давність).

Право володіння припиняється у разі:

Ø відмови володільця від володіння майном;

Ø витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

Ø знищення майна.

Захист володіння майном має специфічні характерні риси, властиві тільки йому. Як зазначалося вище, фактичне володіння вважають правомірним доти, доки інше не буде встановлено судом. Таким чином, володільницький захист не потребує доведення права, оскільки самого права може не бути. Це передусім спрощений і полегшений спосіб захисту порівняно з так званим петиторним захистом, який потребує доведення права. Володільницький захист потребує тільки доведення самого факту володіння і факту його порушення. При доведенні цих двох фактів володільцю і надається захист.

Володілець має право захищати своє майно від будь-якої особи, що самоправно ним заволоділа, у тому числі від власника чи від особи, яка має інші права на майно, якщо судом не визнано право останніх на це майно. Володілець має право вимагати усунення будь-яких порушень свого володіння, навіть якщо ці порушення і не були пов’язані з втратою реального володіння майном.

Незаконне, недобросовісне володіння не захищається. Недобросовісний володілець зобов’язаний негайно повернути майно особі, яка має на це майно право власності чи інше право, передбачене договором чи законом, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов’язку зацікавлена особа має право подати позов про витребування цього майна.

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Закон визначив, що його норми не поширюються на відносини щодо отримання інформації суб’єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у галузі звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.

Вказане означає, що на звернення від органів прокуратури, суду, міліції, оформлене належним чином, й реагувати слід виходячи з вимог Законів України «Про прокуратуру», процесуальних кодексів, за якими відбувається судовий процес, або ж «Про міліцію».

Так, відповідно до пункту 1 частини 1 Закону України «Про прокуратуру» при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів прокурор має право безперешкодно за посвідченням, що підтверджує займану посаду, мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять комерційну таємницю або конфіденційну інформацію. Письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів і матеріалів, видання необхідних довідок, в тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб і інших організацій, для вирішення питань, пов’язаних з перевіркою.

Разом з тим, гарантоване право на доступ до відповідної інформації означає лише можливість її отримання у встановленому законом порядку, тобто з огляду на статус такої інформації. Найдискусійнішим стосовно даного є право відповідних правоохоронних органів (прокуратури, міліції) отримувати від розпорядників інформації конфіденційну інформації про особу, отриману ними не в процесі здійснення владних повноважень.

Відповідно до частини 2 статті 21 Закону України «Про інформацію» конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Відносини, пов’язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом. Окрім того, частина 2 статті 11 вказаного Закону встановила, що не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата та місце народження. Таким чином:

1. Правоохоронний орган має право доступу до конфіденційної інформації, яка міститься у відповідного розпорядника інформації, але лише за умови, що має отриману згоду чи підтверджене бажання особи щодо отримання такої інформації.

2. Без згоди особи конфіденційну інформацію може бути надано тільки в випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини.

Закон «Про доступ до публічної інформації» визначив гарантії забезпечення права на доступ до неї. Так, право на доступ до публічної інформації гарантується: обов’язком розпорядників інформації надавати й оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

Вказане означає, що всі фізичні й юридичні особи, які відповідно до норм розглядуваного закону зобов’язані надавати будь-яку інформацію, що відноситься до категорії публічної, крім тієї, яка за законом є інформацією з обмеженим доступом.

Так, доступ до інформації забезпечується шляхом систематичного й оперативного оприлюднення інформації: в офіційних друкованих виданнях. Відповідно до ДСТУ 3017-95 (Видання. Основні види. Терміни та визначення) офіційне видання — видання матеріалів інформаційного, нормативного чи директивного характеру, що публікується від імені державних органів, відомств, установ чи громадських організацій

Видання — окреме самостійне повідомлення чи їх множина, які ЗМІ: а) відредагували, сконструювали та зафіксували методами друкування, тиснення на папері чи копіювання на електронні або цифрові носії інформації; б) доповнили передбаченими юридичними нормами вихідними відомостями; в) призначили для поширення або вже опублікували, оприлюднили.

Особа чи установа, що здійснює підготовку та випуск видання, вступає у правові, майнові, виробничі відносини з суб’єктами інших галузей економіки та культури називається видавцем. Згідно з ДСТУ 3017-95 видання — це документ, який: пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативних документів щодо їхнього видавничого оформлення та поліграфічного виконання.

У цьому контексті під документом слід розуміти матеріальний об’єкт, що містить інформацію, закріплену створеним людиною способом для її передавання в часі та просторі. Видання, що поряд з друкованим текстом містить записи звуків чи зображення на інших матеріальних носіях (платівках, магнітофонних стрічках, фотоплівках, слайдах, аудіо- та відеокасетах), або таке, що має супровідну допоміжну інформацію (дискети тощо), зветься комбінованим.

Основні види видань:

за носієм інформації та матеріалам, на якому її відтворюють:

Ø паперові (носій — папір, відтворення інформації — на папері);

Ø електронні (носій — електронна пам’ять, відтворення інформації — на екрані);

за формою інформації:

Ø знакові (текстові, нотні, брайлівські);

Ø графічні (ілюстраційні, картографічні, креслярські);

Ø аудіальні;

Ø відео;

Ø комбіновані (комбінації знакових, графічних, аудіальних, відео);

за повторюваністю:

Ø одноразові: книжкові видання, аркушеві видання;

Ø багаторазові (серійні): періодичні й неперіодичні;

за періодичністю:

Ø періодичні: журнальні та газетні видання;

Ø неперіодичні (у формі книжкового чи журнального видання);

за конструкційними особливостями матеріальної будови (паперові видання):

Ø аркушеві (не сфальцьовані аркуші);

Ø газетні (сфальцьовані аркуші);

Ø книжко-журнальні (зшиті чи склеєні зошити);

за обсягом (паперові видання):

Ø листівки (2 або 4 с);

Ø брошури (від 5 до 48 с);

Ø книги (більше 48 с);

за місцем розташування інформації (електронні, зокрема цифрові, видання):

Ø на компакт-дисках (знакові, графічні, аудіальні, аудіовізуальні, комбіновані);

Ø на сайтах мережі Інтернет (інтернет-видання: книжкові видання, періодичні видання).

Ø на офіційних веб-сайтах у мережі Інтернет:

Веб-сайт (англ. – місце, майданчик у мережі Інтернет) — сукупність веб-сторінок, доступних у мережі Інтернет, які об’єднані як за змістом, так і навігаційно. Фізично сайт може розміщуватися як на одному, так і на кількох серверах.

Сайтом також називають вузол мережі Інтернет, комп’ютер, за яким закріплена унікальна ІР-адреса, і взагалі будь-який об’єкт у мережі, за яким закріплена адреса, що ідентифікує його. Набір пов’язаних між собою інформаційних онлайнових ресурсів, призначених для перегляду через комп’ютерну мережу за допомогою спеціальних програм — браузерів. Веб-вузол може бути набором документів в електронному вигляді, онлайновою службою. На інформаційних стендах (англ. – щит), на якому виставляють для огляду які-небудь експонати, вивішують діаграми, газети тощо будь-яким іншим способом. Вказане означає, що перелік способів доступу та доведення до громадськості публічної інформації не є вичерпним. Головним тут має бути:

1. реальна можливість громадськості ознайомитись з необхідною інформацією в запропонований спосіб;

2. забезпечення вимог окремих нормативно-правових актів, які вимагають доведення до відома окремих видів інформації лише у встановлений спосіб;

3. можливості довести те, що та чи інша інформація буде доведена до суб’єктів за допомогою обраного способу.

Відповідно до статті 19 Закону запит на інформацію — це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Вказане означає, що будь-яка фізична або юридична особа у будь-якого розпорядника інформації може безперешкодно вимагати надання будь-якої публічної інформації, окрім тієї, що віднесена до інформації з обмеженим доступом. При цьому особа не повинна пояснювати, для чого їй така інформація потрібна.

Запит на інформацію може бути індивідуальним або колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою) на вибір запитувача. Письмовий запит подається в довільній формі. Закон лише зобов’язує для запиту обов’язковими наступні складові:

1) ім’я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу електронної пошти, а також номер засобу зв’язку, якщо такий є;

2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо;

3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.

Вимагати від запитувачів іншої інформації в запитах не допускається. Такі вимоги є порушенням чинного законодавства.

Закон вказує, що з метою спрощення процедури оформлення письмових запитів на інформацію особа може подавати запит шляхом заповнення відповідних форм запитів на інформацію, які можна отримати в розпорядника інформації та на офіційному веб-сайті відповідного розпорядника. Зазначені форми мають містити стислу інструкцію щодо процедури подання запиту на інформацію, її отримання тощо.

В даному випадку розпорядники інформацію іноді здійснюють підміну понять, ототожнюючи невідповідність форми поданого запиту з можливістю відмови в задоволенні такого запиту. Розроблення розпорядниками відповідних форм запиту здійснюється виключно з метою спрощення процедури їх оформлення, фактично — для зручності запитувача. Подання запиту в іншій формі, ніж ним розроблена, не є і не може бути підставою для відмови в наданні інформації.

У разі, якщо з поважних причин (інвалідність, обмежені фізичні можливості тощо) особа не може подати письмовий запит, його має оформити відповідальна особа з питань запитів на інформацію, обов’язково зазначивши в запиті своє ім’я, контактний телефон, та надати копію запиту особі, яка його подала. Наступною гарантією права на доступ до інформації згідно Закону є визначення розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє.

Даною гарантією визначено організаційний механізм забезпечення запитувачів публічною інформацією. Її суть зводиться до того, що розпорядник інформації повинен визначити або спеціальний структурний підрозділ, або ж посадову особу, що організують процес доступу до публічної інформації, якою володіє розробник. На практиці це повинен бути орган (особа), що має повноваження давати відповідні доручення, а також професійно володіє всім обсягом інформації, що є у розпорядника. Такою структурою не може бути вузькопрофільне управління та відділ. Так, не можна покласти вказані функції на відділ кадрової роботи або ж юридичний, оскільки через нього не проходить переважний масив інформації розпорядника. За умови відсутності бюджетного фінансування можна відповідні функції покласти на загальний відділ або уповноважити на їх виконання відповідного керівника.

Розпорядник інформації відповідає за визначення завдань і забезпечення діяльності структурного підрозділу або відповідальної особи з питань запитів на інформацію розпорядників інформації, відповідальних за опрацювання, систематизацію, аналіз і контроль щодо задоволення запиту на інформацію та надання консультацій під час оформлення запиту.

Запит, що пройшов реєстрацію у встановленому розпорядником інформації порядку, опрацьовує відповідальна особа з питань запитів на інформацію.

Наступними гарантіями за Законом є:

Ø максимальне спрощення процедури подання запиту й отримання інформації;

Ø доступом до засідань колегіальних суб’єктів владних повноважень, крім випадків, передбачених законодавством;

Ø здійсненням парламентського, громадського та державного контролю за дотриманням прав на доступ до публічної інформації.

В даному випадку доцільно мати на увазі, що за критерієм «прийняття рішень» суб’єктів владних повноважень поділяють на:

а) колегіальні, що приймають рішення після обговорення шляхом голосування (парламент, уряд, органи місцевого самоврядування відповідних рівнів тощо);

б) одноособові, у яких рішення приймає керівник і несе за нього відповідальність (президент, міністр, голова місцевої державної адміністрації тощо).

Парламентський контроль за дотриманням права людини на доступ до інформації здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, тимчасові слідчі комісії Верховної Ради України, народні депутати України. У системі державного контролю парламентський контроль має суттєві особливості, які зумовлені статусом суб’єкта контролю — Верховної Ради України як представницького органу держави. Це є підставою для визнання парламентського контролю особливою формою державного контролю, яка виходить за межі традиційного уявлення про державний контроль як засіб забезпечення законності у державному управлінні.

Безпосередній парламентський контроль Верховна Рада України здійснює щодо:

Ø забезпечення конституційних прав, свобод і обов’язків людини та громадянина;

Ø діяльності Кабінету Міністрів України. Генерального прокурора України, інших державних органів і посадових осіб, яких обирає, призначає, затверджує Верховна Рада України або на призначення яких потрібна її згода;

Ø фінансово-економічної діяльності держави. Парламентський контроль за забезпеченням прав, свобод і обов’язків людини та громадянина здійснює Верховна Рада України безпосередньо та через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, через деякі інші державні органи, у формуванні складу яких Верховна Рада бере безпосередню участь (наприклад, Конституційний Суд України, Вища рада юстиції тощо).

Щодо діяльності державних органів і посадових осіб, яких обирає (призначає, затверджує) Верховна Рада України або на призначення яких потрібна її згода, парламентський контроль здійснюють при виконанні Верховною Радою України номінативних функцій; обговоренні звітів і інформації вказаних посадових осіб; висловленні довіри: наданні згоди на призначення та звільнення посадових осіб.

Парламентський контроль за фінансово-економічною діяльністю держави здійснює безпосередньо Верховна Рада України: під час обговорень на всіх етапах бюджетного процесу; шляхом затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визнання правових засад вилучення об’єктів права приватної власності: через Рахункову палату, яка діє на підставі відповідного закону: при наданні згоди на призначення Президентом України на посади та звільнення з посад Голови Національного банку, Голови Антимонопольного комітету, Голови Фонду державного майна, призначенні половини складу Ради Національного банку України.

Поряд з Верховною Радою, яка безпосередньо здійснює парламентський контроль, функціонують спеціалізовані суб’єкти парламентського контролю — комітети Верховної Ради України, тимчасові спеціальні комісії, тимчасові слідчі комісії, Рахункова палата, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, які діють на підставі спеціальних законів у порядку, встановлено Регламентом Верховної Ради України.

Громадський контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до публічної інформації здійснюють депутати місцевих рад, громадські організації, громадські ради, громадяни особисто шляхом проведення відповідних громадських слухань, громадської експертизи тощо.

Усталеного розуміння громадського контролю немає. Зазвичай об’єктом громадського контролю є діяльність держави і місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. При цьому державні органи можуть тлумачитися доволі широко: це не лише ті органи державної влади, які мають владні повноваження, а будь-які організації, установи чи підприємства, які фінансують з державного бюджету. Так, державні лікарні та навчальні заклади також можуть бути об’єктом громадського контролю. Суб’єкти громадського контролю визначають по-різному. Одні теоретики розширюють коло суб’єктів і розглядають парламентський контроль і контроль політичних партій за державною діяльністю як різновид громадського контролю. Інші звужують коло суб’єктів до громадян та їх об’єднань, а також іноземців, які на законних підставах перебувають в країні.

Визначення галузі державної діяльності, яка підлягає громадському контролю, також дуже різноманітні. Узагальнюючи, можна сказати, що це, по-перше, публічна перевірка відповідності діяльності держави декларованим нею цілям і коригування цієї діяльності та самих цілей, підпорядкування діяльності держави інтересам суспільства. По-друге, із статті 3 Конституції України, яка проголошує, що «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», випливає, що нагляд за здійсненням функцій держави в царині прав людини також є предметом громадського контролю. По-третє, окрім прав людини, які стосуються всіх людей, є законні суспільні інтереси, які цікавлять окремі групи людей, — реалізація таких інтересів також є предметом громадського контролю.

Зауважимо, що теоретики прав людини виокремлюють три взаємопов’язані групи зобов’язань держави щодо прав людини: повага до прав — це зобов’язання не здійснювати нічого, що заважало б використанню законних прав (наприклад, ніхто не може бути підданий арешту або виселений з житла через свавілля влади, прослуховування телефонів не може відбуватися без судового дозволу); захист прав означає зобов’язання запобігати зазіханням на права людини з боку окремих осіб, приватних компаній, іноземних урядів і власної держави, а якщо порушення прав відбулося — то вжити всіх заходів, щоб його зняти та компенсувати збитки (нікого не можна обернути на рабство, усім гарантується відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади, усім гарантується рівна плата за роботу, яку можна порівняти): забезпечення прав передбачає зобов’язання вжити необхідних заходів для здійснення прав (створення незалежної судової системи, забезпечення доступу до правосуддя, забезпечення доступним житлом).

Таким чином, громадський контроль — це публічна перевірка громадянським суспільством діяльності держави на відповідність проголошеним нею цілям, коригування цієї діяльності та самих цілей, підпорядкування політики держави, діяльності її органів і посадових осіб інтересам суспільства, а також нагляд громадянського суспільства за діяльністю державних органів і органів місцевого самоврядування, спрямованою на захист і забезпечення прав і законних інтересів людини та фундаментальних свобод, і на повагу до них. Державний контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до інформації здійснюється відповідно до закону.

Відповідальність за порушення вимог вказаного Закону визначена в Кодексі України про адміністративні правопорушення. Так, відповідно до статті 212 неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації. Надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про звернення громадян». «Про доступ до судових рішень» і «Про засади запобігання і протидії корупції» тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від 25 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Повторне протягом року вчинення порушення з числа передбачених частиною першою цієї статті, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від 50 до 80 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Рішення про притягнення до відповідальності приймається в судовому порядку.

Закон визначає принципи забезпечення доступу до публічної інформації. Так, доступ до публічної інформації відповідно до цього Закону здійснюють на принципах:

1) прозорості та відкритості діяльності суб’єктів владних повноважень:

2) вільного отримання та поширення інформації, крім обмежень, встановлених законом;

3) рівноправності, незалежно від ознак раси, політичних, релігійних і інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

Відповідно до норм вказаного закону визначено види інформації, що інформацією з обмеженим доступом: Так, інформацією з обмеженим доступом є:

1) конфіденційна інформація,

2) таємна інформація,

3) службова інформація.

Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету та неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Інформація з обмеженим доступом має надаватися розпорядником інформації, якщо він правомірно оприлюднив її раніше, і якщо немає законних підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які існували раніше.

Не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, володіння, користування чи розпорядження державним, комунальним майном, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб і найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. При дотриманні вимог, передбачених законом, зазначене положення не поширюється на випадки, коли оприлюднення або надання такої інформації може завдати шкоди інтересам національної безпеки, оборони, розслідуванню чи запобіганню злочину. Не належать до інформації з обмеженим доступом декларації про доходи осіб та членів їхніх сімей, які: